Цей текст, написаний
членом Незалежної профспілки гірників краснодонської шахти імені Баракова,
розповідає про події 24 серпня 1998 року – коли спецпідрозділ «Беркута» атакував
шахтарів, які вимагали виплати заборгованості по зарплаті перед будівлею
луганської облдержадміністрації. Кривавий і знаковий інцидент в день
незалежності України практично не згадується в нашій статусній історіографії.
Але немає жодних гарантій, що «луганське побоїще» не повториться в майбутньому
кризової країни – і в набагато більших масштабах.
24 серпня 1998 в Краснодоні на Луганщині розганяли
демонстрацію шахтарів. Головою обласної держадміністрації хто тоді був?
Правильно. Колишній комсомольський секретар, а нині діжер фракції ригів в
прости господи парламенті товарисч Єфремов, який цілком ймовірно заробляв на
недоплаті зарплат шахтарям. Чому дивуватися, що цей досвід поширено на всю
Україну?
===
Відповідно до закону, шахтарі, що збирались пікетувати завчасно
подали свою заявку на святкування Дня Незалежності. Вона включала в себе хід по
вулиці Радянській до пам'ятника «Трудівники Луганщини» з факелами в знак
захисту Конституції України – а також спалювання після цього опудала
«паразита». Спалювання «паразита» в останні роки стало традицією всіх заходів
краснодонських шахтарів. Включаючи в себе елементи карнавалу, це дія єднала в
собі робоче свято і протест без агресії. Люди, які беруть участь у карнавалі, не
можуть бути агресивними. Працівники Краснодонської міліції оцінили такі заходи
правильно і стали спокійно ставитися до подібних ходів, які вносили розрядку в
напружені відносини «вугільного» начальства і шахтарів.
Але міліціонери з УВС Луганської області, мабуть, подумали,
що вони розумніші за своїх краснодонських колег. І, під тиском адміністрації,
вирішили розправитися з непокірними шахтарями, що володіють дивною особливістю:
вимагати свої кровно зароблені гроші. Вимагати грамотно, безстрашно,
наполегливо. Налякати їх, розігнати, ліквідувати пікет не вдалося. І така мета
була поставлена перед провокаторами від влади під час святкування Дня Незалежності.
24 серпня 1998 на площі перед театром було багатолюдне
свято. Увечері обіцяли феєрверк. День був теплий, сонячний. Шахтарі готувалися
до факельної ходи. Під виглядом охорони порядку під час масових гулянь у
сквері, де стояли шахтарі, зібралося незвично багато міліції. Вони збиралися
групами і поодинці, у формах і спортивних костюмах – хоча щось невловиме
видавало в них міліціонерів. Шахтарі обійшли всі двори навколо площі, де також
виявилося видимо-невидимо міліції (про це їх попередили місцеві жителі). І,
нарахувавши там до двох тисяч міліціонерів і солдатів-строковиків, збилися з
рахунку.
Як завжди у пікету походжали високі міліцейські начальники.
Заступник генерала Буднікова, А. Нікітенко в розмові сказав шахтарям: «Сьогодні
ви пошкодуєте, що прийшли сюди від ваших сімей». Шахтарі зачули недобре.
Це важке передчуття посилилося, коли близько 15.00 у сквері
з'явилися омоновці. У темній плямистій спецформі, як круки, вони стояли на
протилежному кінці скверу. Але і тоді шахтарі – люди, що бачили смерть у вічі,
що знали ціну життя, – не могли уявити, що в Україні буде відкинута вся
цивілізованість, що охоронці порядку на очах у десятків тисяч людей розтопчуть
конституцію і робітничий клас. І що керувати цим будуть колишні комсомольські
працівники, колишні депутати – а нині мери і помічники мерів. І що бити їх,
годувальників, батьків голодних родин, будуть молоді люди, такі ж за віком, як
їхні сини. Будуть бити шахтарів за те, що їх обікрало начальство і держава, а
вони все одно хочуть бути людьми, а не бидлом – як це намагаються їм вселити
злодійкуваті «вугільні начальники». Будуть бути за те, що вони ще вірять у
закон, і не б'ють своїх мучителів.
Отже, шахтарі стривожилися – але не припускали, що зовні
благопристойна влада піде на такий злочин. Пікетники споруджували опудало
«паразита». міліцейські начальники, які вертілися тут же, проявляли майже
дитячий інтерес до опудала: заглядали, як його начиняли, знімали весь процес
відеокамерами, фотографувалися поруч з чучелом «на пам'ять». Коли все було
готове, підійшли з черговою загрозою: зажадали не влаштовувати ходи. Ці
нескінченні обсмикування порядком набридли людям. Їх ніхто ніколи не слухав,
так як обсмикування завжди суперечили закону. А вже що-що, але закони шахтарі
знали.
Близько 19.00 – в той самий момент, коли перші два загони
пікетників почали одержувати гас для факелів – до штабної групи біля опудала
підійшли міліцейські начальники. Вони заявили, що в опудалі закладено вибуховий
пристрій. Шахтарі знали, що в опудалі нічого немає, але запропонували оглянути
опудало. Поки йшли ці переговори, міліцейські колони відсікли інші загони від
штабу і від двох перших загонів – так, що в епіцентрі подій залишилося не
більше 20-30 чоловік. У цей же момент спецназівці, що стояли в бронежилетах і
касках, надягли на себе чорні «намордники». Стояли спокійно шахтарі, все ще
продовжували переговори, раптом почули чітку команду: «Беркут», пішов! Глибина
п'ять метрів!». І «Беркут» кинувся на людей. Пролунали крики. Кийки миготіли в
повітрі, молотили по головах, по плечах. Людей збивали з ніг. Все злилося в
страшний, багатосотенний, чоловічий крик, у величезне темно-синє звалище з
епіцентром, де над кожним збитим на асфальт шахтарем нависали по 6-7
«беркутівців».
«Те, що було в цьому
пекельному колі, краще всього передала людина, яка випадково опинилася в цій
бійні – Володимир Попов з міста Брянка:« Бійка точилася скрізь аж до пам'ятника
Т.Шевченку. Кілька хвилини я був в кільці міліції и ОМОНу разом з шахтарями.
Шахтарів били жорстоко. То тут, то там падали люди. Десятки непритомних тіл на
асфальті ... Кілька шахтарів провели повз мене з заламаними за спини руками.
Галас, стогін, крики и звернення до громадян-луганців по допомогу. Шахтарі –
безпорадні у своїй люті і слабкості проти омону і міліції. Бійка тривала хвилин
15–20. Потім ослабла. Машин швидкої допомоги я не бачив. Десь о 20 годині все
закінчилося тим, що шахтарі збилися до купи, сіли на асфальт і почали щосили
стукати порожніми пляшками. Тут же запалили факели. Поранених підібрали,
порозносили по палатках. Я підходив, розмовляв з шахтарями: чого ж битися з
міліцією?! Треба побити всі вікна в будинках облдержадміністрації, як це зробили
татари в Сімферополі. Мене сприймали як провокатора. Мабуть, сідина спасла мене
від розправи. Наслухався я матюків від шахтарів і погроз від міліції».
Як згадують самі шахтарі, було кілька атак «Беркута», з
ударами по голові, по обличчю, ниркам, а також застосуванням газу
нервово-паралітичної дії «Терен-2».
Після першої атаки «Беркута» пікетники прорвали міліцейські
заслони. Всі разом шахтарі сіли на асфальт і влаштували маніфестацію протесту.
Люди сіли на асфальт, знаючи правило: сидячих не б'ють. Але це правило було
написано не для злочинців у погонах. Били сидячих, били лежачих. Били тих, хто
був без свідомості після газу «Терена». Били тих, хто взагалі залишався
осторонь – як, наприклад, інваліда 2-ї групи, депутата Краснодонської міської
Ради Олександра Гордуса, якого били кийками і ногами. Зі струсом головного
мозку, забитими ранами обличчя, що нагноїлись, Гордус ще довго лікувався в різних
лікарнях.
Били підступно. До лідера пікету, Дмитра Калітвенцева
наблизився омоновец, зі словами: «Не бійся, батько, тебе не вдаримо». І тут же з-за
його спини інший омоновець двічі вдарив Дмитра кийком по голові – ближче до
скроні, щоб надійніше добити. Були команди озвірілих начальників (Сидоренко та ін.)
– «Добивайте!»
Коли ряди шахтарів з'єдналися, «беркутівці» були відтіснені
до турнікета перед обладміністрацією. Що утримало їх від повторної атаки? Чому
пішла команда йти – і вони, як щури, ланцюжком, йшли по турнікету, розтікаючись
в сторони? Швидше за все, шахтарі таки захистили себе. Захистили вогнем. Так як
нападали на людей з готовими і заправленими гасом смолоскипами, то шахтарі цими
факелами та відбивалися, обливаючи гасом все навколо. Всі були в ньому. Хтось
кинув факел на асфальт, хтось спробував факел запалити – і ось вже цівка
полум'я побігла по асфальту. Якби бійня продовжилася, все б перетворилися на
палаючі факели.
Начальство стояло разом з міліцією перед турнікетом, біля
будівлі. Викликали прокурора. Страшної шахтарської зброї, про яку повідомляло
пізніше начальство – прутів, кілків, скляних пляшок і т.п. – прокурор,
природно, не побачив. Як і не побачив каменів: вся кладка бруківки була ціла.
Залишки саморобних факелів та пластикових пляшок – ось і вся «зброя
пролетаріату».
Постукавши об асфальт з криками «кати!», «вбивці!», «злочинці!»,
Шахтарі вишикувалися в колону і пройшли-таки за наміченим маршрутом – з тими ж
самими усними «подяками» улаштовувачам погрому.
Викликали швидку допомогу. Всього постраждало близько
п'ятдесяти осіб, а за швидкою допомогою звернулося 22 людини (списки всіх, що
звернулися є). Негайно госпіталізовано дев'ятеро постраждалих: чотирьох забрали
в обласну лікарню, трьох – у 6-ту лікарню, одного – в 2-у, і ще одного – в
Юбілейнінську лікарню. Про заляканості медпрацівників свідчить лікар Л.
Заливна, яка провідувала по лікарнях госпіталізованих шахтарів і бачила людей в
штатському, що також займалися цими хворими. При їх появі медичні працівники
переставали говорити взагалі. Так само після неможливо було домогтися
відомостей про Сашка Михалевича (учасник акції протесту, який спалив себе перед
будівлею облдержадміністрації – ред.), який вмирав довгі два тижні – а
медпрацівникам забороняли розповідати про його стан.
Поки шахтарі перев'язували рани, приводили себе в порядок,
ковтали ліки (були серцеві напади, підвищення тиску) – а швидка допомога
розвозила поранених по лікарнях, через площу пустили людей, які йшли з концерту.
По дорозі їм говорили, що це шахтарі напилися п'яні і дебоширять – а міліція їх
заспокоює. Знаючи звичаї наших властей, їх прагнення все звалювати з хворої
голови на здорову, луганчани, які підтримували пікет, почали пояснювати перехожим,
що трапилося насправді. Люди бачили закривавлені бинти на асфальті, плями крові
і гасу, які в темряві виглядали зловісно – і якось відразу і серйозно сприймали
те, що відбувається. Вони знали, що влада здатна на все.
Те, що відбувалося, зняли одночасно на кілька відеокамер. І
в той же вечір, 24 серпня 1998 року, в пізньому випуску новин по програмі «1
+1» був продемонстрований запис трагедії. Пізніше його вилучили, а по
телебаченню почали показувати змонтований короткий запис, який не містив кадрів
про міліцію, «Беркут», командах начальників, поранених шахтарів. І понині цей
запис, що виразно свідчить про злочин міліції проти мирного населення, нібито
знаходиться в Генеральній Прокуратурі на експертизі.
Хто і чому гальмує розслідування злочину? Адже, згідно з
нормами закону, після побоїща повинні були бути порушені кримінальні справи проти
посадових осіб. Наприклад, за ст. 99 КК (доведення до самогубства), ст.132
(перешкоджання законній діяльності профспілки), ст. 133 (порушення
законодавства про працю), ст. 165 (зловживання владою або службовим
становищем), ст. 166 (перевищення влади або посадових повноважень), ст. 198
(самоправство) і ін.
Шахтарі знали про те, що влада неправі. Знали про це і в
Києві – всі три гілки влади.
Реакція на побиття шахтарів з Києва була миттєвою. Працювали
всі служби. Зі столиці запитували інформацію – в тому числі відео; вимагали
пояснень. Шахтарів вночі не чіпали, хоча обстановка була тривожною: А. Нікітенко
зловісно пообіцяв нам: «Нічого, ми вночі візьмемо реванш». Але битливій корові,
як відомо, Бог ріг не дає. Начальники згори порахували, що програма виконана,
але безуспішно: шахтарі не злякалися, «Беркуту» дали здачі, а шум піднявся не
тільки на всю Україну, але і серед світової громадськості. Замість погодженого
з Києвом тихого видворення пікету (на можливі скарги з цього приводу влада
закрила б очі), пікет «засвітили» – та настільки, що повторно застосовувати
силу по відношенню до нього було вже неможливо. Правда, були погрози з боку
генерала Буднікова, в обличчя шахтарям – знову направити на них «Беркут» – але
це вже був генеральський блеф. Пізніше, 16 грудня-коли шахтарі кинулись на
штурм облдержадміністрації, і їх стала стримувати міліція – загартовані в битві
гірники кричали: «Беркута сюди давай!». На що міліцейські начальники
відповідали: «Ні, «Беркута» ми вам не дамо!» – Хоча спецназівці з щитами стояли
у внутрішньому дворі обладміністрації. Однак, жоден начальник не взяв би на
себе відповідальності дати їм команду.
Самі того не бажаючи, керівники області прикували до пікету
увагу громадськості: на пікет приходили співчуваючі, приїжджали кореспонденти
місцевих, центральних та іноземних засобів масової інформації. Виступаючи з
неприємними для себе поясненнями перед телеглядачами області, ідеолог катування
пікету В. Дзонь зізнавався: «На жаль, пікетникам вдалося звернути на себе
увагу».
2 вересня 1998 на сесії Верховної Ради України було піднято
питання про події у Луганську. Депутати дали різко негативну оцінку побоїща і
створили спеціальну комісію для розслідування гучних подій.
Але розслідування гальмувалося. Верховна Рада ще кілька
разів поверталася до даного питання, поки 3 грудня не прийняла рішення виплатити
пікетувальникам всі борги. Однак, результатів розслідування досі немає.
У пам'ять про Великий пікет 1998 року, щорічно на День
незалежності 24 серпня і на день самоспалення Сашка Михалевича 14 грудня
представники шахтарів, які брали участь у пікеті, і представники луганської
громадськості проводять акції на честь Дня стійкості шахтарів.
Ми пам'ятаємо.
Немає коментарів:
Дописати коментар