Держава диктатури люмпен-пролетаріату

Новая газета

ПОЛИТИКА / ВЫПУСК № 91 ОТ 15 АВГУСТА 2012

Для Росії сьогодні актуальний не демократичний, а національно-визвольний рух

ПЕРЕДМОВА РЕДАКЦІЇ ДО ЧИТАЧА

Цей текст постійного автора «Нової» Володимира Пастухова привів до скандалу в редколегії: публікувати чи ні? Думки категорично розділилися: прихильники говорили про необхідність дискусії з настільки спірним судженням, супротивники – про інтелектуальну провокацію, з якою ми, послідовно виступаючі за демократичні цінності, не можемо солідаризуватися. Прийшли до рішення: публікуємо на сайті і запитуємо думку читачів, яка, як правило, виявляється компетентною і бездоганною з етичної точки зору.

***

Спроба покласти всю відповідальність за події в Росії персонально на Володимира Путіна безперспективна. Володимир Путін керує країною не сам по собі, і навіть не від імені горезвісних силовиків, а політично представляє паразитичний стан, що неймовірно розплодився, який завдяки йому конституювався як панівний клас. Тільки політичне придушення всього цього паразитичного шару може вивести Росію з перманентної кризи.

Режим Володимира Путіна зовсім не ширяє у повітрі, як цього багатьом би хотілося. Швидше навпаки – він стоїть обома ногами на землі, і від нього відчутно пахне соціальним перегноєм. Архаїчна Русь, придушена Петром, розшматована більшовиками, осміяна лібералами, повстала з праху, щоб послати світові свій прощальний привіт, перш ніж віддати Богові душу. Щоб перемогти, треба видавити її з себе, і не по краплині. Часу у Росії немає.

Головний вигодонабувач

ДЕРЖАВА ВОЛОДИМИРА ПУТІНА – ЦЕ ДЕРЖАВА ДИКТАТУРИ люмпен-пролетаріату. Люмпени є ОСНОВНИМ кінцевим бенефіціаром ПОЛІТИКИ ПУТІНА.

Політичний устрій сучасної Росії абсолютно адекватний її соціальному строю – стану російського суспільства, і в цій адекватності криється секрет його стабільності. Поки в самій структурі суспільства, в положенні його основних класів, в їх самосвідомості не відбудеться радикальних змін, Путіну нічого не загрожує.

Сучасна Росія – це країна перемігшого люмпена. Незважаючи на те, що кількісно люмпени не переважають, вони, безумовно, домінують сьогодні в російському суспільстві, нав'язуючи останньому свої «правила поведінки». А вже як наслідок, вони є і політично панівним класом, який розпоряджається державною владою, як трофеєм. Простіше кажучи, Росія сьогодні – «босяцька держава», а Путін – «босяцький цар».

Всі російські диктатури схожі одна на одну, і стенограма судового процесу у справі Йосипа Бродського («дармоїда») виглядає так само огидно, як стенограма процесу по справі Pussy Riots («блюзнірок»). Тим не менш, соціальна природа цих диктатур зовсім різна. І навіть якщо в майбутньому путінський режим зрівняється за рівнем репресій з радянською владою, а можливо, і переплюне її, нічого спільного з радянською владою, крім разючої зовнішньої схожості, він мати не буде.

Радянський лад був свого роду «генно-модифікованим» соціальним продуктом. Більшовизм прищепив до широкого селянського стовбуру гілочку західного модернізму. Через 70 років це дерево згнило, так і не народивши обіцяного насіння. Правда, під землею залишилося коріння, з якого наверх полізли потворні пагони малозрозумілої природи.

Сьогодні всі старі радянські стани (класів в європейському сенсі слова в Росії ніколи не було) деградували, а нові ще не встигли сформуватися. У суспільстві, як ніколи, багато «лихих людей», готових на все «соціальних фрілансерів», не пов'язаних ніякими корпоративними, моральними і тим більше правовими путами.

У підмурку «путінізму» лежать не селянські (тож даремно письменники-селюки так про нього печуться), а люмпенські ідеали. В цьому його головна відмінність від радянської влади. Це та різниця, яку багато хто не вловлює. «Путінізм» – політичний лад декласованих елементів, всіх тих, хто випав зі своїх соціальних ніш або взагалі їх ніколи не мав. Напевно, так виглядала б Росія, якби Стенька Разін взяв Кремль. На зміну філософії громади прийшла філософія «общака».

Варвар у місті

Люмпен – живильне середовище для криміналу. Люмпенізація РОСІЙСЬКОГО суспільства МАЛА СВОЇМ прямим наслідком його суцільну криміналізацію.

В кінці першої чверті минулого століття в російське місто прийшов роздавлений, розлючений і розгублений селянин. Кілька десятиліть пішло на те, щоб міське середовище переварило його, а він, у свою чергу, освоївся в міському інтер'єрі. На стику цих двох процесів виникла напівміська «радянська цивілізація», яка проіснувала майже півстоліття.

На рубежі ХХ і XXI століть в російське місто з гиком і свистом увірвався самовдоволений, нахабний і безсоромний кримінальник. Двох десятиліть йому вистачило для того, щоб підім'яти міську, напівміську і селянську культуру під себе і звести нанівець політичні досягнення 200-річної європеїзації країни. Криміналізація суспільства завжди є свідченням його соціальної деградації, провалом в архаїку, поверненням до найбільш примітивних форм соціальних відносин, заснованих на насильстві та грабуванні.

Підкоряючись основному інстинкту, кримінальні елементи стихійно збиваються в зграї, які гризуть «тяглих» людей і патрають їхні гаманці. Періодично всередині цих зграй трапляються сварки, як між собаками, які не поділили кістку. Але все той же інстинкт змушує їх знову об'єднуватися. Їх багато. Вони – головна соціальна база нинішнього режиму. Це їх режим.

Кримінальна пухлина пустила метастази всюди, вона проросла «знизу», так само як і «зверху», проковтнула державу, підім'яла під себе суспільство. У Росії не залишилося жодної соціальної або політичної інституції, яка не була б понівечена криміналом. По суті, немає ніякої різниці між кущевськими бандитами і кремлівськими олігархами. І ті й інші – типові люмпени та кримінальники по своїх звичках, цінностях, менталітету. А вся Росія знизу доверху – суцільна «кущівка».

Новоявлений господар Росії дико озирається в незвичайному для нього історичному інтер'єрі, не в силах повірити, що все тепер належить йому. Він чужий всяких істинно продуктивних засад. Фабрики і заводи, залізниці і лікарні, державні установи і будинки опікування, суди та театри – все це для нього не більш ніж купи непотрібних інституцій, якщо їх не можна негайно розібрати на частини і продати – або, принаймні, змусити працювати на себе .

Найбагатша держава, з неосяжною територією, з історією, з традиціями та з ядерною зброєю, в кінці кінців, стала трофеєм у руках варвара. Він дуже схожий сьогодні на мавпу з гранатою в руці і так само небезпечний: абсолютно неможливо передбачити, куди він цю гранату зашпурне, тому що соціальних гальм у мавпи немає за визначенням.

Нова Орда

КРИМІНАЛЬНе середовище повністю підпорядкувало собі РОСІЙСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО І експлуатує його як колонію, висмокуючи з КРАЇНИ РЕСУРСИ І перекачуючи ЇХ ЗА КОРДОН.

Соціальний та політичний устрій життя сучасної Росії дуже схожий на устрій життя колоніальної держави. У медицині відомий феномен автоінтоксикації – самоотруєння організму трутами, які починають вироблятися всередині нього при деяких порушеннях нормальної життєдіяльності. Щось подібне відбулося сьогодні з російським суспільством, яке піддалося «самоколонізаціі» паразитичними елементами, що виникли внаслідок розвитку патологічних соціальних процесів всередині суспільства. Росія сьогодні – імперія і колонія «в одному флаконі».

Країна повернулася в своє XVI століття і навіть ще раніше. Через всю російську історію проходить конфлікт між працьовитою «тягловою» (яка платить податки) людиною, яку не могла захистити слабка держава, і «здирником» (злодієм і розбійником), який користувався цією слабкістю держави. Але майже ніколи не було так, щоб «здирники» захоплювали саму державу, перетворювали її на знаряддя злодійства і нещадного побиття працьовитих людей. Так було тільки в Ординські часи, коли ханські загони стояли в кожному російському місті і захищали тих, хто більше заплатить. Але то були чужі, а тут – свої.

Російське суспільство придбало характерну для окупованих (колонізованих) територій дворівневу структуру. Десь «на дні» є реальний «твірний» соціум з усіма властивими йому внутрішніми протиріччями між складовими його станами і є «кримінальна нашльопка» над цим соціумом, яка складається з паразитичних елементів, що не включені в його повсякденне продуктивне життя, які викачують із цього соціуму все що можна.

Сьогодні Росія штучно поділена на два класи – «окупантів» та «населення». «Окупанти» – це сформована з люмпенів всіх мастей («у фраках», «у погонах» або «у ланцюгах» – не має значення) злодійська еліта, організована як мафія і що живе «за поняттями», яка поставила під свій контроль державу і використовує цю державу як знаряддя перерозподілу на свою користь всього того, що виробляє населення. «Населення» – це сукупність виробляючих станів, що впали в «стан коми», позбавлені реального правового і політичного захисту, соціальна роль яких зведена до обслуговування паразитичної еліти.

Конфлікт між «окупантами» та «населенням» – основний прихований соціальний конфлікт всередині сучасного російського суспільства. Це і є те головне суспільне протиріччя, яке гальмує розвиток російського суспільства, без подолання якого жодне з історичних завдань, що стоять перед Росією, не може бути вирішене. Перш ніж займатися модернізацією, індустріалізацією, лібералізацією, демократизацією і ще хто зна чим, суспільство має звільнитися від кримінальної опіки, скинути з себе мафіозне ярмо, що пригнічує його продуктивні сили.

 «Православний вайнахат»

КРИМІНАЛ розкладає РОСІЙСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО, перекручує ЦІЛІ ТА ЗАВДАННЯ РОСІЙСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ, ВИКЛИКАЄ необоротну деградацію РОСІЙСЬКОЇ КУЛЬТУРИ.

Кримінальна стихія, як вірус, живе всередині будь-якого здорового суспільства протягом усього його життя. І будь-яке суспільство на протязі всього свого життя бореться з цим вірусом. Перемогти кримінальну стихію, як і вірус, остаточно не можна, але можна і потрібно тримати її під контролем. Варто, однак, суспільству ослабнути, а його соціальним і політичним інститутам відхилитися від ретельного виконання закладених всередині них програм, як «кримінальний вірус» бере реванш і починає поїдати ще живе суспільство зсередини. Соціальний імунодефіцит небезпечний так само, як і біологічний.

Як правило, ця «вірусна атака» на ослаблене суспільство закінчується швидко і сумно. Суспільство вмирає, а разом з ним вмирають і ті паразити, які його пожирали. Але, якщо це суспільство в свою чергу виявляється паразитичним й саме живе за рахунок якогось необмеженого зовнішнього ресурсу (знаходиться, так би мовити, на штучному харчуванні і диханні), то драма може затягнутися. Виникає паразитичний ланцюжок, на вершині якого опиняється кримінал, в середині – підім'яті ним під себе за допомогою підконтрольної йому держави суспільство, а в підмурку лежить той самий ресурс, за рахунок якого вони обидва існують.

Сучасну Росію неможливо уявити без «Газпрому». Якби не було Черномирдіна, виплекавшого цю унікальну монополію, то не було б і Путіна з його режимом. Недарма, підкоряючись інтуїції, Кремль в терміновому порядку створює нафтовий аналог «Газпрому» з «Роснафти». Висмикни під влади «Газпром» з «Роснафтою» – і від неї нічого не залишиться. Нафтопроводи і газопроводи для кримінальної російської еліти є те ж, що «шовковий шлях» для кочівників – джерело безперервного і необмеженого «нетрудового» збагачення. Тому в російському суспільстві і запанували звичаї, природні для будь-якого вайнахського племені, що мало поєднуються з християнською традицією. Сьогодні не Кавказ входить в Росію, а Росія – в Кавказ.

Насаджувані криміналом звичаї спотворюють моральні підвалини російського народу. Під його тиском починає працювати негативний «соціальний ліфт», який витягує на поверхню все найбільш гниле, що можна знайти в народній гущі. І, навпаки, все добре, світле, істинно християнське викорчовується в народній душі. Формується негативна матриця поведінки, з якої можна вискочити, тільки відправившись у внутрішню або в зовнішню еміграцію. Те ж саме відбувається з усіма соціальними і політичними інститутами. Замість того, щоб стабілізувати суспільство, захищаючи його від хаосу, вони привносять хаос в суспільне життя, революціонізуючи Росію хвиськіше будь-якої опозиції.

Існує хибна думка, що нинішній режим – це і є традиційний образ російської держави. Мовляв, краще, на жаль, не стало, але і гірше (якщо подивитися уважно на те, що було), слава Богу, теж не стало. Російським «селюсникам» навіть ввижається повернення до якихось там православних витоків, і в надії на майбутнє побиття ненависних ними «лібералів» вони готові оголосити Путіна «рятівником Вітчизни». Традиціоналісти потягнулися в Кремль натовпами – сліпі, вони переплутали дорогу в вертеп з дорогою до Храму.

Путінський режим не має нічого спільного з російською державною традицією (ми не обговорюємо тут – добра вона чи погана), крім деякої поверхневої подібності за «держимордією». Але в цьому немає нічого специфічно російського – подібну «держимордію» можна знайти в будь-якого африканського або латиноамериканського авторитарного режиму. І навіть вельми «культурні» німці чи італійці в не найкращі для себе часи вели себе вельми схоже. У всьому іншому – це не традиційна держава з селянським патріархальним корінням, а піратська республіка.

Це не повернення назад і тим більше не рух вперед, а відскік у сторону. Отримавши на виході «з комунізму» мафіозну державу, що спирається на люмпена, Росія зайшла в історичний тупик, з якого їй не вибратися «еволюційним» шляхом. Кримінальну наліпку на тілі суспільства не можна розсмоктати, її можна тільки відрізати.

Революції не уникнути

Не виключено, що РЕВОЛЮЦІЯ, якою так лякають російську інтелігенцію, у ситуації, що склалася, ВИЯВИТЬСЯ НЕ ЗЛОМ, а добром.

У російської людини – стійка алергія на слово «революція», і її важко в цьому дорікнути. Власне, революція в російській історії була лише одна, але цього виявилося достатньо, щоб надовго відбити бажання експериментувати з вогнем. Позначилася і нав'язлива героїзація революції комуністичним агітпропом, що набила оскому. Звірства російської революції перешкоджають розумінню історичної ролі революцій.

У російській історії бунт перекрив революцію. Тим не менш, не треба плутати революцію з бунтом. Кожна революція є, в тій чи іншій мірі, бунт. Але не всякий бунт є революція. Бунт є безглуздим і нещадним. Революція буває нещадною, але не безглуздою. У неї є цілі, завдання і клас, в інтересах якого вона здійснюється. Революції були і залишаються «локомотивами історії» та її «повитухою». Як будь-які «пологи», вони майже завжди болючі, а «локомотив» іноді може і переїхати історію. Але це не означає, що революцію можна списати з рахунків історії.

Проблема сучасної Росії полягає в тому, що еволюційним шляхом з того кримінального історичного глухого кута, в якому вона опинилася, вибратися неможливо. Кримінальний режим самодостатній: і через 10, і через 20, і через 30 років він буде відтворювати себе в тому вигляді, в якому ми спостерігаємо його сьогодні. На відміну від комуністичного режиму, він зав'язаний на гроші, а не на ідеологію, деградація якої автоматично означає його крах і переродження. Цей режим сам по собі не завалиться до тих пір, поки не вичерпає зовнішні ресурси, що його живлять. Це різко звужує кількість можливих політичних сценаріїв для Росії.

Перший сценарій (некерований крах) – це виснаження природних запасів Росії або їх катастрофічне знецінення через світову фінансову кризу, слідом за яким, майже гарантовано, настає хаос і, цілком імовірно, розпад країни (тобто вичерпання того зовнішнього ресурсу, який живить кримінальний режим). Якщо хтось думає, що, коли закінчиться нафта, в'язниці впадуть і сама по собі настане демократія, то він дуже помиляється. В'язниці, може бути, і впадуть, але це призведе тільки до того, що іще більше карних злочинців вийде на вулицю. Це і є найкоротший шлях до того самого «безглуздого і нещадного» бунту, якого ніхто не хоче. У цьому випадку режим гине, але разом з країною.

Другий сценарій (керований крах) – цілеспрямоване і організоване знищення режиму до того, як нафта скінчиться. Цей шлях передбачає неконституційне вирішення конфлікту між владою та опозицією, тобто революцію. Справедливості заради треба відзначити, що до нинішнього моменту конституційні рамки вже і так гранично розмиті самим режимом, а конституційний порядок існує хіба що в головах людей з сильно розвиненою уявою. При цьому, чим довше зберігатиметься status quo, тим болючіше буде зміна влади. Тому повторювати, як мантру, що ми повинні уникнути революції «за всяку ціну», – контрпродуктивно. Ціною якраз і буде катастрофа, яка поглине Росію, а разом з нею і сотні тисяч, якщо не мільйони людських життів.

Я не закликаю до революції і не виправдовую революцію, я лише констатую сумні факти. Я особисто волів би, щоб Росія обійшлася без неї. Але реальних шансів на це у Росії небагато. Їй доводиться вибирати між поганим і дуже поганим варіантом. Або революція, що погано, проте зберігаються певні історичні шанси. Або катастрофа і бунт, що дуже погано і без всяких шансів. На жаль, третього вже не дано. Історичну розвилку, на якій можна було вискочити з цього тупика за допомогою компромісу, Росія проскочила рік тому. І то я тепер не впевнений, що та розвилка була.

Можна, звичайно, ігнорувати ці реальності, віддаючись мріям про внутрішню еволюцію режиму або про демократичний вибір голодного народу в зруйнованій країні після того, як кримінальний режим «доїсть» Росію до кінця. Я вважаю, що для мене було б безвідповідально підтримувати ілюзії подібного роду, які погано поєднуються з дійсністю. Віддаючи собі звіт у тому, що моя позиція не знайде сьогодні розуміння у значної кількості глибоко шанованих мною людей, я в своє виправдання можу лише процитувати Володимира Маяковського: «И мне бы строчить романсы на вас, доходней оно и прелестней, но я себя смирял, становясь на горло собственной песне».

Демократичний або національно-визвольний рух?

Єдиний спосіб мінімізувати втрати від революції, не довести країну до хаосу і бунту, – то підготуватися до цієї революції, зробити її як можна більш осмисленою і як можна менш стихійною.

Революція, якою б оксамитовою вона не була, спочатку вирішує своє головне і безпосереднє завдання – усунення прогнилого режиму та захоплення влади, а вже тільки потім переходить до здійснення своїх демократичних і конституційних завдань. Перескакування через перший етап можливо тільки в головах дуже добрих і романтично налаштованих громадян, але не на практиці.

І тут ми підходимо до дуже делікатного питання. Опозиція сьогодні у главу кута ставить загальнодемократичні гасла, сором'язливо обходячи питання про необхідність завоювання влади. При цьому практично всі віддають собі звіт в тому, що її завоювання демократичним шляхом при існуючих політичних умовах неможливо. Не можна переконати в перевагах демократії народ, який при ній ніколи не жив і асоціює демократію тільки з анархією 90-х. Як писав Троцький, не можна навчитися їздити на коні, не сівши на нього. Дайте спочатку народові коня – порядок і законність, а потім вчіть його демократичному виїжджуванню.

Мова йде не про применшення або заперечення демократії, а лише про пріоритетнізації гасел. Демократичні гасла є сьогодні стратегічно правильними, але тактично передчасними. Для Росії в даний історичний момент актуальний не демократичний, а національно-визвольний рух. Безпосередньою метою сьогодні є не демократизація, а деколонізація і декриміналізація. Народ входить у революцію, спонукуваний ненавистю до старого ладу, а виходить з неї охоплений новими ідеями.

Це не влада, а опозиція повинна використовувати сьогодні тактику народного фронту. На порядку денному має стояти одне питання – боротьба з криміналом і мафіозною державою. Всі, для кого цей порядок денний актуальний, повинні отримати вхідний квиток незалежно від ідеологічних уподобань. Круглий стіл необхідний не для тих, кому і так приємно поговорити один з одним, – вони можуть зустрітися і в ресторані. І тим більше круглий стіл створюється не для того, щоб домовлятися з владою, а для того, щоб тиснути на неї.

Перед національно-визвольним рухом стоять інші завдання, ніж перед демократичним: придушення кримінальних елементів та їхніх агентів в державних органах; відновлення дисципліни і громадського порядку; повернення працездатності державних інститутів, насамперед правоохоронних органів та судової системи. Перш ніж будувати демократію, необхідно звільнити Росію від того внутрішнього ярма, яке душить її продуктивні сили і розхитує моральні підвалини. Спочатку треба вирізати пухлину, а потім займатися оздоровчими процедурами.

Перш за все, потрібно розчистити (або навіть зачистити) той майданчик, на якому буде зводитися будинок демократії. І лише потім, коли ця задача буде розв'язана, конституційній еліті доведеться в жорсткій конкурентній боротьбі доводити переваги демократичного шляху розвитку. Демократія – це не плід разових зусиль, який можна зірвати, як джекпот, і жувати все життя. Постійна напруга здорових сил суспільства, зацікавлених у тому, щоб Росія знову не скотилася в кримінальну яму, є єдиною гарантією для демократії. Ніяких інших гарантій не існує. Якщо 100 років тому суспільство з цим завданням не впоралося, це не привід вважати, що воно з нею не справиться ніколи.

Як це не важко усвідомлювати, але треба бути готовими до того, що шлях до демократії лежить через диктатуру. Немає жодних сумнівів у тому, що «мафіозна держава», захищаючи себе, буде надалі тільки посилювати репресії, у неї просто немає іншого виходу. Відповіддю на кримінальний терор можуть бути тільки заходи надзвичайного характеру. Суспільству доведеться пройти через чистилище, зіскрібаючи з себе «татів» та їхніх поплічників. Це буде малоприємний, але необхідний етап, у якого, безумовно, будуть свої витрати. Їх і будуть в подальшому лікувати за допомогою демократії.

Володимир Пастухов 13.08.2012

ПІСЛЯМОВА РЕДАКЦІЇ

По прочитанні цього тексту в нас виникли питання. А хто буде тим лідером, який проведе необхідну, на думку автора, хірургічну операцію? Звідки йому взятися? На кого він буде спиратися і хто буде здійснювати антикримінальну революцію? Чи не стануть ці люди, опинившись при владі настільки жорстким шляхом, засновниками нової мафіозної структури? Чи не схоже це все на більшовизм, який вже руйнував до підмурку, а що було потім, знають всі? Ми поставили ці питання перед Володимиром Пастуховим. Він обіцяв написати продовження, в якому спробує на них відповісти.

http://www.novayagazeta.ru/politics/53942.html