Право

У Києві, аби дати рейдерам заволодіти ласим шматком землі, міліція заарештувала просту вчительку Ніну Москаленко

25 вересня 2012 року за вказівкою рейдерів було заарештовано київську вчительку Ніну Москаленко. Її звинувачують у нібито вбивстві батька та в тому, що 48-річна жінка проломила голову лопатою рейдеру. Насправді ж єдиною "провиною" Ніни Москаленко є те, що вона разом з неповнолітнім сином та старенькою матір'ю проживають у приватному будинку на Печерську біля Ботанічного саду. На цю земельну ділянку поклали око бандити, які спершу намагалися силоміць викинути родину з житла, а коли отримали рішучий опір свободівців, журналістів та правозахисників – почали за допомогою міліції "шити" вчительці кримінальні справи. "Свобода" закликає усіх людей доброї волі та журналістів стати на захист Ніни Москаленко й не дати кримінальникам позбавити людей права на життя і на спокій у власному домі.

Ще на початку вересня бандити пообіцяли Ніні Москаленко, що "посадять її в тюрму, її матір згноять, а неповнолітнього сина запроторять в армію, звідки він не вийде живим". Менш як за місяць "зацікавлені" рейдерами міліціянти порушили проти вчительки дві кримінальні справи: "за завдання тяжких тілесних ушкоджень" і… "навмисне вбивство"! За версією міліції, під час чергового нападу 48-річна жінка проломила голову одному з нападників та звинувачується у смерті свого вітчима, який помер два роки тому через проблеми зі здоров'ям. Ще раніше рейдери почали споруджувати паркан на території помешкання вчительки. Увесь цей час за її будинком стежать, особи кримінальної зовнішності намагаються залякати жінку.

"Свобода" закликає усіх людей доброї волі та журналістів стати на захист Ніни Москаленко й не дати кримінальникам позбавити людей права на життя і на спокій у власному домі.

Довідка: 

Про погрози рейдерів запроторити вчительку в тюрму: 

http://www.svoboda.org.ua/diyalnist/novyny/032469/.

Про попередній напад кримінальників на помешкання Ніни Москаленко: http://www.svoboda.org.ua/diyalnist/novyny/031540. 

Стаття на цю тему з "Української правди": http://kiev.pravda.com.ua/columns/5005315a98a4a/.

Про захист родини Москаленків свободівцями: http://www.svoboda.org.ua/diyalnist/novyny/031490/.

Прес-служба ВО "Свобода"               26 вересня 2012

http://www.svoboda.org.ua/diyalnist/novyny/033069/

Встановлені ймовірні зв'язки російського кілера

У Запоріжжі затримали підозрюваного у пособництві російському кілеру Олексію Коршунову. Останній загинув в результаті підриву бойової гранати у жовтні минулого року на території однієї з запорізьких шкіл. Що робив у нашому місті Коршун, на рахунку якого було кілька гучних замовних вбивств в РФ, слідству встановити не вдалося. Мовчить про це і затриманий, у гаражі якого, як і в квартирі Коршунова, був вилучений цілий арсенал зброї та вибухових речовин. Не виключено, що обидва мали відношення до серії вибухів в містах південно-східної України.

Збройна палата

Підозрюваний був затриманий в період відпрацювання регіону після вибухів у Дніпропетровську, що прогриміли в кінці квітня. У ході аналізу агентурних даних співробітники СБУ в Запорізькій області зацікавилися особистістю якогось парубка. Про хлопця було відомо, що він може зберігати у себе зброю і боєприпаси. На той момент чоловік нічим не виділявся серед десятків людей, які збирають патрони і багнети часів війни.

Однак в ході обшуку думка оперативників про підозрюваного в корені змінилася. У його гаражі знайшли цілий склад зброї і боєприпасів. Як стало відомо «Правді», серед вилученого числиться мисливський карабін АКМС на базі АК-74, чотири пістолети «Форт», два пістолети «ПМР», а також по одній одиниці зброї марок «Чезет», «Вальтер», «Вій» і «Адлер». Крім того, там же був виявлений обріз гвинтівки Мосіна та велику кількість патронів для кожного типу зброї.

Втім, набагато більше співробітників СБУ зацікавила вибухівка і складові вибухових пристроїв, які зберігалися в гаражі. Вилученого було цілком достатньо для організації цілої серії терактів, подібних до вибухів в Дніпропетровську.

Вибухова хвиля

Нагадаємо, теракти в Дніпропетровську відбулися 27 квітня. Тоді там з невеликим проміжком часу прогриміли чотири вибухи, від яких постраждала 31 людина. Всі вибухові пристрої були закладені в бетонні урни.

У травні керівництво Міністерства внутрішніх справ і Генпрокуратури заявили, що затримано дві людини, які нібито вимагали 4,5 млн. доларів, погрожуючи новими вибухами. У червні стало відомо, що за звинуваченням у терористичному акті затримані вже четверо людей. У тому ж місяці кримінальну справу з цієї нагоди об'єднали в одне провадження зі справами щодо вибухів, які сталися восени минулого року в Харкові, Запоріжжі та в тому ж Дніпропетровську.

У той же час громадськість скептично ставиться до рапортів силовиків про розкриття цих злочинів. Двоє із затриманих є викладачами вищих навчальних закладів, і колеги відгукуються про них виключно з хорошого боку, не вірячи в причетність політологів до жорстокого злочину. У Донецькій області засуджені «макіївські терористи», яких також звинувачували в організації вибухів з корисливою метою. Родичі хлопців заявили про фальсифікацію слідства і судового процесу, однак Феміда виявилася непохитною. У Запоріжжі досі триває суд у «справі паламарів», обвинувачених у вибуху Свято-Покровської церкви на Малому ринку. Адвокати заарештованих хлопців вже довели їх алібі та численні порушення в ході досудового слідства, проте прокуратура продовжує наполягати на винності хлопців. До цих пір нерозкритим залишається і вибух пам'ятника Сталіну ...

Російський слід

Для того щоб зрозуміти, про що йде мова, необхідно повернутися на рік назад. У жовтні 2011 р. в Запоріжжі загинув Олексій Коршунов, підозрюваний в серії замовних вбивств, вчинених на території Російської Федерації. Кілер підірвався під час вечірньої пробіжки на території однієї зі шкіл у центрі міста. За попередньою версією, інцидент стався в результаті мимовільного вибуху гранати, яка перебувала в наплічній сумці Коршуна. Обшук на квартирі загиблого дав додаткову поживу для роздумів правоохоронцям. В оселі покійного було знайдено велику кількість зброї та набоїв. Яке замовлення повинен був виконати кілер в Запоріжжі, слідство так і не з'ясувало.

Втім, слідство зайшло в глухий кут. Після року досі не встановлено, з якою метою Коршун прибув до Запоріжжя, чим займався і на що жив. У кишені кілера виявили 100 гривень. На квартирі, яку знімав вбивця, грошей не знайшли. Хто фінансував Олексія Коршунова, з ким він зустрічався і за чиїм запрошенням приїхав до Запоріжжя, невідомо.

Небезпечні зв'язки

– На сьогодні не встановлене головне – зв'язки Олексія Коршунова в Запоріжжі. Ну адже не може ж так бути: кілер, який має прекрасні навички поводження з вибуховими пристроями, живе в чужій країні з сотнею в кишені, знімаючи квартиру і займаючись спортом на шкільному майданчику, – упевнене джерело «Правди» в ГУ МВС у Запорізькій області. – За останні два-три роки в південно-східній Україні відбулося величезна кількість терактів з використанням вибухівки. Робота СБУ тому підтвердження: ми не виключаємо, що затриманий ними хлопець міг впритул працювати з Коршуном.

Враховуючи традиційну закритість чекістів, інформації про затриманого небагато. Відомо, що його звуть Юрієм, а батько хлопця у свій час очолював одне з підприємств оборонного комплексу. Інтерес молодої людини до зброї та вибухівки, та ще в таких кількостях, рідні пояснити не можуть. Однак, як вдалося дізнатися, Юрій достатньо довгий час входить до найближчого оточення лідерів злочинного середовища Запоріжжя братів Смердів. Чималий вплив останніх, приїзд Коршуна, серію вибухів на південному сході України і арсенал у гаражі затриманого оперативники вважають ланками одного ланцюжка.

Як випливає з протоколу огляду, крім вогнепальної зброї, в гаражі Юрія були вилучені запали, корпуси гранат і детонаторів, вогнепровідний шнур завдовжки 10 метрів, гноти, брелок дистанційного керування, скляна банка з-під кави 700 мл з порошкоподібною речовиною, схожою на алюмінієву пудру, і пляшка з метілетілкетон-пероксідом (компонент, використовуваний при виготовленні вибухових пристроїв).

– Це однозначно свідчить про те, що затриманий добре орієнтувався в технології виготовлення вибухівки. До того, що ви перелічили, в гаражі був ще пакет з саморобним радіокерованим вибуховим пристроєм, бойовий заряд якого складався з тротилової шашки вагою 317 грамів, – розповіли на умовах анонімності в науково-дослідному експертно-криміналістичному центрі ГУ МВС у Запорізькій області.

На свободу?

Про резонансне затримання у відкриту ніхто не говорить. Від коментарів в СБУ вже традиційно утримуються. Прокуратура і міліція офіційно також нічого повідомити не може – справа знаходиться не в їх компетенції. У той же час стало відомо, що адвокати затриманого роблять відчайдушні спроби звільнити свого підзахисного з-під варти. Вже на найближчому засіданні Ленінський суд, який розглядає справу, розгляне клопотання про зміну підозрюваному запобіжного заходу.

Частина зброї, вилученої у передбачуваного спільника Коршуна, перебувала в розшуку. Мова йде щонайменше про чотири пістолети. Враховуючи особу та зв'язку підозрюваного, а також перспективу його подальшого розроблення, Юрій може представляти чималий інтерес для слідства. Однак, як стало відомо, затриманий категорично відмовляється говорити, сподіваючись на швидке звільнення.

– Специфіка в тому, що стаття за незаконне зберігання зброї передбачає однакову відповідальність що за два патрони, що за 20 гранатометів. Однак, якщо суд піде на поводу у адвокатів, може статися катастрофа. У людей, щільно пов'язаних з кілерами, відсутні моральні принципи. Досить згадати, що той же Коршун в Москві жорстоко вбив суддю тільки лише за неприємні висловлювання про скінхедів, – кажуть у міліції. – А якщо згадати серію вибухів, які прокотилися по Україні, а також досить вагомі сумніви в розкритті даних злочинів, зрозуміло, що відпускати хлопця ні в якому разі не можна. Адже вилучена вибухівка була для чогось (або когось) призначена? ..

Остаточне вирішення долі резонансної справи за судом. Цілком імовірно, що найближчим часом слідству доведеться оприлюднити всі дані, що свідчать про зв'язок затриманого з російським кілером і законспірованими злочинними угрупованнями. Іншого виходу у силовиків, схоже, немає. Інакше у разі нових вибухів правоохоронцям доведеться знову в терміновому порядку шукати підходящих паламарів і викладачів.

Досьє

Олексій Коршунов народився 1 квітня 1983 року. Навчаючись у школі, хлопець став учасником фанатського руху ФК «Спартак», де велике поширення одержали расистські і ксенофобські погляди. Служив у спецназі. Увійшов в добре законспіровану неонацистську організацію «Об'єднані бригади-88», де став довіреною особою лідера по кличці Сергій Сергійович. Брав активну участь у бійках та нападах на осіб кавказької національності і представників руху антифашистів. Після вбивства судді Едуарда Чувашова Коршун за чужим паспортом виїхав в Україну.

До цього в нашому місті було кілька інцидентів з використанням вибухових пристроїв, зокрема, у Хортицькому районі, коли лише дивом вдалося запобігти вибуху в одній з аптек. Не виключено, що Коршун був викликаний в Запоріжжя з конкретною метою. Він вважався штатним кілером неонацистів, а знання, отримані в спецназі, дозволяли йому чудово орієнтуватися в способах виготовлення вибухових пристроїв.

Яків НОСКОВ    "Прав.Да"            19.09.2012 23:52

http://ord-ua.com/2012/09/19/ustanovlenyi-predpolagaemyie-svyazi-rossijskogo-killera/?lpage=1

Мента-«перевертня» зробили суддею довічно

7 червня 2012 судді Києво-Святошинського суду Київської області Юрію Сергійовичу Бурбело Верховною Радою був дарований довічний статус. Те, як відбуваються голосування в Раді давно і ні для кого не секрет. Голосують чужими картками, голосують, часто не вникаючи в суть питання. Однак безстроковий суддівський статус для такої людини, як Бурбело – це явний перебір. Тут народні обранці зробили помилку, яка може коли-небудь коштувати комусь із них ... життя. Я не перебільшую. Юрій Бурбела спеціалізується на відбиранні у громадян останнього – життя. Він – фахівець з колосальним термінами і довічних ув'язнень. Працює за замовленням, і вельми на цьому терені досяг успіху.

Нардепам, які звикли бездумно тиснути на кнопки, буде цікава біографія Бурбело. Не та, що мається на відкритих джерелах (до речі, по цьому вершителю правосуддя ви і у відкритих джерелах інформації не знайдете), а реальна, кривава біографія співробітника міліції, який став сьогодні останньою інстанцією для багатьох невинних українців.

Отже, уродженець Алчевська Бурбела в ранній юності сам міг отримати реальний термін. Справа в тому, що Юра вперто не бажав йти в армію. Бушувала війна в Афганістані, молодий хлопець зовсім не планував на неї потрапляти, тому бігав від військкомату рекордні чотири роки.

У 1983 його все ж піймали, проте «косив» хлопець всіма доступними способами, і у військових діях участі так і не прийняв. Демобілізувавшись, два роки не міг знайти себе на громадянці. Вірніше, він себе активно шукав, обростаючи знайомствами в «потрібному» середовищі, однак працювати руками не хотів. Виключно головою. До слова, слід зауважити, що голова у Юри варила. Повним ходом йшла перебудова, «в кадри» очманілі від пропаганди селяни обирали «перспективних» і молодих людей.

Так безробітний 26-річний Бурбела став ... главою Виконкому сільради в Олександрівці! Він умів говорити, переконувати, і зв'язки, якими активно обзаводився, вміло граючи на почуттях підпилих голів колгоспів і радгоспів, робили свою справу. Юрій почав просуватися кар'єрними сходами. Однак в 1989 році трапився в Олександрівці невеликий скандал місцевого рівня. Ніби пов'язаний був скандал з банальним злодійством. Що сталося, достеменно невідомо, проте відомо точно, що Бурбела з села спішно втік. «Добіг» до Євпаторії, де зробився ... дільничним інспектором міліції!

Освіти на той момент Бурбела не мав, і, як випливає з його офіційної біографії, поданої до Верховної Ради, на момент того, як він вперше приміряв міліцейську форму, молодий чоловік був студентом Харківської юридичної академії за профілем «правознавство». Проходив заочне навчання. Йшов 1991 рік, час хаосу, безвладдя, і презирства до співробітників МВС. Однак Бурбела на новому місці цілком прижився. Вже через півтора року він був призначений дільничним у більш «престижний» район, а 10 лютого 1995 наш герой пішов на круте підвищення – став слідчим слідчого відділу ОВС м. Євпаторія.

На цьому місці Юрій Бурбела розвернувся на повну. Про те, як новий слідак встановив чітку, ПРОПИСАНУ таксу для місцевих наркоманів, ходили легенди. Це приносило непогані дивіденди, причому, Бурбело не забував дуже грамотно ділитися з начальством. Начальство, в свою чергу, дало Юрію Сергійовичу можливість долучитися до більш цікавих тем. Він почав займатися розслідуванням злочинів, пов'язаних з рекетом. Зірка засіяла над Бурбело, і скористатися тим, що прийшло в руки, він зумів дуже славно.

У серпні 1995 року біля села Ленінське Красногвардійського району був розстріляний голова колгоспу імені XIX з'їзду партії Сіроштан. Вбивство організував бригадир найвідомішого злочинного угруповання «Башмаки» Борис Майда. Сімферопольські правоохоронці, які розслідували цей злочин, не без подиву виявили на оперативних зйомках зустрічей криміналітету особистість, яка не була ні підшефним бізнесменом злочинного угруповання, ні членом ОПГ.

Подиву правоохоронців не було меж, коли особистість ідентифікували. Це був Юрій Бурбело, слідчий з Євпаторії. Причому, Бурбела, за інформацією з джерел в бандитському середовищі, мав також відношення до вбивства «башмаківцями» дружини авторитету Дзюби в липні 1995 року (розстріляна з автоматів).

Розгадка дивної «дружби» ОПГ і мента проста – Юрій Сергійович був свого роду консультантом бандитів, а також придумав свого роду ноу-хау. Він допомагав криміналітету здійснювати стеження за майбутніми жертвами, використовуючи ... співробітників міліції і спецзасоби! Інформація про «подвійного агента» вирушила до Євпаторії. Однак на місці все було схоплено, причому, схоплено міцно. У той час, коли жертви «башмаків» ховали в закритих трунах, Бурбела отримував ... чергове підвищення. 7 липня 1995 він став старшим слідчим слідчого відділення Євпаторійської ГУМВС Кримської області.

З «башмаками» Бурбела співпрацював у якості «приробляння». Основним же джерелом існування вже далеко не бідного слідчого стало угруповання «Сейлем». Зокрема, близькі стосунки пов'язують нинішнього суддю з легендарним бойовиком «Сейлема» «Котлетою» – він же «Вбивця», він же – депутат Верховної Ради Автономної Республіки Крим п'ятого скликання, Радник міністра транспорту та зв'язку України, Радник голови Державної служби молоді та спорту України Микола Котляревський.

У липні 1996 року Начальник відділу дізнання Євпаторійського ГУМВС (чергове підвищення) Бурбело був перетягнутий в Сімферополь на аналогічну посаду. Юрія Сергійовича давно призначало не міліцейське начальство, а ті, хто керував цим начальством. У жовтні 1996 року після розстрілу депутатів від «Сейлем» Вишнякова і Мішака Бурбело і сам мало не потрапив «під роздачу». Ходять чутки про те, що Олександр Мельник, він же «Меля» (нині свого роду «смотрящий» від ПР в Криму) прямо звинуватив «свого» мента в роботі на конкурентів. Так це, чи ні, невідомо, однак Бурбело не був покараний. Більш того, він «виправдався» вельми оригінальним способом.

25 листопада 1996, через два місяці після переведення Бурбело з Євпаторії, в Сімферополі був забитий до смерті залізними прутами начальник відділу по боротьбі з бандитизмом УБОЗ полковник Микола Звєрєв. На новому місці сьогоднішній довічний суддя активно «розчищав» територію, здаючи деколи своїх колег. При цьому підтримував стосунки і з «башмаками», і з «Сейлемом» – основним своїм «роботодавцем». Злочинці відчували себе абсолютно безкарно – вони були надійно прикриті з боку правоохоронних органів. Бурбело ж був не просто гвинтиком, він був у багатьох випадках ключовою фігурою при розвалі чергової справи, що заводиться на того чи іншого бойовика.

У січні 1998 року за видатні заслуги перед кримськими злочинними угрупованнями і в справі повальної криміналізації півострова Юрій Бурбело був призначений Заступником Начальника слідчого управління ГУМВС України в АР Крим. На цій посаді Юрій Сергійович зробився практично легальним мільйонером, і був закономірно «підтягнутий» в столицю у серпні 2004 року на посаду Начальника відділу Управління з розслідування особливо тяжких злочинів, скоєних організованими злочинними угрупованнями ГСУ ГУ МВС України.

І рости б йому далі, проте відбулася осінь 2004-го. Покровителі забули про підопічного на час, занурившись у власні проблеми. На посаді пробув Бурбело лише три місяці, після чого був призначений Начальником управління методичної та аналітичної роботи ГСУ.

У столиці правоохоронець, який зробив запаморочливу кар'єру, відповідав за взаємодію верхівки МВС з главами злочинних співтовариств. По-простому кажучи, він робив те ж, що робив на посаді слідчого – розвалював справи, які потрібно розвалити, і куховарив справи, які потрібно сфабрикувати. Пізніше йому буде придумано інше призначення. Але з середини 2005 року до серпня 2007 Бурбело був відсторонений від виконання службових обов'язків. Він чекав свого зоряного часу, чекав, доки покровителі просунуть вірного помічника далі, і дочекався. Зоряний час настане 24 грудня 2006 року, коли Кваліфікаційною комісією суддів у колишнього міліціонера був прийнятий іспит, і ні з того, ні з сього Бурбело привласнили кваліфікацію.

Вже через три тижні Указом Ющенко Бурбело був призначений суддею, і в серпні того ж року приступив до виконання обов'язків у Києво-Святошинському суді Київської області! Ще через три місяці Бурбела підвищує кваліфікацію (яку?!) на курсах, і отримує четвертий кваліфікаційний клас.

У віданні цього кишенькового судді ОЗГ і МВС, що зріднився з ОЗУ, звичайних справ не було ніколи. Він спеціалізується на розгляді справ «особливих», тих, де замішані інтереси силовиків в цілому, або Головного слідчого управління зокрема. У 2009 році беззаконням при веденні процесів Бурбело вивів з терпіння навіть Голову Ради суддів України, який відправив у кваліфікаційну комісію ряд документів, що свідчать про порушення законодавства України при розгляді справ ставлеником силовиків. Однак ККС в задоволенні звернення відмовила, а дисциплінарне розслідування закрила. Юрій Сергійович Бурбело давно стоїть над Головою Ради суддів країни. І всі це чудово розуміють.

Останні справи, на «ретельний і неупереджений» розгляд яких у суді призначений Бурбело – справа про вбивство власника центру «4Room» Шабаба Алояна і справа «Васильківських терористів».

Вперше інформацію про те, що у вбивстві Алояна звинувачують абсолютно невинну людину, про замовний характер справи, а також про тісні зв'язки керівництва МВС із злочинним угрупуванням курдів-єзидів оприлюднив у ряді матеріалів київський журналіст Анатолій Шарій. Як підсумок – на журналіста було заведено дві кримінальні справи, його автомобіль обстріляли (а згодом конфіскували правоохоронці).

У січні 2012 року Шарій залишив територію України, а в червні 2012 року отримав повний статус політичного біженця в Євросоюзі, ставши першим українським журналістом, прийнятим Європою. Розгляд справи за обвинуваченням російського бізнесмена Мераба Суслова у вбивстві Алояна йде в закритому режимі, без присутності обвинуваченого, з колосальними множинними грубими порушеннями законодавства.

Справа «Васильківських терористів» проходить в такому ж режимі, і всі вимоги адвокатів обвинувачених хоча б наблизити процес до правових норм ігноруються.

7 червня 2012 Верховна Рада України призначила Юрія Сергійовича Бурбело суддею безстроково. Чи знають вітчизняні парламентарії – ЗА КОГО вони проголосували? ...

Артур Джігярев, для «ОРД»                                14.09.2012 2:57

http://ord-ua.com/2012/09/14/menta-oborotnya-sdelali-sudej-pozhiznenno/

Підрозділ КОБРА створено для залякування водіїв і захисту капіталу олігархів

Публікуємо лист читача "Дорожнього контролю" щодо діяльності КОБРИ:

Є небезпідставна інформація, що через неефективність виконання «потрібних» завдань співробітниками «звичайного» ДАІ, за ініціативою 3-х депутатів регіоналів – найбільших гравців вітчизняного автомобільного ринку, що мають не малу частку і вплив на цьому терені і, що знаходяться на чолі потужного автомобільного лобі, в 2010 році був створений бізнес-проект під гучною назвою спецзагін КОБРА, який передбачає собі більш розширені повноваження.

Двоє з них це Дмитро Святаш і Василь Горбаль. Про третього «компаньйона» цього бізнес проекту поки не можна сказати з певністю, але все таємне коли-небудь стане видимим. У надії на швидкий результат, в Кобри вкладені чималі кошти платників податків і це легко побачити.

Вимальовуються дві основні мети цього проекту. По-перше, звичайно ж, збір грошових коштів з українських водіїв для чого цим «елітним» підрозділом використовуються всі навички та тактики, напрацьовані даішниками за весь час існування – чого варта ефемерна ввічливість цих «служителів народу», але, як завжди, все зводиться до головного і простого – напору, тиску і залякування, що здійснюються в кількості декількох інспекторів на одного водія одночасно.

По-друге, сама головна мета проекту КОБРА – спільно з митницею створювати перешкоди і панічний страх у водіїв, які бажають керувати різного роду не розмитненим транспортом та використовують для цього різні схеми тимчасового ввезення. Ну що поробиш – не бажає миритися народ з тим, що обрані цим народом депутати ухвалюють закони, які всіляко перешкоджають володінню і розпорядженню рухомим майном за адекватні гроші, потрібно, щоб цей народ вивертав кишені, перекладаючи дензнаки в кишені купки олігархів.

Не секрет, що ціна автомобілів за кордоном в рази менше, ніж в Україні, а якість цих б/у автомобілів в рази вище тих нових, які випускаються на підприємствах вищезгаданих лобістів-бізнесменів. Але, плювати вони хотіли на правила, прийняті Україною при вступі до СОТ про подальше зниження мит, як же – це ж ударить по їх товстій кишені, от і шукають різного роду лазівки і шляхи обходу цих правил, створюючи простим людям фінансові проблеми та незручності і в черговий раз намагаються підвищити мита на автомобілі, створюючи різного роду позавідомчі комісії щодо захисту вітчизняного товаровиробника.

До речі, привело до посміху призначення головою цієї комісії ще одного автолоббіста, Петра Порошенка, власника ЛуАЗ і корпорації «Богдан». І все це замість того, щоб випускати дійсно конкурентоспроможні автомобілі. Воно й зрозуміло, адже чим більше людей буде пересуватися на недорогих і якісних іномарках з зарубіжною реєстрацією, тим менше буде продаватися ланосів і форз та іншого укрКАЛОпрома, а це буде бити по кишені олігархів, що призведе до краху високоприбутковий бізнес і не будуть більше вони відпочивати на теплих океанських островах по кілька разів на рік. Безсумнівно, КОБРА – важливий і сильний інструмент в цій грі.

Зрозуміло, що до правоохоронна діяльність для КОБРИ – завдання другорядне і виконується ними остільки-оскільки. Основне завдання – уміння спілкуватися з водієм з подальшим його переконанням, що він не правий. Якщо комусь доступна статистика, то легко побачити, що спецзагоном МВС Кобра за весь час їх існування не було затримано жодного викрадача, грабіжника або вбивці. Всі показники робляться на простих водіях.

І ще одне, як показало опитування дійсно вітчизняних автовиробників в особі простих робітників автомобільних заводів, що працюють на «наших» автоолігархів, яких нібито так «захищають» ті самі автоолігархі. Ну, далеко не жирують працівники там, зарплата в 1500-2500 гривень – звичайне явище для людей, які важко працюють від безвиході за такі гроші і не мають вибору.

Так може все ж закрити ці нерентабельні автопідприємства на чолі з АвтоЗАЗом з його неконкурентноспроможною продукцією, не мордуючи автовласників, дозволивши їм пересуватися на якісних і недорогих імпортних авто недорого їх розмитнюючи, тим самим наповнюючи бюджет? Ну і природно розформувати спецзагін КОБРА за непотрібністю, заощадивши чималі бюджетні кошти.

ВІД ДОРОЖНЬОГО КОНТРОЛЮ:

"Дорожній контроль", як спеціалізований проект з даної тематики, чудово розуміє обґрунтовання даної інформації. Ми також володіємо додатніми даними щодо "побічної" діяльності КОБРИ для "своїх потреб", а саме – перегін, продаж і «кришеваніе» в Україні викрадених у Європі автомобілів преміум-класу (інформація була передана в СБУ).

Тому, "Дорожній контроль", як структура із захисту економічної безпеки населення і боротьби з бандитизмом державних структур, виконує багаторівневу комплексну програму з дискредитації спецпідрозділу КОБРА шляхом публікації резонансних матеріалів у ЗМІ, навмисних провокацій злочинців з метою їх викриття та створення судових прецедентів, що в кінцевому підсумку повинно сформувати правильну громадську думку і ліквідацію КОБРИ як проблемного органу.

У свою чергу, володіючи високою матеріально-адміністративною підтримкою, КОБРА захищається шляхом найму приватних адвокатів, які "відбивають" юридичні атаки водіїв як на державному рівні так і при оскарженні штрафів, а також шляхом розміщення на ТБ і в ЗМІ замовних сюжетів, які повинні обдурити психічно навіюваних водіїв, що буде гальмувати процес формування негативного іміджу КОБРИ в очах населення.

Тому, для виконання такого дуже складного завдання, як ліквідація КОБРИ, потрібно використовувати будь-які можливі методи і тактики, постійно їх удосконалювати і не соромитися застосовувати навіть найжорсткіші методи, оскільки мова йде про боротьбу з організованим злочинним угрупованням, яке несе небезпеку для сотень тисяч громадян, їх здоров'я і соціально-економічного благополуччя. Будь-який громадянин, який захищає КОБРУ і критикує атаку на неї, повинен визнаватись як пособник бандитів, а отже їх співучасник.

Дорожній контроль         12 вересня 2012 - 21:45

Читайте також:
Дорожный контроль доказал в Апелляционном суде, что инспекторы КОБРЫ фальсификаторы
За налоги украинцев, инспекторы ГАИ КОБРА живут в элитном отеле Ялты (ВИДЕО)
КОБРА пообещала СБУ больше никогда не приезжать в Днепропетровск
Журналисты сравнивают работу КОБРЫ с действиями нацистского подразделения СС 
ДК "хлопнул" КОБРУ на сьемке заказного сюжета и фальсификации "пьянки"! (ВИДЕО)
КОБРА отмывает свои преступления через ТВ (ВИДЕО)
ДК обратился в Генпрокуратуру с заявлением о фальсификациях сотрудников КОБРЫ 
Дорожный контроль призывает подавать сотни исков на руководство КОБРЫ (ВИДЕО)
Суды систематически отменяют штрафы выписанные инспекторами ГАИ КОБРА
Сотрудник ГАИ "КОБРА" пристрелил человека. Возбуждено уголовное дело
ГАИшников из элитной «Кобры» задержали на угоне «Лексуса»

http://roadcontrol.org.ua/node/1567

Владимир Нестеренко («Адольфыч»): «Барыги победили, или Надо жить так, как будто ты уже умер»

Он известный блоггер, писатель, сценарист. Его читают, обсуждают, ругают – впрочем, он и сам мастер поругать кого угодно. Владимир Нестеренко. «Адольфыч». Он имел отношение к тому, о чем пишет. Его знаменитая «Чужая», по которой был снят полнометражный фильм – о бандитском Киеве начала девяностых. О фильме он говорит, что можно было бы снять быстрее и жестче. Потому как было все так, как он видел своими глазами. Изнутри. Он знает, о чем пишет. Он говорит, что зарабатывает сейчас мыслями. В девяностых ему приходилось заниматься несколько иными вещами… Собственно, об этом и был разговор

«Нужно было демонстрировать возможность ответить на агрессию»

-Вы говорите, что сейчас продаете мысли, а чем зарабатывались деньги в девяностых? То есть, какие качества были важны?

-Мысли и тогда были важны. Один выдающийся человек после «стрелки» с, назовем так, североосетинской группировкой , основу которой составляли борцы, и тому подобные люди, как то сказал : «Понимаете, ребята, мы таких шей, как у них, никогда в жизни не накачаем. Поэтому у нас подход должен быть другой». То есть, то, что можем противопоставить. С накачками шеи было больше народу, чем людей с какими-то мыслями. Я зарабатывал мыслями и тогда. Ну, приходилось, конечно, всякое… Разбой, грабеж, вымогательство, мошенничество, финансовые операции.

-Ну, голова должна была работать все равно, чтобы придумывать всякие схемы и так далее?

-Схемы придумывали еще более умные люди. Схемы придумывали такие люди, которые и сейчас придумывают схемы. Например, Росукрэнерго и так далее. Вы понимаете, о чем я…

-То есть, они выросли из этих «штанишек» ? В смысле, что тогда это начиналось..

-Тогда это начиналось, но они и тогда уже были выше. Схемы придумывали вот эти люди. А мы , конечно, придумывали что-то, но такое, более мелкое… А вот об оперативном управлении нужно было думать.

-По сути, это были организации, некие структуры?

-Естественно, организованные структуры. В неорганизованном порядке тогда было заниматься разве что на «заработать себе дозу» и все на этом…

«Только убийство»

-А в чем состояла репутация? Условно говоря, чтобы другие уважали, что нужно было делать?

-Нужно было демонстрировать и применять возможность ответить на агрессию. Агрессию неограниченную. Система отношений Соединенных штатов и Советского союза. Система взаимной агрессии.

-То есть, если происходил какой-то «наезд» или «предъява» со стороны , условно говоря, конкурентов, нужно было отвечать сразу? Я почему спрашиваю – если провести параллели с Москвой, то недавно давал показания киллер…

-Леша Солдат. Его давно поймали…

-Да, Леша солдат, убивший, по его признанию, Отари Квантришвили и многих других. Это даже стало основой для фильма «Банды», который сняли очень быстро. С Епифанцевым, сыгравшим Лешу Солдата.. Фильм об «ореховской» группировке. Там очень хорошо показана ситуация, когда ОПГ «пожирала» сама себя. Приезжали вместе на дачу, например, после чего с дачи обратно мог кто-то уже не вернуться… Там же на даче и закапывали. То есть, что в в ореховской группировке были такие вот внутренние отношения. Жесткая дисциплина внутри группировки. Подобное вообще было распространенным явлением или «ореховские» были скорее исключением?

- Да, это было везде.

-Если брать Киев, здесь все-таки как-то было по-другому?

-Так же. Все так же, но Киев – более мягкий город, и вообще Украина – более мягкая страна, чем Россия. В России было пожестче, а в Москве жестче всего. А в Украине были Киев, Донецк и Крым – три наиболее «жестких» региона. Ну еще был Львов. Но это более традиционный город. Мало денег, авторитеты там всякие традиционные. В Киеве сразу всех авторитетов перебили.

-А насколько соответствует реальности версия, что в середине девяностых силовики начали «чистить» лидеров ОПГ?

-Всегда чистили, всегда подминали. Это была работа их. До 1997 года они стравливали группировки между собой, кого-то подтягивали и склоняли к «сожительству». Они сталкивали лбами группировки, с тем, чтобы получить материал и фактаж. Оружие, стрельба, убийство, тяжелые ранения. То есть, когда есть дело. Есть трупы. После чего начинали прессовать обе стороны. А в 1997-98 годах, перед президентскими выборами, пошла зачистка. В 2001 году организованной преступности уже не было. Ну, то есть, осталось что-то такое, в каком виде существует до сих пор…

-Кто-то был из лидеров ОПГ людьми и ставленниками спецслужб, то есть, Конторы? Была ли такая ситуация, что их «крышевали» сверху, а те же убоповцы, желавшие взять то же самое, не могли ничего сделать с лидерами ОПГ?

-Это ошибка. Не так было. Прихваты были у всех. Кто-то с кем-то всегда учился в школе, боролся в какой-то секции – то есть, на основе личных отношений. Люди растут, один стал лидером ОПГ, а другой стал начальником, общались между собой, и конечно, все на коммерческой основе. То есть, фактически таких прямо «неприкасаемых» не было. Не было такого. Что вот есть человек, которого никто не может трогать. Так было в Киеве, не знаю, как было в Донецке и так далее. Ситуацию в Киеве я знаю хорошо. Знали меня и по Украине, однако все-таки я был не первое лицо.. Неприкасаемых, повторюсь, не было в Киеве.

-То есть, в Киеве не было на тот момент единой какой-то силы, которая была бы главной?

-Нет, было несколько сил

-У них между собой как-то компромисс находился? У каждого территория была своя ?

-Убийство. Все дела, которые связаны с «общаком», организацией разных сил с разным интересом под единым началом, всегда связаны с убийством. Только убийство.

-Но ведь рано или поздно приходили к выводу, что нужно искать компромисс?

-Компромисс находили, конечно. Каждый раздельно. По территориальному признаку. Но было же в принципе два движения. Мы сейчас говорим – я хочу расставить точки, о движении бандитском. То есть, движение воровское я не рассматриваю. И об этом говорить мы не будем. Я это не комментирую. Мы сейчас рассматриваем движение чисто бандитское. И в бандитском движении так такового лидера единого не было. То есть, была попытка установить единое лидерство – это связано с именем Владимира Григорьевича Никуличева ( «Пули»). Может быть, вы слышали… Попытка установить единое лидерство была связана с ним – он попытался это сделать, наткнулся на обструкцию, сопротивление, решал все вопросы, но не дорешал, поскольку разбился – погиб в автокатастрофе. Была создана какая-то комиссия – насмотрелись все фильмов про мафию, забывая, что были чисто этнические группировки, как сейчас. А у нас – два Ивана, три гетьмана.

«Боевики и киллеры больше всего боятся»

-Кстати, об этнических группировках. Присутствие чеченцев насколько было распространено в Киеве?

-Было, пока мы их не «выщемили». Три раза воевали. Три войны было. В девяносто втором году, девяносто третьем, и девяносто пятом-шестом.

-Они здесь были сами по себе?

-Чеченцы? Ну, им давали здесь крышу. Местные давали – они без местных ничего не могли сделать. А вообще – вы же понимаете, угроза убийством не означала, что кто-то говорил – я тебя убью. Было, что человек вышел, движок включил в машине, машина взорвалась. Угроза убийства происходила так…

-А вообще насколько правдиво утверждение, что «серьезные люди», особенно в те годы, не предупреждали, а сразу действовали?

-Предупреждали. В то время предупреждали поначалу, а потом перестали. Сейчас уже никто не предупреждает.

-Для этого были необходимы всякие стрелки, собрания и т п?

-Ну да, были сходки. Это тоже вытащили из зоны «блатные».

-А вообще – насколько присутствовал ежедневный страх во всех этих ситуациях? Или потом к нему привыкаешь?

-Не привыкаешь. Это зависит от личных особенностей. У кого больше воображение развито, тот больше боится, у кого воображение развито меньше – тот и боится меньше. Больше всего боятся боевики и такие люди, как Леша Солдат. Они знают, как с ними поступят, потмоу что сами поступали так же. То есть, боевики и киллеры больше всего боятся. Боевики, которые «заднюю не давали». Когда попадали в чужие руки, то есть в плен, ломались сразу же. Они ожидали, что у них начнут отрезать пальцы, и тому подобное. Те люди, которые занимались больше организационно-хозяйственной деятельностью, то есть, пацаны, рэкетировавшие кого-то на базаре, или ходили по офисам, или кого-то украли… И были боевые организации, было ополчение. Каждый, кто состоял в группировке, обязан был по свистку явиться и делать, что скажут. Скажут стрелять, будешь стрелять. А боевые – они занимались чисто «боевой» работой. Но боевики, повторюсь, и боялись больше всего. Хотя там были самые смелые люди. Но они просто знали, что с ними может быть.

-А вообще организации как были оснащены? Я имею в виду техническое оснащение, безопасность, автомобили и тому подобное.

-Все было. Все было доступно на тот момент.

-А «пробить» человека просто было? То есть, интересовал некий объект, например, его надо было поставить на прослушку, узнать о нем информацию…

-В структурах не было мобильных телефонов. Мобильные телефоны появились в 1995 году. Девяносто восемь центов стоил исходящий звонок, восемьдесят девять – входящий. То есть, это при том, что 15-20 долларов были зарплаты на тот момент в стране. То есть, это доступно было очень немногим. Проводные телефоны прослушивали. Но у нас же много чего не было. Не было маленьких видеокамер, например и так далее. Вставляли проволочку в телефонную линию, так прослушивали телефоны.

«Могли спалить офис, бл..дь, взорвать, что-то еще…»

-Как происходил вообще мониторинг тех, кто может давать деньги?

- Кто-то приходил сам, кто-то «высовывался». Деньги давали все. Сейчас много появилось и немного раньше появилось много таких «дятлов», которые говорили «Да я никому не платил. У меня своя служба безопасности». Какая нафиг служба безопасности? Они обсырались сразу все, как только к ним приедут. Я помню, в девяносто втором году был у нас один коммерческий план. И вдруг приезжает х..ева куча народу… Я уже перейду на «мурку», ладно? (улыбается) Приезжают много каких-то фраеров раскачанных. Смотрю – один вылазит, палку резиновую из-за пояса вынимает, еще что-то такое. А я вообще вдвоем с приятелем. Пришли на стрелку, б..дь… Приятель на меня смотрит , говорит «а это не мусора?»… Я ему говорю – «да нет, не похожи»… Подходят, поздоровались… Поговорили буквально две минуты. Я им говорю «Все ребята, мы с вами говорить не будем, давайте езжайте… Не о чем говорить»… То есть, это же кастовая система. То есть, для того, чтобы я признал собеседника, что мне можно с ним разговаривать, мне нужно понять, кто он. Если он не пацан, а просто какое-то «лицо», то.. О чем с ним говорить? То есть, все эти службы безопасности конкретно обсырались, кроме тех, кто был конкретно под милицейскими, то есть, мусорские… Но таких тоже знали, и при случае наносили им ущерб. Убивать , конечно не убивали. Но могли спалить офис, бл..дь. взорвать, что-то еще…То есть, если человек конкретно говорил- я работаю с милицией – хорошо, уходили.. Но старались этому человеку навредить…

-Дать понять , что он неправ?

-Нет, просто чтобы он знал… И чтобы милиция знала. Не было же закона такого, что милиция имеет право получать деньги с бизнесменов.

-А риск нарваться на каких-то залетных беспредельщиков , например, откуда-то приехавших, и решивших тут немного «подкормиться» имел место?

-Да. Это было. Много было бандочек, мини-банды были. Собирались какие-то люди, кто-то был блатным на зоне, вышел, начинал тыкаться-мыкаться… На зоне он питался с общего – мужики сдавали, блатные питались.. Ну а сам, как говорится, ни шерсти, ни вида, ни ума ни фантазии. То есть, пытались такие микробандочки что-то предпринимать.. Первое , что мы сделали, это такие банды разрывали. Не говорю – убивали. Мы п..здили, забирали машины, раздевали… Тогда еще одежда была дорогая, золото, часы… То есть, что было- снимали и забирали… Это был большой позор для них. Неорганизованных преступников мы чистили, и территорию и в целом , как только пересекались. Гопников не было. И нацистов тоже не было. Это то, что есть сейчас. На поле насилия были только мы и менты. Ну и сбушники еще…

-Если брать тот же Харьков, то помню, там были ребята из УНА-УНСО. Приезжали ребята с битами и решали вопросы, если на кого-то наезжали…

-Это было значительно позже. Это когда они поняли, что, собственно говоря, девяностые заканчиваются, а у них «люди женятся, еб..тся, а нам не на что обуться» , и попытались залезть в этот рынок, а все места уже были заняты. В Киеве то же самое было. Они пытались что-то предпринимать, а мы их просто отправляли. Говорили, что здесь есть мы. То есть, я обязан представиться, если вижу перед собой человека по этому же делу. А если это какая-то группа граждан со двора, я не обращаю внимания. Понимаете? То есть, УНА-УНСО нет… Может, у них и были какие-то прибитые бизнесмены – я уверен, что они их тоже защищали, совершали тяжкие и более тяжкие преступления. Но как таковых на рынке их не было. То есть, грубо говоря, дядя Вася платит, но если дяде Васе будет сказано, что если будет что-то серьезное, мы тебя спасем, но… Все вопросы решали мы…

-А вообще были такие ситуации, что кто-то говорил, что с вами больше не работает и переходит под других людей?

-Нееет… Для этого были стрелки. Просто так не было. А так, чтобы вот «работаю – не работаю», работал с Васей, теперь буду работать с Петей – нет… Обычно платили выкуп.

-А вообще, по вашему мнению, для тех, кто платил, это было на тот момент «по драконовски»?

-По драконовски- это как?

-Ну, например, просчитывалась ли ситуация, что он не сможет заплатить больше, нежели сможет?

-Да мы лохи были !!! (восклицает – С. К.) вот это я сейчас говорю, обязательно опубликуйте. С тем, чтобы может кто-то еще из моих коллег и соратников увидел, не забыл буквы и прочел. Мы были лохи! Мы получали по 50-100 долларов с ларька, а они зарабатывали на этом ларьке тысячу долларов минимум, и мы этого просто не знали. Мы не знали, сколько они зарабатывают. А зарабатывали они, я скажу, несравнимые деньги. Тысячу процентов они зарабатывали на некоторых позициях. Ну, то есть, мы были лохи в этом плане. Были потом те, кто «перековался» в бизнесменов… Я держался до последнего. Я ушел, когда закончилось движение. Но даже не ушел, а начал искать себе другое занятие. Я был в принципе молодой человек, мне было тридцать пять лет. Как у летчиков. Некоторые из моих коллег влазили в учредители, в соучредители, но все равно проигрывали. Потому что у нас такая страна – кто работает, тот и зарабатывает, а не тот, кто формально числится…

-То есть, бизнесмены находили схемы , как обмануть ?

-Конечно. Всегда. То есть, бизнесмены и барыги победили. Они победили и стали работали под политической партией, милицией и так далее

-А те же силовики часто встречались неформально, обсуждали какие-то общие вещи?

-Неформально это всегда было. Поскольку, что охраняешь, то и имеешь. Вот в России, посмотрите – какая ситуация. У них были УБОПы, Ну – РУБОПЫ по-ихнему. И эти РУБОПы «обвисли» настолько криминалом, что их на х..й разогнали. Очистить их было невозможно. Почему? Что охраняешь- то имеешь, я повторюсь. Что сделали – создали центр противодействия терроризму. Политическую полицию. Тех же людей, убоповцев, поскольку это люди жесткие , брутальные, склонные к х..й знает к чему и превышению служебных полномочий. Словом, к беспределу мусорскому. И их отправили в эти центры. И они столкнулись с идейными людьми, у которых денег нет. А если бы и были бы, то х..й эти анархисты или еще кто-то заплатят… Поэтому и такая жестокость этих центров – они живут на зарплату, а хотелось бы как-то еще что-то… В эти милицейские игры , конечно, лучше было не играть, потому что в этом случае ты играешь один против организации. И противопоставляешь им свой достаточно ограниченный ум, потому что нельзя развивать свой мозг и заниматься этой же деятельностью. То есть, есть о чем подумать, а тебе надо ехать на стрелку, на которой могут быть какие-то баобабы и могут взять с собой какую-то х..йню, которая стреляет. Нельзя служить двум господам в голове.

«Наркотики и алкоголь убили больше, чем оружие»

-А сам ритм жизни вообще был насколько насыщенный?

-У кого как. Но вообще ритм был насыщенный. Во – первых, было все медленнее тогда. Не было интернета. Не было как таковых систем оповещения, а сейчас вообще все проще. Сейчас можно на каком-то форуме оставить кодовую фразу. И все, кто заходит на этот форум, они не поймут, что это, а те, кому надо, просто прочитают, и будет понятно. То есть, сейчас так, и не важно, где находятся люди – в Одессе, Львове, Владивостоке и так далее. Тогда же ничего не было. Телефонные звонки, которые прослушивались, почти все и всегда .

-А образ жизни был у всех схож?

-У кого как.

-Мне всегда казалось, что выживали те, кто где-то ограничивал себя в каких-то вещах,

-Естественно. Кто не кололся. Наркотики и алкоголь убили больше, чем оружие. С другой стороны- посмотрите… Возьмите карманного вора. Как правило, все они сидят на героине. Ну не на героине – на опиуме… как правило. Есть люди, конечно, уникальные, есть Люди с большой буквы. А есть просто люди. Ему надо просто раскумариться. Дозняк. Планирует, идет, крадет из кармана. Потом доза вливается. А на х..я ему нужен дозняк? Потому что ему страшно в карман лезть. Потому что он же один против всего этого трамвая. Постоянное напряжение. То же самое – мусора. Они после работы – принял два стакана, жинке дал подсрачник, и на боковую. Отдохнул, утром нормально встал и поп..здил на службу дальше. Надевать противогазы на голову. То есть, это такая же ситуация, постоянный стресс. Те, кто не употреблял наркотики и вел более-менее здоровый образ жизни, были.. Ну вот, например, пьяным на стрелку приходить нельзя было. Если ты приходишь пьяный на стрелку, то тебе могут сразу дать по бороде. И ты когда в себя придешь – начнут раскачивать – да как это так, на х..й ты пришел пьяный на стрелку? Если постоянно пить ,а если и стрелки постоянные, то как-то так получится, что будет такая ситуация.

-То есть, наверное, отсюда все эти посиделки до утра в саунах и кабаках? День прошел, дела поделали, а теперь надо где-то расслабиться..

-Совершенно верно. День прошел, и слава Богу живой. На свободе. Ну и слава Богу. А теперь вино, девочки, жить… И самоутверждаться. Какую-то гражданку вы..бал, инстинкт погасил, и вроде как легче жить…

-А не было у вас ощущения, что деньги даются очень легко?

-Ну смотрите, я порядка «трешки» зарабатывал, когда мой отец и мать зарабатывали по двадцать долларов, а я порядка «трешки» зелени. Но как англичане говорят, преступление не платит. Не оправдывает себя. Ты тратишь силы , эти деньги на обеспечение, на квартиры, на поменять телефон, на автомобили, на бензин – я по двести-триста км в день накатывал по Киеву…

«Любой бандит превосходит по своим качествам обычного человека»

-Вы упоминали выше слово жестокость. Насколько это было ежедневное ощущение или постоянный атрибут жизни? Условно говоря, обычный человек, который ходит на работу, он может раз в год поступить очень жестко. А здесь было ли это необходимостью? Чисто из-за каких-то рабочих и профессиональных моментов

-Есть такая поговорка, с простыми людьми нужно по-простому. Если имеешь дело с человеком, который привык утверждать себя с помощью насилия, то глупо по-другому. Это у кого как. Зависело от группировки и личных качеств. Были очень жестокие группировки, были умеренные. И я жив – видите. И с вами разговариваю.

-Как бы вы охарактеризовали тип людей, который был в движении?

-Разные были. Психотип – вы имеете в виду? В первую очередь – физически развитый. Любой бандит, даже самый завалящий, как и сейчас, превосходит по своим качествам обычного человека.

-То есть, это некий хищник по своей натуре?

-Нет, это не хищник. Это человек, который во – первых не сдает друзей. Обычного человека возьми за яички – он, бл..дь, все сдаст. Это были более-менее стойкие люди. Стойкие и физически развитые. Ну много было очень людей, обиженных (я имею в виду общечеловеческое понимание этого слова, а не по мурке) .То есть, было много таких, считающих, что страна их наеб..ла. Спортсмены, мастера спорта, вдруг раз – нах ты не нужен никому. А люди были военные, дослужившиеся до капитана, например- ему еще служить и служить, вдруг ты не нужен, и так далее. То есть, были люди, которых государство кинуло. Они все порвали и пошли. Это я про первых говорю.. Дальше было другое. Много было уголовников настоящих. Умных, матерых. Прошедших все..

-А сложно было с ними общаться? С уголовниками

-Почему сложно? Вам со мной тяжело общаться? Смотря с кем… Были, конечно, какие то люди, «в невминозе», но они далеко не шли… Кому надо общаться с человеком, который невменяемый? А общаться приходится. Значит, что нужно сделать? Сделать, чтобы не присутствовал «в поле». (смеется – С.К.) Беспредельщики долго не жили. Это сейчас могут –« черт не брат, у меня сват в СБУ, тот там, тот сям»… Это возможно только сейчас. А тогда – раз в неделю хоронили. На кладбище много людей лежит…

-Мне всегда казалось, что когда человек занимается подобной деятельностью, у него повышается рефлекс ответа «за базар»…

-Как правило. Или ты соблюдаешь это правило, или уходи. Если ты мусульманин и приходишь в православную церковь – не надо становиться раком, расстилать коврик, молиться по своему…

-Вы сказали – жив, и общаюсь с вами… А были ситуации, когда казалось, что вот уже все…

-Конечно . Было и много. Поэтому я и умру раньше. Может, от болезней.

-Было так, что убивали?

-Меня ? Нет. Я понимаю – убивали, когда ты очнулся и над тобой трубка в иной мир.

-Я имею в виду, когда например восемь человек могли бить, и какой-то удар мог бы оказаться смертельным. Когда у людей планки не было…

-Конечно, было такое. У меня у товарища двадцать восемь ножевых ранений. За один раз. Но это все были сильные люди. Они сильно п..здили. и получали сильные удары. На самом деле – это кажется со стороны – жестоко. А с другой стороны – как жестоко? Посмотрите – как боксеры дерутся, профессионалы… Если он въе…бет обычного человека, человек просто умрет. Были сильные люди, мастера спорта и так далее… Покойный Пуля, между прочим, брал две гирьки по 32 килограмма, сидел смотрел телевизор и работал с гирьками. Из-за головы, двумя руками по множеству раз. Ему было уже около сорока при этом. Просто был физически сильный человек.

-А внешние моменты учитывались- как человек общается, как себя ведет, обращали внимание?

-Конечно. Внешне сразу видно, кто это.

-Это опыт был, или внутренние ощущения, или все вместе?

-Откуда берется опыт? Если вы никогда не видели, как выглядит допустим, гадюка, то вы же не поймете, уж это или гадюка, пока она вас не укусит.

-Если взять молодого спортсмена боксера и прокуренного сорокалетнего рецидивиста, у кого больше шансов в схватке?

-Если они начнут драться, то конечно боксер даст ему звиздюлей… А если на выживание схватка – то у рецидивиста шансов больше. Потому что он уже принял решение в тот момент, когда спортсмен боксер еще и не думал ни о чем… У рецидивиста больше опыта в таких ситуациях. Но были и самородки, которые не гнушались перед авторитетами.. Разные были люди. Еще раз хочу сказать, что это было движение… Что есть движение? Это люди, организованные не по какому что там членству, как в партии… Это единомышленники в чем-то а во всем остальном у них могут быть разные взгляды..

«Каждый день надо быть готовым к тому, что с тобой что-то произойдет»

-А потом в вашей жизни случилось кино? Фильм «Чужая»

- Книжка лучше. Почитайте книжку. Есть такое понятие формата, и есть вещи, которых делать нельзя. А так как кино стоит значительно дороже, чем книжка, то «Чужая» обошлась порядка четырех миллионов долларов. То приходится соглашаться…. Если взять такой момент – с кино написать книжку, то по фильму я бы «Чужую» не написал бы. По книжке, по которой я сделал сценарий, я подписался, а в обратную сторону я бы не подписался. Но это не умаляет ничуть заслугу режиссера, и Константина Львовича Эрнста. Без него вообще бы ни х..я не было.

-Для вас было неожиданно, когда кино появилось на горизонте?

- Нет. Я уже к тому времени пробился нормально, меня знали уже в Москве. Меня знали люди, которые не распоряжаются сами деньгами, но которых спрашивают, куда деть деньги. Все это я сделал сам, на общих основаниях. Никаких у меня не было прихватов

-То есть пошло все само?

-Само ничего никогда не идет. Всегда надо прикладывать усилия. Есть хаос, есть космос. Космос организован, надо прикладывать усилия – иначе все развалится. Так просто не бывает ничего.

-Что сейчас было бы интересно сделать?

-Я же работаю

-Я имею в виду – два месяца назад начали делать, например, какой-то проект, а сегодня утром проснулись, и в голове появилось что-то такое, что захотелось сделать

-Это то, что меня держит на этом белом свете. Если у меня в голове появляются какие-то мысли… Все остальное меня уже мало интересует. У меня много детей, были разные жены, к комфорту и прочему я абсолютно равнодушен. Я аскет по жизни.

-А чего вы боялись в девяностых и чего боитесь сейчас?

-Вообще? Я боялся жить жизнью, если ставишь на всем крест. Вы читали «Спрятанные в листве»? Про самураев, про то, что нужно вести себя так, как будто уже умер. И принимать какие-то решения. Каждый день быть готовым к тому, что что-то с тобой произойдет.

-Это дает определенную свободу?

-Совершенно верно.

-Я почему провожу параллели… Вы говорили, что в девяностых прожил день и слава Богу.. А сейчас что поменялось в вашем сознании за эти годы в плане ощущения жизни?

-Ну могу сказать, что на стрелку, нормальную такую, которая могла бы перерасти в х..й знает что, я ездил в прошлом году. А тогда таких стрелок было по две в день вот и все. Конечно, сейчас мне тяжелее переключиться на что-то такое… С другой стороны, я приобрел путем напряженных занятий некоторую особенность знания о том что будет – прежде чем куда то ехать. Я уже знаю, что будет…

- То есть, видите ситуацию наперед?

- Я вижу ситуацию наперёд и грубо говоря, – знаете, со стола падает что-то, некоторые сверху ловят, например монету, а я уже подставляю руку снизу…

-А есть у вас какие-то авторитеты в жизни? Чтобы приезжая к ним, возникал мандраж..

-Нет. Этого нет. Авторитеты есть. Авторитет – не значит, что ты мандражируешь. Авторитет – значит, что если человек скажет тебе даже то, с чем ты не согласен, то ты это выкуришь. То есть признаешь то, что ты возможно что-то недопонимаешь. Да, для меня есть авторитеты. И не только в уголовной среде. И в культурной среде. Я человек организованный в этом смысле. Я не какое-то х..йло, которое на все ложит х..й., пока его не возьмут за жопу, снимут ботинок, достанут стамеску, и скажут, что сейчас отрубаем тебе на ноге пару пальцев. И тут начинает человек уже обсираться. То есть, я не такой человек, который блатует, а потом срется с перепугу….

-Это дали вам девяностые годы?

-Все, что во мне есть, мне дали девяностые годы… Это была школа взросления.

-А есть ностальгия по этому времени?

-Нет. Ностальгии нет, поскольку все вернуться не может. Тем более девяностые это такое.. Не было их.. Это все придумали журналисты. Четких девяностых не было. Они отличались. Начало девяностых, середина девяностых, конец девяностых. Все менялось. Менялись правила. Сейчас тоже есть большое количество бандитов, криминальных элементов. Но сейчас другое – за сейчас я не говорю

-Не отслеживаете ситуацию- кто, что, как?

-Конечно, отслеживаю. С одними общаюсь, с другими враждуем. Но у меня свое. У меня большой круг общения. В начале девяностых это было движение за социальную справедливость. Есть барыги – значит они должны немного делиться. А потом это все обуржуазилось. Начали по чуть-чуть барыговать. И так далее. Поменялись понятия и все остальное…

Сергей КУЗИН, для «ОРД»                            03.09.2012 2:18

http://ord-ua.com/2012/09/03/vladimir-nesterenko-adolfyich-baryigi-pobedili-ili-nado-zhit-tak-kak-budto-tyi-uzhe-umer/

СПРАВА ТИМОШЕНКО: ПАРТІЯ РЕГІОНІВ Б'Є ГОЛОВНИЙ КОЗИР РЕНАТА КУЗЬМІНА

31 серпня в справі Тимошенко з'явився новий несподіваний свідок, виступ якого завдає удару по всій системі звинувачень, що вибудована Генеральною прокуратурою. Депутат ПР Юрій Болдирєв зробив без перебільшення сенсаційну заяву на прес-конференції в Києві. Перемога на парламентських виборах 2012 року, яку планують Віктор Янукович* і Партія регіонів, повинна бути вагомою і переконливою. Але вона не може бути повною, якщо цифра, яку збираються написати сформовані з вірних людей окружні комісії і Центрвиборчком, не буде визнана керівництвом США, Євросоюзу, Росії та світового співтовариства. Однак після скандального засудження лідерів опозиції розрахунок на визнання результатів Заходом має примарні шанси. Головним порушенням за кордоном називають усунення від виборів лідера «Батьківщини».

31 серпня в справі Тимошенко з'явився новий несподіваний свідок, виступ якого завдає удару по всій системі звинувачень, яку вибудовує Генеральна прокуратура. Депутат ПР Юрій Болдирєв зробив без перебільшення сенсаційну заяву на прес-конференції в Києві:

"Я буду свідчити, що від Щербаня прізвища Тимошенко я не чув. Він мені сказав, що: "Вони вже все вирішили", маючи на увазі, що його (Щербаня) уб'ють. Я запитав: "Хто вони?". "Лазаренко". Щербань вважав, що вбивство Ахатя Брагіна замовив Лазаренко, і наступним буде він сам. Про це мені Щербань говорив восени 95-го року, а восени 96-го року його вбили, але я не чув прізвища Тимошенко в цьому контексті", – розповів Болдирєв про своє спілкування зі Щербанем.

Ці свідчення радикально змінюють картину показань свідків у справі. Як відомо, в даний час основним звинуваченням проти Тимошенко перший заступник Генпрокурора Ринат Кузьмін* називає замовлення лідером БЮТ вбивства донецького бізнесмена Євгена Щербаня 16 років тому. В якості доказів у справі були присутні тільки слова двох свідків – сина Щербаня Артема і бізнес-партнера Павла Лазаренка Петра Кириченка. Вони не були свідками замовлення вбивства – вони лише чули, як їм, нібито, говорили про це. Руслану Щербаню про погрози з боку Тимошенко нібито розповів сам батько. Однак доводи Кузьміна розбиває представник чинної влади і друг Євгена Щербаня. Який також може довести свої близькі стосунки з убитим бізнесменом. Таким чином, вся тендітна павутина звинувачення, яку з такими труднощами вибудовував Ренат Равільєвич, рветься під ударом самої Партії регіонів.

Перший заступник Генерального прокурора Ринат Кузьмін взяв на себе особисте зобов'язання перед президентом. Він гарантував, що по-перше, у нього вистачить волі посадити Юлю. А по-друге, що зібрані ним докази тяжких злочинів для європейців виявляться незаперечними.

"Справа про виконавців убивства Щербаня було розслідувано, направлено до суду, і по ньому є вирок. Справу по замовнику виділили в окреме провадження, розслідували співробітники центрального апарату Генпрокуратури, встановивши причетних до організації і фінансування цього замовного злочину. Ми маємо намір висунути Юлії Тимошенко звинувачення у співучасті в ньому" – заявив Кузьмін в серпні 2012-го.

У Рената Равільєвича жорсткі терміни – «викриття» Тимошенко має відбутися до кінця жовтня, до виборів. Які перспективи його роботи? Ставки для Кузьміна надзвичайно високі. Кузьмін має практично необмежені повноваження вирішення питань в ГПУ і особистий доступ до президента Януковича. Провал звинувачень в організації вбивства Щербаня для Кузьміна означає особисте фіаско. Значить, доказова база залишиться вельми сумнівною для громадської думки як в Україні так і за кордоном. Значить, зобов'язання Кузьміна знайти проти Тимошенко забійний компромат залишаться порожніми словами.

А які сили було кинуто на вирішення завдання! Слідчо-оперативна група по Тимошенко під керівництвом Кузьміна увійде в історію як найбільший за чисельністю підрозділ, створений в Україні для розслідування однієї справи. Це кілька сотень людей, з різних відомств і служб. Наші джерела дозволяють скласти уявлення, в якому напрямку діє Кузьмін в даний час, і чи зможе він виконати взяті на себе зобов'язання перед президентом Януковичем.

Про те, на чому буде засновано обвинувачення проти Тимошенко, Кузьмін розповів ще рік тому: "У матеріалах американських кримінальних справ проти Лазаренка є цікава інформація. Допитаний прокуратурою США свідок у справі Лазаренка прямо сказав, що кілер за вбивство Щербаня отримав гроші з рахунків Лазаренка і Тимошенко. Свідок посилається на розмову з замовником, який сказав: "Юля заплатить", маючи на увазі заплатить за вбивство ... Ці матеріали знаходяться в США ... Як і свідки, які давали ці свідчення американським прокурорам".

Свідок, про який говорить Кузьмін – це Петро Кириченко, бізнес-партнер екс-прем'єра Павла Лазаренка. Той чоловік, який безпосередньо керував фінансовими операціями і проводками компанії «ORPHIN S.A.». Саме ця фірма акумулювала надходження від багатьох бізнесів, з яких отримував свою частку Лазаренко, і направляла їх туди, куди вирішував Павло Іванович. Зокрема, на рахунки «Матроса» – кримінального авторитета Олександра Мільченко, який згідно з вироком Луганського апеляційного суду організував вбивство бізнесмена і політика Євгена Щербаня. (При цьому варто відзначити дуже хитку доказову базу і проти самого «Матроса». Оскільки Мільченко до того часу не було в живих, суд звинуватив його на підставі показань свідка, який нібито чув про це від іншого свідка. Обидва цих свідка в даний момент загинули . Один з них – прямо в камері Донецького СІЗО) ¼

Таким чином, для доведення причетності Тимошенко до замовлення вбивства слідство повинно: а) отримати необхідні свідчення свідків від Кириченко, б) підтвердити факт оплати демонстрацією перерахування коштів з рахунків компаній Тимошенко на Мільченко.

Про ключову роль Кириченко Кузьмін сказав в серпні 2011 року. Але як отримати його свідчення? Адже Кириченко як свідок у справі Лазаренка знаходиться в США, де він отримав захист і громадянство? Чи буде він ризикувати своїм благополучним статусом, щоб знову ставати героєм нової кримінальної справи?

Очевидно, ні. Але Кириченко не втратив зв'язків з Україною, і за ці ниточки його виявилося можливим притягнути. Тут залишилася значна кількість майна, на яке накладено арешт. У серпні 2011-го Служба безпеки проводить операцію по виманюванню Кириченко на батьківщину. По різних каналах в США передається інформація про зняття арешту з київських квартир Кириченко. Вони виключаються з бази обтяжень. Знаходяться брокери, які в розпал кризи та зупинки ринку нерухомості пропонують цікаві ціни на ці квартири. За цікавим збігом, купити квартиру у головного свідка у справі Тимошенко вирішила ... дружина народного депутата Володимира Пилипенка, який знаходиться в хороших робочих відносинах з Ринатом Кузьміним, головним розслідувачем справи.

4 вересня в Київ прилітає дружина Кириченко Ізабелла. Вона повинна була зустрітися з брокером, щоб оформити угоду і отримати гроші. Це була пастка. З квартири не був знятий арешт. Громадянку США затримали співробітники СБУ, і по сміхотворному звинуваченню, ніби вона бажає продати квартиру, що знаходиться під арештом, помістили в СІЗО СБУ.

Мета була досягнута. Петро Кириченко вийшов на зв'язок. Йому були озвучені вельми прості умови – свідчення в обмін на дружину. Угода відбулася. У листопаді 2011-го відбулася серія допитів Кириченко по телефону.

Протоколи допитів потрапили в розпорядження «Української правди». Бажання звільнити дружину з-під варти розв'язало Кириченко мову, і він «раптом» згадав такі подробиці причетності Тимошенко до вбивства Щербаня, про які жодного разу не згадав на багатоденних допитах американської Феміди, за всі три роки слідства в США.

Якщо на суді проти Лазаренка Кириченко у всіх гріхах звинувачував свого друга та ділового партнера, то після арешту дружини Кириченко почав говорити тільки про Тимошенко. "Гроші Мільченку перераховував за вказівкою Лазаренка у зв'язку з тім, що коли ЄЕСУ зайшлого на газовий ринок Донецької області, в Тимошенко виникли проблеми, і їй була потрібна допомога кримінального авторитету. Коли вона отримала газові контракти, вона пішла в Донецький регіон, і там у неї хтось щось забрав. І, звісно, в неї виникли проблеми, була небезпека її життю, і їй знадобився кримінальний дах". "Сума 3 мільйони доларів була переведена на рахунок Мільченка в банку на Антигуа. (…) Там були проблеми, що Лазаренко не давав мені команди переводити ці гроші. Мені декілька разів дзвонив Мільченко. Я так розумію, що в Лазаренка були гроші, але він чомусь не платив. Я думаю, що він чекав, коли Тимошенко переб’є цю суму, яку треба було заплатити окремо Мільченку. Я казав, що Мільченко весь час дзвонить, непокоїться, Лазаренко відповів, що передай, нехай не хвилюється, Юля заплатить" – заявив Кириченко ГПУ.

Слова свідка повністю спростовуються проводками по рахунках фірми «ORPHIN SA» Перший платіж кримінальному авторитету був здійснений ще до того, як фірма «Somolli Enterprises Ltd», яку ГПУ пов'язує з Тимошенко, почала перераховувати якісь кошти на рахунки Кириченко.

Як зазначила «Українська правда»: «Далі Кириченко розповів, що коли наприкінці 1997 року “Матрос” помер, його дружина подзвонила Кириченку. Вона повідомила, що Кушнір буде замість Мільченка кришувати Лазаренка та Тимошенко.

" Він розповідав, чим може допомогти. Говорив, що у нього є бригада, що Тимошенко може не турбуватися. Всі проблеми, які можуть виникнути в Тимошенко, він зніме” , – переказав Кириченко зміст своєї розмови з Кушніром. У неуважного читача може скластися враження, що вбивство Щербаня і було цим “зняттям проблеми”. Але це не так – згадана розмова відбувалася не “до”, а через рік “після” цього злочину в Донецькому аеропорту (і чи була ця бесіда взагалі? – Авт.).

Крім того, в показах Кириченка незрозуміло ще одне. Якщо “Матрос” і Кушнір захищали саме Тимошенко від неприємностей у Донецькій області, то чому з ними розраховувалася не вона, а Лазаренко? Та ще з таким відтермінуванням платежу? Адже Мільченко отримав гроші в останні місяці перебування Лазаренка при владі».

Ізабеллу Кириченко випустили, і вона відлетіла в США. Але, очевидно, що свідчення Кириченка не виявилися вичерпними для слідства. Вірніше, для того результату, який очікує від слідства Кузьмін. Про те, що Кузьмін стурбований недостатністю доказів і свідчень проти Тимошенко, показав таємний візит самого Рената Кузьміна та трьох співробітників Генеральної прокуратури в США в липні 2012 року. Як кажуть джерела «Новини NEWSru.ua», поїздка проходила в режимі секретності. Українська делегація намагалася не розшифрувати свої цілі перед американською владою, і відвідання було оформлено за старими, недипломатичними візами. У Сан-Франциско Кузьмін зустрівся з Кириченком і запропонував йому угоду – більш докладні вдячливі звинувачення проти Тимошенко нібито в обмін на ... зняття арешту з усього нерухомого майна Кириченко в Україні, і можливість його безперешкодно реалізувати.

Ось список нерухомості, що належить Кириченко в Києві згідно з Реєстром обтяжень майна Мін'юсту:

1. Кв. № 7 по вулиці Рейтарській, 28 у Києві, загальною площею 147,43 кв. м.

2. Сусідня кв. № 8 в тому ж будинку, загальною площею 157,7 кв. м. Обидві квартири фактично належать панамській фірмі «GHP Corporation» (Панама), власником якої є Петро Кириченко.

3. Кв. № 5 у тому ж будинку на Рейтарській, 28 загальною площею 145,6 кв. м., яка оформлена на американську фірму «Dugsbery Inc», підконтрольну Кириченко.

4. Кв. № 5 по вулиці Ярославів вал, будинок 4 в Києві, загальною площею 304,95 кв. м, яка належить особисто Петру Кириченку.

Загальна ринкова вартість 755 кв. метрів цієї елітної нерухомості в центрі столиці, за існуючими оцінками ріелтерів, складає на сьогоднішній день від 3 до 5 мільйонів доларів США.

Судячи із заяв першого заступника Генерального прокурора, Кириченко не зміг відмовитися від цієї пропозиції. За нашими даними, Петро Кириченко дав добро на особисту участь у процесі проти Тимошенко.

Це згода, за задумом ГПУ, буде мати ключове значення для легітимізації звинувачень проти Тимошенко на Заході. Для всіх очевидно, що свідчення Руслана Щербаня про замовлення вбивства його батька, Євгена, за замовленням Тимошенко не можуть служити надійним доказом.

Але участь у процесі Кириченко дозволить Кузьміну забезпечити підтвердження слів Щербаня цілком статусним свідком. Офіційний викривач Лазаренко, який володіє дозволом на проживання в США, чия участь в операціях Лазаренко була встановлена американським судом. Тим більше якщо показання Кириченко і Щербаня будуть підтверджувати один одного в деталях і взаємно доповнювати.

Але абсолютно несподівано всю хиткість заяв Щербаня і Кириченко спростувала сама Партія регіонів в особі Болдирєва!

Не прогнозовані для Генпрокуратури наслідки також створює позиція влади США. Петро Кириченко отримав посвідку на проживання відповідно до контракту з Федеральним бюро розслідувань. Влада США не давали йому дозволу на несанкціоновані контакти із зарубіжними слідчими органами. Після зустрічі з Кириченко МЗС України отримало від держдепартаменту США в серпні ноту протесту – про неприпустимість проведення слідчо-оперативних дій на своїй території, не узгоджених з офіційною владою. У відповідь українські дипломати заявили, що Кузьмін, який перебував з приватним візитом, «інспектував консульські установи» в Каліфорнії.

Таким чином, свідчення Кириченко повинні стати головним доказом проти Тимошенко. Але чи зможе їх дати Кириченко, якщо влада США вважатиме його поведінку порушенням умов угоди з американським правосуддям?

Як за часів знаменитих процесів Вишинського, царицею доказів у справі Тимошенко має стати визнання свідків. Справа в тому, що схема розрахунків між структурами Лазаренка і Мільченко не може бути доказом.

По-перше, свідчення Кириченка отримані під тиском, за допомогою шантажу, не зможуть стати переконливим свідченням.

По-друге, спроба Кириченко уявити головним організатором роботи корупційного тандему Лазаренко-Кириченко Юлію Тимошенко виглядає досить абсурдно. Оскільки повністю суперечить свідченнями Кириченко в американському суді. Лазаренко отримав вирок завдяки свідоцтвам Кириченко, що саме Павло Іванович був главою злочинної організації, що вимагала гроші у бізнесменів і відмивала їх потім на офшорних рахунках.

По-третє, документально довести можна тільки одне – що саме Кириченко здійснював платежі на Мільченко та його дружину Снітко.

По-четверте, визначити походження коштів, які надійшли на рахунки Кириченко, і які він потім перерахував Мільченко, неможливо. Є встановлені суперечності за часом і термінами перерахування коштів.

По-п'яте, в справі немає даних, що на рахунку Мільченко надійшли гроші від контрольованих, за даними слідства, Юлією Тимошенко компаній – і перш за все від «Somolli Enterprises Ltd».

По-шосте, в справі є дані, які дозволяють припустити факт перерахування коштів на рахунки Мільченко за вказівкою Лазаренка, але повних доказів цієї версії слідство добути не змогло.

По-сьоме, аналіз матеріалів щодо перерахування коштів різними компаніями на рахунки фірм, контрольованих Кириченко, показує – деякі з цих компаній не були офшорами, а мали цілком благополучну на Заході репутацію. Гроші на рахунок Кириченко надходили в якості комерційних домовленостей, і довести будь-який зв'язок між рухом цих грошей і злочинною діяльністю, зокрема, вбивством Щербаня, неможливо.

І восьме. Свідчення депутата ПР Юрія Болдирєва вже не дозволяють будувати справу тільки на свідченнях, отриманих від Руслана Щербаня і Кириченко. Іміджева кампанія Кузьміна та промо-тур країнами ЄС з презентацією справи Тимошенко розсипається, як картковий будиночок. Слово проти слова. Чи будуть переконливими для української та світової громадської думки звинувачення проти Тимошенко, вибиті групою Кузьміна з Кириченка та Руслана Щербаня? А без наявності хоча б елементарних документів ці слова не варті нічого. Як і зобов'язання Кузьміна довести причетність Тимошенко до вбивства Щербаня.

Але найскандальнішим стане не просто передвиборний провал обвинувачень Кузьміна. Перший заступник генпрокурора напередодні виборів покаже всьому світу методи дій української влади проти опозиції. Замість амбітної спроби усунути з політичної арени головного опонента Віктора Януковича, Ринат Кузьмін готує скандал, від якого українським властям буде дуже важко відмитися.

Красномовним показником ставлення Заходу до цієї справи є позиція Євросоюзу. Коментуючи поїздки Кузьміна в Європу і його піар-акції з рекламування «злочинів» Тимошенко, а також діяльності Кузьміна, посол ЄС Жозе Мануел Пінту Тейшейра заявив:

– Я особисто не думаю, що ці ініціативи можуть мати значний вплив. Ті, хто дійсно цікавиться відносинами з Україною, відстежують події в вашій країні. Тому їх ці ініціативи (Кузьміна) не можуть ввести в оману.

Юрій Бутусов, "Цензор" 04.09.2012 13:42

http://ord-ua.com/2012/09/04/delo-timoshenko-partiya-regionov-bet-glavnyij-kozyir-renata-kuzmina/

Вбивство Яна Михайловича Ківи 

(2 роки потому)

9 червня 2010 близько 16.00, серед білого дня, в Донецьку в під'їзді власного будинку, розташованого в 100 м від прокуратури Донецької області, в 5 хвилинах ходьби від РВВС Ворошиловського району і Апеляційного суду Донецької області, тобто фактично в самому центрі Донецька, був по-звірячому, з особливою жорстокістю вбитий Ян Михайлович Ківа.

Ян Михайлович Ківа в останні 10 років свого життя мав 2 групу інвалідності, хворів, часто перебував на лікуванні в лікарнях, що накладало певні обмеження на його можливості, в тому числі і кар'єрні. Був засновником і першим головою одного з найбільших українських банків – «Донгорбанку» (один з беззмінних засновників – Рінат Ахметов), після вбивства Я.М. Ківи ліквідованого, був добре відомий як в місті Донецьку, так і за його межами як хороший фахівець в галузі фінансів і банківської справи, до цього займався науковою діяльністю, мав безліч публікацій, перемог на різних конференціях, конкурсах і т.д. Взагалі зробив для міста Донецька і не тільки достатньо, щоб справа за фактом його вбивства було належним чином розслідувана.

В даний час розслідування за фактом вбивства «спущено на гальмах», тобто фактично не ведеться. За 2 роки немає ніяких результатів. Інформація, поширена через ЗМІ, по суті своїй є брехливою, ґрунтується на свідомо неправдивій інформації, поширеній прес-службою донецької міліції. Публічні вибачення потерпілим і родичам Яна Михайловича ні донецькою міліцією, жодним з видань, котрі опублікували неперевірену і неправдиву інформацію, не принесені. Тобто по суті ми маємо справу не тільки з убивством людини, виконаним з особливою жорстокістю, але і з очорненням його доброго імені і бездоганної репутації з подачі тих, хто мав би зайнятися розслідуванням цього інциденту.

По суті самого вбивства є безліч прямих і непрямих фактів, що вказують на те, що вбивство Яни Михайловича є замовним. Але, враховуючи ще й той факт, що воно було зроблено з особливою жорстокістю, групою осіб близько 4 (а може і більше) людей, воно підпадає відразу під ряд пунктів ч.2 ст.115 КК України.

На сьогоднішній день мова йде про те, що потерпілим не відомий точний час скоєння вбивства, предмет або предмети, якими воно було вчинене, причина смерті. «Множинні колото-різані поранення» – це не причина смерті, а спосіб вбивства. Цілком може бути, що Яну Михайловичу Ківі що-небудь вкололи, а нанесення колото- різаних ран – всього лише інсценування. Слідство, якщо воно взагалі існує, за даними питаннями відмовчується. Втім, воно взагалі мовчить. Відомо тільки, що, незважаючи на свідчення потерпілих, згідно яким 4 різні людини, і це тільки якщо говорити про безпосередніх виконавців, брало участь у вбивстві, спочатку порушило справу за ч.1 ст. 115 КК України, тобто за фактом вбивства 1 людиною. І це при тому, що кримінальна справа порушується на основі заяви, а в заявах потерпілих чітко вказано 4 людини. Слідство, відповідно до все того ж законодавства, повинно діяти в інтересах потерпілих. А в чиїх інтересах діє слідство, яке з самого початку порушує кримінальну справу по притягнутій за вуха статті, та ще й оперативненько обливає вбитого брудом з екранів телевізорів через свою прес-службу?

При цьому з місця злочину був відпущений один із злочинців, який видавав себе за помічника депутата незрозуміло якої партії, причому правоохоронні органи навіть не зробили спроби його затримати. Всі інші учасники, співучасники та підозрювані у вбивстві Яна Михайловича Ківи нині гуляють на свободі, а деякі з них навіть не соромляться відкрито погрожувати потерпілим прямо або через третіх осіб і навіть бити їх. Міліція ж, а також прокуратура, як і всі інші представники влади, залишаються бездіяльними.

Хто знайде в собі мужність – прохання пере постити, хто не знайде – не нарікайте на Бога. Але кожному хочу сказати – не дай Вам Бог ... І якщо завтра прийдуть за Вами, згадаєте мене ...

Ия Кива                                31.08.2012 13:00

http://ord-ua.com/2012/08/31/ubijstvo-yana-mihajlovicha-kivyi-2-goda-spustya/?lpage=1

Ненажерливі Пшонки. Особливості травлення ”кровосісь”

Наприкінці липня 2012 року інформагентства облетіла звістка про те, що на Миколаївщині міліція затримала заступника керівника Первомайського опозиційного виборчого штабу Людмилу Нікіткіну. Про це журналістам повідомили в прес-службі Об’єднаної опозиції, оголосивши затримання «політичними репресіями» та «тиском на кандидата від опозиції по 132-му мажоритарному виборчому округу Аркадія Корнацького». Міліція, зі свого боку, запевнила, що політики тут немає ніякої – мовляв, порушена звичайнісінька кримінальна справа, виконуються слідчі дії…

Це – той рідкісний випадок, коли журналістське розслідування дозволяє майже повністю підтвердити офіційну позицію правоохоронців. Попри те, що тиск на Корнацького тут таки має місце, ні про яке політичне переслідування в даному випадку не йдеться, а погляди Нікіткіної чи її громадська діяльність міліціонерів турбують менш за все. Натомість їх цікавить посада та місце роботи затриманої (нині вже заарештованої): Нікіткіна працює головним бухгалтером величезного сільгосппідприємства в Миколаївській області «Агрофірма Корнацьких». Точніше – цікавить не міліціонерів, а сина Генерального прокурора України Артема Вікторовича Пшонку, якому приглянулось відома в Україні агрофірма.

Одним словом, жодної політики: звичайна кримінальна справа, з числа тих, які щодня порушуються на вимогу органів прокуратури, щоби забрати чужий бізнес. А те, що таке трапилось під час виборчої кампанії – то чисте співпадіння. Ну, не відмовляти ж Артему Вікторовичу собі в задоволенні прибрати до рук чуже підприємство лише тому, що в цей момент в Україні обирають новий склад парламенту?

«Всьо будєт Донбас!»

У бутність, коли Віктор Павлович Пшонка очолював прокуратуру Донецької області, питання перерозподілу власності на користь панів прокурорів, а також їхніх чад і домочадців, вирішувались швидко й невигадливо. На підприємця, який не усвідомлював свого святого обов’язку ділитись, вдягались наручники й він супроводжувався в ізолятор тимчасового тримання. Де він і перебував доти, доки не підписував належні для такого випадку папери. Причому, навіть порушувати кримінальну справу, щоби надати видимість законності перебуванню людини в камері, у Донецьку вважалось зовсім необов’язковим.

Якихось скандалів у пресі чи заперечень з боку Києва така практика не викликала. Хіба було двійко випадків. Як, наприклад, у Мар’їнському районі Донецької області в 2001 році, коли в наручниках опинився власник невеличкої хлібопекарні Володимир Ополєв за те, що не хотів віддавати прибуток колишньому заступникові Мар’їнського міжрайонного прокурора Ігорю Марченку. Щоби врозумити підприємця, Марченко разом з колишнім працівником обласного УБОЗу спочатку катував свою жертву в приміщенні гуртожитку в Кіровському районі Донецька, а потім розпорядився кинути до ІТТ.

Якби не журналісти, які розкопали, що Ополєв париться на нарах навіть без постанови про порушення кримінальної справи, то кушав би зараз пан прокурор хліб власної випічки. Та ще й Віктора Павловича частував би. Але після кількох десятків (!) публікацій Пшонці довелось таки уклінно попрохати Марченка написати заяву «за власним бажанням». До речі, тримав невинувату людину в буцегарні без жодних документів, а лише за вказівкою прокуратури, начальник слідчого відділу податкової міліції Мар’їнської міжрайонної держподаткової інспекції Донецької області Олег Линник. Зараз пан Олег перебрався в Київ і продовжує безкарно обслуговувати прокурорських, але вже на посаді судді Шевченківського райсуду столиці. Та й що станеться з цим аферистом у мантії, якщо кримінальну справу проти судді можуть порушити тільки Генеральний прокурор або його заступники?

Сім’я Пшонок давно вже окопалась у Києві, але методів наповнення кишень не змінила. Тому відповідь на сакраментальне запитання «так коли ж ці суки вже нажруться» ми спробували отримати в ході розмови з Аркадієм Олексійовичем Корнацьким – засновником тієї самої агрофірми, яку вже третій рік поспіль намагаються заграбастати люди в прокурорських погонах.

Аркадій Карнацький

Автор знає Аркадія Корнацького не перший день, тож під час його чергового візиту до столиці ми пили чай у нього в київському офісі та перемивали кістки Генеральному прокуророві та його синулі, який нині зажив репутацію рейдера №1 в Україні.

– Аркадію Олексійовичу, так як Вас доля звела з Пшонкою-молодшим?

– З самим Артемом Вікторовичем я жодного разу не бачився. Але від його імені приходив його кум, який був отут у мене в офісі й намагався обумовити покровительство Пшонки та його захист від правоохоронців. Було це так.

Влітку 2010 року прокурорські спробували обкласти поборами нашу фірму, для чого обласний прокурор Стоянов порушив кримінальну справу проти директора ТОВ «Агрофірма Корнацьких» Олега Павловича Кирилюка.

– Стоянов – це Микола Степанович, нинішній заступник прокурора Київської області?

– Саме так. Тоді він був прокурором Миколаївської області й займався грабежами, у тому числі, сільгосппідприємств. Методика цих «аграрних» грабежів була дуже простою: за вказівкою прокуратури районні земельні інспекції масово складали акти про те, що в полях такого-то сільгосппідприємства начебто існують державні земельні ділянки між селянськими паями, так звані проектні дороги і проектні лісосмуги, і сільгоспвиробники начебто самовільно їх захопили й незаконно обробляють. Потім районна прокуратура порушувала кримінальну справу й починала «доїти» фермерів. У нас, у Первомайському районі Миколаївської області, цим займався районний прокурор Білецький, рідкісний покидьок.

 Прокурор Стоянов

Сума, на яку начебто вчинялися збитки державі від «самовільного захоплення» неіснуючих земельних ділянок під неіснуючими проектними дорогами, зазвичай складала більше 50 тисяч гривень, тому що нижній поріг для порушення кримінальної справи – десь на рівні 47 тисяч гривень, так от, всі ці кримінальні справи, яких було десятки, закінчувались одним і тим же чином: керівник сільгосппідприємства, який притягувався до кримінальної відповідальності, під тиском давав згоду на відшкодування цих коштів, які йому, як збитки державі, інкримінували, крім того, таку ж саму суму, 50 і більше тисяч гривень, ніс «на карман» прокурору, і на цьому справа припинялась «за зміною обставин». Єдине підприємство, яке не стало йти по цьому корупційному, хабарницькому шляху і не згодилося виконувати незаконні вимоги прокуратури, це було наше підприємство, ТОВ «Агрофірма Корнацьких».

– Так Вам за це треба присудити довічне ув’язнення, Аркадію Олексійовичу. Стоянов трохи «поїхав дахом» на азартних іграх. Коли ще казино в Україні працювали офіційно, він щосуботи просаджував в Одесі або Києві до $40 000. І хоча в Стоянова є додатковий бізнес – чотири ресторани в Одесі, а також мисливські угіддя під Одесою та Києвом, живе він на доходи від прокурорської діяльності: має віллу в Іспанії, солідний автопарк, у якому журналісти нарахували сім представницьких автомобілів… А Ви взяли й шматок хліба з прокурорського рота вирвали.

– І не просто вирвав. Я став зустрічатись з журналістами, проводити прес-конференції, розповідаючи, чим займається прокурор області. Паралельно із цим, звичайно ж, нами велась юридична боротьба, і успішно, тому що правда була за нами, а суди ще не були остаточно запресовані під прокуратуру і губернатора. Під кінець 2010 р. я отримав пропозицію припинити публічну кампанію проти Стоянова і всієї, як я її називаю, прокурватури, в обмін на те, що нас більше не чіпатимуть. Приблизно в ту ж пору один мій знайомий, мабуть, із добрих намірів, привів до мене в офіс людину від Артема Пшонки, його кума. Я спочатку відмовився з ним розмовляти, але знайомий наполягав, мовляв, незручно, людина вже прийшла, і я погодився переговорити.

Кум Аретема Пшонки виявився чоловіком років сорока, звати його Олег, він зразу ж сказав, що вони з Артемом Вікторовичем дуже ефективно вирішують будь-які питання, що належать до сфери Генерального прокурора України.

– Яким на той момент вже був Віктор Павлович…

Так, Генеральним був уже Пшонка-старший. Олег у декількох словах продемонстрував свою велику обізнаність у справах «політичної тусовки», направо і наліво роздавав нищівні характеристики відомим людям. Зокрема, народного депутата Іванющенка, про якого у той час багато писали ЗМІ, назвав «просто дрібний карточний шулер». Олег підкреслював цим, що головні у всіх справах – прокурори. Цьому Олегу я розповів про конфлікт довкола кримінальної справи, яка сфальсифікована Стояновим, але Олега цікавило більш широке коло питань, він почав розпитувати, звідки взагалі почалися недоброзичливі стосунки із обласним прокурором. Тоді я повідомив, що ці недоброзичливі стосунки і ця конфронтація розпочалися ще у 2006 році, у зв’язку з тим, що Стоянов почав перешкоджати здійсненню моєї законної підприємницької діяльності, зокрема, по користуванню надрами.

У 2006 році я і мої земляки, селяни й працівники ТОВ «Агрофірма Корнацьких», вирішили будувати сучасне доступне житло з усіма зручностями для селян, визначили для цього земельні ділянки, я створив для цього будівельну компанію, оформив ліцензії. Ми з селянами заснували житлово-будівельний кооператив «Рідна хата», я купив навіть каменедробильну установку для того, щоб мати свій щебінь та відсів для виробництва бетонних виробів, купив багато техніки, у тому числі автокран, каток, екскаватори, бульдозери, вантажівки – все, що потрібно для здійснення будівельних проектів. Коли ми почали це робити та оформлювати земельні права та права на користування корисними копалинами, які на нашій території знаходяться, – це родовища граніту, з якого робиться будівельний щебінь, нам почали «переходити дорогу» усі органи влади, керував цим облпрокурор Стоянов.

Я пояснив куму Пшонки, що прокурор Стоянов веде бізнес по всій Миколаївській області, у тому числі по гранітних кар’єрах і по вирізанню на брухт різноманітних підприємств, зокрема Первомайського цукрового заводу, а також ракетних шахт і таке інше. Олег дуже зацікавився цією темою, по декілька разів мене перепитував, що із себе становлять ці родовища корисних копалин, наскільки це великий та солідний бізнес, які це перспективи і т.д. і т.п. Я абсолютно щиро розказав, які можуть бути масштаби цього бізнесу, зокрема, по Кам’янобалківському родовищу гранітів, яке ще не почало розроблятися і яке має близько 12 мільйонів кубометрів граніту у твердому тілі, розповів, які тут можуть бути прибутки і так далі. Повідомив також, що все родовище розташовано під земельною ділянкою площею 27 га, яка належить мені на праві власності, що я маю безспірне право на розробку цього родовища.

Після закінчення розмови Олег сказав, що вирішити моє питання й зупинити наїзд Стоянова можна за 5 хвилин – його кум, Артем Пшонка, може звернутися до батька, і це все буде припинено. Але, звичайно, потрібен якийсь економічний інтерес. Я йому на це відповів, що не звик платити хабарі «за вирішення питань», що я абсолютно впевнений в тому, що сам розберуся із Стояновим, більше того, буду добиватися його притягнення до кримінальної відповідальності. На цьому ми з Олегом розсталися, він наостанку сказав: «ви все ж таки подумайте, якщо ви надумаєте, то в любий момент у ситуацію втрутиться Артем Пшонка».

Між нами сталася також розмова про те, що для людей такого масштабу, як Артем Пшонка, звичайно, якісь там дрібні гроші, 10-20 тисяч доларів в якості плати за його послуги, абсолютно не цікаві. Що йому може бути цікава участь у якомусь великому бізнес-проекті, і таким бізнес-проектом могла б бути, наприклад, розробка цього Кам’янобалківського родовища граніту. Під кінець я все таки наголосив, що ситуацію із цією кримінальною справою і взагалі із «наїздами» Стоянова я вирішу сам, без сторонньої допомоги, і на цьому ми розсталися.

Так і сталось – невдовзі ця фальшива кримінальна справа «по проектних дорогах» була закрита за відсутністю складу злочину.

– Хочу Вас запевнити – тут спрацювали об’єктивні обставини. Кримінальну справу закрили ще й тому, що Стоянов у той час залишився «без даху» і не міг творити свавілля безоглядно. Він був креатурою колишнього заступника Генпрокурора Кудрявцева й бандитничав на Миколаївщині, передусім, в інтересах Віктора Вікторовича. Як тільки Пшонка-старший попер Кудрявцева з Генпрокуратури, Стоянов тимчасово втратив підтримку в Києві, а відтак – можливість безкарно фальшувати кримінальні справи з метою вимагання грошей.

– А мені говорили, що Стоянов – це людина Піскуна.

– Правильно говорили. Але ще в 2006 році Стоянов змінив, так би мовити, орієнтацію, промінявши Піскуна на Кудрявцева. Про те, як співпрацювали Кудрявцев зі Стояновим свідчить, наприклад, історія з закриттям кримінальної справи №493, порушеної Головним слідчим управлінням СБУ 24 липня 2009 року відносно директора Південноукраїнської АЕС Віссаріона Кіма та головного інженера В’ячеслава Кузнєцова по обвинуваченню в розкраданні 13 млн. грн.

– Але ж зовсім недавно цей самий Кім був призначений президентом «Енергоатому».

– Абсолютно вірно. Кабінет Міністрів України звільнив з цієї посади Юрія Недашковського, який розкрадав колосальний бюджет «Енергоатому» на користь Давида Жванії та Миколи Мартиненка, і призначив на його місце Віссаріона Кіма, який є креатурою Андрія Деркача. Але спочатку треба було закрити кримінальну справу. Я вже раніше писав на «ОРД», що за це Кудрявцев взяв з народного депутата Деркача 4 млн. доларів. Після чого змінив підслідність і справа попрямувала до прокуратури Миколаївської області, яку в той час очолював кудрявцевська «шістка» Микола Стоянов. Зміна підслідності – це стандартний прокурорський прийом у таких випадках. З 4 млн., отриманих від Деркача, 1 млн. дістався Стоянову, і справа була закрита. Між іншим, слідчому, який, власне, і виносив постанову про закриття, не перепало ані шеляга… Але ми зупинились на тому, що кримінальна справа, порушена проти директора Вашої агрофірми, була закрита й без допомоги Артема Пшонки.

– Саме так, але натомість дуже скоро почалися нові «наїзди», тільки вже не з боку прокуратури, а з боку податкових органів. Прокуратура відійшла начебто на другий план, хоча все контролювала і «благословляла». Спочатку від податківців були якісь незрозумілі вимоги «Дайте нам документи, ми хочемо щось перевірити». На що ми казали: «Шановні, у нас у лютому-березні 2011 року тільки-но закінчилась планова податкова перевірка, по законодавству ви маєте право нас позачергово перевіряти виключно за наявності однієї з двох підстав: або є кримінальна справа, яка порушена стосовно посадових осіб агрофірми, або є службова перевірка відносно інспекторів податкової служби, які проводили в нас планову податкову перевірку».

Нам сказали: якщо так, значить буде вам кримінальна справа. І дійсно, десь в кінці червня – на початку липня 2011 року податківці почали вже буквально штурмувати агрофірму з вимогами допустити їх до проведення позапланової перевірки на підставі порушеної кримінальної справи. На наші законні питання, а де та кримінальна справа й чому в нас немає постанови про її порушення, нам відповідали, що кримінальна справа нас не стосується, оскільки вона порушена не проти службових осіб агрофірми, а «по факту».

Нам спочатку навіть не показували постанову слідчого про проведення цієї позапланової перевірки. Одним словом, усіляко намагалися добитися своєї основної мети – накласти арешт на активи фірми. Тобто, коли нам навіть показали постанову про проведення позапланової перевірки, яку слідчий видав на підставі порушеної «по факту» кримінальної справи (тривалий час ми навіть не знали, якого числа порушена кримінальна справа, ми мали тільки її номер, і, причому, номер в різних документах писався по-різному, з деякими відхиленнями), то ми зрозуміли, що податківці просто фальсифікують підстави для накладення арешту з вимогою розпочати позапланову податкову перевірку. Для цього, наприклад, вони приходили на підприємство не зранку, як це потрібно було б в разі проведення реальної податкової перевірки, а наприкінці робочого дня, буквально за 10-15 хвилин до його завершення, приходили, коли вже підприємство закрито, є тільки охорона, і коли вже немає посадових осіб. Отримавши відмову в доступі до приміщень, тут же фальсифікували акт про не допуск до перевірки і на підставі цього акта негайно застосовували арешти майна та банківських рахунків.

Десь у серпні-вересні 2011 року, коли тиск податкових органів став дуже відчутним, коли у «наїзд» на агрофірму вже широкомасштабно включились усі органи влади і управління, у тому числі «губернатор» Круглов, зі мною зустрівся той знайомий, який раніше приводив в офіс кума Артема Пшонки, і сказав, що він бачився з цим кумом і Олег, тобто Пшонкін кум, сказав йому, що знає ситуацію по агрофірмі Корнацьких, і що ця ситуація начебто визначається так: все у Корнацького відібрати, але його поки що не чіпати, не знищувати.

– А як прізвище цього кума, може він до Пшонки ніякого відношення не має?

– Його звати Олег Жигир.

– Що?! Олег Анатолійович Жигир?!! Помічник-консультант народного депутата Григорія Омельченка й співвласник ресторану «Щекавиця»?

– Точно, мені говорили, що цей Олег разом з якимись СБУ-шниками, здається, з Вінниці, володіє рестораном «Щекавиця» на Подолі…

 (далі буде)

Володимир БОЙКО, спеціально для «ОРД»

В тему: 

Украинский непотизм в лицах: династия Пшонок http://ord-ua.com/2012/07/24/ukrainskij-nepotizm-v-litsah-dinastiya-pshonok/ 

Украинский непотизм в лицах: династия Пшонок (окончание) http://ord-ua.com/2012/07/24/ukrainskij-nepotizm-v-licah-dinastiya-pshonok-2/ 

Володимир БОЙКО, спеціально для «ОРД»             27.08.2012 2:38

http://ord-ua.info/2012/08/27/nenazherlivi-pshonki-osoblivosti-travlennya-krovosis/?lpage=1

Син Потебенько «виходить із тіні». Хай буде з ним темрява!

Про те, що насправді ГПУ кермує зовсім не тюхтіюватий батько головного рейдера України Артема Пшонки і не бакланячий «ніцшеанець» Ринат Кузьмін, а скромний «тихушнік», залегендований аж до зміни прізвища Юрій Дьомін, який є сином колишнього генпрокурора Михайла Потебенька – в ГПУ знали всі. Однак, мабуть зараз взагалі настав «час синів». Сако Янукович, Артем Пшонка, азарівське чадо з Відня завітало, тепер ось Юрій Дьомін. Виходять, курво, «із тіні». Як це говорилося? «Діти наших начальників стануть начальниками наших дітей?» Якщо їх, звичайно, вчасно не прикінчити.

Варто зауважити, що Михайло Потебенько за будь-якої влади фактично «кермував» ГПУ, а з листопада 2010 року поставив свого сина керувати кадровим управлінням цієї, пробач боже, організації. Тепер же Юрій Дьомін підвищив свій статус, змінивши Євгена Блажівського, який пішов «косити бабло» на посаду ректора Академії ГПУ. Взагалі, те що Михайло Потебенько стільки років грає роль Кощія Безсмертного в ГПУ говорить не стільки про його видатні розумові здібності (досить згадати махлювання з розслідуванням справи Гонгадзе і відомі зойки «хвальш!» відносно записів Мельниченка), скільки про прогресуючу розумову імпотенцію керівників ГПУ. Що, втім не дивно, враховуючи що прокуратура Донецької області стала обслугою бандитів ще в 90-і роки і, відповідно, деградувала куди швидше «прокурорських» з інших регіонів України. Втім, яка по суті різниця, хто саме буде лідером банди рекетирів? Який-небудь Юрко "Череп" або Артем "Упир"? Грабувати будуть в усякому випадку.

 «ОРД» 15.08.2012 2:05

http://ord-ua.info/2012/08/15/syin-potebenko-vyihodit-iz-sumraka-da-prebudet-s-nim-tma-/?lpage=1

Володимир Бойко: «Чиновники плювати хотіли на Закон України «Про доступ до публічної інформації»»

У боротьбі за доступ до публічної інформації на передовій опинилися самі журналісти. Вони не лише пишуть запити, а й воюють у судах тоді, коли ці запити ігноруються. Нещодавно журналіст сайту «ОРД» Володимир Бойко виграв суд проти МЗС, котре в 2011 році незаконно надало довідку нардепу Юрію Іванющенку як «представнику МАГАТЕ» для отримання американської візи. Проте виграти суд не означає добитися справедливості. Про особливості справи ІМІ поспілкувався з Володимиром Бойком.

1. Пане Володимире, звідки ваше зацікавлення такими небезпечними темами?

Я цікавлюся тими темами, які становлять інтерес для читачів, а, отже, і для видань, які купляють у мене матеріали для публікацій. Це – моя робота. Що ж стосується небезпечних тем, то такими є репортажі з місця військових дій, стихійних лих чи особливих природних явищ на кшталт виверження вулканів. Народний депутат України Юрій Іванющенко ані до стихійних лих, ані до феноменальних природних явищ, начебто, не належить. Тому мені взагалі незрозуміло, про яку «небезпеку» йдеться.

Мною в порядку Закону України «Про доступ до публічної інформації» було подано до Окружного адміністративного суду м. Києва дві позовні заяви, які стосуються діяльності Юрія Володимировича. По одній рішення вже винесене, позовні вимоги задоволені в повному обсязі. Відповідачем у цій справі було Міністерство закордонних справ України, яке квітні 2011 року звернулось до Уряду США з дипломатичною нотою, повідомивши, що Іванющенко Ю.В. начебто є представником України при МАГАТЕ. Суд зобов’язав МЗС України надати мені інформацію про те, хто саме здійснив таке дивне призначення.

http://ord-ua.com/2012/06/14/cej-zagadkovij-yurko-yenakiyivskij/

Друга справа ще не розпочата слуханням по суті, хоча позовна заява подавалась одночасно з першою. Позов заявлений безпосередньо до Іванющенка Ю.В. та Апарату Верховної Ради з вимогою надати на ознайомлення декларацію про доходи народного депутата. Представники відповідачів жодного разу в суд не з’явились, заперечень на позов не надали. Текст позовної заяви щойно опублікував сайт «ОРД»

http://ord-ua.com/2012/06/19/yurko-yenakiyivskij-hovayetsya-vid-pravosuddya/

Ніякого екстриму в подобних судових справах я не бачу, для професійного журналіста це – буденна річ. Принаймні, в мене буває в день до п’яти судових засідань.

Що ж стосується скандально відомого парламентаря, то його персоною я зацікавився минулого року, коли Іванющенко став судитись з журналістом Станіславом Речинським, а також донецьким Інтернет-виданням «Остров». Чимало веселощів завдали мені виступи адвокатів Іванющенка – передусім Тетяни Гавриш, доньки відомого Стьопи-шарикопідшипника. Було очевидним, що через свою фахову неспроможність пані Гавриш просто не уявляє, що буде, якщо ролі поміняються й журналісти почнуть судитись з її клієнтом. Власне, так і трапилось – тепер представники Іванющенка ховаються від правосуддя й не ходять у судові засідання.

До речі, я не розраховую довідатись щось новеньке з декларації Іванющенка Ю.В. чи документів МЗС України – напевно, згідно з декларацією про доходи, народний обранець животіє виключно на зарплатню та матеріальну допомогу. Але хочеться навчити «слуг народу» елементарній повазі до журналістів і юристів. Хай, принаймні, запрошують до представництва інтересів професійних адвокатів.

2. Чому на вашу думку суд по наданню інформації МЗС по Іванющенку виніс таки позитивне рішення?

А з якого дива суд (до речі, справу розглядала колегія в складі трьох суддів) мав виносити інше рішення? Тобто, всі ми розуміємо, що становить собою вітчизняне правосуддя. Але в даному випадку судді з легким серцем винесли законне рішення. Чому так – пояснювати довго. Але я ще до початку розгляду справи був переконаний, що ніякого протиправного тиску на суддів не буде. Інша річ – це друга справа, яка ще не розглянута. Наскільки я знаю, на суддю стали тиснути й тому я вирішив поспішити з оприлюдненням інформації про цей судовий процес, щоби ускладнити залаштункові рухи.

3. Чи дійсно Іванющенко може бути в опалі? Я чув що під його бізнес активно працюють рейдери на Одещині.

У Віктора Федоровича не буває постійних фаворитів – це загальновідомо. Що ж стосується нинішніх відносин Президента зі своїм земляком, то, їй-Богу, мене це не цікавить і питання подальшої долі ринку «7-й кілометр» або інших ласих об’єктів на Одещині я не з’ясовував. Натомість впевнений, як тільки позиції Іванющенка ослабнуть, його «порвуть» недавні друзі та компаньйони. Не ми такі – життя таке…

4. Окрім цього суду ви виграли суди по доступу до інформації ще з кількома інстанціями. У чому причини невиконання рішень суду?

За останні півроку я виграв щось біля 30 судових справ, пов’язаних з доступом до публічної інформації. Виконано лише одне рішення – мені був наданий нормативний документ, який Державна служба молоді та спорту України відмовлялась оприлюднювати. Всі інші рішення не виконуються й виконуватись не будуть. Чиновники плювати хотіли на Закону України «Про доступ до публічної інформації». Безсумнівним рекордсменом є голова Держмолодьспорт Равіль Сафіуллін. Равіль Сафович родом з Макіївки й тому в принципі не визнає юрисдикції Окружного адміністративного суду м. Києва, оскільки Закон України «Про доступ до публічної інформації» заважає йому розкрадати кошти державного бюджету.

Наведу лише один приклад. Сафіуллін виступив ініціатором видання постанови Кабінету Міністрі України, відповідно до якої від сплати земельного податку були звільнені аеродроми Товариства сприяння обороні України на тій підставі, що там начебто проходять міжнародні та всеукраїнські змагання з авіаційних видів спорту й тренуються збірні команди України. Щоправда, ніяких змагань з авіаційних видів спорту в Україні давно немає, збірних команд не існує, літакова та парашутна техніка в непридатному стані, а частина аеродромів (наприклад, аеродром «Юхаріна балка» в Севастополі) вже навіть продана в приватні руки. Тому для прийняття такої постанови на засідання Кабміну Сафіулліним були подані фальшиві документи. Я направив інформаційний запит, попрохавши пояснити, що саме слугувало підставою для звільнення аеродромів ТСОУ від сплати земельного податку, але отримав відписку. Довелось звернутись до суду. Розбирались по кожному аеродрому окремо. У підсумку я виграв, здається, 6 чи 7 справ. Але позиція Сафіулліна непорушна – ніяких документів не давати.

Ви питаєте, в чому причина невиконання рішень суду? Відповідаю: у повній безкарності чиновників. Сафіуллін прекрасно знає, що йому нічого не буде, оскільки голова Товариства сприяння обороні України – це його давній приятель, колишній начальник Донецького військово-політичного училища Віктор Миколайович Тімченко. А син Віктора Миколайовича – Максим Вікторович – очолює Донецьку паливно-енергетичну компанію, яка керує всіма енергетичними активами Ріната Ахметова, зокрема, володіє «Київенерго». Зрозуміло, що за такої підтримки Сафіуллін може й надалі спокійно розкрадати бюджет та ігнорувати судові рішення.

5. Чи можуть посунути в таких справах щось органи прокуратури? Чи на галочці «так» у судовому рішенні влада задоволена?

Прокуратура – це активний учасник правового безкраю, що коїться в державі. Недавно я судився з Генеральною прокуратурою України – оскаржив до того ж Окружного адміністративного суду Києва бездіяльність Генпрокурора, який не реагує на мої скарги щодо невиконання Сафіулліним вимог Закону України «Про доступ до публічної інформації». Суд повністю задовольнив позовні вимоги й зобов’язав Генерального прокурора України провести перевірку моїх скарг. Але пан Пшонка пішов шляхом подальшої ганьби й подав апеляційну скаргу замість того, щоби навести порядок в Держмолодьспорт.

 «Інститут масової інформації»,               27.06.2012 23:12

http://imi.org.ua/content/volodimir-boiko-«chinovniki-plyuvati-khotili-na-zakon-ukraini-«pro-dostup-do-publichnoi-info

http://ord-ua.info/2012/06/27/volodimir-bojko-chinovniki-plyuvati-hotili-na-zakon-ukrayini-pro-dostup-do-publichnoyi-informatsiyi-/?lpage=1

Як темні сили перешкоджали прийняттю нового Карно-процесуального кодексу України

Україна та країна, яка ще сьогодні живе згідно з сценаріями Карно-процесуального кодексу  (КПК) радянського зразка 1960 років. Фактично сталінського крою.

Напевно, цим можна частково пояснити таку кількість життєвих колізій, які вказують на те, що при здійсненні «правосуддя» допускається стільки випадків знущань з людей, що простим розумом не збагнути.

Найсвіжіший приклад із Запорізької області. Там вранці, 22 березня ц.р., з Вільнянської виправної колонії № 20 звільнений Максим Дмитренко, який незаконно відбував покарання на протязі майже 8 років за злочин, якого не здійснював.

Молода людина жила в райцентрі Пологи Запорізької області. 24 вересня 2004, недалеко від місцевого бару "Олімп" зґвалтували і убили 17-річну дівчину. Дмитренко того дня був у барі, пив пиво, тому міліціонери затримали його. Через декілька днів міліцією було офіційно заявлено, що Максим признався в злочині, хоча доказів його провини не було. Чоловіка засудили на 13 років позбавлення волі.

В кінці літа 2011 року «пологівський маніяк» Сергій Ткач (на його рахунку 36 жертв) не лише зізнався у вбивстві дівчини, але показав, де знаходиться труп убитої, а також заховане ним знаряддя, якими були нанесені жертві  смертельні удари. Всього цього, зрозуміло, не було знайдено при засудженні М. Дмитренка. Але справа тоді була списана в архів, як успішно розкрита. Всі менти і прокурори за цей «слідчий подвиг» підвищені в званні, отримали вдячності і винагороди.

Як би не дивно все здалося, але українську Феміду, і перш за все місцеву міліцію, прокуратуру, факт встановлення дійсних причин смерті 17-річної дівчини в барі «Олімп», зовсім не втішив, а швидше навпаки, розчарував. На всі питання родичів, коли ж звільнять з колонії Максима, була вельми дивна, але на подив точна відповідь: «І далі сидітиме. Він же у всьому зізнався…»

Неймовірно, але факт: М. Дмитренка і насправді ніхто не збирався випускати на свободу. Навіть передивлятися його кримінальну справу, з метою зменшення терміну покарання. Сидить, хай і сидить. А навіщо, мовляв, на себе звів наклеп.

То хіба ми не знаємо, чому в міліції обмовляють себе люди?

Про це випадково дізнався хтось з журналістів українського телевізійного каналу 1+1. З’явилася одна телепередача, друга. Із Запоріжжя ні слова у відповідь. Немов би не про них розмова. Сподівалися, мовляв, поговорять і забудуть. Тоді кореспонденти прорвалися в генеральну прокуратуру, націлилися об’єктивами на тамошніх чинодралів.

Ви не повірите, шість місяців (!) тривав публічний процес за, буквально видирання з колонії молодої людини, яку під тортурами загнали підкупні менти, прокуратура, судді за колючий дріт. На самому виході його з в’язниці, обізвався і пан Янукович. Заявив, що, мов, потрібно допомогти цій нещасній людині. І тоді всі забігали. Навіть помічник глави облдержадміністрації на службовому авто повіз Максима влаштовувати на роботу в одне з підприємств Запоріжжя.

Так, досудове розслідування в сьогоднішньому варіанті, це дуже часто, перш за все, тортури, катування підозрюваних. Сталінська система доказу провини, коли той, хто знаходиться під підозрінням, неодмінно повинен зізнатися у всьому, складає основу нині чинного КПК України. Суд лише формально «нагороджує» роками позбавлення волі того, кого зламало слідство.  Практично нічого не досліджуючи…

Безперечним свідоцтвом того, що ситуація в слідстві і судовій системі незалежної держави дуже погана, є безліч рішень Європейського суду з прав людини проти України. На обліку сотні справ програних державою. Це є яскравим доказом того, що становище у сфері дії КПК не просто погане, а просто таки гнітюче.

І ось, в ніч на п'ятницю, 13 квітня (!), Верховна Рада України прийняла новий Карно-процесуальний кодекс.

ТАК У ВЕРХОВНІЙ РАДІ ПРАЦЮЮТЬ "ПІАНІСТИ". ЛЮДИ,  ЯКІ ГОЛОСУЮТЬ ЗА СЕБЕ І ЗА ВІДСУТНІХ КОЛЕГ ПРИ УХВАЛЕННІ ДОЛЕНОСНИХ ЗАКОНІВ КРАЇНИ. ЦЕ Є ГРУБИМ ПОРУШЕННЯМ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ, В ЯКІЙ ЧІТКО І ОДНОЗНАЧНО СКАЗАНО, ЩО ПАРЛАМЕНТАР ПОВИНЕН ГОЛОСУВАТИ ЛИШЕ ЗА СЕБЕ...

ТАК САМО БУВ ПРИЙНЯТИЙ О 4 ГОДИНІ 13 ХВИЛИН ПРИСТРАСНОЇ П'ЯТНИЦІ, 13 КВІТНЯ 2012 РОКУ КАРНО-ПРОЦЕССИОНАЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ...

Автори його затверджують, що новий УПК встановлює норму, згідно якої лише суд може оцінити свідчення підслідного. Тепер будь-які свідчення оцінюються і визначаються як докази лише судом. У зв'язку з цим в правоохоронців просто зникають інструменти для того, щоб взагалі мати якусь мотивацію застосовувати тортури до людини. Тому що будь-які свідчення, здобуті не в суді та сказані громадянином не перед судом, взагалі не є доказами. Свідчення, дані лише суду, є доказами, і немає сенсу вибивати їх в МВС, СБУ, інших правоохоронних органах.

Ще КПК передбачає поняття слідчого судді, який контролюватиме процес розслідування кримінальної справи. Основною ідеєю її є встановлення судового контролю над дотриманням прав людини під час слідчих дій. А саме – в питаннях тимчасового доступу до речей і документів, арешту майна, вибору запобіжного заходу, проведення таємних слідчих дій.

Крім того, документ удосконалить систему запобіжних заходів, які обираються відносно підозрюваних в рамках розслідування кримінальної справи. Положення Кодексу обмежують кількість випадків, коли запобіжним заходом обирається арешт. Вводиться такий запобіжний захід, як домашній арешт.

Нова редакція Кодексу передбачає і введення суду присяжних, який може розглядати справи по особливо тяжких злочинах.

Ще одним позитивним моментом стане скорочення термінів досудового і судового провадження від 6 місяців до року. Підозрювані більше не будуть роками «жити» в СІЗО, чекаючи, поки їх провина буде доведена або спростована.

Не буде більш і повернення справ на додаткове розслідування.

Напевно, це всі позитивні сторони нового КПК. Як стверджують експерти, порівняно з цим погіршень в оновленому Кодексі значно більше. І першим аргументом з них є те, що помітно розширюються повноваження прокуратури, СБУ, – а саме те, що прокурор надалі матиме право давати вказівки слідчому. Таким чином, практично до нуля зводиться незалежність слідчого.

Новий Кодекс закріплює невизначеність статусу сторони захисту і впровадження нового механізму початку кримінального розслідування. Скажімо, згідно з оновленим КПК, якщо подається заява про злочин, вона відразу підлягає реєстрації, і з наступного дня починаються слідчі дії, у тому числі, таємні. По ньому можуть проводитися обшуки, допити, зовнішнє спостереження і прослуховування, а людина про це може навіть не знати…

Адвокат Юлії Тимошенко, народний депутат України Сергій Власенко заявив, що концепція нового Карно-процесуального кодексу направлена проти всіх громадян України, яких позбавляють можливості захищати себе від кримінального звинувачення.

Цей Кодекс є останньою точкою формування з України поліцейської держави, – підкреслив він.

Сергій Власенко відзначив, що з трьох тисяч поправок, які підготувала опозиція до проекту КПК, парламентська більшість при голосуванні в сесійному залі не врахувала жодної. За його словами, в новому КПК функції захисту взагалі знівелювали.

І справді, у влади в кримінальному процесі плуталася під ногами одна людина – захисник. Всі інші його учасники державні люди –  суддя, прокурор, слідчий, які дуже швидко шили справи. А ось захисники, яких згідно старого КПК могло бути декілька, явно заважали в цьому. І тому їх інститут, згідно з новим Кодексом, значно скорочується. Більше в ранзі захисників не можуть виступати рідні підслідного, юристи, цим можуть займатися виключно зареєстровані адвокати. Що в цілому є обмеженням прав громадян на захист.

На думку експертів, новий УПК дозволить відкуповуватися від покарань навіть за мільярдні розкрадання, контрабанду, корупцію, організацію підпільних казино тощо. Адже, наприклад, виходити під заставу, залишатися на домашньому  арешті зможуть ті, хто заплатить гроші.

Зважаючи на специфіку економічних  злочинів, таке нововведення можна назвати «Карно-процесуальна новація для багатих». Тобто ті, хто вкрав мішок картоплі, неминуче попадуть на нари, а ті, хто ворочає мільярдами, завжди зможуть відкупитися. Через це, багато хто, новий Кодекс називає бізнесом-замовленням.

У новому УПК 614 статей. При розгляді проекту Кодексу у Верховній Раді було внесено понад чотири тисячі поправок. Три тисячі з них підготувала опозиція. Але при голосуванні за них, більшість свідомо не підтримала жодного навіть здорового зауваження опозиції. Тому фракції БЮТ, Наша Україна демонстративно залишили сесійний зал, відмовилися бути присутніми при, як вони заявили, «фарсі більшості».

Робота над поправками затягнулася від четверга до чотирьох годин ранку п'ятниці, 13 квітня. Остаточну редакцію нового УПК народні депутати проголосували в 4.13. ранку Пристрасної п'ятниці 271 голосами «за» парламентської більшості, при 226 необхідних. Хоча насправді, як стверджують журналісти, (дивіться знімок в центрі статті), в залі знаходилося не більше 50 депутатів. Кожен з них голосував відразу декількома картками народних депутатів. Що є грубим порушення законів і Конституції України.

Опозиція вважає, що таким чином прийняття нового УПК сфальсифіковане, і заявила про те, що заперечить його прийняття в Конституційному суді України.

Стало також відомо, що Парламентська Асамблея  Ради Європи просить президента Віктора Януковича підписувати Карно-процесуальний кодекс лише після виводів Ради Європи про те, що він повністю відповідає європейським стандартам.

Ну, а повною несподіванкою для все стало вчорашня заява однієї з церков, що діють в Україні, про те, що Верховна Рада повинна негайно відмінити своє нічне рішення про прийняття Карно-процесуального кодексу. Бо припало воно на четвер перед Пасхою, на час Таємної вечері, в ході якої Іуда зрадив Христа і пророк вказав на це,  а також на Пристрасну п'ятницю, в яку був розіпнутий Христос. Причому, ще і на п'ятницю зловісного 13-го числа! Це означає, що в цей час сильно діяли темні сили.

Церква заявила, що нічого хорошого від народження в цей час основоположного документа, по якому  через ті, або інші ситуації доведеться жити багатьом людям, не передбачається. Тому, краще буде переголосувати Кодекс, оскільки практично всі в Україні збігаються у думці, що в ньому надзвичайно багато білих плям. Та і фактично відкинуто три тисячі поправок до статей, підготовлених опозицією.

Жодної реакції на це офіційних осіб парламенту України немає.

Олександр Горобец           журналіст, Київ                14 квітня 2012, 14:16

http://www.echo.msk.ru/blog/jura777/878576-echo/

Если Завадский – «п…дор», то кто тогда Табачник, Пшонка и Кузьмин?

Руководство Генпрокуратуры становится главным ньюсмейкером Украины. Болтливые прокуроры – находка для шпионов. В буквальном смысле.

Такое впечатление, что между Генпрокурором Виктором Пшонкой и его заместителем – Ренатом Кузьминым – идет негласное соревнование: кто больше наболтает глупостей. Но их публичные «откровения», рассчитанные на широкую публику, уже не смешат. А шокируют.

Оставить это словоблудие безнаказанным – опасно для общества. Которому эти прокурорские работники прививают какую-то особую – «донецкую» – законность. Поэтому продолжим разбор прокурорских «полетов».

В тему: Пшонка не хочет на шконку

Начнем с «дела Завадского» – лучшего в Украине и в мире аккордеониста. Многократно подтверждавшего свой статус лучшего на престижнейших международных конкурсах. И обвиненного правоохранительными органами в растлении малолетних детей.

К «делу Завадского» у публики появилось сразу же много вопросов. Во-первых, непонятно почему задерживая даже подозреваемого в растлении малолетних необходимо «жестко принимать» при задержании и бить на допросах, не допуская к арестанту адвоката. А этот факт, как утверждает адвокат Завадского, подтвержден документально (в милиции, понятное дело, заявляют обратное – мол, никого не били).

Масло в огонь подлили рассказы свидетелей о том, что арест музыканта Завадского – «заказ» его конкурента Яна Табачника. Тоже аккордеониста, чья специализация – «подтанцовка» с аккордеоном на всех провластных концертах и выступления «с гармошкой» на разного рода сабантуях первых и вторых лиц государства.

Как известно, Я.Табачник не может похвастаться никакими международными наградами и призами. И потому молва утверждает, что обласканный властью, но не публикой и коллегами по цеху Табачник-аккордеонист-депутат-регионал затаил зло на действительно талантливого Завадского. И «подставил» одаренного коллегу, за которым водились грешки, «по полной», задействовав всю мощь карательного блока Партии регионов, находящейся в стране у власти. Эдакий Моцарт и Сальери в украинской «трактовке».

Когда скандал разгорелся не на шутку, Ян Табачник заговорил. Вернее, «замурчал»: потому что с такой интонацией и лексикой общаются исключительно люди, имеющие отношение к «блатному» миру (желающие послушать монолог артиста-регионала могут посмотреть видеоролик):

Итак, депутат Табачник рассказал всей стране свой разговор с Генпрокурором – никаких тайн! Что сразу вызывает вопросы. Во-первых, что за срочное дело привело Яна Табачника к Генеральному прокурору, человеку, как это известно, чрезвычайно занятому и принимающего даже народных депутатов по предварительной записи за месяц вперед, на следующий же день после задержания музыканта Завадского?..

Почему Генпрокурор Украины в разговоре пусть даже с народным депутатом, пусть даже из «союзнической» Партии регионов с порога обсуждает уголовное дело и личность подозреваесого, что никаким образом не относится к компетенции баяниста Табачника?

Вопрос, заданный Генпрокурором Пшонкой гостю-Табачнику с порога: «Ты не за этого пид*ра пришел просить?», как минимум, говорит об осведомленности руководителя ГПУ о сексуальной ориентации задержанного Завадского – еще до выводов экспертов. Но зачем своими знаниями по уголовному делу делиться с посетителем, который, к тому же, оказался болтуном и растрепал о своем приватном разговоре с Генпрокурором в интервью журналисту.

Подозреваю, что узнав об этом, Генпрокурор Виктор Пшонка в сердцах бросил: «Пид*р!..» Но в этот раз синоним слова «гомосексуалист» адресовалось уже артисту Яну Табачнику. Ну, как еще можно назвать человека, которого принимаешь в своем кабинете без очереди, выслушиваешь его просьбы, содействуешь ему, а он уже через пару дней всей стране рассказывает, что Генпрокурор Украины в кабинете ругается матом и сдает тайну следствия первому встречному?

А еще интересно, каким словом могут назвать такого Генпрокурора граждане Украины, узнав из СМИ, каким языком и при каких обстоятельствах обычно изъясняется главный блюститель законности в государстве, личный друг Президента и т.д. и т.п.?

Перейдем к «делу Тимошенко». Как известно, теперь экс-премьеру, уже «отгребшей» срок за преступное превышение полномочий в так называемом «газовом деле», «шьют» причастность к убийству видных «донецких» второй половины 1990-х. А именно: народного депутата Украины, основателя и совладельца корпорации «Атон» Евгения Щербаня и газотрейдера Алексанра Момота. Об этом в конце прошлой недели заявили как сам Генпрокурор, так и Ренат Кузьмин, которому для этой цели был предоставлен прайм-тайм провластного телеканала «Интер» (собственник – Валерий Хорошковский, первый вице-премьер-министр Украины).

В прямом эфире первый заместитель генпрокурора Р. Кузьмин продолжил нынешнюю – уголовную – традицию ГПУ по разглашению тайны следствия. Р. Кузьмин, в частности, сообщил, что «…кроме убийства Щербаня, мы проверяем версии о причастности Лазаренко и Тимошенко к убийству донецкого бизнесмена Момота. Момот был убит за несколько месяцев до Щербаня». Р.Кузьмин заявил, что А. Момот имел похожие бизнес-конфликты с П. Лазаренко и Ю. Тимошенко, как и Е.Щербань. Более того: «Сегодня мы проверяем причастность Лазаренко и Тимошенко к убийству Гетьмана», – сказал Р.Кузьмин.

В тему: Прокурор Ренат Кузьмин с телеэкрана разглашает тайну следствия, совершая уголовное преступление

По словам первого зампрокурора, как только будет доказана причастность Ю.Тимошенко к этим убийствам, ей будет предъявлено обвинение, и дело будет направлено в суд. «Если мы это не докажем, я открыто заявлю на всю страну, что это не доказано и дело прекращено», – сказал он.

Но, судя по всему, у прокуроров «дело на мази»: все, что озвучил Р. Кузьмин, будет «доказано», и Ю. Тимошенко получит пожизненное заключение. И у «донецких» будет праздник. Который уже в ближайшем времени может обернуться трауром для большинства из них.

И вот почему.

Как стало известно, в четверг, 4 апреля, в Киев, в Лукьяновскую тюрьму уже доставлен суперкиллер Вадим Болотских. Единственный уцелевший из так называемой банды Кушнира-Рябина, которая, якобы (по версии нынешнего руководства ГПУ причастна к не только к убийству Е. Щербаня, но и А. Момота и В. Гетьмана).

Киллер В. Болотских все эти годы отбывал пожизненное заключение в Славяносербской исправительной колонии № 60, что в Луганской области. Киллер Болотских был, фактически, на личных связях между правоохранителями Украины и России пойман в последней и, что говорится, «на грани закона» вывезен в Украину. Где и признал свою вину. Но только в той части, где отпираться было бессмысленно – в убийстве Евгения Щербаня в аэропорту г. Донецк. В. Болотских, по подготовке – спецназовец-диверсант, так и не назвал людей, «делегировавших» его из Москвы на «войну» в Донецк.

Где Болотских выступал фактически организатором расстрелов и подрывов членов так называемого «донецкого клана». А еще – инструктором по диверсионной деятельности, обучавшим попавших под его руководство уголовников приемам и тактике, фактически, террористической деятельности (а вот это сам Болотских упрямо отрицал). За «правильное» поведение на следствии Болотских, которого его неизвестные работодатели так и не смогли «отмазать» от пожизненного срока, все эти долгие годы регулярно «грели» на зоне.

А именно: Болотских регулярно получает посылки из Российской Федерации с едой и прочим необходимым для поддержания здоровья. Причем не имеющий родственников Болотских получает эти посылки каждый раз от какой-либо другой женщины… Его помнят, и о нем заботятся. Сам Болотских пребывает в прекрасной спортивной форме, следит за собой и даже «семафорит» своим работодателям о своем возможном освобождении. Обо всем этом можно прочесть в публикации «Российский киллер Болотских «маячит» Москве: «Хочу на свободу!»

Похоже, Болотских услышан. И теперь с его участием и при содействии руководства ГПУ – затеян спектакль. Одна из целей которого – освобождение самого Болотских. Но главное – достижение окончательной международной изоляции Украины в случае фальсифицированного на стадии следствия осуждения Юлии Тимошенко еще и «за убийства».

О том, что следствие о причастности Ю. Тимошенко к убийствам Щербаня, Момота и Гетьмана фальсифицируется ГПУ, говорит сам факт передачи в Генпрокуратуру неких важных «документов» Русланом Щербанем, сыном покойного бизнесмена. Дело в том, что и в ходе следствия по делу об убийства его отца, и на суде Руслан Щербань упрямо отрицал какую-либо причастность экс-премьер-министра Павла Лазаренко к расправе над своим отцом.

С 1996 года и по 2012 год – 18 лет, при трех Президентах! – Руслан Щербань не делал никаких попыток сказать что-то новое по делу своего отца. Более того: в своих интервью он всегда говорил одно и то же: убийство его отца – дело политическое, видных дончан истребляла некая «третья сила», П. Лазаренко, чьим советником был отец, никакого отношения к его убийству не имеет. И вдруг Р. Щербань заговорил обратное, потому что, дескать, теперь Тимошенко – в тюрьме, и он теперь ее не боится.

При этом синхронно со Щербанем-младшим заговорил московский киллер-диверсант Болотских. Его показаний Р. Кузьмин пока не озвучил (вероятно, это будет сделано на ближайших ток-шоу). Но судя по уверенности этого прокурорского работника, за нужными следствию показаниями дела не станет. При этом заставить Болотских говорить до этого не удавалось никому. И если он пошел на сотрудничество со следствием, то только по приказу тех, чьим приказам он подчинялся и до 1996 года, и все годы, что провел в тюрьме. А не потому, что Р.Кузьмин и В. Пшонка – хорошие следователи и профессиональные прокурорские работники.

Еще раз подчеркнем: «солирование» Р. Щербаня, В. Болотских и Р. Кузьмина синхронизированы во времени. Но что хуже всего – по сценарию, написанному явно не в Киеве – иначе Болотских бы в этом «шоу» не участвовал.

Что хуже вдвойне – руководящие работники Генпрокуратуры Украины, как ни пыжатся от собственной значимости в этом представлении, фактически они – пешки в чужой игре, ведущейся по чужим правилам. Пешки, не имеющие даже представления о конечных целях тех, кто эту игру спланировал.

Да, при содействии «ожившей» памяти Болотских нужный ГПУ и лично Виктору Януковичу результат будет достигнут – Ю.Тимошенко «упекут» на пожизненное. После чего Януковичу негде будет искать не только союзников в его противостоянии с Россией, но и спасения. Режим международной изоляции Украины неминуемо приведет к возвращению «неньки» под протекторат России.

Где моложавый и в прекрасном здравии президент Владимир Путин наверняка предъявит своему «коллеге» счет за все былое. Может так случиться, что судьба Ходорковского Виктору Федоровичу может показаться раем. А пожизненный срок Тимошенко вдруг оборвет… прижизненная реабилитация. Со всеми вытекающими для ее обидчиков последствиями.

Возможно, мы еще увидим, как на допросы по «делу Тимошенко» пойдут Кузьмин и Пшонка. У ребят, заправляющих Болотских и ему подобными в Украине – большая фантазия.

Кремль уже потирает руки.

А теперь решите сами, кого из всех перечисленных в заголовке граждан больше других соответствует слову, которым Генпрокурор за глаза обозвал музыканта Завадского.

Георгий Семенец, «Аргумент»       10.04.2012 14:32

http://www.ord-ua.com/2012/04/10/esli-zavadskij-pdor-to-kto-togda-tabachnik-pshonka-i-kuzmin/?lpage=1

ВКРАЛИ З БЮДЖЕТУ МІЛЬЙОН? ПРОКУРОРИ ПРИКРИЮТЬ – ЦІНА ЗА ДОМОВЛЕНІСТЮ

Поки наш Президент та Прем’єр, а віднедавна ще і політолог Видрін (який здається єдиний їм ще вірить) лякають корупцію «карою президентською», корупція росте як на дріжджах та стає все більш і більш нахабною і, в першу чергу, завдяки тому, що, так звані, правоохоронні органи України вже давно перетворились в комерційні ганделики, де за «красиві очі» страждущих, прикриють будь яку аферу і злочин.

Одним з найбільших таких бізнесів є послуги по уникненню кримінальної відповідальності, типу – «справу замнемо – ціна за домовленістю», проте не всі знають механізми цих «послуг».

11.07.11 Дніпровський райсуд Києва виніс вирок http://reyestr.court.gov.ua/Review/17992421 колишньому директору Комунального підприємства Дніпровського району Києва «Дніпробудтехсервіс», який вступивши у попередню змову з службовими особами ряду фірм, зловживаючи службовим становищем, діючи всупереч інтересам служби допоміг вищевказаним службовим особам привласнити бюджетні кошти («липові» роботи оплачувались за рахунок бюджету), в особливо великих розмірах – в сумі 2 158 936 грн. 20 коп.

Зі змісту вироку від 11 липня 2011 року слідує, що саме у службових осіб ТОВ «Аладін», ПП «Будмайстер-М», ТОВ «Наладбуд Компані», ТОВ «Б.К. Реконструкція» та СМНУ-6 ОАО «КЕМ»» виник злочинний умисел, спрямований на привласнення чужого майна в особливо великих розмірах. (ч.5, ст. 191 Кримінального кодексу).

Також, у вироку зазначено, що саме ці особи здійснили підроблення документів – актів приймання виконаних підрядних робіт форми КБ-2 (такі акти складає виконавець робіт), вносячи туди завідомо неправдиві (завищені) дані про об’єми виконаних робіт, а директор КП «Дніпробудтехсервіс» лише підписував ці акти, приймаючи зазначені роботи.

Проте, на лаву підсудних чомусь сів лише директор КП «Дніпробудтехсервіс» і за значно м’якшими статтями (тому й відбувся лише легким переляком – вирок з відстроченням виконання). Службові ж особи вищевказаних підприємств, які привласнили бюджетні кошти до залу суду так і не потрапили – десь зубились по дорозі.

Більш того, позов про відшкодування збитків прокуратура Дніпровського району подала також лише до колишнього директора КП «Дніпробудтехсервіс» (суд задовольнив цей позов http://reyestr.court.gov.ua/Review/19323793 ), проте зіц-прєдсєдатєль «гол как сокол» і фіг ви з нього стягнете.

Але ж кошти безпідставно отримали ТОВ «Аладін», ПП «Будмайстер-М», ТОВ «Наладбуд Компані», ТОВ «Б.К. Реконструкція» і СМНУ-6 ОАО «КЕМ» та були привласнені їх службовими особами, проте, добра і ніжна прокуратура Дніпровського району до них жодних позовів про стягнення безпідставно отриманих бюджетних коштів не подавала (у Єдиному державному реєстрі судових рішень такі данні відсутні).

Складається враження, що провернули класичну схему «прокурорського бізнесу» – справу розділили, до суду передали справу одного «цапа-відбувайла» (якого можна подати по мінімальним статтям) і з якого дідька ви хоч щось стягнете, а головні фігуранти, які організували аферу і привласнили бюджетні кошти – залишились в тіні. Проти них справу, якщо і порушили, то будуть розслідувати її довго і нудно, поки про неї всі забудуть і її можна буде тихесенько закрити.

В результаті, така службова недбалість і бездіяльність посадових осіб прокуратури Дніпровського району (а скоріш за все свідомий умисел) призвів до того, що значно обмежено джерело відшкодування нанесених бюджету збитків, адже якби звинувачення були б висунуті ще і посадовим особам підприємств, які привласнили ці кошти і подано позови про повернення коштів до самих підприємств, що їх безпідставно отримали, то шанс повернення вкраденого з бюджету був би реальним, але…

Правда, цікавий прокурорський бізнес?

У зв’язку з цим я звернувся до Генерального прокурора України всього лиш з двома питаннями: http://olexsandrdyadyk.livejournal.com/7730.html

Вікторе Павловичу, скажіть будь ласка, у нас в Україні хоч один прокурор був притягнутий до відповідальності за ст. 367 КК України (Службова недбалість)? Чи ця стаття лише для представників опозиції, а члени очолюваної вами корпорації «прокурори за бабло» вище закону?

та – скільки вам особисто Вікторе Павловичу треба забашляти (або підлеглим вам повіям), щоб можна було вкрасти з бюджету мільйон і ні за що не відповідати та навіть не повертати вкрадені кошти?

Генеральному прокурору України

Пшонці В. П.

01601, м. Київ, вул. Різницька 13/15

Дядюка Олександра Володимировича

ІНФОРМАЦІЙНИЙ ЗАПИТ

щодо тарифів комерційної прокуратури України на откати щоб уникнути відповідальності за привласнені з бюджету кошти

11 липня 2011 року Дніпровський районний суд міста Києва виніс вирок http://reyestr.court.gov.ua/Review/17992421 колишньому директору Комунального підприємства «Дніпробудтехсервіс», який вступивши у попередню змову з службовими особами ряду фірм, зловживаючи службовим становищем, діючи всупереч інтересам служби допоміг вищевказаним службовим особам привласнити бюджетні кошти («липові» роботи оплачувались за рахунок коштів бюджету), в особливо великих розмірах – в сумі 2 158 936 грн. 20 коп.

Зі змісту вироку від 11 липня 2011 року слідує, що саме у службових осіб ТОВ «Аладін», ПП «Будмайстер-М», ТОВ «Наладбуд Компані», ТОВ «Б.К. Реконструкція» та СМНУ-6 ОАО «КЕМ»» виник злочинний умисел, спрямований на привласнення чужого майна в особливо великих розмірах. (ч.5, ст. 191 Кримінального кодексу).

Також саме ці особи здійснили підроблення документів – актів приймання виконаних підрядних робіт форми КБ-2 (такі акти складає виконавець робіт), вносячи туди завідомо неправдиві (завищені) дані про об’єми виконаних робіт, а директор КП «Дніпробудтехсервіс» лише підписував ці акти, приймаючи ці роботи.

Проте, на лаву підсудних чомусь сів лише директор КП «Дніпробудтехсервіс» і за значно м’якшими статтями (тому й відбувся лише легким переляком – вирок з відстроченням виконання). Службові ж особи вищевказаних підприємств, які привласнили бюджетні кошти до залу суду так і не потрапили – десь зубились по дорозі.

Більш того, позов про відшкодування збитків прокуратура Дніпровського району подала також лише до колишнього директора КП «Дніпробудтехсервіс» (Дніпровський районний суд Києва своїм рішенням від 26.10.2011 задовольнив цей позов http://reyestr.court.gov.ua/Review/19323793 ), проте зіц-прєдсєдатєль «гол как сокол» і фіг ви з нього стягнете.

Але ж кошти безпідставно отримали ТОВ «Аладін», ПП «Будмайстер-М», ТОВ «Наладбуд Компані», ТОВ «Б.К. Реконструкція» і СМНУ-6 ОАО «КЕМ» та були привласнені їх службовими особами, проте, добра і ніжна прокуратура Дніпровського району до них жодних позовів про стягнення безпідставно отриманих бюджетних коштів не подавала (у Єдиному державному реєстрі судових рішень такі данні відсутні).

Складається враження, що провернули класичну схему «прокурорського бізнесу» – справу розділили, до суду передали справу одного «цапа-відбувайла» (якого можна подати по мінімальним статтям) і з якого дідька ви хоч щось стягнете, а головні фігуранти, які організували аферу і привласнили бюджетні кошти – залишились в тіні. Проти них справу, якщо і порушили, то будуть розслідувати її довго і нудно, поки про неї всі забудуть і її можна буде тихесенько закрити.

В результаті, така службова недбалість і бездіяльність посадових осіб прокуратури Дніпровського району (а скоріш за все свідомий умисел) призвів до того, що значно обмежено джерело відшкодування нанесених бюджету збитків, адже якби звинувачення були б висунуті ще і посадовим особам підприємств, які привласнили ці кошти та подано позови про повернення коштів до самих підприємств, що їх безпідставно отримали, то шанс повернення вкраденого з бюджету зріз би в десятки разів і був би реальним, але…

Правда, цікавий прокурорський бізнес?

Вікторе Павловичу, скажіть будь ласка, у нас в Україні хоч один прокурор був притягнутий до кримінальної відповідальності за ст. 367 КК України (Службова недбалість)? Чи ця стаття лише для представників опозиції, а члени очолюваної вами корпорації «прокурори за бабло» – вище закону?

Слід зазначити, що наразі щось там намагається стягнути Контрольно-ревізійне управління, яке принаймні спробувало подати позов до ТОВ «Аладін», проте, п.10 ст. 10 Закону України “Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні” – КРУ надано право звернення до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог щодо усунення виявлених ревізією порушень законодавства з питань збереження і використання активів. Тобто, КРУ може звертатись з позовом до підконтрольних установ (наприклад КП «Дніпробудсервіс»), але немає права звертатись з позовом до їх контрагентів, які є приватними і не підконтрольні органам державного фінансового контролю.

Вказане підтверджується однозначною судовою практикою. Для прикладу я надаю дві копії рішень Окружного адміністративного суду міста Києва, за аналогічними позовами, де суди відмовили у задоволенні позовів органів КРУ – саме з підстав того, що такі органи не наділені правом подавати позови до непідконтрольних ним підприємств.

Можливо справа умисно спрямована у неперспективний судовий напрямок, з тим щоб унеможливити реальне повернення злочинно привласнених бюджетних коштів, а потім сказати – ну ми ж намагались…..

Напевно нова норкова шуба на плечах прокурорської жінки чи щось подібне куди цікавіший варіант, чим повернути до бюджету якихось пару мільйонів бюджетних коштів, да, Вікторе Павловичу?

Враховуючи вищезазначене, керуючись законом України «Про доступ до публічної інформації» прошу надати інформацію щодо того: – скільки вам особисто Вікторе Павловичу треба забашляти (або підлеглим вам повіям), щоб можна було вкрасти з бюджету мільйон і ні за що не відповідати та навіть не повертати вкрадені кошти.

Відповідь прошу надати у строки встановлені законом України «Про доступ до публічної інформації».

Додатки:

1. Копія вироку Дніпровського районного суду міста Києва від 11.07.2011 у справі № 1-800/2011

2. Копія рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 26.10.2011 у справі № 2-5042/11

3. Судова практика щодо відсутності компетенції контрольно-ревізійних органів:

Копія рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 30.01.2012 року у справі № 2а-19257/11/2670 http://reyestr.court.gov.ua/Review/21586683

Копія рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 18.01.2012 року у справі № 2а-13302/11/2670 http://reyestr.court.gov.ua/Review/21586165

Без поваги

Олександр Дядюк 29 березня 2012 року      31.03.2012 13:47

http://www.ord-ua.com/2012/03/31/vkrali-z-byudzhetu-miljon-prokurori-prikriyut---tsina-za-domovlenistyu/?lpage=1

Де гроші Зварича або Дембельський акорд судді Чернушенко

Справа судді Зварича була для нашої країни тестом, випробуванням на чесність. Чи буде покараний згідно із законом нечесний суддя? Символ судді-хабарника, «судді неправедного», яким став суддя Зварич? Це був іспит і на дієвість Закону, і на рівність наших громадян перед ним. Чи опиниться у в'язниці той, хто перетворив закон на беззаконня ради власної вигоди? Або ж спрацює інший «закон» – закон про те, що той у кого є гроші та влада завжди буде безкарним? Не дивлячись на те, що восени минулого року Зваричу був винесений звинувачувальний вирок – не можна сказати, що ми витримали цей іспит на чесність. Зараз чергові «судді» за всі ті ж «брудні» гроші Зварича намагаються дати йому можливість піти від покарання.

19 вересня минулого року Оболонський районний суд міста Києва засудив колишнього главу Львівського апеляційного адміністративного суду Ігоря Зварича до 10 років позбавлення волі і конфіскації всього майна. Крім того, Зварич позбавлений права обіймати будь-які посади в судах і виконувати організаційно-виконавчі функції в державних установах строком на 10 років. Зварич звинувачується в здобутті хабара в особливо великих розмірах. Кримінальна справа проти нього була збуджена в грудні 2008 року, а в березні 2009 року він був затриманий. З того часу суддя знаходиться під вартою.

Природно, що після виголошення вироку адвокати судді подали апеляцію. Їх підопічний своєї провини не визнав. Зварич заявляв, що збирався передати гроші, знайдені в його кабінеті, церкві, щоб допомогти незаможним, а гроші, знайдені в кабінетах його колег нібито призначалися на ремонт приміщення суду, де він працював. За його словами, частина грошей попала до нього в кабінет як результат традиційного народного обряду ”засівання”.

Ні у поведінці Зварича, ні в діях його адвокатів не було нічого дивного. Злочинці прагнуть піти від відповідальності, адвокати захищають клієнта. Потім Адвокати Зварича звернулися до Апеляційного суду Києва зі скаргою на те, що під час написання вироку судді Оболонського суду порушили таємницю дорадчої кімнати. «Доказом» цього були вирішення суду по інших справах, які значилися в єдиному реєстрі судових рішень під датами, в які відбувалося написання вироку Зваричу. За скаргою адвокатів в Оболонському суді була проведена перевірка. В ході якої не було виявлено порушень закону. Журнал судових засідань підтверджував, що судді під час підготовки вироку Зваричу інших судових справ не слухали. Проте, в цей час помічники суддів вносили до єдиного реєстру вже оголошені рішення. Нічого дивного в тому, що помічники використовували час, поки судді знаходяться в дорадчій кімнаті для «підгонки хвостів» – немає. У Оболонському суді на одного суддю в середньому доводиться 400 справ у рік. Ймовірно, в ході внесення даних до реєстру сталася технічна помилка і замість дати внесення до реєстру була введена дата оголошення судового рішення. Здавалося б, питання на цьому було вичерпане. Але тут-то і почалося найцікавіше.

2 тижні тому на адресу голови Апеляційного суду міста Києва Чернушенко прийшов запит від слідчого Броварського міськвідділу міліції якогось лейтенанта Подобєдова. Запит стосувався знову-таки порушення таємниці дорадчої кімнати, що нібито сталося через те, що один з суддів, які слухали справу Зварича, під час підготовки вироку нібито розглядав якийсь позов одного з комунальних підприємств Оболонського району по стягненню заборгованості. Запит Подобєдова м'яко назвати дивним. По-перше, справи про порушення таємниці дорадчої кімнати жодним чином не входять в компетенцію міліції. По-друге, де Оболонський суд і де Броварський міськвідділ міліції? По-третє, як виявилось, на момент підготовки і відправки запиту лейтенант Підобідів не знаходився на робочому місці в Броварах, оскільки стажувався в головному слідчому управлінні МВС в Києві. Тобто, абсолютно очевидно, що якась «група підтримки» Зварича знайшла аж в Броварах міліційного лейтенанта, який спокусився можливістю за один раз заробити відразу всю свою зарплату протягом можливої подальшої служби, а заразом і пенсію вперед років на двадцять. Доречно зауважити, можливості так облагодіяти лейтенанта в Зварича зберігаються. І, схоже, що не лише лейтенанта, але і всіх співробітників ще декількох міськвідділів. Цей висновок напрошується з подальшої долі «запиту Подобєдова». Антон Васильович Чернушенко, голова Апеляційного суду Києва замість того, щоб направити запит Подобєдова в Управління внутрішньої безпеки МВС і в СБУ, несподівано дає йому хід. 28 лютого цього року Чернушенко видає наказ про проведення службової перевірки дій суддів Оболонського суду під час підготовки вироку Зваричу. Тим самим перевищуючи свої службові повноваження. Тому що, згідно закону він не може призначати службові перевірки суддів інших судів, нехай навіть і нижчих. Крім того, така перевірка вже була проведена керівництвом Оболонського суду. Тобто, Чернушенко цілеспрямовано шукає привід поставити під сумнів вирок Зваричу.

Напрошується вивід, що грошей в Зварича залишилося не лише на повне довічне забезпечення лейтенанта Подобєдова, але навіть і судді Чернушенко. Не виключено, що Антон Васильович Чернушенко вирішив крупно заробити перед пенсією і узяв такий собі «дембельський акорд» по порятунку Зварича від правосуддя. Або, просто забув, що він все ще працює суддею, а не адвокатом Зварича. До речі, виникає питання, звідки в Зварича такі гроші, щоб відважно купувати не лише міліційних лейтенантів, але і цілого главу Апеляційного суду Києва? Адже вирок передбачає конфіскацію всього майна і грошових коштів і все це повинно було бути арештовано і чекати конфіскації на користь держави. Виходить, що заарештували не все. Виникає питання, скільки за це отримали ті, що «заарештовують»? Загалом, дивна поведінка лейтенанта Подобєдова та судді Чернушенко повинна, вірогідно, викликати масу додаткових питань у співробітників СБУ та прокуратури? Чи викличе? Це знову-таки питання того, чи здамо ми «іспит по Зваричу»? До речі, наступним буде іспит щодо судді Київського апеляційного суду Тетяни Верховець, яка розглядатиме апеляцію на вирок Оболонського суду у справі Зварича. Цікаво, чи збіжиться її «внутрішнє переконання» з «переконанням» Чернушенко? Поки що, Тетяна Верховець заборонила відеозйомку засідань у цій справі, що вже наводить на сумні роздуми. Але, не звинувачуватимемо суддю завчасно. Поки що, в результаті перевірки суддів Оболонського суду апеляційне слухання припинене.

Чого ж добивається зараз Зварич? Що купує, окрім ментів та суддів? Свободу прямо зараз? Навіть у нашій м'яко кажучи несправедливій державі це було б вже занадто. (Хоча, після звільнення вбивці Демишкана або «Справи Ландика» вже ні з чого не дивуєшся). Так само як і здобуття умовного покарання, як цього хоче його подільник, суддя В'ячеслав Любашевський (до речі, забавно, що провини своєї він не визнав, але просить умовного покарання). Швидше за все, Зварич хоче добитися відміни вироку і повторного слухання справи, а потім і м'якшого вироку.  В принципі, бажання сповна поясниме і зрозуміле. Ось тільки добивається Зварич бажаного не лише скоєнням чергового злочину у вигляді підкупу суддів і співробітників міліції, але і долями своїх колишніх колег. Яких той же Чернушенко сповна може зробити крайніми в цій історії. Загалом, іспит нашої судової системи продовжується. Спостерігаємо його другу частину, під назвою: «Кого ще купить екс-суддя Зварич»?

 (далі буде)

Станіслав Речинський, «ОРД»

В тему:  Справи українських ”мажорів”

П'яна бійка сина глави Апеляційного суду Києва Чернушенко, смертельне ДТП сина депутата Каратуманова, звинувачення сина глави “Укравтодора” Демішкана у вбивстві

Оригінал цього матеріалу   

© “Коментарі: Kyiv Weekly”, Україна, 15.07.2011, Мажори окупували Україну, Фото: “Сьогодні”, e-crimea.info, “Газета по-Київськи” 

Олександр Сулим

Мажорна нота, що знову зазвучала в історії з Романом Ландиком обертається для діючої влади серйозним мінором. На тлі соціальних потрясінь, зниження рівня життя людей, все ці гламурні нащадки високопоставлених батьків, що чваняться своєю перевагою та безкарно давлять пішоходів на «зебрах», б'ють та вбивають людей, такі, що одержують ключові пости в державі не маючи відповідної освіти і досвіду роботи, не лише знижують рейтинг самої влади, але й ще більш розжарюють соціальну напругу в суспільстві. […]

Вже після скандалу з Ландиком чергова витівка мажору потрясла Одесу. Вночі 7 липня син глави Апеляційного суду Києва Антона Чернушенко та екс-депутат Одеської облради Дмитро Чернушенко і його подруга, яка відрекомендувалась суддею з Києва, на підпитку, побилися з охороною нічного клубу «Ібіца». […]

 [“Сьогодні”, Україна, 08.07.2011, “Син глави Апеляційного суду Києва влаштував розбори на “Ібиці”: Галас почався через небажання парочки підкорятися вимогам служби безпеки. «Молода людина зі своєю супутницею навідріз відмовилися пройти перевірку на металошукачі, обов'язкову для всіх гостей клубу, – говорить охоронець клубу Микола. – Після того, як йому запропонували піти, він почав скандалити і ударив мене у вухо». Далі – більше. Екс-депутат, за словами Миколи, розмахуючи барсеткою, люто лупив нею по всіх, хто попадався під руку, а потім зійшовся в рукопашній з охоронцем, що намагався його заспокоїти. Дмитра «підтримала» і його супутниця. Довгонога блондинка, за свідченням Миколи, влучно ударила іншого охоронця ногою в низ живота. Міліції, що прибула, Дмитро заявив, що він – співробітник Верховної Ради, а його папа – суддя в Києві.

Дісталося і наряду міліції, що прибув, – в їх адресу від солодкої парочки, що розбушувалися, полетіли образи і обіцянки «звільнити» їх з органів внутрішніх справ.

Після того, як парочку доставили в Приморський райвідділ міліції (ми проїхали разом з ними), до них на виручку прибігла молода людина, яка, у свою чергу, сказала, що його звуть Сергій, і він – помічник судді Приморського району Одеси. «Він попросив не піднімати шуму і втихомирив своїх друзів. Дмитро Чернушенко написав пояснювальну, після цього ми їх відпустили», – пояснили нам в райвідділі. Як признався нам на правах анонімності один з правоохоронців, вчинити по-іншому вони не могли: «Посвідчення судді у супутниці Чернушенко – справжнє. Вона працює в Дніпровському райсуді Києва. А парубок пред'явив посвідчення співробітника комітету з боротьби з корупцією Верховної Ради. Затримати і притягнути до відповідальності їх ми не можемо – потім будеш мати багато неприємностей. Єдиний варіант – зафіксувати інцидент і скласти протокол. Цей випадок вважається дрібним хуліганством. У кращому разі, вони заплатять адміністративний штраф», – признався міліціонер і додав: – Синки суддів, чиновників і депутатів поводяться в Аркадії, як останні хами. Плюють навіть на міліцію. Можуть побити будь-кого – все одно їх звільнять». […]

Герой нічного скандалу Дмитро Чернушенко – одесит, в недавньому минулому – депутат Одеської облради 5 скликання від фракції Наталії Вітренко. За освітою – юрист, депутатський мандат придбав у 19 років. Чернушенко входив в депутатську комісію з питань земельних стосунків і адміністративно-територіального устрою. За твердженням екс-колег Дмитра, депутатом він став не в останню чергу завдяки підтримці батька – глави Апеляційного суду Києва Антона Чернушенко, який до цього працював заступником голови Апеляційного суду Одеської області. Антон Чернушенко – заслужений юрист, а в 2009-м-коді, за версією журналу «Фокус», зайняв 45-е місце в сотні найвпливовіших киян. – Врізання К.ру]

Дмитро Ченушенко пише пояснювальну в Аркадійському відділку міліції

Витівки мажорів в багатій столиці не так помітні, як в бідних регіонах. Та ж Одеса до цього часу здригається, згадуючи, як 18-річний нащадок місцевого чиновника Фелікс Петросян розбив батьківським джипом «Тойота Prada» 11 автомобілів.

Внаслідок такого молодецтва одна людина загинула і ще двоє отримали поранення. При цьому малолітній водій і винуватець ДТП на місці аварії по-хамськи поводився щодо співробітників ДАІ та весь час погрожував поскаржитися батьку. Далі все відбувалося за накатаною схемою: дитину поклали в лікарню з діагнозом «головний біль», а справу почали «гальмувати». Протягом року намагалися закрити його двічі, провівши при цьому 16 експертиз!

Фелікс Петросян

 [“Сьогодні”, Україна, 26.05.2010, “Перед смертю Фелікс Петросян боровся за сина і бізнес”: Вчора вночі в Одесі помер відомий одеський політик і підприємець, голова Партії пенсіонерів України і екс-заступник голови Одеської облради Фелікс Едуардович Петросян. Політик був відомий одеситам як батько того самого студента, який в ніч на 13 січня 2008 року зробив крупне ДТП на вулиці Вільямса, де загинув один чоловік і постраждало 11 машин, а також як власник найбільшого на півдні України авторинку «Куяльник». – Врізання К.ру]

 [“Сьогодні”, Україна, 11.01.2011, “Одеський “мажор” Петросян: мітив в депутати, став головним редактором і продав три ринки”: […] Фелікс Петросян-молодший […] в ніч з 11 на 12 січня 2008 р. […], управляючи у п'яному стані джипом «Тойота Прадо», врізався в «Деу Ланос» і після цього «рикошетом» пошкодив ще 11 автомобілів. Водій «Деу» – 28-річний уродженець с. Нагорноє Одеської області Володимир Рошко – загинув через 15 хвилин після аварії – його тіло рятувальникам довелося випилювати із спотвореного легковичка. Винуватець ДТП, що прогриміло на всю Україну, до сих пір знаходиться на волі. Більш того, Петросян-молодший навіть мітив в депутати міськради. від Партії пенсіонерів України і став членом Спілки журналістів.

 […] Після того, як в 2009 р. Приморський райсуд необґрунтовано закрив справу Петросяна-молодшого у зв'язку з «відсутністю складу злочину», одеський обласний апеляційний суд 22 липня 2009 р. затвердив це рішення. Незабаром такий поворот подій опротестувала обласна прокуратура, передавши матеріали справи на розгляд до Верховного суду. 26 квітня 2010 р. він прийняв рішення повернути «справу Петросяна» в судову інстанцію, що раніше вже закривала його, – Приморський райсуд. До цих пір в скандальній справі не поставлена крапка. […]

На думку одеського юриста і правозахисника Юрія Лойка, справа Петросяна буде похована в надрах українського судочинства. «Не дивлячись на те, що його провину довело слідство, адвокати Петросяна знайшли безліч дрібних порушень в матеріалах справи. Досвідчений юрист може чіплятися до будь-якої неточності, навіть до того, що в протоколі експертизи є друкарська помилка або неправильно поставлена кома. І на цій підставі справу будуть безкінечну кількість разів відкривати і знов закривати, – пояснив фахівець. – Тому Петросян-молодший ніколи не понесе покарання. І за це його батьком сплачені величезні гроші». А ще через декілька років, за словами юриста, справу закриють «після терміну позовної давності». За деякими даними, за те, щоб справу зам'яли, Петросяни заплатили майже $1 млн: близько $400 тис. пішли власникам 11 «покалічених» машин, майже $50 тис. – компенсація сім'ї загиблого, $20 тис. – адвокатам і $500 тис. – суддям. – Врізання К.ру]

 [“Сьогодні”, Україна, 05.07.2011, “Мажор, що спровокував смертельне ДТП, ганяє по Одесі на “Нісані”: Вчора в Одесі пройшов другий етап чемпіонату України по дріфтінгу – автогонкам по трасі з великою кількістю поворотів. Серед гонщиків «Сьогодні» побачила і Фелікса Петросяна – того самого, який 12 січня 2008-го спровокував масштабне ДТП на вулиці Вільямса (одна людина загинула, 11 машин постраждало). Петросян осідлав праворульний Nissan Silvia s13. […]

Тим часом, судовий процес у справі Фелікса Петросяна явно спущений на гальмах. Не дивлячись на те, що 26 січня 2010-го Верховний суд по касації одеської обласної прокуратури повернув справу в Приморський райсуд Одеси на додатковий розгляд, тут 7 червня 2010-го справу прикрили. На думку судді (редакція має в своєму розпорядженні рішення суду. – Авт.), в діях водія «Тойота Прада» Фелікса Петросяна не вбачається порушення вимог ПДД, а смерть водія «Деу Ланос» сталася не з вини Петросяна. При цьому суддя посилається на висновок експертизи Харківського інституту слідчої експертизи, яка нібито підтверджує невинність Петросяна. Прокуратура знов подала касаційну скаргу до Верховного суду – про це в січні 2011-го повідомив заступник прокурора області Олександр Мріхин. Але віз і нині там – касацію до цього часу не розглядали!

На думку одеського юриста Костянтина Завальнюка, Петросян вже не понесе відповідальності. «Харківська експертиза стала останнім надгробним каменем на його звинувачувальному вироку. По суті, це просто смішно – експерти-криміналісти «не побачили» зв'язку між смертю водія «Деу Ланос» і тим, що Петросян управляв машиною у п'яному стані, – обурюється правознавець. – Навіть прокуратура втратила інтерес до цієї справи. Тому, швидше за все, через рік ВСУ визнає Петросяна невинним і затвердить вирішення Приморського райсуду». – Врізання К.Ру]

Ще один депутатський синок Віталій Файнгольд на батьківському розкішному бентлі в Сімферополі убив мотоцикліста Ганну Мішуткину і розбив два автомобілі. Полежавши в обов'язковому порядку в лікарні, дорослий нащадок повернувся до звичного способу життя, залишивши маленьку дочку Мішуткиной сиротою. І, як результат, отримав умовне покарання з випробувальним терміном 2 роки.

Віталій Файнгольд

[“Росбалт”, 21.01.2011, “Справа “мажору” Файнгольда, що убив мотоцикліста, переглянуть”: Справа про ДТП, в якому кримський мажор, що збив за кермом «Бентлі» на смерть 25-річного мотоцикліста, отримав умовний термін, направлена на новий розгляд. Про це «Росбалту» повідомили в прес-службі кримської прокуратури. Так, Верховний суд України задовільнив касацію прокуратур Криму і відмінив у зв'язку з м'якістю вирок Залізничного суду Сімферополя. Справа направлена на новий розгляд.  

Нагадаємо, що 16 вересня 2008 року в столиці Криму сталося ДТП, в результаті якого 25-річна дівчина, водій мотоцикла, загинула під колесами автомобіля Bentley. Віталій Файнгольд, що був за кермом машини, їхав по місту із швидкістю 171 км/ч. Він не відмітив мотоцикліста і допустив аварію. Зіткнення було такої сили, що від удару мотоцикл вибухнув і його, і дівчину-водія розірвало на частини. У загиблої Ганни Мішуткиної залишилася 5-річна дочка.

Син депутата сімферопольської міськради, крупного бізнесмена Іосифа Файнгольда, 24-річний Віталій Файнгольд був засуджений до трьох років позбавлення волі з відстроченням виконання вироку на 2 роки. – Врізання К.ру]

17-річне чадо нардепа від ПР Дмитро Каратуманов збив на своєму «Audi» 19-річного студента, який від отриманих травм помер. Малолітній вбивця, який навіть не мав права сідати за кермо через свій вік, сховався в лікарні. Адвокати відразу ж запропонували підсліпуватому правосуддю свою версію того, що стався. Вони стверджували, що Дмитро не ховався з місця ДТП. Автомобіль просто покотив звідти. за інерцією. В результаті справу відкрили лише за фактом ДТП, а не проти конкретної людини.

Дмитро Каратуманов

У Донецьку наробила галасу історія з сином екс-заступника голови облради Володимира Ішкова Станіславом, який спочатку підозрювався в тому, що збив на смерть свою ж дівчину, але потім в суді, несподівано навіть для правоохоронців, став проходить у справі як свідок. Провину на себе узяв менш сановитий приятель Ішкова.

Але ще більш шокують своїм цинізмом відверто кримінальні діяння мажорів. В кінці 2007 року син нардепа від ПР і глави «Укравтодора» Володимира Демішкана, одного з найближчих соратників Віктора Януковича, Сергій разом зі своїми подільниками був звинувачений в тому, що з корисливих мотивів по звірячому убив свого бізнес-партнера Василя Кривозуба. До трупа останнього прив'язали батарею і скинули в одне з водосховищ. І хоча всі докази, здавалося, були в наявності, суддя Апеляційного суду Києва Ірина Григор’єва спускає справу на гальмах, внаслідок чого Сергій Демішкан виявляється на волі. Незабаром, відразу після перемоги Януковича на президентських виборах, Григор’єва отримує підвищення. Рішенням Верховної Ради вона безстроково призначена суддею Вищого спеціалізованого суду України по розгляду кримінальних справ.

Сергій Демішкан

 [“Газета по-киевськи”, 28.12.2010, “Відпущений звинувачений у вбивстві син регіонала, глави “Укравтодора”: [.] у Києві був викрадений 62-річний Василь Кривозуб, директор авіакомпанії «Крунк», ветеран афганської війни. Як пізніше з'ясувалося, Василя Івановича узяв в полон його партнер по бізнесу – син народного депутата-регіонала Сергій Демішкан зі своїм кумом Сергієм Льовченко і загальним знайомим Олександром Курдіним.

Тримали викраденого в приватному будинку під Баришевкой – хотіли змусити віддати транспортний літак. Демішкан брав повітряне судно в лізинг і добре знав, скільки тисяч доларів воно може приносити. Викрадачі під загрозою розправи змушували директора підписати договір купівлі-продажу, але той чинив опір сподіваючись на порятунок: раніше він зумів відправити рідним SMS, в якому вказав, де його шукати. Проте мучителі взнали, що розкриті – вони знайшли телефон. Побоюючись піймання, побили свою жертву, залили в горло пляшку горілки і втопили в каналі під Вишгородом, прив'язавши до спини чавунну батарею. Розшуком злочинця займався УБОП – вся трійця була затримана в лічені дні. За даними слідства, депутатський син – Сергій Демішкан – безпосередньо брав участь в організації вбивства і прокричав ще живому Кривозубу на прощання: «Передавай привіт Кусто!».

– Саме Демішкан-молодший власноручно намалював схему, по якій і знайшли труп Кривозуба, – згадує слідчий-важняк МВС Руслан Сушко, що розслідував цю справу. – Всі докази були зібрані законно, проведені всі експертизи, а обвинувальний висновок затвердив нинішній генпрокурор Віктор Пшонка. За цей злочин їм загрожувало довічне ув'язнення.

Здавалося б провина очевидна, а покарання невідворотнє. Навіть Демішкан-старший, нині очолюючий «Укравтодор», на публіку заявляв, що не збирається вступатися за сина. Але, як тільки в країні помінялася влада, в Апеляційному суді справа почала розвалюватися. Підсудні раптом заявили, що зізнавчі свідчення вибиті міліцією, а насправді Демішкан зовсім не брав участь у вбивстві Кривозуба. Прокуратура несподівано встала на захист… обвинувачених – прокурор Задніпряний подав клопотання, щоб справу відправили на дослідування. Потім суддя Ірина Григор’єва несподівано випустила Сергія Демішкана на підписку. – Врізання К.ру]

Не можна стверджувати, що тема мажорства актуальна лише для представників правлячої нині Партії регіонів. Чого, наприклад, коштували витівки сина попереднього президента Андрія Ющенка, що попив немало крові у свого батька. Намагаючись вигородити своє чадо, Віктор Ющенко інколи вступав у відверті перестрілки з представниками ЗМІ і звинувачував журналістів в політичній «заказусі», що лише негативно позначалося на його рейтингу. Але у той час для «помаранчевих» куди актуальнішою була проблема кума, коли на ключові державні пости розсаджувалися «кум, брат, сват». Ще до свого президентства імпульс до зміни формули дав сам Віктор Янукович, включивши в прохідний обліковий склад молодшого сина, який до сьогоднішнього дня прославився лише гонками на яхтах і позашляховиках по заповідних зонах, приносячи батьку не менше головного болю і рейтингових втрат, ніж Андрій Ющенко своєму батьку. Як народний депутат Янукович-молодший засвідчив свою причетність до парламентаризму лише співавторськими підписами під декількома законопроектами.

Поганий приклад Віктора Федоровича виявився заразливим. Не лише до парламенту, але і в органи місцевої самоврядності потужним потоком линули діти поважних чиновників, успішних бізнесменів та різних знаменитостей. Так, в Донецьку міськраду пройшов син екс-голови Донецькою ОДА Володимира Логвиненка Олександр, син заступника губернатора Бориса Адамова Олександр, син нардепа від ПР і власника концерну «Норд» Валентина Ландіка Андрій, син депутата-«регионала» Бориса Дейча Сергій. У облраді мажорів не менше. Але якщо в представницькому органі ці дітки якось нівелюються в своїй дурості, то у виконавчій владі вислів Петра І «дабы дурь его была видна» проявляється зі всією очевидністю.

19.03.2012 3:39

http://www.ord-ua.com/2012/03/19/gde-dengi-zvaricha-ili-dembelskij-akkord-sudi-chernushenko/?lpage=1

Експериментатори, блін…

З дивовижною оперативністю відреагувала Генеральна прокуратура України на експеримент, влаштований підлеглими пана Пшонки в Дніпропетровську. Через проблеми з розумовою діяльністю, які спіткали прокурора Кіровського району Станіслава Лисенка, 22 лютого 2012 року ним був складений адміністративний протокол за «ухилення від виконання законних вимог прокурора» щодо головного редактора тамтешньої газети «Лица» Олени Гарагуц. «Правопорушення» журналіста полягало в тому, що Олена відмовилась розкрити прокуророві псевдонім автора статті «Рейдеры. Корбан-Филатов-Брагинский-Аксельрод», а також відмовилась надати редакційні матеріали, зібрані в ході підготовки цієї публікації.

6 березня 2012 року сайт «ОРД» розповів про це прокурорське безумство в статті «Дніпропетровським журналістам вже «покращилось»

http://ord-ua.com/2012/03/06/dnipropetrovskim-zhurnalistam-vzhe-pokraschilos/

Процитуємо уривок з цієї статті, де оповідались подробиці скандалу:

 «Минулого року в популярній дніпропетровській газеті «Лица» були надруковані дві статті з розповіддю про подвиги та славу відомих у тамтешніх місцях персон. Одна публікація так і називалась «Рейдеры. Корбан-Филатов-Брагинский-Аксельрод», друга — «Утка» пошла на посадку».

Герої публікації образились, але кому саме слід настукати за ці дописи по фізіономії вони не знали – статті вийшли під псевдонімом. До того ж, панам, пойменованим у статтях «рейдерами», дуже кортіло довідатись, чи, часом, не назбирали журналісти ще якихось фактів, які планують вмістити в подальших публікаціях.

В інші часи з головним редактором газети Оленою Гарагуц, можливо б, і не панькались, а вивезли б у ліс та відрізали голову. Але в Україні вже два роки як спостерігається суцільне покращення, держава семимильними кроками наближується до Європи, а на заваді злочинних посягань на свободу слова міцно стоять органи прокуратури на чолі з Віктором Павловичем Пшонкою та його донецькими соратниками. І тому один з фігурантів статті «Рейдери…», а саме пан Філатов, пішов зі своїми бідами до прокурора Кіровського району м.Дніпропетровська Станіслава Лисенко.

Радість пана Філатова, кажуть, була безмежною: виявилось, що в органах прокуратури Дніпропетровської області Наталія Василівна Марчук проводить експеримент. І що тепер не треба нікому різати голову: у випадку конфлікту з газетою достатньо звернутись до прокуратури й отримати всю необхідну інформацію – прізвища журналістів, що пишуть під псевдонімами, редакційні матеріали, документи, зібрані журналістами при підготовці статей тощо.»

Взявши близько до серця прохання пана Філатова, районний прокурор Лисенко спочатку направив був Олені Гарагуц вимогу надати йому посадові інструкції та штатний розпис редакції, а також «авторські матеріали, які сприяли написанню статті «Рейдеры. Корбан-Филатов-Брагинский-Аксельрод» від 12.10.2011 року 81 (791) (газета «Лица»)» і «авторські матеріали, які сприяли написанню статті «Утка» пошла на посадку» від 24.08.2011 року 67 (777)». А коли головний редактор відмовилась – склав на неї адміністративний протокол за «ухилення від виконання законних вимог прокурора».

Сплинув тиждень після нашої публікації, і 13 березня на сайті ГПУ з’явилось ось таке повідомлення відділу зв’язків із засобами масової інформації Генеральної прокуратури України:

 «Прокурором м. Дніпропетровська направлено лист-зауваження прокурору Кіровського району 

24 лютого під час візиту Президента України Віктора Януковича до Дніпропетровської області головний редактор видання «Лица» Олена Гарагуц передала Прес-секретарю Президента України Дарії Чепак звернення до Міжвідомчої робочої групи з аналізу стану додержання законодавства про свободу слова та захист прав журналістів при Президентові України. У своєму зверненні редактор видання скаржилася на перевірку прокуратурою Кіровського району м. Дніпропетровська, яка, на її думку, могла призвести до розкриття таємниці авторства та джерел інформації журналістів, що суперечить законодавству України.

Прокуратурою Кіровського району м. Дніпропетровська Олена Гарагуц викликалася для надання пояснень в ході перевірки за заявою гр. Ф. про вчинення злочину.

Заявник просив порушити кримінальну справу стосовно Гарагуц О.О. за фактами зловживання повноваженнями юридичною особою приватного права, службової недбалості і розголошення даних дізнання та досудового слідства під час публікації статей стосовно нього у газеті «Лица».

Матеріали про вчинення Гарагуц О.О. адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст.185-8 КУпАП, у зв’язку з ненаданням відповіді та документів на запит до суду прокурором району не направлено. У подальшому, 24.02.12 ці матеріали витребувані для вивчення прокуратурою м.Дніпропетровська. За результатами прокурором м.Дніпропетровська направлено лист-зауваження прокурору Кіровського району з приводу допущених порушень при складанні протоколу про адміністративне правопорушення стосовно Гарагуц О.О.

Протокол до суду не направлено.»

http://www.gp.gov.ua/ua/reegions_news_detail.html?_m=publications&_c=view&_t=rec&id=102816

Пригадується, була така рубрика в газетах радянської доби: «По слідах наших виступів»…

Щоправда, запитань це повідомлення ГПУ викликає чимало. Ну, наприклад, чи не забагато честі писати посаду прес-секретаря Президента з великої літери? Або: хто й коли запровадив таку оригінальну форму дисциплінарного стягнення, як «лист-зауваження»?

Стаття 9 Дисциплінарного статуту прокуратури України встановлює такі різновиди дисциплінарних стягнень, що застосовуються до працівників прокуратури:

1) догана;

2) пониження в класному чині;

3) пониження в посаді;

4) позбавлення нагрудного знаку «Почесний працівник прокуратури України»;

5) звільнення;

6) звільнення з позбавленням класного чину.

Як бачимо, такого стягнення як «зауваження», а, тим більше, «лист-зауваження» в органах прокуратури не існує. Отже, про адекватне реагування з боку прокурорського начальства на приголомшливу витівку Кіровського райпрокурора насправді не йдеться. І це не дивно.

Намагання Генпрокуратури зробити з районного прокурора Лисенка цапа-відбувала зрозумілі. Але, насправді, районна прокуратура навіть не є юридичною особою, а має статус відділу прокуратури області. Можливо серед читачів сайту ГПУ і є громадяни з підвищеною довірливістю, але ми до таких не належимо й тому навіть не уявляємо ситуацію, коли начальник відділу обласної прокуратури (чи прирівняний до нього прокурор району) складає адмінпротокол на головного редактора популярної газети, а прокурор області про це – ані сном, ані духом.

Звернімо увагу на таку деталь: прокурор Лисенко направив Олені Гарагуц письмову вимогу 15 грудня 2011 року. Олена відмовилась виконувати прокурорську забаганку 16 грудня 2011 року, а адміністративний протокол щодо неї Лисенко склав аж 22 лютого 2012 року, тобто навіть з пропущенням двомісячного строку притягнення до адміністративної відповідальності. Цікаво, чого так довго чекав прокурор – чи не грошей від Філатова? А, може – вказівку з обласної прокуратури?

Також дуже нам цікаво, а що, власне, означає фраза з повідомлення ГПУ «протокол до суду не направлено»? Якщо прокурор склав адміністративний протокол, то в подальшому цей документ разом з іншими матеріалами мав бути обов’язково направлений у суд, оскільки підпис Лисенка під протоколом означає, що відносно Олени Гарагуц Кіровська районна прокуратура відкрила провадження в справі про адміністративне правопорушення. Закрити провадження можна виключно шляхом винесення відповідної постанови – або судом за результатом розгляду адміністративних матеріалів, або вищим прокурором.

У повідомленні на сайті ГПУ сказано, що прокуратура Дніпропетровської області 24 лютого 2012 року витребувала з Кіровської райпрокуратури адмінматеріали відносно Гарагуц на перевірку. Оскільки незаконність адмінпротокола є очевидною, прокурор міста був, взагалі-то, зобов’язаний винести постанову про закриття адміністративного провадження з наступним внесенням подання прокурору області Наталії Марчук про притягнення Лисенка до дисциплінарної відповідальності. Але цього зроблено не було, отже, протокол про адміністративне правопорушення досі ніким не скасовано, провадження по справі не закрито й адміністративні матеріали щодо журналіста прокуратура зобов’язана направити до суду. А вже суд повинен оцінити ступень розвитку інтелекту як прокурора Кіровського району, так і його начальників.

Втім, для будь-якої здравомисленої людини є очевидним, що Лисенко діяв на користь пана Філатова за вказівкою «старших товаришів», напевно самої Марчук або когось із її заступників. Ось тому й народився не передбачений ніякими канонами «лист-зауваження» — щоби і громадськість заспокоїти, і, в той же час, не карати прокурора, який лише виконував наказ начальства. Правда ж, Наталіє Василівно?

Володимир БОЙКО, спеціально для «ОРД»               16.03.2012 0:15

http://www.ord-ua.com/2012/03/16/eksperimentatori-blin-/?lpage=1

З ДОПОМОГОЮ СУДУ НАМАГАЮТЬСЯ ПРИВЛАСНИТИ … БЮДЖЕТ ОДЕСИ

Автор уже писав про те, як група «спритків» з допомогою судді «легкої процесуальної поведінки» Господарського борделю суду міста Києва привласнила досить добрий шмат столичного бюджету http://ord-ua.com/2012/02/06/chinovniki-kmda-i-suddya-potsupili-z-kiyivskogo-byudzhetu-21-mln-grn-za-neisnuyuchi-proektni-roboti

А якщо коротко, то суть схеми така – недобросовісний інвестор, який в порушення укладеного договору палець об палець не вдарив для реалізації інвестиційного проекту (а скоріш за все нічого і не збирався інвестувати), подає позов про стягнення з бюджету збитків, нанесених начебто тим, що саме орган влади винен у тому, що інвестор так ніхрена і не інвестував.

Звичайно, все обґрунтування позову висмоктане з пальця, але якщо в «долі» всі – і представник відповідача (органу влади), який здійснює захист «повільно і сумно» і суддя, який не бере до уваги той факт, що порушення договору з боку позивача куди вагоміші чим надумані з боку відповідача, та й взагалі в наглу порушує елементарні вимоги процесу – то прокотить – і бюджетні мільйони весело й радісно перекочовують у кишені цієї дружньої гоп компанії.

 «Передовий досвід», як відомо поширюються швидко, а тому київський досвід на ура підхопили одесити, причому так «підхопили», що аж страшно стає за Одесу.

Таке собі підприємство з іноземними інвестиціями «Міханіки України» (киянам воно відоме по замороженому довгобуду на перетині Дарницького бульвару і вулиці Жмаченка) подало позов в Господарський суд Одеської області до Одеської міської ради про визнання договору оренди недійсним та стягнення.

А Ви знаєте яку суму хочуть стягнути з міської ради Одеси?

На сайті юрфірми «АНК» http://www.ank.odessa.ua/site/news.php?prj_id=18 яка представляє інтереси «Міханіки Україна», заявлено, що позовні вимоги перевищують 2 млрд. грн! Що практично складає майже весь бюджет міста (бюджет міста 2.7 млрд.)

Звичайно, якщо у суді розіграють «договорняк» то 2 мільярди це забагато, але з кілька десятків а бо й сотень мільйонів можуть «смикнути» з міського бюджету, що матиме катастрофічні наслідки для забезпечення життєдіяльності міста.

Звичайно, я не можу 100% стверджувати, що в Одесі реалізовується саме така «схема», але деякі думки наводять на це. – Спочатку підготували «підґрунтя», – в Окружному адміністративному суді міста Одеси, у справі № 2а-1019/09/1522 визнали не чинним рішення Одеської міської ради про надання земельної ділянки «Міханіки України», в якому встановили необхідні «обставини і факти», посилаючись на які, уже в справі № 3/117-10-4668 мається бути «доведена» вина міської ради, що і послугує підставою для стягнення колосальних сум з міського бюджету (класична рейдерська схема організації правового підґрунтя – через проміжне судове рішення, яким будуть встановлені «обставини і факти» важливі у іншій справі, по якій і мають бути захоплені чужі кошти чи майно).

Судовий розгляд відбувся 12.03.12 р. http://reyestr.court.gov.ua/Review/21707035 проте, рішення ще не внесене в Єдиний державний реєстр судових рішень.

До речі, щодо уже провернутої афери з привласненням бюджетних коштів столиці. – За моїми заявами та публікаціями в ОРД, за дорученням прокуратури міста Києва ГУ МВС України в м. Києві було проведено «дослідження» цієї афери і як слідує з листа УДЗБЗ в місті Києві, – за матеріалами перевірки вбачаються ознаки складу злочину проти правосуддя, а саме передбаченого ст. 375 КК України (Постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови), проте, у судді Грєхової занадто впливовий татусь – голова господарського суду київської області і він напевно прикладе серйозні зусилля щоб викупити у прокурорських дочурку-бєзпрєдєльщицю.

Олександр Дядюк, для “ОРД”         15.03.2012 0:16

http://www.ord-ua.com/2012/03/15/z-dopomogoyu-sudu-namagayutsya-privlasniti--byudzhet-odesi-/?lpage=1

Киевский райсуд г. Донецка – зеркало украинского правосудия

Я не сделаю большого открытия, если скажу, что практически каждый судья в Украине достоин занять место на скамье подсудимых. Это перед выборами начали понимать и сами высокопоставленные регионалы. Совсем не сенсационно прозвучало заявление Секретаря Совета национальной безопасности и обороны Андрея Клюева о том, что коррупция в судебной системе должна пресекаться очень жестко, несмотря на звания или прошлые заслуги. Хотелось бы знать, а что – это было неизвестно раньше?

 «Пример судьи Зварыча, который «наколядовал» миллионы, должен стать поучительным. К сожалению, похоже, что «слуга Фемиды» из Херсона доказал обратное, продемонстрировав нежелание учиться на ошибках других, – цитирует Клюева пресс-служба СНБО. Далее он заявил, что считает возможным инициировать изменения в законодательство по борьбе с коррупцией, направленные на усиление ответственности за правонарушения судьями и сотрудниками правоохранительных органов. Жаль только, что обо всем этом регионалы вспоминают только перед выборами.

Еще более жестким в своих высказываниях был Андрей Портнов. Руководитель Главного управления по вопросам судоустройства администрации президента рассказал о том, что в Украине за 2011 год суды из 46 тысяч представлений об избрании меры пресечения в виде взятия под стражу удовлетворили 40 тысяч, т.е. 87%. «В 2010 году в Конотопском суде Сумской области, Артемовском суде Луганской области и Харьковском районном суде Харьковской области судами удовлетворено 100% представлений следователей о взятии под стражу», – подчеркнул Портнов. По словам чиновника, на стадии продления срока содержания под стражей уже любой украинский суд превращается в филиал прокуратуры.

Интересные подробности. Судебная власть коррумпирована, судьи – продажны, – вещает нам власть политическая. И в это же время Высший совет юстиции прекращает преследование за нарушение присяги 346 судей. Групповое представление на увольнение первых двух сотен из этих судей появилось еще в 2007 г. В то время важные юридические фигуры в рядах действующей власти, имеющих ныне непоколебимую репутацию и непререкаемый авторитет в судах, регулярно накручивали интригу, утверждая, что все эти увольнения обязательно будут доведены до логического завершения. Но именно эти, нарушившие присягу, в 2007-2009 гг. были назначены Советом судей Украины (ССУ) на руководящие должности в судах. В дальнейшем, по мере того, как список нарушителей регулярно дополнялся новыми фамилиями судей, ССУ назначал их же председателями или заместителями председателей судов. Как видим, логическим завершением «преследования за нарушение присяги» стало как раз прекращение производства по их делам.

Чтобы не быть голословным, представлю широкому обзору явно заказные дела некоторых судей Киевского райсуда г. Донецка. Интересно, знают ли об этом господа Клюев и Портнов. «Киевский райсуд – самый коррумпированный суд в г. Донецке, даже хуже Ворошиловского, Куйбышевского, Калининского вместе взятых» пишут на многих сайтах жители Донецка. и подтверждают свою мысль следующими фактами. «Все судьи работают «под заказ», имеют свою сеть осведомителей и друзей-милиционеров для «подставы» неугодных истцов или потерпевших, то есть сами являются бандитами и мошенниками» – пишут жители Донецка в форуме портала «Весь каталог города Донецка».

Бывший председатель суда В.В. Баулин выносит парадоксальное решение – оправдывает Гиви Немсадзе, которого называли главарем одной из самых кровавых банд Донбасса. По версии судьи, «в протоколах следствия писали только инициалы Г.Д.», а имели в виду Гурама Джвебовича Немсадзе – старшего брата Гиви Немсадзе, умершего в 2003 году. В итоге последнего судили только за укрывательство преступления, по которому истек срок давности. После этого знаменательного приговора Баулин благополучно уходит на пенсию, передав бразды правления судом ближней родственнице – судье Андреевой Е.Н. А возле суда появляется … адвокатская контора. Посетители суда утверждают, что до сих пор в суде на дверях кабинета председателя, рядом с табличкой с её именем красуется и обозначение «В.В.Баулин». Таков себе семейный подряд. Об этой судье я нашел упоминание одной из потерпевших от судебного произвола (http://protest2.lookmy.info «Судья Киевского районного суда Андреева Е.Н. слушает дело по нашему с сыном иску о незаконном выселении из 2-комнатной квартиры по ул.Артема 204а-121 к ответчикам ДОННТУ и Кравченко С.И вот уже год (срок судебного следствия составляет 4 месяца). Сначала никто из свидетелей и ответчик ДОННТУ не являлись, и Андреева делала вид, что она целиком и полностью на нашей стороне. Но когда явились свидетели (наши родственники и представитель службы опеки и попечительства) с целью дать показания, Андреева «показала зубы»: стала запугивать свидетелей, явно желая чтобы они отказались от показаний».

Что ж удивляться, что под прикрытием этих горе-руководителей в суде творятся черные дела. Уникальный случай, когда Киевский районный суд Донецка в лице судьи Светланы Чудопаловой сумел открыть уголовное дело на адвоката, не имея таких полномочий, согласно законам Украины. Сергей Щербина свидетельствует «17.11.2011 года я обратился с письменными обращениями в адрес Высшей квалификационной комиссии Судей Украины и к Генеральному прокурору Украины с просьбой о привлечении к дисциплинарной ответственности судьи Киевского районного суда г.Донецка Чудопаловой СВ., вынесшей незаконное постановление о прекращении уголовного дела и освобождении Кононенко В.А, обвиняемого в подделке документов, от уголовной ответственности в связи с истечением сроков давности. Судебная ветвь власти и орган надзора встали на защиту судьи Чудопаловой СВ., заверяя, что вынесенное ею постановление от 21.07.2010 года в отношении Кононенко В.А. законно, и оснований для обжалования данного постановления нет. Одновременно меня как пострадавшую сторону – собственника земельного участка, на котором проводились строительные работы по поддельному документу, не допускают к правосудию в связи с закреплением за мною лицом, проводящим досудебное следствие, статуса свидетеля». В этом случае, как мы видим, просматривается прямая связь между судьей Чудопаловай и Киевской районной прокуратурой, о чем и говорил Андрей Портнов. Кстати во времена начала этой тяжбы её возглавлял Сергей Софиев, о неправомерных действиях которого немало писали в свое время. Но, тем не менее, он отправлен в Киев заместителем столичного прокурора.

А вот способ избавиться от надоедливого участника гражданского процесса. «Обвиняемого или подсудимого, который находится на подписке или в отношение которого их приговор был отменен вышестоящей инстанцией и дело передано на ДС в органы милиции или прокуратуры, судьи Киевского заманивают вас с помощью своих верных осведомителей в Киевский райсуд в этапные дни (понедельник, четверг, когда в суд приезжает конвой). Вы, например, просто приходите в канцелярию или к судье за каким-нибудь ответом. А судья дает команду вас схватить и взять под стражу и тут же увезти в тюрьму. Документики на задержание судьи потом подделают задним числом и подпишут у председателя. Вас продержат в тюряге не меньше 2 лет, пока Вы будете доказывать незаконность и все такое» http://www.don.ua/firma.php?id=25738

О судье Викторе Попревиче рекомендую почитать информацию в интернете – очень познавательное чтиво, надо сказать. Интересно, что этот судья, у которого строк полномочий закончился в 2000 году и не продлялся почти два года, тем не менее, выносил в эти 2 года судебные решения. После Зварыча это – самый знаменитый судья Украины. А ведь едва не был назначен председателем Киевского райсуда. 

В заключение приведу еще одно свидетельство – А. Торопова, – касающееся судьи того же суда Гуридиной, дочки одного из судей апелляционного суда. Его избивал знакомый чуть ли не в центре города. Каратист. За него вступились незнакомые ребята. Но у каратиста оказался дядя связанный с прокуратурой. В результате прокуром киевского района возбуждаетья уголовное дело против ребят. Сотрудники райотдела заставляют их оговорить себя в нескольких преступлениях. В результате их четыре года содержат в СИЗО. Судья Киевского райсуда Бурлаченко О.А. в нарушение закона вынес приговор, который был отменен апелляционным судом. Это произошло почти через два года после вынесения приговора судом первой инстанции. Все это время Бурлаченко затягивал передачу материалов дела в апелляционный суд. И сейчас в Киевском райсуде продолжается судилище. Теперь судья Гуридиной не желает принимать ходатайства и доводы защиты, ведет дело с обвинительным уклоном. И это при том, что нынешний прокурор Киевского района Е.Васильев отменил решение об отказе в возбуждении уголовного дела в отношении сотрудников милиции, замешанных в применении пыток против ребят.

Вот так живет и процветает под сенью Киевской районной прокуратуры Киевский районный суд. Точно по Клюеву и Портнову.

Александр БЕЛОВ, для «ОРД»         12.03.2012 10:15

http://www.ord-ua.com/2012/03/12/kievskij-rajsud-g-donetska-zerkalo-ukrainskogo-pravosudiya/?lpage=1

Військові прокурори проти

Стаття «Військові прокурори не проти пристрелити Портнова» несподівано побила рекорд «ОРД» по кількості коментарів, причому, в більшості осудних. Проблема, пов'язана з можливою ліквідацією військових прокуратур виявилася вельми цікавою. При тому, що йдеться про 400 співробітників військової прокуратури, які можуть найближчим часом поміняти свій статус, а можливо, і позбутися роботи. Варте уваги, що представники цих 400 людей налагоджені рішучіше, ніж, наприклад, співробітники СБУ або МВС у випадку схожих змін.

Особливий респект авторам коментарів за уміння чітко формулювати свої думки, не писати грубощі та не допускати брудних висловів. В цьому відношенні співробітники військової прокуратури на голову вище решти відвідувачів сайту, будь то військовослужбовці або правоохоронці. Втім, авторові доводилося бути допитуваним у військовій прокуратурі в 2005 році і враження від спілкування зі співробітниками цього відомства залишилися найпозитивніші. Але, ближче до справи.

На розширеному засіданні колегії Генеральної прокуратури України, що пройшло 2 березня, генпрокурор Пшонка і міністр оборони Саламатін військову прокуратуру «здали». За наказом адвоката Портнова. Протестували проти цього рішення лише двоє людей. Військовий прокурор Центрального регіону України Микола Голомша і військовий прокурор Західного регіону Павло Богуцкий. Заступники генпрокурора і навіть начальник Головного управління військових прокуратур Юрій Війтєв засунули язики до… кишень. Що, втім, не дивно, оскільки особисто ці громадяни від такого рішення нічого не втрачають, а інтереси держави їх давно не хвилюють. Як наслідок цих «посиденьок» на сайті ГПУ з'явилося наступне повідомлення:

«Відбулося розширене засідання колегії Генеральної прокуратури України

     Сьогодні, 2 березня 2012 року, Генеральний прокурор України Віктор Пшонка провів розширене засідання колегії Генеральної прокуратури України, на якій розглянуто питання реорганізації діяльності військових прокуратур.

     У засіданні взяв участь Міністр оборони України Дмитро Саламатін.

     На колегії заслухано інформацію заступника Генерального прокурора України Анатолія Пришка, виступи військових прокурорів регіонів: Центрального – Миколи Голомші, Західного – Павла Богуцького, Південного – Ігоря Папуші, Військово-Морських Сил України – Сергія Няньчура, а також начальника Головного управління військових прокуратур Юрія Війтєва.

     На колегії зазначено, що минулого та поточного років військовими прокурорами вжито низку заходів щодо зміцнення законності у військових формуваннях, але водночас вимоги щодо підвищення ефективності нагляду на цьому напрямі вимагають системних змін в організації роботи військових прокуратур.

     Зокрема кадри цих прокуратур формуються з числа офіцерів, які проходять військову службу у Збройних Силах або перебувають у запасі. Грошове утримання прокурорсько-слідчих та інших працівників військових прокуратур, забезпечення службовими приміщеннями, їх охорони, транспортом, засобами зв’язку та іншим необхідним майном, а військовослужбовців – обмундируванням здійснюється Міністерством оборони України.

      За таких умов не повною мірою забезпечується виконання покладених на органи прокуратури функцій та завдань. Діюча система не сприяє підвищенню ефективності прокурорського впливу на зміцнення законності і правопорядку у військових формуваннях.

      У зв’язку з цим невідкладного вирішення вимагають питання фінансування та матеріально-технічного забезпечення таких прокуратур за рахунок Генеральної прокуратури. Нагальною є потреба зміни правового статусу військових прокурорів та слідчих, вирішення питань, пов’язаних із забезпеченням їх житлом.

     Здійснення таких заходів потребує комплексного підходу та змін у законодавчому регулюванні діяльності прокуратур, на які покладається нагляд за додержанням законів у військових формуваннях.

      За підсумками роботи колегії прийнято рішення про ліквідацію у структурі органів прокуратури України військових прокуратур (після прийняття відповідних змін до чинного законодавства) та утворення спеціалізованих прокуратур з нагляду за додержанням законів у військових формуваннях.

     Міністр оборони України підтримав прийняте колегією рішення.»

Стосовно того, чому саме зараз було прийнято рішення про ліквідацію військових прокуратур, існує декілька версій. По одній з них, ідеться про те, що новий (язик не повертається сказати) міністр оборони Дмитро Саламатін має намір в рекордні терміни остаточно розпродати все майно української армії і йому абсолютно не цікаво не лише «годувати» військових прокурорів, але й мати під боком 400 людей, що знаються на кримінальних «темах». Куди простіше структуру розформувати, передати справи армійські у ведення цивільних прокурорів, яких, по-перше легко купити, а по-друге, які не знаються на специфіці армійського життя.

Втім, про це розповідають самі військові прокурори, найбільш яскраві повідомлення яких ми вирішили перенести з коментарів в цей матеріал. Судячи по повідомленнях, військові прокурори мають намір боротися за своє відомство і доводити безглуздість прийнятого на колегії рішення. Не упевнені, що в нинішній ситуації це вийде, але прагнення це гідно пошани і підтримки. Можливо, як це фантастично не звучить, але армія зможе змінити майбутнє України?

Станіслав Речинський, «ОРД»

Додаток:

 «Ветеранам за звернення велика вдячність! Але, думаю, що воно не вплине на рішення, яке швидше за все вже прийнято “сильними світу цього”.

Пояснюю тим, хто не має уяви чим же все ж таки займається військова прокуратура:

По-перше, хочу розвіяти думку тих, хто думає, що в Україні все дуже мирно та країні не загрожують конфлікти (нехай навіть і локальні)! А як поводяться люди при військових діях, нехай навіть ті, які знаходяться на государевій службі, і як поводиться військові прокурори можна зрозуміти з доповідної записки ВП Вітебського гарнізону воєнюріста 3 рангу ГЛІНКИ (липень 1941 року). Повний текст не знайшов, але на цьому форумі (http://forum.exler.ru/arc/lofiversion/index.php/t167882-250.html) майже повна версія.

По-друге, давайте не забуватимемо про нестатутні стосунки у військах, які в принципі викоренити повністю неможливо. В цілому, всі нормально сприймають цю порочну практику наведення ладу. Можливо це тому, що в сьогоденні, завдяки роботі військової прокуратури, нестатутні взаємини, які спричинили тяжкі наслідки, зустрічаються украй рідко. Але якщо поглянути на статистику 90– початку 2000-х років, то в середньому в кожному гарнізоні в рік на ґрунті нестатутних стосунків здійснювалося від 3 до 5 самогубств, від 5 до 15 випадків з тяжкими наслідками (незнаючим пояснюю – це коли люди стають інвалідами: відбиті селезінки, нирки, втрата зору, кінцівок, втрата чуття дотику довкілля і таке інше). Щоб зрозуміти про що я говорю, потрібно уявити на місці таких потерпілих близьких нам людей, не дай Бог, звичайно! І не лише в цьому справа. У нестатутних взаєминах криється глобальніша проблема. Не варто пояснювати як може повестися солдат, що зробив самовільне залишення частини із зброєю в руках на ґрунті вказаних “неуставняків”, і скільки може бути жертв, зауважте, у тому числі і мирного населення.

А тепер подумайте чи хвилюватиме людину, яка не має поняття про даний предмет внаслідок того, що він не стикався з військовою службою “впритул”, доля цих людей. 

По-третє, органами військової прокуратури за минулий рік до державного бюджету “відшкодовано” майже в 8 разів більше коштів, ніж витрачено на їх забезпечення. І ця цифра не включає повернені з незаконного володіння землі і будівлі. 

І це – лише замала частка.»

 «Вся нинішня шушваль ЦЬОГО боїться: ДОПОВІДНА ЗАПИСКА ВІЙСЬКОВОГО ПРОКУРОРА ВІТЕБСЬКОГО ГАРНІЗОНУ ПРО РЕЗУЛЬТАТИ ПЕРЕВІРКИ ПРАВОВОЇ ТА ОБОРОННОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В ГАРНІЗОНІ

5 липня 1941 р. Цілком таємно 

Військовому прокуророві Західного фронту діввоєнюристу РУМЯНЦЕВУ Копія: Головному військовому прокуророві НОСОВУ

Доношу, що по Вашому наказу в м. Вітебськ прибув в ніч на 1 липня і тут же зв'язався з обкомом партії, облвиконкомом, УНКВД. Вранці знайшов останнє і приступив до роботи. Зв'язавшись з начальником гарнізону, комендантом міста і військовими частинами, став займатися розслідуванням справ про військовослужбовців і військовозобов'язаних. Всього на 5-е липня мною було передано 29 справ [у Військовий Трибунал]. У провадженні є ще незавершені справи, і кожну годину поступають все нові та нові. <…> 3-го липня було розглянуто В[оєнним] Т[рибуналом] 7 справ, 4 липня було попереднє засідання, а на 5 липня призначено до слухання 10 справ, з 7 вироків [3-го липня] є 2 розстріли і 5 вироків з відстрочкою вироку. Крім того, у В[оєнній] П[рокуратурі] було розглянуто кілька десятків матеріалів на 30-40 затриманих, в діях яких не було складу злочину, і цих осіб перепровадили в міськвійськомат для спрямування у військові частини. Вчора, 4 липня, мною арештований і відданий під суд ВТ [що був] начальник в'язниці Глубекського району Вілейської області, нині начальник Вітебської в'язниці, сержант держбезпеки, член ВКП(б), який 24 червня вивів з Глубекськой в'язниці до Вітебська 916 засуджених і слідчо- ув'язнених. По дорозі цей начальник в'язниці ПРІЄМИШЕВ в різний час в два прийоми перестріляв 55 чоловік, а в містечку біля Улли, під час нальоту літака [ворожого] він дав розпорядження конвою, якого було 67 чоловік, перестріляти останніх, і було ще вбито 65 [людей]. У цих незаконних розстрілах він сам брав участь з револьвером в руці. Свої дії пояснює [тим], що нібито ув’язнені хотіли бігти і кричали: “Хай живе Гітлер!” Серед цих ув’язнених було близько 500 [засуджених] по к[онтр] р[еволюционних] злочинах і 400 засуджених по майново-побутових злочинах, у тому числі і по Указу від 26 червня 1940 року. Цю справу завтра передадуть [в] ВТ [із звинуваченням] по ст[атті] 180 п[ункт] “б” К[арного] К[одексу], очевидно, [у подальшому] буде розстріл. Прошу Вашої згоди. За його [Пріємишева] заявою <…> були перестріляні 714 ув’язнених. Нами по особистих справах встановлено, що серед цих ув’язнених більше 500 чоловік були підслідними, і не дивлячись на це, без всяких підстав, вони все ж були незаконно постріляні. Начальник Управління НКВД по Вітебської області тов. МОТАВКИН і Зам[естітель] Наркома НКВД Білорусії тов. ПТАШКИН зараз мене просять, щоб я цього ПРІЄМИШЕВА звільнив від судової відповідальності. Таку поведінку цих осіб вважаю обурливою.

Мною отримано повідомлення, що начальник загороджувального загону Н[ародного] К[оміссаріата] О[борони] – інтендант 1 рангу МИСЛОВ розстріляв без суду і слідства народного суддю Толоцинського району тов. АБРАМОВИЧА за те, що останній, отримавши зброю від НКВД як активіст району, став його розбирати і чистити і зробив ненавмисно постріл в стелю у себе в кабінеті. Обком партії вимагає від мене арешту цього МИСЛОВА і віддання під його суд ВТ. Прошу Вашої згоди на арешт інтенданта 1 рангу МИСЛОВА з передачею справи у ВТ по ст[атті] 180 УК.

Завтра у ВТ передам ще 10 закінчуваних справ. ВТ гарнізону з роботою не справляється. Запросив до себе на допомогу приписних 3 – членів ВТ, вони допомагають. У зв'язку зі справами, що поступають, і внаслідок поганого складу ВТ, працювати мені доводиться вельми багато і в надзвичайно скрутних, важких і напружених умовах. Як бачите, у ВТ на 6 липня буде вже передано 40 справ. 

У відношенні ВТ гарнізону повідомляю наступне:

Коли я приїхав, то місцеві органи послали телеграму в ЦК про створення ВТ. Це повідомлення попало до тов. РИЧКОВА, який своєю телеграмою призначив голову облсуду тов. ГРИЩЕНКОВА головою ВТ. Це старий судовий працівник, але поганий трибунальщик особливо у військовий час та в бойових обставинах. Членами трибуналу працюють зам[існик] голови облсуду ІВАНЧЕНКО і член облсуду РУДИЙ, [але] ніхто з них не знає військової роботи і роботи ВТ. До того ж вони як судді малокваліфіковані, тому з перших днів вийшли ляпсуси в роботі ВТ, вироки низької якості (прикладаю). Справи надіслані у ВТ фронту тов. КЕДРОВУ і ОРЛОВУ. В них <…> не відчувається політика і цілеспрямованість (7 вироків від 3 липня). Причому три вироки по ст[атті] 170-в з терміном [покарання] 10 років [ув’язнення], в той час, коли санкція цієї статті лише [до] 7 років [позбавлення волі]. Резолютивне формулювання вироків також неправильне, в них вказано – “передова лінія вогню”. Тому начальник гарнізону не може виконати ці вироки, оскільки немає можливості засуджених вести під конвоєм на передову лінію. В той же час немає вказівок на можливість передивитися вирок по клопотанню командування частини за прояв [мужності засудженими] в бойовій обстановці. Прошу дати вказівку ВТ [на перегляд справ], оскільки ці вироки підлягають опротестовуванню.

<…>

Військовий прокурор Вітебського гарнізону воєнюрист 3 рангу ГЛІНКА

ЦАМО СРСР. Ф. 208. Оп. 2524. Д. 2. Л. 8-12»

 «ГП України вирішив зробити “а як в Росії” – зняти погони з військових. Просто – ліквідовувати статус військовослужбовців. Спонукальні причини цього незрозумілі. Ліквідація вийде країні в копієчку – треба виплатити вихідну допомогу офіцерам, розрахуватися з незатребуваними компенсаційними виплатами (речове майно та інше) а також інші ліквідаційні витрати. В результаті – ломка, повторюся, справно працюючої структури. Заради чого? Щоб утамувати свербіння реформаторства і в рік виборів породити цілий соціальний шар невдоволених?.»

 «Все колеги, нас вже немає. Немає погон, немає військової прокуратури. Більшістю голосів колегії Генеральної прокуратури України прийнято рішення про розформування військових прокуратур і створенні на їх базі спеціалізованих прокуратур, які будуть замкнені на області. Повністю ліквідовуються військові прокуратури Центрального, Західного, Південного регіонів і ВМС України в строк до 1 ЛИПНЯ 2012 РОКУ. Вже сьогодні в новинах про це говоритимуть на ІНТЕРІ.»

 «А чому питання про ліквідацію так раптово вирішилося!? І це якраз в той час, коли новий топ-менеджер по військових (МОУ) розпустив старий комітет із закупівель, а новий буде створений лише через тиждень??! Страшно ВАМ розкрадачі державної власності? Панове, Ви як хочете, а особисто я на той бік огорожі ще парочку шкідників відправлю до ліквідації!!!»

 «Начальником главку треба було ставити Голомшу. Реальний дядько, аж почав поважати його останнім часом, хоча він і піджак. До останнього відстоював систему, до кого лише не ходив.» 

«На фоні Голомши інші прокурори регіонів виглядали суцільними безвідповідальними обісцявшимися козлами. найбільше морякок. мабуть відчуває перспективи.»

 «Так, Голомша реально боровся, і не дивлячись на те, що до військових справ раніше відношення мав небагато, швидко вникнув у суть справи, розібрався, організував під час кадрового голоду. На відміну від ГУВПшников не боїться виразити свою точку зору. Поважаю. Більше б таких керівників, може жили б по іншому.» 

«ЧП “Спеціалізована військова прокуратура” 

Прайс-лист 1. відмова по неуставняку – 500 доларов 2. відмова по розкраданню військового майна в крупних розмірах – 1000 доларів 3. відмова по розкраданню військового майна у особливо великих розмірах – 2000 доларів 4. відмова по зловживанню службовим положенням – 3000 доларів 5. відмова по реалізації військового містечка – ДЖЕК-ПОТ» 

«Пенсіонер ВП Петровський Ігор

Читав всі коменти. Наржався. Колишні колеги рулюють. З відчуттям гумору у військових прокурорів завжди все було добре. Не боюся писати своє ім'я, оскільки відбоявся своє до пенсії. Тепер серйозно. З людей, що коментують, багато таких, які взагалі ЖОДНОГО поняття про службу у ВП не мають, ось і плюються гівном, хто більше в рот набере. Після пенсії я попрацював і в цивільній прокуратурі обласного рівня. Можу з повною відповідальністю сказати. Військові прокурори завжди орали більше, хоча багато в чому ця робота просто придумувалася деякими ідіотами з ГУВП, які над своїми погонами тряслися. Я у ВП починав службу в 1994 бородатому році, коли отказняки писали по переламаних щелепах і носах, не говорячи вже про простіші неуставняки. Не вистачало ні часу, ні людей розслідувати і до суду доводити. Суїциди ледве-чи були не кожного тижня: по одному на гарнізон. Хто-небудь пам'ятає цей час? Порівняйте це зі станом в армії тепер. З повною відповідальністю можу сказати, що без військової прокуратури ми б і далі в трунах самострілів додому відправляли. В органах ВП волосатиків завжди було на порядок менше, ніж у цивільній прокуратурі. Саме підживлення військовими юристами з військ дозволяло військовій прокуратурі не вкочуватися в стан закритого родинного клану. І прості хлопці потрапляли туди служити. І служили добре. Зараз дуже сумно стає, коли подумаю про те, як доведеться пробиватися в цивільну прокуратуру звільненим з ВП хлопцям. Повірте, я знаю, про що пишу. Тим, у кого вже є пенсія теж не легше. Після 1 жовтня 2011 року пенсіонери при прийомі на роботу в прокуратуру втратять пенсію на час служби в прокуратурі. Доведеться вибирати – або нормальна пенсія, або зарплата. Переведення в цивільну прокуратуру з військової служби не передбачено. Я вже не кажу, що про здобуття квартир в цивільній прокуратурі, не вважаючи, звичайно ОКРЕМИХ категорій керівників, вже давно забули. Отже, хто квартир під час служби у ВП не отримав, мабуть, вже не отримає. Коротше, спостерігаю суцільне покращення. А всім офіцерам ВП – моя пошана і побажання успіху в улаштуванні свого життя на громадянці. Не хнюпте носа.»

 «Завдання по зброї виконайте так, щоб аж шуба завернулася, не вірте формальним командирським актам інвентаризацій і внутрішніх перевірок, перерийте особисто всі склади і арсенали, загляньте в кожен ящик, навіть опломбований, звірте з пономерним обліком, на багатьох танках і бмп замість пускових установок – перефарбовані учбові або муляжі, в комплектах ЗІП танків, бтр і бмп має бути запасний ствол до кулемета 7,62мм ПКТ їх немає ще з часів СРСР – пішли до мисливців. Зважуйтесь!»

 «Є пропозиція, яку Ми маємо намір втілити в реальність з Вашою допомогою, колеги! Необхідно створити Всеукраїнську громадську неприбуткову організацію, до якої увійдуть ті, хто мав яке-небудь відношення до ВП. Може хоч з її допомогою вдасться якось виправити ситуацію. У деяких країнах Європи (Польща) такі організації діють. Відродження військової прокуратури в Польщі, заслуга саме такої організації. Пишіть пропозиції на grs1.1982@ukr.net. Заздалегідь спасибі.»

 «Згоден з “колегою”, якщо цій державі з нами не по дорозі, то ми ще покажемо що насправді це нам з нею не по дорозі. Офіцери які пройшли безсонні ночі з кримінальними справами, щоб закінчити справу “до кінця місяця”, цілодобово прасували частини, полігони та інші об’єкти, щоб нарити “справу”, роками не бачили відпусток, ради “показника”, які знають що таке честь, гідність, дисципліна, які служили у ВП зрозуміли що в юриспруденції головний принцип “перемагає той, хто більше знає, читає і працює над собою” сповна реалізурують себе і на цивільній службі…»

 «Повністю підтримую Дмитра. Панове, якщо у великих керівників сьогодення фактично зв'язані руки (Можуть не перепризначити і тому подібне), якщо більшість з нас не готова ризикнути реально виступити проти даного рішення через острах за місце служби (це нормально). Але нас від останніх відрізняє уміння знаходити нестандартні виходи з ситуацій. А по сему, пропоную (сам в усякому разі точно діятиму в цьому напрямі) використовувати важелі впливу на громадську думку, якими, як я вважаю, є громадські організації і четверта гілка влади. Через них (якщо більше немає через кого) можна представити вищим чинам держави своє бачення реформування військових прокуратур. Саме реформування, а не ліквідації.

Для цього необхідно розібратися в тому, чого саме хочуть від даного РЕФОРМУВАННЯ.

Так, як нам з Вами цього не повідомляють, то потрібно розглянути можливі варіанти і, відповідно, шляхи їх логічного вирішення. Як я розумію, причиною ухвалення даного непопулярного рішення, виходячи з почутого, є: 1 – фінансування за рахунок МО України, 2 – забезпечення житлом за рахунок МО України, 3 – надання військових звань МО України, чи не так.

КОМПРОМІСНЕ РОЗВ'ЯЗАННЯ:

1 – перевести фінансування військових прокуратур за рахунок бюджету ГПУ можливо і без позбавлення військових прокурорів і слідчих статусу військовослужбовців. (У будь-якому випадку доведеться вносити зміни до законодавчих актів, чому їх не внести саме в такий спосіб) За середніми підрахунками це заощадить державі близько 120 млн. грн. (вихідна допомога, оформлення нового друку, бланків, внесення змін до офіційних документів, і так далі. Тобто, аналізуємо: держава економить 120 млн. грн. (це мінімальний підрахунок, без врахування можливих судових рішень, які, як ми розуміємо можуть збільшити дану суму як мінімум в 2 рази) і досягнта сама мета – військова прокуратура переходить на фінансове забезпечення в ГПУ.

2 – таким же способом можна перевести і забезпечення офіцерів та працівників житлом на ГПУ. Хоча це, як я вважаю, марно. Проте, якщо в цьому проблема, то чом би ні. Проблема виникне в законодавчому оформленні даного переведення. Оптимальною буде рівномірна цільова закупівля такого житла з подальшим розподілом його (на стадії закупівлі звичайно) по гарнізонах. Багато коштів це не заощадить, але дозволить оптимально реалізувати права військовослужбовців і працівників прокуратур, не поставивши їх в залежність від політичної гри місцевих властей, яку ми маємо на сьогоднішній день. До даного виводу я прийшов, аналізуючи здобуття квартир цивільними колегами. (Приклад: щоб місто розподілило квартири прокуратурі, необхідно з мером знайти якийсь компроміс) Особисто я, дотримуюся думки, що система розподілу житла, що діє, для органів військової прокуратури менше ставить їх в залежність від піднаглядних об'єктів, ніж територіальних прокурорів від своїх піднаглядних.

3 – Основне питання. Багато розповідати як його вирішити – безглуздо. Досить поглянути як це питання вирішене в СБУ, ГПС, ВВ і. т.п.. Таким чином, якщо вносити зміни до законодавчих актів, а без них у будь-якому випадку не обійтися, то досить визначити, що офіцерам військової прокуратури військові звання надаються Першим заступником Генерального Прокурора України (до підполковника юстиції, наприклад) і Генеральним Прокурором України (до полковника юстиції включно) за поданням відповідного прокурора регіону або ВМФ. (генерал – відповідно Президентом України за поданням ГПУ) На цьому прийде кінець “підступній залежності” військових прокурорів від МО України.

Підведемо підсумок: держава економить істотні грошові кошти, система повністю міняє своє забезпечення, але залишається в той же час незмінною і продовжує повноцінно працювати, всі співробітники залишаються на своїх посадах (останнє підкреслюю). 

Чом би не таким чином вирішити дану ситуацію. Буду вдячний, якщо покажете свої варіанти концепції реформування військової прокуратури. grs1.1982@ukr.net»

 «Роман пропонує реальні способи вирішення питань, поставлених на колегії Генпрокуратури. В той же час, боюся, це суперечить інтересам певних політиків: http://hvylya.org/news/exclusive/20417-novyj-ministr-oborony-ukrainy-speshit-ras prodat-armiju.html   

 «МО України – посада, яку може займати людина, що має громадянство України, яке виключає будь-яке інше громадянство. Дані про те, що Саламатін відмовився від громадянства РФ ніде не були опубліковані, або умисно приховані?. Відповідно, є підстави для проведення прокурорської перевірки, чи не так, результатом якої може стати і призначення нового МОУ. З нас ще ніхто не знімав повноважень на проведення таких перевірок. Шкода лише одного – це не мій піднаглядний об'єкт!»

 «Невже Ти не розумієш, що ми їм просто заважаємо все, що ще залишилося розпіздіть і розпродати. Тому вони нас кінчають. Заслання на завдання нового “міністра оборони” вже тут приводили. І ГПУ, і вище всі про нас знають і ходити до них безглуздо. Голомша ходив, користь від цього? Вони хочуть посадити нас на маленьку зарплату, щоб ми стали згідливі як наші цивільні колеги, щоб брали на лапу і мовчали в ганчірочку. Вони не розуміють одного: хто вижив в цій системі в кінці дев'яностих (коли ми отримували менше ніж командир взводу і виживали за рахунок пайка) і не скурвівся, того просто так підсадити на “голку” не вийде. А перші хто допомагає нас кінчити - це наше доблесне ГУВП, яке останні тижні лише і думало, як же самим вижити, нехай навіть за рахунок своїх. Та чого казати, там офіцерів майже не залишилося, одні цивільні щури навкруги. P.s. Питання на засипку: А ваші матеріали ГУВП не гробило, коли на горизонті починали маячити київські комерси, наближені до МОУ? Я думаю, Ви знаєте відповідь.»

 «Я упевнений, що в понеділок Регіони зроблять вигляд, що нічого не сталося! Скажуть, це лише слова і рішення колегії, а також голоси Генерального і його друзів обласників – це лише слова і “вони для нас нічого не означають”!!!))). Треба інколи знімати окуляри, вимикайте свою наївність. Керівники, якщо Ви ще біля керма, думайте, як людей рятувати будите, це в першу чергу Ваша відповідальність як командирів.»

 «Мені сьогодні розповіли як “наші” командири тріумфують від почутої інформації про ліквідацію військових прокуратур. – “Нарешті, а то жити не давали”. Звичайно не давали, оскільки всіляко притинали його почини, щось спізд..ть, “Палиць” навісили. Так кому ж таке пондравиться. Можу представити що у вищих ешелонах Міноборони почнеться, якщо на місцях таке свято – Руки їм розв'язали.. ХЕР ЇМ, ще пару паличок треба їм на кінець повісити, щоб не принадно бул, і забрати його з собою на дембель.… Так і зробимо, тим більше що інформація є!»

05.03.2012 1:55

http://www.ord-ua.com/2012/03/05/voennyie-prokuroryi-protiv/?lpage=1

Портновське правосуддя (закінчення) - 4

Вершиною портновського правосуддя є проект нового Кримінально-процесуального кодексу України, який – у цьому можна не сумніватись – дуже скоро буде прийнятий більшістю карток народних депутатів. Власне, обговорювати цей законопроект сенсу немає ніякого – на зміст нового КПК ніяке обговорення не вплине. Натомість є сенс обговорити наслідки його запровадження. А вони будуть для більшості населення приголомшливими, оскільки прийняття КПК України в новій редакції потягне за собою перерозподіл грошових потоків на ринку замовних судових рішень та остаточне знехтування прав і законних інтересів незаможних учасників кримінального судочинства, насамперед – потерпілих від злочинів.

Цілком природне запитання – як можна приймати новий Кримінально-процесуальний кодекс, не реформувавши кримінальну юстицію? – повисає в повітрі. Очевидно, що ні про яку реформу, насправді, не йдеться, оскільки ніхто не збирається навіть визначатись із місцем серед гілок влади Прокуратури України – чи то буде вона й надалі четвертою гілкою, як зараз, чи то буде віднесена до виконавчої влади, як це прийнято в європах, чи то зарахована до судової влади, як пропонував колишній Генеральний прокурор Медведько.

Про яке реформування кримінальної юстиції може йти мова, якщо така реформа мала б розпочатись зі скасування радянського Кодексу України про адміністративні правопорушення з віднесенням до сфери кримінального провадження тих адміністративних правопорушень, за вчинення яких може бути призначене стягнення у вигляді адмінарешту? А, між тим, саме такою є позиція Європейського суду з прав людини. Зокрема, у справі «Енгель та інші проти Нідерландів» ще в 1976 році Європейський суд зазначив, що в суспільстві, в якому діє принцип верховенства права, покарання у вигляді позбавлення волі віднесені до «кримінальної» сфери. Це правило зберігає свою чинність й у випадку, коли позбавлення волі є лише альтернативною формою стягнення, поряд із більш м’якими, наприклад, штрафом («Вебер проти Швейцарії», «Деміколі проти Мальти»).

Та й справи про адміністративні правопорушення, за які може бути призначено стягнення у вигляді конфіскації грошей, товарів, транспортних засобів тощо також, очевидно, слід віднести до сфери кримінального судочинства.

Ну і, головне, будь яке реформування правоохоронної та судової системи може розпочатись лише після розробки та прийняття нової концепції кадрової політики. Бо який сенс приймати нові процесуальні кодекси, якщо здійснювати судочинство будуть люди, що придбали суддівську мантію за кругленьку суму й які тепер намагаються відшкодувати свої витрати за рахунок учасників процесу?

Насправді новий КПК покликаний, передусім, забезпечувати поживою харчовий ланцюжок суддівської вертикалі. Судді роками з заздрістю поглядали на співробітників прокуратури, які традиційно «знімали вершки», контролюючи стадію порушення кримінальних справ та досудового слідства. Радість обдирати заможних клієнтів перепадала, здебільшого, прокурорам і до суду потрапляли кримінальні справи лише тих горопашних, у кого або не було коштів відкупитись, або кого треба було відправити за ґрати з політичних міркувань. Саме цим і пояснюється феноменально малий відсоток виправдовувальних вироків українських судів.

Звісно, передача на розгляд судам питань про арешт підозрюваних чи обвинувачених, та, особливо, запровадження судового порядку оскарження постанов про порушення кримінальних справ істотно поліпшили матеріальний добробут суддівського корпусу. А зовсім скоро верхівка суддівської вертикалі, що перебуває наприкінці харчового ланцюжка, взагалі отримає нагоду очолити списки олігархів. Оскільки головна ідея чергового портновського витвору – відсторонити незаможних громадян (тобто більшу частину населення) від можливості захищати свої права, свободи та законні інтереси в кримінальному процесі – щоби не плутались під ногами суддів і не заважали обдирати, як липку, заможних громадян.

Зроблено це в дуже простий спосіб. Проект нового КПК, по-суті, забороняє представляти інтереси фізичних осіб, що беруть участь у кримінальному процесу (обвинувачених, підсудних, засуджених, потерпілих, свідків і т.д.), безплатно. Якщо, наприклад, потерпілий від злочину не зможе особисто прийти в суд або потребує допомоги при спілкуванні з прокурором, слідчим чи суддею, то він має наймати спеціально уповноваженого представника корпорації «Правосуддя» – адвоката, який за сто доларів сходить за нього в суд і здасть у канцелярію клопотання чи заяву. А якщо грошей в потерпілого немає – на хер з пляжу.

Щоправда, Конституція України дотримується іншої точки зори. Цитуємо:

Стаття 59. Кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.

Отже, інститут адвокатури існує в Україні лише як одна з гарантій реалізації права громадян на захист та отримання правової допомоги – не більш того. Окрім того, юридична допомога – це не синонім правової допомоги. Остання – значно ширша, оскільки йдеться про допомогу в реалізації або захисті усього спектру прав і свобод громадянина. Але керівник Головного управління з питань судоустрою Адміністрації Президента України Андрій Портнов має іншу точку зору, яку він неодноразово проголошував: громадяни мають право вступати в процесуальні відносити з судом тільки за платного посередництва адвокатів. І ніяк не по-інакшому. А тому проектом КПК України передбачається, що в якості захисника обвинуваченого/підозрюваного/ засудженого, свідка чи представника потерпілого можуть допускатись виключно особи, що мають свідоцтво на право зайняття адвокатською діяльністю. Тобто, які є членами корпорації «Правосуддя» й заробляють тим, що отримують від клієнтів гроші за надання юридичної допомоги: реальної або примарної.

А це означає, що обговорювати чесноти майбутнього Кримінально-процесуального кодексу України не має сенсу. Якщо би навіть інші його положення відповідали б ідеалам правової держави, вони все однаково будуть недоступними для більшості населення зубожілої країни.

Право мати право

Треба сказати, що навіть радянське кримінально-процесуальне право, яке аж ніяк не належало до взірців лібералізму, не встановлювало таких драконівських обмежень щодо участі в кримінальному процесі захисників або представників. Радянський КПК монополізував за адвокатами право бути захисниками підозрюваного/обвинуваченого виключно на стадії попереднього слідства. Як тільки справа передавалась до суду, до захисту допускались близькі родичі підсудного, а також – будь які інші громадяни за рекомендацією громадської організації чи підприємства, на якому працював підсудний («громадські захисники»).

При цьому й близькі родичі, і громадські захисники користувались усіма процесуальними правами захисника-адвоката. Були випадки, коли в незалежній Україні суди виносили виправдовувальні вироки по кримінальних справах, де захист здійснював виключно громадській захисник. Більш того, саме тому суд і виправдовував підсудного, що громадський захисник не належав до корпорації «Правосуддя» і міг собі дозволити розвалювати обвинувальний висновок, не турбуючись відносинами з прокурором.

Що ж стосується потерпілого від злочину, то він на будь-якій стадії кримінального провадження міг запрошувати для представництва своїх інтересів будь-яку людину на власний розсуд.

Зрозуміло, що після прийняття в 1996 році нової української Конституції з’ясувалось, що вимога допускати до захисту на стадії попереднього (нині – досудового) слідства виключно адвоката є неконституційною. Рішенням Конституційного Суду України від 16.11.2000 №13-рп/2000 у знаменитій «справі Солдатова» було встановлено:

«Положення частини другої статті 59 Конституції України про те, що для забезпечення права на захист від обвинувачення в Україні діє адвокатура, не може тлумачитись як право підозрюваного, обвинуваченого і підсудного вибирати захисником лише адвоката, тобто особу, яка має свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю відповідно до Закону України «Про адвокатуру» від 19 грудня 1992 року (стаття 2). Це положення треба розуміти як одну з конституційних гарантій, що надає підозрюваному, обвинуваченому і підсудному можливість реалізувати своє право вільно вибирати захисником у кримінальному судочинстві адвоката, тобто особу, яка має право на заняття адвокатською діяльністю. У такий спосіб держава бере на себе обов’язок забезпечити реальну можливість надання особам кваліфікованого захисту від обвинувачення, якщо цього вимагають інтереси правосуддя. Допуск приватно практикуючого юриста, який займається наданням правової допомоги особисто або за дорученням юридичної особи, як захисника ніяк не порушує право підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного на захист.

Отже, положення частини першої статті 59 Конституції України про те, що кожен є вільним у виборі захисника своїх прав, в аспекті конституційного звернення громадянина Солдатова Г.І. треба розуміти як конституційне право підозрюваного, обвинуваченого і підсудного при захисті від обвинувачення, а також особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, з метою отримання правової допомоги вибрати захисником своїх прав особу, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи».

Це рішення КСУ було половинчастим. Конституційний Суд не наважився оголосити очевидну річ: Конституція України, проголошуючи, що людина є вільною у виборі захисника своїх прав, не містить ніяких застережень щодо його фаху чи рівня освіти. Тому обмеження в допуску захисників мають бути мінімальними й загальноправовими: наявність повної дієздатності та відсутність судимості.

Але, оцінюючи це рішення Конституційного Суду, треба взяти до уваги, що на той момент в Україні були трохи іншими суспільні реалії. По-перше, у 2000 році діяла редакція Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», згідно з якою професійна діяльність з надання юридичної допомоги ліцензувалась. Ось тому й виникла фраза про «фахівців у галузі права». А, по-друге, у ті часи існував інститут громадських захисників, передбачений Кримінально-процесуальним кодексом. Отже, по суті, у рішенні КСУ йшлося про те, щоби допускати приватнопрактикуючих юристів, які не є адвокатами, до участі в кримінальних справах у якості захисників ще на стадії попереднього слідства.

Також Конституційний Суд наголосив на тому, що суспільство зацікавлено в ліквідації монопольного становища адвокатів як захисників у кримінальному процесі та справах про адміністративні правопорушення:

«Згідно з положеннями частини третьої статті 42 Конституції України держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Закріплення лише за адвокатами права на здійснення захисту підозрюваного, обвинуваченого і підсудного від обвинувачення та надання юридичної допомоги особам, які притягаються до адміністративної відповідальності, не сприяє конкуренції щодо надання кваліфікованої правової допомоги у цих сферах і підвищенню кваліфікації фахівців у галузі права».

Але ситуація змінилась вже за кілька місяців. Розпочалась «мала судова реформа» і активісти ринку замовних судових рішень, який тоді тільки народжувався, перш за все, домоглись скасування інституту громадських захисників. А в 2003 році Пленум Верховного Суду України під головуванням Василя Маляренка прийняв вікопомну Постанову №8, яка вимагала від суддів не виконувати рішення Конституційного Суду України й відстороняти від участі в розгляді кримінальних справ тих захисників, хай навіть вони мають звання доктора юридичних наук, які не отримали адвокатського свідоцтва.

Щоправда, ця Постанова Пленуму ВСУ не породжує жодних наслідків для органів слідства й прокуратури. Тому так і виходить, що суддя Печерського райсуду Кірєєв, виконуючи Постанову №8, відсторонив народного депутата Власенка (адвокатське свідоцтво якого призупинено на час виконання депутатських повноважень) від захисту підсудної Тимошенко, а слідчий СБУ без жодних проблем допустив його захищати обвинувачену Тимошенко по іншій кримінальній справі.

Мотиви керманичів ринку ЗСР, які так заповзято вболівають за монополію адвокатів, є очевидними. Адвокат у силу своєї професій – це посередник між громадянами та суддями-прокурорами-слідчими. Він – вільний чи невільний член корпорації «Правосуддя». Відносини між суддями й адвокатами, здебільшого, зводяться до принципу: «клієнт приходить і уходить, а ми залишаємось», а цілі повністю співпадають – заробити на клієнтові копійку. Тому нормально функціонувати ринок ЗСР може лише в тому випадку, якщо до нього не будуть допускатись в якості захисників «сторонні люди», які є некерованими, можуть розвалити замовну кримінальну справу або в інший спосіб завдати прикростей судді чи прокуророві.

Навіть якщо адвокат не стане умовляти обвинуваченого взяти на себе злочин, який він не скоював (для іноземців це дико звучить, але в України адвокат – перший помічник перевертнів у погонах і колядників у мантіях), він все однаково у переважній більшості випадків мовчазно спостерігатиме за брутальним порушенням прав його довірителя. Бо адвокат – дуже залежна людина й лише самі високооплачувані з них, а також адвокати з числа публічних персон, можуть собі дозволити здійснювати свої професійні обов’язки відповідно до свого професійного сумління.

Але тепер Андрій Портнов вирішив поставити остаточну крапку: хай та Конституція стверджує все, що завгодно, але до участі в кримінальних справах не тільки в якості захисників обвинувачених чи підсудних, але навіть у якості представників потерпілих, зовсім скоро будуть допускатись виключно ті, хто придбав перепустку на ринок замовних судових рішень під назвою «Свідоцтво на право заняття адвокатською діяльністю».

Чергове покращення

А тепер уявімо собі, наприклад, бабцю з села, хату якої «обчистив» зловмисник, батьків, що втратили з вини п’яного водія єдину дитину, чи скаліченого міліціонерами студента. Якщо за їх заявою буде порушена кримінальна справа й вони будуть визнані потерпілими, новий КПК заборонить їм запросити до представництва своїх інтереси грамотного сусіда, родича чи юрисконсульта з роботи. Зовсім скоро людина, яка постраждала від злочину і в якої, можливо, злочинці відібрали останнє, для захисту своїх прав буде змушена шукати гроші, щоби найняти колегу Портнова.

Скільки грошей треба? – Ну, тут по ситуації. Поганий адвокат візьме 500 доларів, пару разів походить з довірителем на слідчі дії, після чого зникне. Хороший буде ходити стільки, скільки треба, але за умови, ясна річ, вчасного отримання гонорарів. Хороший адвокат у Києві бере 100 доларів за годину роботи за умови попередньої оплати не менше, ніж за 10 годин. Звісно, є винятки. Бувають ситуації, коли адвокати безкорисно ведуть справи виключно з міркувань громадянського обов’язку чи вражені побаченою несправедливістю, але таке трапляється дуже й дуже нечасто.

У багатьох читачів (як і в автора), є неповнолітні діти. Не приведи Господи –від цього ніхто не застрахований – ваша дитина постраждає від чиїхось злочинних дій. Шановні батьки, майте на увазі, що захищати інтереси свого неповнолітнього сина чи доньки після прийняття портновського КПК Ви не зможете. Натомість для цього будете змушені шукати гроші на адвоката. При цьому все однаково всю основну роботу – написання скарг, заяв, клопотань, цивільного позову, збір довідок, біганину по інстанціях – доведеться робити самим.

Інший варіант: громадянина викликають у міліцію, хочуть допитати в якості свідка. Якщо цей громадянин прийде сам, то цілком імовірним є наступний розвиток подій: у міліції йому надягнуть протигаз на голову й будуть бити до тих пір, доки він не визнає себе винним у скоєнні десятка «висяків» у районі. У принципі, свідок може запросити з собою захисника його прав. Але – запевняє нас видатний юрист сучасності Андрій Портнов – виключно адвоката. Або поганого за 100 доларів одноразово, або хорошого за 100 доларів за годину. Тут Андрій Володимирович, спасибі йому, залишає можливість вибору.

Ще гірша ситуація з захистом прав обвинувачених. Ну де людина, затримана серед глупової ночі, візьме адвоката? Якщо навіть їй дадуть можливість зателефонувати – чи багато українців тримають у записнику номер телефону власника свідоцтва на право зайняття адвокатською діяльністю? Але доля «нищебродів» Портнова не цікавить. Андрій Володимирович вперто не хоче розуміти, що причина катування в міліції одна – невиконання в державі вимог статті 59 Конституції України. Переважна більшість населення просто неспроможна найняти адвоката, а члени сім’ї, батьки, родичі, друзі чи навіть знайомі юристи, але без адвокатського свідоцтва, до захисту не допускаються.

Звісно, Портнов може заперечити: мовляв, якщо підозрюваний чи обвинувачений вимагає адвоката, але не має грошей на його оплату, то слідчий зобов’язаний винести постанову про призначення «безплатного» адвоката, праця якого буде оплачуватись з державного бюджету. Дійсно, така можливість була завжди передбачена Кримінально-процесуальним кодексом – хоч за часи УРСР, хоч зараз. От тільки цікаво мені, а як часто сам адвокат Портнов брав участь у кримінальних справах безплатно? Бо я не хочу навіть розповідати, про те, як працюють безплатні адвокати. Хоча б тому, що слідчому простіше дати обвинуваченому по зубах, ніж марнувати папір на таку постанову.

А захист прав засуджених? Чи знає Портнов, яка кількість народу засуджена до довічного ув’язнення за злочини, які вони не скоювали? – Напевно, ні. А мені доводилось неодноразово стикатись із ситуаціями, коли у «вбивці» – неспростовне алібі, а всі докази вини – це заляпана кровавими плямами явка з повинною. Де ці люди, приречені померти за ґратами, візьмуть гроші на те, щоби оплачувати роботу адвоката, пов’язану з клопотами по перегляду вироку? Зараз вони ще можуть видати довіреність на близького родича, щоби той скопіював у суді, який постановив вирок, матеріали справи чи отримав потрібну довідку. Але за новим КПК ув’язнений для цього повинен буде наймати невідомо в який спосіб і невідомо за які гроші адвоката.

Олексій Святогор з «України кримінальної» порахував, що в такому випадку в Україні, де зареєстровано лише 30 тисяч адвокатів, почнеться процесуальний колапс, оскільки захисників на всіх не вистачить. Пан Святогор помиляється: ніякого колапсу не буде. У людей просто немає грошей на те, щоби наймати адвокатів, натомість засуджені, свідки та потерпілі залишаться взагалі без будь-якої допомоги.

Запевнення Портнова, що лише адвокати здатні кваліфіковано захищати права громадян, породжує наступне запитання: а чому б не заборонити громадянам захищати себе самостійно в разі, якщо вони не мають адвокатської «корочки»? І ще запитання: а що заважає призначати адвокатів державним коштом не замість захисника, обраного громадянином, а поряд із таким захисником? Припустимо, обвинувачений, підсудний, потерпілий чи свідок обрали собі захисника на власний розсуд з числа неадвокатів, а слідчий або суддя бачить, що такий захисник надає допомогу не дуже грамотно. То чому б не призначити ще одного захисника – з числа адвокатів – з оплатою їх роботи державним коштом? І Портнова б порадували, і Конституцію б не порушували.

Відповідь є очевидною. Тому що ідеологів портновське правосуддя цікавлять права та свободи лише певної категорії людей – тих, хто має гроші, щоби заплатити за захист своїх прав і свобод. А що стосується незаможних громадян, то після прийняття нового КПК України їм буде залишено тільки одне безплатне право – право взяти штурмом Адміністрацію Президента та повісити всіх цих ідеологів на ліхтарях.

Володимир БОЙКО, спеціально для «ОРД»               02.03.2012 1:45

http://www.ord-ua.com/2012/03/02/portnovske-pravosuddya-zakinchennya/?lpage=1

Початок статті

http://ord-ua.com/2012/02/21/portnovske-pravosuddya-/

http://ord-ua.com/2012/02/23/portnovske-pravosuddya-prodovzhennya/

http://ord-ua.com/2012/02/27/portnovske-pravosuddya-3/

Військові прокурори не проти пристрелити Портнова

Андрій Портнов у пошуках додаткового заробітку, який він гордо називає “реформаторством”, вирішив “множити на нуль” військову прокуратуру. Що, в принципі, може бути пояснено. Покриті мохом військові прокурори ніяк не можуть зрозуміти, які гроші можна “варити” за допомогою тендерів на обмундирування, живлення, ПММ та іншого для військових частин. Ми вже не говоримо про землю. З одного боку, начебто логічно, навіщо військова прокуратура країні в якій фактично немає армії? Але раптом ще з'явиться? Проте, Портнов вирішив на всяк випадок розганяти “прокурорів-чоботів”, щоб при нагоді віддати цю прибуткову сферу своїй і “правильній” людині.

До речі, не виключено, що така людина у військову прокуратуру впроваджена. 26 січня цього року на посаду заступника начальника Головного управління військових прокуратур – начальника слідчого управління був призначений хтось Шевченко Едуард Васильович. Цей персонаж став відомий ще багато років тому, коли працював на посаді начальника Мар’їнської міжрайонної прокуратури Донецької області і вчився здобувати гроші спочатку для Геннадія Васильєва, а потім для Рената Кузьміна. Зараз Шевченко – це один з основних членів ОЗГ Кузьміна, в якого вельми “солодкі” стосунки з Портновим. Отже, з “армійськими” грошима ця парочка знайде як розібратися.

Що примітно. Наступного дня після свого призначення у військову прокуратуру Шевченка вирішив знатно “проставіться”7 І замовив в кейтерінгової службі вельми і вельми розкішний стіл, з ікрою, суші і дорогими коньяками. Військові прокурори були в Шоке від такого панства, але, говорять, саме під час святкування вони досягли прояснення і зрозуміли, що жили неправильно, крали дуже дрібно, і що лише під керівництвом Едуарда Шевченка зможуть вирватися з круговерті своєї дріб'язкової самсари. З того часу, кажуть, співробітники військової прокуратури полюбили Шевченка як рідного, слухають його мудрі повчання та чекають пам'ятних дарунків у вигляді телефонів “Верту”, яких, кажуть у Шевченка – просто як бруду.

Але повернемося до Портнова. Його “реформаторські” ініціативи викликали обурення серед ветеранів військової прокуратури, що пам'ятають ще ті часи, коли вони ухвалювали розстрільні вироки баригам на кшталт  Портнова. Кажуть, що це обурення вельми вміло підігріває ще один благодійник щодо української юриспруденції – не до ночі буде згаданий Сергій Ківалов. Досвідчений ееее, одеський юрист зрозумів, що Портнов вже став фактично монополістом на ринку підкупного правосуддя і твердо вирішив частину юридичних борделів залишити за собою. Наслідком чого, власне, і народився цей лист ветеранів військової прокуратури. “Лист як лист. Безпричинно. Я в жисть би таких не писав”. Тим більше, будучи військовим прокурором. Тому що жодне, навіть найправильніше слово в наш смішний час не зрівняється, навіть, з 10 грамами пластида.

Президенту України –

Верховному Головнокомандувачу Збройних Сил України

Януковичу В.Ф.

Генеральному прокурору України державному раднику юстиції України Пшонці В.П.

Секретарю Ради національної

безпеки і оборони України

Клюєву А.П.

ЗВЕРНЕННЯ

Звертаються до Вас ветерани органів військової прокуратури України з актуального питання реорганізації існуючої системи військових прокуратур України. Наші вболівання спрямовані не на особисті інтереси, а на інтереси держави, її обороноздатності та національної безпеки.

Мета нашого звернення полягає виключно в сподіванні на виважений професійний підхід при вирішенні питань, пов’язаних з реорганізацією органів військової юстиції. Перш за все це обумовлено заявою керівника Головного управління з питань судоустрою Адміністрації Президента України Андрія Портнова у ЗМІ про ліквідацію органів військової прокуратури, а також розробкою проектів Кримінально-процесуального кодексу, Закону України «Про прокуратуру» і поправок до них, якими передбачаються декілька варіантів діяльності військових прокуратур. Нажаль, жоден з них не відповідає як основним принципам формування і діяльності військових прокуратур, так і, вибачте, здоровому глузду.

Ми розуміємо, що в масштабах правової реформи в державі це питання на перший погляд мізерне, але воно існує і потребує саме професійного державного вирішення. Жоден з авторів вищевказаних проектів Законів і поправок до них жодного разу не запрошували для обговорення в комітетах Верховної Ради України, Адміністрації Президента України фахових військових прокурорів, не витребували статистичну і аналітичну інформацію щодо їх діяльності, структури, кадрового потенціалу. Компетентної експортної оцінки їх діяльності не надавалось. Саме з цих причин відсутня вмотивована аргументація щодо подальшого існування інституту військових прокуратур. Це питання в січні 2011 року було предметом розгляду колегії Генеральної прокуратури України, якою діяльність військових прокуратур визнана ефективною.

Виникає питання, що послужило підставою для реорганізації військових прокуратур, чи був на це державний запит або рекомендації Ради Європи, або приклади інших країн? Наскільки нам відомо ні запиту, ні рекомендацій не було. У той же час, внесений у 2011 році проект Закону про внесення змін до Федерального Закону Російської Федерації «Про військовий обов’язок і військову службу», яким передбачалось позбавлення військовослужбовців військових прокуратур військових звань, за ініціативою Президента РФ відкликаний з Державної Думи.

Усім відомий вислів, що хто не знає своєї історії, той не має майбутнього. На території України інститут військових прокурорів було запроваджено в 16 сторіччі і він постійно здійснював свої функції до цього часу. Військові прокуратури ефективно діють в США, Канаді, Німеччині, Франції, Великобританії, Польщі, Словаччині, Угорщині, Хорватії та інших державах, у тому числі усіх країнах пострадянського простору. Структура їх побудови в основному складається з військових прокуратур гарнізонів, флотилій (на правах районних, міських), армій, флотів (на правах обласних) і апарату Головного військового прокурора – заступника Генерального прокурора України. Система військових прокуратур в Україні максимально наближена до структури піднаглядних військових формувань відповідно до військово-адміністративного поділу території України.

Нагляд за додержанням законів центральними органами військового управління здійснюється Головним управлінням військових прокуратур Генеральної прокуратури України; за командуваннями видів Збройних Сил, оперативними та територіальними командуваннями – військовими прокурорами трьох регіонів і ВМС України; за військовими частинами і установами – 33 військовими прокурорами гарнізонів. Окрім Міністерства оборони і Збройних Сил України військовим прокурорам піднаглядні Державна прикордонна служба України, Служба зовнішньої розвідки України, Служба безпеки України, Управління державної охорони України, Державна спеціальна служба транспорту Міністерства інфраструктури України, Внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України, підприємства, установи, організації та заклади, що їм підпорядковані.

В указаних військових формуваннях сконцентрована значна кількість людських ресурсів, бойової техніки, зброї, боєприпасів, які потребують посиленого прокурорського нагляду. У повсякденній діяльності командування цих формувань керуються вимогами Статутів Збройних Сил України, що вимагає від військових прокурорів спеціальних знань у галузях військової адміністрації, тактики та бойового застосування військ, володіння спеціальними методиками проведення прокурорських перевірок, виявлення та розслідування злочинів, що відсутнє у працівників територіальних прокуратур, більшість з яких не проходила навіть строкову військову службу.

Статтею 52 діючого Закону України «Про прокуратуру» визначено, що фінансування і матеріально-технічне забезпечення військових прокуратур здійснює Міністерство оборони. Останнім щорічно затверджується окремий кошторис на утримання військових прокуратур, який погоджується керівництвом Генеральної прокуратури України. Необхідність указаного положення Закону обумовлена перш за все принципом максимального наближення військових прокуратур до військ. В умовах надзвичайних ситуацій, знаходження військ поза межами населених пунктів, у складі миротворчих контингентів та інше прокурори на законних підставах забезпечуються продовольством, житлом, засобами пересування, службовими приміщеннями та іншим. Виплати грошового забезпечення здійснюються в розмірах, передбачених відповідними нормативними актами. Чергові військові звання прокурорсько-слідчим працівникам присвоюються за поданням відповідного військового прокурора. Відтак ці питання не можуть розцінюватись як залежність від військових службових осіб. В рамках єдиної військової організації держави поряд з військовими прокурорами успішно здійснюють свою діяльність офіцери військової освіти, військової медицини, військові фінансисти тощо.

З метою забезпечення найбільш ефективного виконання військовими прокурорами своїх обов’язків як складової єдиного організму військової організації держави вони мають статус військовослужбовців і на них поширюються відповідні вимоги до персоналії, всі права і обов’язки, визначені законодавством про військовий обов’язок і військову службу, як державну службу особливого характеру яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров’я і віком громадян України, пов’язану із захистом Вітчизни. За невиконання вимог присяги і військових статутів на них поширюється кримінальна відповідальність за військові злочини,якими установлені спеціальні норми, в той же час захищені законодавством про соціальний і правовий захист військовослужбовців і членів їх сімей і підпадають під захист міжнародного гуманітарного права.

Слід зазначити, що відомості про дислокацію, чисельність, озброєння, бойову та спеціальну техніку ЗСУ, мобілізаційну готовність, морально-психологічний стан військ становлять військову таємницю. Для військовослужбовців як спеціального суб’єкту статтею 422 КК України за її розголошення встановлена кримінальна відповідальність. Дія цієї норми не може поширюватись на цивільних осіб, у тому числі і прокурорів, що може призвести до безкарності за розповсюдження військової таємниці.

На закінчення варто наголосити, що Президентом України – Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України у лютому поточного року окреслені пріоритетні завдання для військового відомства. Серед них: радикальне реформування Збройних Сил; підвищення інтенсивності бойової підготовки військ; зміцнення кадрового потенціалу; дієве вирішення соціальних проблем військовослужбовців і членів їх родин; боротьба з марнотратством та проявами корупції в армійському середовищі. Ці завдання передбачають скорочення чисельності особового складу, вивільненням значної кількості військового майна, земель оборони, їх реалізацію та вимагає забезпечення ефективного нагляду за додержанням законів у військових формуваннях, на що здатна існуюча система військових прокуратур України, кількість оперативних працівників якої складає 417 офіцерів. Для порівняння прокуратура м. Києва має штатну чисельність 690 посад.

У 2011 році грошове забезпечення оперативних працівників військових прокуратур України склало 49,5 млн. грн. За результатами роботи органів військової прокуратури України державі було відшкодовано понад 335 млн. грн. Відтак, реорганізація діючої системи органів військових прокуратур не вплине на економію бюджетних коштів.

Сподіваємося на розуміння та підтримку.

Колишній військовий прокурор Далекосхідного,

Забайкальського, Київського військових округів

 (1959-1975), почесний працівник прокуратури УРСР,

заслужений юрист УРСР, почесний член

Союзу юристів України

генерал-майор юстиції Павлов М.П.

Колишній заступник Генерального прокурора України –

начальник Головного управління військових прокуратур

 (1999-2000), почесний працівник прокуратури України,

заслужений юрист України

генерал-лейтенант юстиції

Радзьоха В.І.

Колишній військовий прокурор Військово-Морських

Сил України, Південного регіону України (1999-2002),

почесний працівник прокуратури України,

заслужений юрист України

генерал-майор юстиції

Козир П.Г.

Колишній перший заступник військового прокурора

Центрального регіону України (2004-2010),

почесний працівник прокуратури України

полковник юстиції

Зелінський О.В.

Колишній заступник військового прокурора

Центрального регіону України (1998-2005),

почесний працівник прокуратури України

полковник юстиції

Маркевич А.М.

В тему:

Пройдисвіт у мантії

Висловлюємо щиросердне співчуття шановним киянам і гостям столиці. До роботи в Шевченківському районному суді приступив новий суддя – Олег Лінник, переведений до Києва Указом Президента України від 18 липня №764. Годі й казати, що перед тим Олег Петрович трудився в благословенній Донецькій області, а саме – суддею Мар’їнського районного суду. От тільки суддею він став 10 років тому виключно через збіг прикрих для себе обставин – у такий спосіб пан Лінник, який працював тоді начальником слідчого відділу податкової міліції Мар’їнської міжрайонної держподаткової інспекції, сховався за суддівською недоторканністю від кримінального переслідування за службове підроблення й зловживання владою.

Податковий міліціонер давно став в Україні символом беззаконня та державного рекету. Але те, що учудив Лінник, не має аналогів в історії «правоохоронної» злочинності – він на початку 2001 року підробив постанову про порушення кримінальної справи проти мар’їнського підприємця Володимира Ополєва, сфальсифікувавши під нею підпис слідчого Ірини Вишневської, яка на той момент вже звільнилась з податкової міліції та виїхала на постійне мешкання до Італії.

А піти на такий неординарний крок пану Ліннику довелося на прохання тодішнього Мар’їнського міжрайонного прокурора Едуарда Шевченка, який перебрався до Києва ще в 2004 році разом з Ренатом Кузьміним і нині подвизається в Генеральній прокуратурі – типу, наглядає за законністю на транспорті. Так, того самого Едуарда Шевченка, який входить у так звану «банду чотирьох», що обслуговує наймерзотніші витівки Рената Кузьміна. Інші троє – це Андрій Курись (начальник Головного управління Генпрокуратури з розслідування особливо важливих справ), Сергій Ленський (прокурор Сумської області) та Ігор Проценко (прокурор Одеської області).

Про ту історію достеменно відомо нинішньому Генеральному прокуророві України Віктору Пшонці, який, сподіваємось, ладний підтвердити достовірність кожного нашого слова. Власне, Віктор Павлович, що тоді очолював прокуратуру Донецької області, до останнього прикривав Олега Петровича від покарання, аж доки не стало зрозумілим, що далі терпіти зливу в’їдливих публікацій про «справу Ополєва» немає ніяких сил. І тоді Линник, побоюючись, що Пшонка таки вдягне на нього наручники, кинув хлібну посаду та перебрався суддею в сусідній Великоновосілківський район.

Як стверджують злі язики, за це призначення Олег Петрович віддав всі свої заощадження, нажиті непосильним трудом податкового міліціонера. Тим не менш, витрати ці були не даремними – суддівська недоторканність його врятувала від перспективи знайомства з Донецьким слідчим ізолятором №5. Попрацювавши у Великій Новосілці, Лінник згодом повернувся в Мар’їнку – також суддею. Тепер він – столичний жрець незрячої богині й ось-ось почне демонструвати взірці донецької правосвідомості.

Власне, саме Віктору Пшонці й зобов’язаний Лінник своєю свободою – прокурор Донецької області категорично відмовлявся притягнути фальсифікатора до відповідальності. Втім, робив це Віктор Павлович аж ніяк не з любові до тодішнього керівника ДПА України Микола Азарова. Просто Лінник підробив постанову про порушення кримінальної справи щодо Ополєва не з власних інтересів – він лише обслуговував прокурорську зграю, яка тоді орудувала в Донецькій області, оббираючи підприємців.

Щоби шановні кияни та гості столиці усвідомили, який кадр тепер відправлятиме правосуддя в Шевченківському райсуді, розповімо про ту історію докладніше. А було так.

Наприкінці 90-х років минулого століття в Мар’їнському районі Донецької області на посаді заступника міжрайонного прокурора служив такий собі Ігор Марченко. Прокурор – як прокурор. На роботу він їздив вдягнутий у спортивний костюм, лакові черевики та норкову шапку з золотим ланцюгом на шиї завтовшки з мізинець. Як і всі прокурори, займався зароблянням свіжої копійки й навіть відкрив на паях з місцевим підприємцем Ополєвим міні-пекарню.

Згодом Марченко перебрався в прокуратуру Кіровського району Донецька, але регулярно навідувався в Мар’їнку, забираючи свою частку прибутку від діяльності пекарні. А коли, траплялось, державні справи вимагали присутності пана прокурора в обласному центрі, Ополєв сам приїздив у Кіровську райпрокуратуру та привозив компаньйону гроші. Ці гроші Марченко щоразу занотовував до відомості, куди записував дату, суму, курс долара й ставив власноручний підпис. Ось ця прокурорська «декларація про доходи». Пригадали, Вікторе Павловичу?

Може б і донині опікувався б пан Марченко хлібом насущним, але одного разу, восени 2000 року, після чергової п’янки йому спало на думку, що нелогічно ділитись з якимсь комерсантом прибутками, якщо можна все забирати самому. Думка ця була реалізована в суто донецьких традиціях: Марченко запросив Ополєва до райпрокуратури, після чого разом з ще одним «пекарем» – співробітником УБОЗу Плотницьким – вивіз директора пекарні в розташований поблизу гуртожиток і бив доти, доки Ополєв не написав розписку, що начебто винен Марченку 30 тисяч доларів. Отримавши цю розписку, прокурор оголосив, що відтепер колишній компаньйон переходить до нього в рабство й має привозити в прокуратуру Кіровського району м.Донецька все, що заробить.

Пригадали, пане Пшонка? Я нічого не наплутав?..

Але Володимир Ополєв, залікувавши сліди побоїв, платити в прокуратуру відмовився. Тоді на прохання Марченка за нього взявся Мар’їнський міжрайонний прокурор Едуард Шевченко та начальник слідчого відділу тамтешньої податкової міліції Олег Лінник.

Тут треба зазначити, що Мар’їнський район донині вважається вотчиною екс-прокурора Донецької області та екс-Генерального прокурора України Геннадія Васильєва. Саме звідсіля Геннадій Андрійович балотувався до Верховної Ради України по мажоритарному округу, а коли в 2003 році покинув парламент у зв’язку з призначенням на посаду Генерального прокурора України, від Мар’їнки у Верховну Раду зайшов його старший брат, Олександр Андрійович. Пригадується, як народний депутат Юрій Луценко у зв’язку з цим підготував проект постанови Верховної Ради України про перейменування міста Мар’їнка Донецької області в місто Братовасильєвськ…

Донецька область ніколи не виглядала як оаза законності та правопорядку. Але в Мар’їнському районі наприкінці 90-х років були скасовані навіть ознаки того, що на цю адміністративну одиницю поширюється дія Конституції України. Тут верховодила прокурорська банда підручних Васильєва, яка згодом перебрались у Київ разом із своїм патроном. Тож не дивно, що Шевченко розпорядився підприємця Ополєва просто кинути до буцегарні. Але в Мар’їнці немає свого навіть ізолятора тимчасового тримання, не кажучи вже про СІЗО, а в Донецький ІТТ без папірця з печаткою людину не приймуть. Відповідальну місію скласти такого папірця прокурор Шевченко доручив начальнику слідчого відділу податкової міліції Ліннику. Той подумав-подумав і, справедливо опасаючись відповідальності за незаконне притягнення завідомо невинуватої людини до кримінальної відповідальності, вирішив вчинити підробку.

Якраз за пару місяців до того, у перших числа грудня 2000 року, зі слідчого відділу Мар’їнської податкової міліції звільнилась і виїхала за кордон слідчий Ірина Вишневська. Лінник вирішив цим скористатись і разом зі своїм підлеглим Віталієм Степаненком у січні 2001 року виготовив від імені Вишневської «заднім числом» постанову про порушення проти Володимира Ополєва кримінальної справи за, начебто, ухилення від сплати податків. Окрім того, Лінником і Ко були виготовлені ще кілька процесуальних документів – зокрема протоколи виїмки. Наводимо фрагмент одного такого протоколу з фальшивим підписом слідчого Вишневської. Для порівняння тут же вміщено зображення справжнього підпису.

Втім, прокурор Шевченко також не пас задніх – доки Лінник підробляв підпис колишньої підлеглої, Едуард Васильович виготовив фальшиве наглядове провадження.

Урешті-решт Володимир Ополєв був запрошений до Мар’їнської податкової міліції, де йому оголосили, що два місяці тому проти нього слідчим Вишневською порушена кримінальна справа (підкреслюємо: не за фактом, а проти особи). Після чого слідчий Степаненко відібрав в Ополєва підписку про невиїзд.

Але підприємець і далі відмовлявся нести в прокуратуру гроші. Тоді через три дні Ополєва знову викликали в податкову міліцію, де Лінник зі Степаненком його затримали в порядку статті 115 КПК України (вдуматись тільки – затримувати людину, відносно якої вже обраний ніким не скасований запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд!) та відправили в ІТТ.

Агов, пане Генеральний прокуроре, я все правильно викладаю?

Того ж дня батько Володимира Ополєва подав до суду скаргу на незаконність затримання свого сина. Відповідно до тодішньої редакції Кримінально-процесуального кодексу України, затримання людини на строк до 72 годин можна було оскаржувати тільки до прокуратури. Але на той момент вже 4,5 роки, як діяла нова Конституція, згідно з якою будь-які дії чи бездіяльність службових осіб та органів влади, які порушують права громадян, можна оскаржувати ще й до суду. Саме на цю норму Конституції, як закон прямої дії, і послався батько підприємця.

А тепер уявімо ситуацію – розсадник беззаконня Мар’їнка Донецької області, на дворі – 2001 рік, прокуратура пресує незговірливого комерсанта… Але ситуація була настільки кричущою, що суддя Ігор Ступін – здається, вперше в Україні – прийняв скаргу на незаконність затримання та негайно її розглянув, постановивши негайно звільнити Володимира Ополєва його з-під варти.

Так ось. У матеріали кримінальної справи, «порушеної» проти Ополєва, постанова судді Ступіна не потрапила – вона збереглась тільки в архіві суду. Бо Лінник знищив вручену йому копію постанови й відмовився випускати Ополєва з ІТТ.

В іншій би ситуації все це зійшло б Ліннику з рук. Але журналісти розшукали в Італії Ірину Вишневську, яка категорично заперечувала автентичність постанови про порушення кримінальної справи проти Володимира Ополєва. Скандал, який Пшонка намагався загасити, набирав обертів попри те, що прокурор Шевченко затвердив обвинувальний висновок і направив справу по обвинуваченню Ополєва до суду. Але суд не став ту справу розглядати, позаяк постанова про порушення носила явні ознаки підробки. Прокуратура запротестувала, Апеляційний суд поміняв підсудність та призначив почеркознавчу експертизу…

А між тим фігуранти злочину стали розбігатись – Марченко взагалі звільнився з органів прокуратури, начальник міжрайонної податкової міліції Рябко хутенько перебрався в Донецьк, але найважче довелось Ліннику. Бо тоді Генеральним прокурором був Олексій Потебенько, який хоча й не втручався в донецькі справи, але в даному випадку був змушений надіслати в шахтарський край комісію з ГПУ для перевірки «справи Ополєва». Комісія приїхала й побачила все – фальшиве наглядове провадження, підроблені матеріали кримінальної справи та перелякані обличчя Лінника й Шевченка. Тож і довелося Олегу Петровичу терміново вдягати суддівську мантію, бо крайнім би зробили саме його…

До речі, як стверджують обізнані джерела, посаду в Шевченківському районному суді Києва Лінник отримав абсолютно безплатно – унікальний випадок в історії українського правосуддя. Подібним чином, без внесення належних 200 тисяч доларів, на нашій пам’яті був призначений лише один суддя і також недавно – Родіон Кірєєв до Печерського районного суду столиці. І в тому, і в тому випадку призначення здійснювалось під конкретну роботу. Але якщо Кірєєв переводився до Києва з тим, щоби розглянути справу по обвинуваченню Юлії Тимошенко, то Лінник має зосередитись в Шевченківському суді на розгляді кримінальних справ, які розслідуються в Слідчому управлінні Служби безпеки України.

Бо останнім часом доходить до смішного. Порушила, наприклад, СБУ «газову» справу відносно Макарова та Діденка, а передати до суду її не може, бо Шевченківський суд «некерований». Довелося навіть міняти підслідність і передавати цю справу до столичного управління СБУ – тільки заради того, щоби в подальшому вона потрапила в цілком «свій» Печерський суд. Але тепер проблема, тьху-тьху, вирішена. Його честь Олег Петрович Лінник буде розглядати справи так, як треба. Йому не звикати. Досвід є.

Володимир БОЙКО, спеціально для «ОРД»                               01.03.2012 13:50

http://www.ord-ua.com/2012/03/01/-voennyie-prokuroryi-ne-proch-pristrelit-portnova/

Портновське правосуддя - 3

Попри те, що портновське правосуддя зародилось в Україні ще в 2001 році й до його становлення доклало зусиль чимало як заслужених (типу депутата Мойсика), так і народних (на кшталт депутата Зварича) юристів України, доконаних форм воно набуло лише завдяки Андрію Портнову. Саме Андрій Володимирович надав процесуальному законодавству України ті характерні риси, які відрізняють портновське правосуддя від інших взірців феодальної правової доктрини – виняткове невігластво та юридичне мракобісся.

Сумбур замість музики

Загальновідомо, що в усьому світі розробку законопроектів намагаються доручати фахівцям особливого складу розуму – їх ще називають «інтегральними юристами». Це люди, які бачать правову норму у взаємозв’язку з іншими нормами права та передбачають усі казуси, які можуть виникнути під час її застосування. Є такі спеціалісти й в Україні – зокрема, в Головному науково-експертному управлінні Верховної Ради України. Але їх точка зору реформаторів українського судочинства не цікавить. Як наслідок – законодавчі новації, розроблені під керівництвом Портнова й прийняті картками народних депутатів України, не відповідають щонайменшим вимогам законодавчої техніки.

Через це, наприклад, з одного боку під юрисдикцію штучно створених адміністративних судів не підпадають справи про адміністративні правопорушення (це заперечень не викликає – адміністративні правопорушення по своїй природі належать до кримінальних проступків і, взагалі, мають розглядатись у межах кримінального судочинства), а з іншого – згідно з Кодексом адміністративного судочинства України розглядаються скарги на постанови в справах про адміністративні правопорушення, за умови, якщо вони винесені не судом, а іншим уповноваженим на це органом.

Виникає цілком природне запитання: якщо за правилами адміністративної юрисдикції не можна накладати адміністративні стягнення, то чому за правилам адміністративної юрисдикції треба оскаржувати постанови про накладання таких стягнень? «Сумбур замість музики», – як говорив тов. Жданов про творчість тов. Шостаковича.

Добре, наплодили всіляких юрисдикцій, нагромадили вавилонську башту спеціалізованих судів і кодексів, але невже тому ж Портнову важко було дослухатись до зауважень фахівців і дотримуватись бодай щонайменших приписів законодавчої техніки?

Ось, наприклад, легендарним вже законом №2453-VI від 07.07.2010 були внесені зміни в Кодекс України про адміністративні правопорушення –запроваджено апеляційне оскарження постанов суду про накладання адміністративного стягнення. Апеляційна скарга чи протест прокурора подаються «протягом десяти днів з дня винесення постанови». Звертаємо увагу: не з дня, наступного після винесення постанови, як це робиться в інших галузях судочинства, а з дня винесення. Тобто фактично на оскарження дається не 10 днів, а 9.

А тепер запитання: як обраховувати перебіг цього процесуального строку? Ну, наприклад, у ситуації, якщо 10-й день з дня винесення постанови припадає на вихідний чи неробочий день – суд зачинений, пошта також, подати апеляційну скаргу неможливо? По кримінальних, цивільних, адміністративних і господарських справах проблем не виникає й відповідні процесуальні кодексі містять потрібне застереження. А по справах про адмінправопорушення – ні. Бо дописати речення про те, що в такому разі останній день строку переноситься на перший наступний робочий день у Портнова тями не вистачило. Як наслідок – апеляційні суди масово повертають у таких випадках апеляційні скарги з мотивів пропуску строку оскарження. Особливо цим славиться апеляційний суд Вінницької області.

Можна сперечатись з приводу концептуальних підходів, можна погоджуватись чи не погоджуватись з ідеологією тієї чи іншої законодавчої ініціативи, але дискутувати з приводу відсутності в кодексі порядку обчислення процесуальних строків не доводиться. Це – апофеоз безграмотності, втім, як і практично кожний «портновський» закон. Приймаються такі закони виключно тому, що в країні відсутній поділ влади на гілки, а парламент орієнтується не на фахівців з Головного науково-експертного управління, а на праву руку Михайла Чечетова.

Втім, значно гірше, коли адвокати з Адміністрації Президента чи їх соратники з Комітету з питань правосуддя Верховної Ради починають проштовхувати на законодавчому рівні свої наукові теорії. Ото де справжня катастрофа.

Зграя розбійників

Вихований на традиціях римського права, Августин Блаженний наприкінці IV століття писав, що «держава, позбавлена правосуддя, є нічим іншим, як тільки зграєю розбійників». Україна не лише становить собою наочне підтвердження цього афоризму видатного філософа, але й дає можливість дослідити, в який саме спосіб орудує ця зграя, позбавляючи більшість населення своєї країни не тільки правосуддя, але й доступу до легального судочинства взагалі.

Відсторонення громадян України від будь-якого впливу на функціонування державного механізму здійснюється багатьма способами. Це й фальшування підсумків виборів до законодавчого органу чи органів місцевого самоврядування, і систематичне невиконання чиновниками міжнародних зобов’язань України в частині доступу до публічної інформації, і запровадження процесуальних норм, які перешкоджають чи, навіть, взагалі унеможливлюють звернення громадян і юридичних осіб приватного права до суду.

Одним з наріжних каменів громадянського суспільства є безперешкодна можливість оскаржувати в суді нормативно-правові акти – передусім, постанови Уряду та всілякі «інструкції», «положення» й «порядки» центральних органів виконавчої влади. Суспільство зацікавлено в тому, щоби самі громадяни виявляли помилки в нормотворчій діяльності чиновників і виправляли ці помилки в разі, якщо вони порушують права, свободи та законні інтереси бодай однієї людини.

Але портновське правосуддя орієнтовано виключно на обслуговування ринку замовних судових рішень і тому не сумісно з щонайменшими паростками громадянського суспільства. Тож не дивно, що Андрій Володимирович у 2010 році домігся прийняття поправки до Кодексу адміністративного судочинства, відповідно до якої строк позовної давності складає 6 місяців – для справ будь-якої категорії, зокрема щодо оскарження нормативно-правових актів. А з 1 січня 2012 року адміністративні позови, які подані з пропущенням цього строку, взагалі повертаються без розгляду – судді навіть не утруднюють себе розглядом клопотань про поновлення пропущеного строку позовної давності.

Подібні обмеженні були немислимими навіть для радянського процесуального права. Що ж стосується оскарження нормативно-правових актів, то тут не повинно бути взагалі ніяких строків давності – йдеться ж не про акт індивідуальної дії, а про документ, який зачіпляє права, свободи й законні інтереси невизначеної кількості громадян, нерідко – всього працездатного населення. Розуміючи це, народний депутат Юрій Одарченко 13 травня 2011 року подав до Верховної Ради воістину революційний законопроект, який мав сильно обмежити портновське правосуддя, хоча й складався лише з одного речення:

 «Статтю 99 Кодексу адміністративного судочинства України (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2005, №35-36, №37, ст.446, ВВР, 2010, №35-36, ст.491) доповнити новою частиною 6 такого змісту: «6. Позовна давність не застосовується до випадків оскарження чинних нормативно-правових актів».

Законопроект був підтриманий навіть Ківаловським комітетом з питань правосуддя – а куди ж діватись, якщо два помножити на два дорівнює чотирьом? Ось цитата з висновку цього Комітету:

 «Реалізація даного законопроекту сприятиме дотриманню прав і свобод людини в Україні та розвитку громадянського суспільства в Україні. Слід зазначити, що Головне науково-експертне управління Верховної Ради України, Верховний Суд України та Вищий адміністративний суд України підтримують проект Закону та пропонують за результатами розгляду в першому читанні прийняти його за основу. Розглянувши поданий законопроект, Комітет прийняв рішення рекомендувати Верховній Раді України проект Закону про внесення змін до статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України (щодо строків оскарження нормативно-правових актів) прийняти в першому читанні за основу».

Але 7 лютого 2012 року під куполом Верховної Ради відбулась буденна подія, на яку ніхто не звернув уваги. Порух руки Михайла Чечетова – і законопроект був знятий з розгляду, оскільки не набрав у першому читанні потрібних 226 голосів. Ось результати голосування, що мають засвідчувати непереможну силу портновського правосуддя:

http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/radac_gs09/g_frack_list_n?ident=24802&krit=66

Між іншим, не було жодного голосу «проти». А лишень «не голосував», чи «відсутній».

На особливий наголос заслуговує поведінка, прости Господи, опозиції: наприклад, фракція «Нашої України» дала лише 16 голосів «за» з 65. БЮТ – 53 голоси, при тому, що фракція налічує 102 депутати. Між іншим, автором законопроекту був депутат «Блоку Юлії Тимошенко»…

А ось ще приклад: з 1 січня 2012 року набули чинності чергові поправки до Кодексу адміністративного судочинства України, подані народним депутатом Ківаловим. Зокрема, відтепер кардинально змінено порядок посвідчення довіреностей на представництво інтересів громадян у адміністративних судах.

Загальновідомо, що фізичні особи можуть брати участь у судових процесах не тільки особисто, але й через представників: законних (тобто тих, що представляють інтереси громадянина на підставі закону, наприклад – батьки чи опікуни неповнолітнього) та договірних. Повноваження представника, що діє на основі договору, має бути підтверджене довіреністю.

Частина 4 статті 58 Кодексу адміністративного судочинства України до 1 січня 2012 року звучала наступним чином: «Довіреність фізичної особи на ведення справи в адміністративному суді посвідчується нотаріально або посадовою особою підприємства, установи, організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на службі, стаціонарному лікуванні, чи за рішенням суду або за місцем його проживання (перебування)».

Аналогічну норму містить і Цивільний процесуальний кодекс України в частині 2 статті 42: «Довіреність фізичної особи повинна бути посвідчена нотаріально або посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на службі, стаціонарному лікуванні чи за рішенням суду, або за місцем його проживання».

Тобто, громадянинові, який хоче, щоби його інтереси в суді представляла інша особа, достатньо написати від руки довіреність та прийти до суду разом з повіреним. Суд сам посвідчує таку довіреність. Якщо ж громадянин не може з’явитись до суду, довіреність (точніше, власноручність підпису громадянина під такою довіреністю), можуть посвідчити начальник відділу кадрів на роботі, паспортистка ЖЕКу, головний лікар, у крайньому випадку – нотаріус. А за попередньої редакції ЦПК України громадянинові навіть довіреності не треба було писати – достатньо було хоча б один раз з’явитись у судове засідання й оголосити під протокол своє бажання мати по справі представника.

Одначе тепер частина 4 статті 58 КАС України виглядає наступним чином:

 «Довіреність фізичної особи на ведення справи в адміністративному суді посвідчується нотаріусом або посадовою особою, якій відповідно до закону надано право посвідчувати довіреності».

Але: список осіб, яким «відповідно до закону надано право посвідчувати довіреності», встановлювалось саме частиною 4 статті 58 КАС України, з якої всі згадки про таких осіб були вилучені!

Отже, з 1 січня 2012 року громадянин для того, щоби уповноважити свого представника, має йти до нотаріуса й платити 200-250грн. за довіреність. Безоплатне посвідчення допускається лише в чотирьох випадках, встановлених Законом України «Про нотаріат»:

посадові особи органу місцевого самоврядування можуть посвідчувати довіреності осіб, які проживають у населених пунктах, де немає нотаріусів;

командири військових частин можуть посвідчувати довіреності військовослужбовців, а також членів їх родин, якщо в пунктах дислокації військової частини немає нотаріуса;

начальники військово-лікувальних закладів або чергові лікарі можуть посвідчувати довіреності військовослужбовців або інших осіб, які перебувають на лікуванні;

начальники установ виконання покарань чи слідчих ізоляторів можуть посвідчувати довіреності осіб, які тримають в цих установах

Справа тут не тільки в грошах, як тепер треба платити нотаріусам. Нотаріальні дії виконуються виключно за пред’явленням паспорта громадянина. Отже, з 1 січня 2012 року в доступі до адміністративного судочинства, по суті, позбавлені люди, які з тих чи інших причин не мають паспорта – загубили, здали на обмін або паспорт яких анульований рішенням суду.

Реальна ситуація: у Луганську три роки поспіль людина не могла отримати паспорт після того, як рішенням суду помилково була визнана померлою. Інша не менш реальна ситуація: у Донецьку чоловік звернувся в один з райвідділів внутрішніх справ у зв’язку з втратою паспорта. Але видати йому новий паспорт у міліції відмовились, мотивуючи це тим, що чоловік не мав на руках свідоцтва про розірвання шлюбу – він його просто не отримував. Дружина отримала, а він – ні. Виник довгий конфлікт, у ході якого співробітники міліції запевняли цього чоловіка, що він досі одружений і тому в паспорті треба проставити відповідну відмітку. А чоловік заперечував і прохав співробітників паспортного столу назвати йому прізвище його дружини. При тому, що піти в РАГС і забрати свій примирник свідоцтва про розірвання шлюбу чоловік не міг через відсутність паспорту.

А ще є чимала категорія громадян, які не мають і не можуть мати паспорта взагалі – це біженці, що з тих чи інших причин опинились на території нашої держави і яким України на міжнародному рівні гарантувала доступ до адміністративного судочинства при вирішенні питання щодо надання (чи відмови в наданні) правового статусу біженця. Останні зміни до КАС України для таких людей – це просто катастрофа. Оскільки самі вони захищати свої інтереси в українському суді не здатні з об’єктивних причин (не знають мови, не обізнані з процедурою, ніколи раніше не стикались з українським адміністративним правом), а скористатись допомогою правозахисників, зокрема – тих, що співпрацюють з Управлінням Верховного Комісару ООН у справах біженців – не можуть через відсутність нотаріальної довіреності.

Взагалі-то доктору юридичних наук Ківалову, який ініціював зміни до статті 58 КАС України, це варто було б знати. Але оскільки жодних підстав припускати, що Сергій Васильович читав внесений ним законопроект, а якщо й читав – то зрозумів, що там написано, у нас немає, не будемо докоряти йому малограмотністю. Натомість спитаємо в керівника Головного управління з питань судоустрою Адміністрації Президента України Андрія Портнова: Андрію Володимировичу, Ви хоч усвідомлюєте, що підсовуєте на підпис Президенту? Чи Віктору Федоровичу мало міжнародних скандалів і він чекає, коли Рада Європи примусить Україну повернутись до старої редакції статті 58 Кодексу адміністративного судочинства?

 (далі буде)

Володимир БОЙКО, спеціально для «ОРД» 27.02.2012 13:34

http://www.ord-ua.com/2012/02/27/portnovske-pravosuddya-3/?lpage=1

Початок статті

http://ord-ua.com/2012/02/21/portnovske-pravosuddya-/

http://ord-ua.com/2012/02/23/portnovske-pravosuddya-prodovzhennya/

 

Портновське правосуддя (продовження) - 2

Портновське правосуддя несумісне з самою ідеєю громадянського суспільства й було притаманним хіба феодально-чиновницьким державам на кшталт середньовічного Китаю. Його характерна риса – це здійснення судочинства спеціально призначеними державними чиновниками, які незалежні від впливу суспільних інституцій, підпорядковані невеличкій групі чиновників вищого рівня й обслуговують грошові та товарні потоки всередині вузької соціальної групи «правоохоронців». У порівнянні навіть з радянськими реаліями портновське правосуддя – це колосальний крок назад і плювок в обличчя цивілізованій Європі.

До 2010 року портновське правосуддя в Україні складалось досить стихійно, що було спричинено наявністю кількох центрів впливу на функціонування ринку замовних судових рішень. До людей, що мають вирішальний вплив на розгляд судових справ, журналісти традиційно зараховували голову Верховного Суду України (послідовно ними були Віталій Бойко, Василь Маляренко та Василь Онопенко), нинішнього члена Вищої ради юстиції Віктора Медведчука (колишній глава Адміністрації Президента України), заступника Генерального прокурора України Віктора Кудрявцева, нинішнього голову Комітету з питань правосуддя Сергія Ківалова (у 2001-2004 роках – голова Вищої Ради юстиції). Певний час на ринок ЗСР активно впливали секретар РНБОУ Петро Порошенко та заступник глави Секретаріату Президента України Ігор Пукшин. Звісно, не обійшлось і без народного депутата України Андрія Портнова, а також голів вищих спеціалізованих судів Дмитра Притики, Сергія Демченка, Олександра Пасенюка.

Через це впродовж десятиріччя зміни в процесуальні кодекси вносились ситуативно, часто-густо — навіть у зв’язку з конкретними справами. Ось кілька прикладів.

Легендарна «234-та»

До 1996 року кримінально-процесуальне законодавство УРСР та України не передбачало можливості оскарження в судовому порядку дій або бездіяльності слідчого під час проведення досудового слідства (яке тоді називалося попереднім). У випадку, якщо слідчий порушував законність, подати скаргу можна було лише прокурору, який здійснював нагляд.

Ситуація кардинально змінилася з набуттям чинності новою Конституцією України, стаття 55 якої гарантує можливість оскарження до суду рішень, дій або бездіяльності всіх суб’єктів владних повноважень. При цьому Конституція є законом прямої дії і в тому випадку, якщо законодавство не містить процедури реалізації того чи іншого її положення, суд зобов’язаний застосовувати відповідну статтю Конституції безпосередньо, на що судам було вказано ще Постановою Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року №9.

Якщо скарги громадян стосувались адміністративних, трудових або цивільних правовідносин, то механізм застосовування настанов Конституції був зрозумілим і передбачався главою 31-А Цивільного процесуального кодексу України в попередній редакції. Що ж стосується оскарження дій або бездіяльності органу дізнання, слідчого чи прокурора під час провадження в кримінальній справі, то процедура такого розгляду законодавчо встановлена не була. Конституційний Суд України рішенням від 23 травня 2001 року №6-рп/2001 роз’яснив, що в тих випадках, коли закон не містить порядку оскарження дій або бездіяльності будь-якого органу або службової особи, скарга має розглядатися судом за процедурою, передбаченою саме главою 31-А ЦПК України.

Це рішення КСУ мало всі шанси покласти край тому беззаконню, яке давно стало наріжним каменем функціонування української правоохоронної системи, оскільки згідно зі статтею 248-4 тодішньої редакції ЦПК України подача скарги зупиняла виконання оскаржуваного акта, а рішення по скарзі суд повинен був приймати впродовж 10 днів. Цим негайно скористалися ті громадяни, права яких порушувались органами слідства. Як приклад можна навести епізод зі «справи Замковенка».

До відповідальності був притягнутий колишній голова Печерського районного суду м. Києва Микола Замковенко після того, як він навесні 2001 року скасував санкцію прокуратури на арешт віце-прем’єр-міністра Юлії Тимошенко. Негайно прокурором м.Києва було порушено кримінальну справу за фактами посадової недбалості працівників Печерського районного суду, а у службовому приміщенні та в житлі Замковенка 28 і 29 травня 2001 року були проведені обшуки, санкціоновані заступником генпрокурора України Кудрявцевим. Замковенко скористався щойно прийнятим рішенням Конституційного Суду і оскаржив до суду дії Кудрявцева на тій підставі, що, відповідно до пункту 4 статті 13 Закону України «Про статус суддів» (у чинній на той момент редакції), санкцію на обшук міг дати лише генпрокурор особисто. Також були оскаржені дії слідчого, який не тільки проводив обшуки без належної санкції, але й робив це вночі, хоча обшуки, відповідно до статті 180 КПК України, мають проводитися лише вдень, окрім невідкладних випадків.

Обидві скарги судом були задоволені, що справило колосальне враження на всіх учасників ринку замовних судових рішень. До того ж, «прецедент Замковенка» був для них небезпечний і тим, що визнання судом незаконними тих чи інших дій слідчого унеможливлювало використання слідством здобутих під час таких дій доказів – оскільки відповідно до статті 62 Конституції України обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом. А це могло розвалити будь-яку замовну кримінальну справу.

Для того, щоб унеможливити подібні випадки надалі, були негайно розроблені та підтримані Верховною Радою зміни до статті 234 Кримінально-процесуального кодексу. У новій редакції цієї статті, яка діє до цього дня, сказано: «Дії слідчого можуть бути оскаржені до суду. Скарги на дії слідчого розглядаються судом першої інстанції при попередньому розгляді справи або при розгляді її по суті, якщо інше не передбачено цим Кодексом».

Це означало, по-перше, що скарги на дії слідчого вже не могли розглядатися відповідно до глави 31-А ЦПК України, оскільки був встановлений законом інший судовий порядок розгляду таких скарг і тому згадане вище рішення КСУ для подібних ситуацій вже не могло застосовуватися; по-друге, скарга на акт, винесений слідчим, вже не зупиняла дію цього акта до розгляду скарги, як це було раніше; по-третє і головне – скарги на дії слідчого з тих пір і до цього дня розглядаються (точніше – мають розглядатись) лише після того, як досудове слідство завершиться і справу буде передано до суду, тобто коли скаржитися немає жодного сенсу. Слідчий може катувати обвинуваченого, може незаконно арештувати його, незаконно тримати його в слідчому ізоляторі, заручившись підтримкою з боку начальника СІЗО – і нічого до передачі справи до суду вдіяти не можна.

А якщо справа ніколи не буде передана до суду, наприклад, через її закриття за реабілітуючими обставинами, амністією чи у зв’язку зі смертю закатованого підслідного? Та навіть якщо справа дійде до суду, немає жодної гарантії, що суд розгляне скаргу, оскільки КПК України не містить не лише порядку розгляду таких скарг, але навіть не передбачає обов’язок суду їх розглядати.

Як приклад, можна навести кримінальну справу, в якій був притягнутий до відповідальності колишній віце-президент запорозького банку «Слов’янський» Борис Фельдман і яка вважається унікальною через неймовірну кількість порушень законності, допущених на всіх стадіях слідства й судового розгляду. Фельдман був заарештований 13 березня 2000 року. Через рік, 13 березня 2001 року, термін тримання під вартою закінчився й ніким не продовжувався, але обвинувачений продовжував незаконно перебувати в Лук’янівському СІЗО №13. Після прийняття КСУ згаданого рішення від 23 травня 2001 року, адвокати Бориса Фельдмана звернулися до суду зі скаргою на бездіяльність начальника СІЗО, який не звільняв ув’язненого. 21 серпня 2001 року Печерський районний суд м.Києва виніс рішення про негайне звільнення Бориса Фельдмана, але він був повторно затриманий прямо на території СІЗО та перепроваджений до ІТТ. 27 вересня 2001 року Печерський районний суд визнав затримання Фельдмана на території СІЗО незаконним і знову виніс рішення про негайне його звільнення.

Рішення, відповідно до позиції КСУ, було винесене в порядку цивільного судочинства, але на той момент набула чинності нова редакція статті 234 КПК України, і прокуратура подала апеляцію, вимагаючи скасувати це рішення на тій підставі, що скарга обвинуваченого на незаконні дії слідчого не може розглядатися в суді доти, доки не завершене слідство. Більше того, не очікуючи розгляду апеляції, заступник генпрокурора Кудрявцев самочинно оголосив судове рішення про звільнення Бориса Фельдмана незаконним і надіслав голові Державного департаменту України з виконання покарань припис від 29 вересня 2001 року із забороною виконувати це рішення.

Урешті, Верховний Суд України підтвердив, що рішення Печерського райсуду було законним, оскільки адвокати колишнього банкіра оскаржували не дії слідчого, а бездіяльність начальника слідчого ізолятора, і тому скарга мала розглядатися саме в порядку цивільного провадження. Але людині, яку кілька років незаконно тримали за ґратами, від того не легше. Але й це не все. «Справа Фельдмана» пройшла всі передбачені українським законодавством судові інстанції аж до Верховного Суду України, і жодного разу у кримінальному провадженні так і не були розглянуті судом скарги Бориса Фельдмана на дії слідчого.

В усій красі

Після появи на ринку ЗСР такої яскравої фігури, як Андрій Портнов, внесення змін до процесуальних кодексів було поставлено на потік. Зрозуміло, що Андрія Володимировича (втім, як і його тодішніх колег по парламенту) менш за все цікавило приведення Кримінально-процесуального кодексу у відповідність із міжнародними зобов’язаннями України в галузі прав людини. Тому 234-та стаття КПК України змін не зазнала. Натомість масово приймались правки під конкретні справи.

Виникла в компаньйонів Андрія Володимировича потреба закрити певну кримінальну справу, порушену Генеральною прокуратурою, через суд – будь ласка. І в КПК вносяться зміни, які дозволяються судді, розглядаючи скаргу на постанову про порушення справи, одночасно приймати рішення про її закриття.

Не вдалось домовитись про закриття конкретної справи, що перебуває в провадження Генпрокуратури, у Печерському районному суді столиці, але вдалось домовитись з суддею Подільського райсуду Києва – будь ласка. У КПК вносяться зміни, які встановлюють альтернативну територіальну підсудність на вибір зацікавленої особи: можна скаржитись як за місцем розташування органу слідства (тобто в Печерський райсуд), так і за місцем фізичного знаходження кабінету слідчого (тобто в Подільський райсуд).

Не хоче голова Окружного адміністративного суду Бачун розписувати позовні заяви, подані друзями Андрія Володимировича, для розгляду суддею Келебердою – і народні депутати Портнов та Олійник вигадують «автоматизовану систему документообігу суду», яка сама розподіляє справи між суддями. Як тільки Бачун позбувся крісла, з’ясувалось, що ця система не враховує спеціалізацію суддів та їх завантаженість і що розподіляти справи краще все ж таки в «ручному режимі». Чекаємо тепер нових змін до процесуальних кодексів.

Втім, інколи Андрія Володимировича відвідували й концептуальні ідеї. Наприклад, для того, щоби допекти Василя Онопенка, Андрій Портнов вигадав Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, якому були передані повноваження касаційної інстанції. Щоправда, Конституційний Суд України ще в 2003 році визнав неконституційним створення окремого касаційного суду (рішення від 11.12.2003 р. № 20-рп/2003), але на такі дрібниці в нашій державі давно уваги не звертають.

Так ось, концептуальна ідея Андрія Володимировича полягала в тому, щоби залишити за ненависним Верховним Судом України перегляд судових рішень по кримінальних справах, але не в порядку касації (свят-свят), а у випадку, якщо це визнає доцільним вищий спеціалізований суд, а також у разі «встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом». А тепер увага: відповідно до чинної нині статті 400-14 КПК України, розробленої під орудою Портнова, заява про перегляд вироку з цих підстав «може бути подана протягом одного місяця від дня, коли особі, на користь якої постановлено рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, стало відомо про набуття цим рішенням статусу остаточного».

Уявімо ситуацію: людина була незаконно засуджена, пройшла все кола правоохоронного й судового пекла, кілька років чекала, доки її скаргу на порушення Україною статті 6 Конвенції з прав людини розгляне суд у Страсбурзі. Нарешті, міжнародний суд постановив: скаржник засуджений з брутальним порушенням міжнародних зобов’язань, прийнятих на себе Україною. І тепер цей громадянин замість того, щоби отримати автоматичну сатисфакцію від ріднесенької держави з вибаченнями за беззаконня, повинен писати заяву про перегляд незаконного вироку.

Але це зовсім не означає, що незаконний вирок буде скасований. Більш того, для того, щоби ця заява взагалі була прийнята до розгляду, незаконно засуджений громадянин має спочатку довести, що він про рішення Європейського суду довідався не більше, ніж 30 днів тому…

Ось воно, портновське правосуддя в усій красі.

(далі буде)

Володимир БОЙКО, спеціально для «ОРД»               23.02.2012 0:28

http://www.ord-ua.com/2012/02/23/portnovske-pravosuddya-prodovzhennya/?lpage=1

  

Портновське правосуддя - 1

Мабуть, це не зовсім справедливо – пов’язувати руйнацію залишків судової системи України з прізвищем людини, яка долучилась до цього процесу лише на фінальній стадії. Та й з числа тих, хто впродовж останніх 12 років «реформував» українське судочинство, Андрій Портнов, напевно, найяскравіший і найталановитішій. Але Історія – єхидна дама, якій, до того ж, не відомо почуття справедливості. Вона частенько карає невинуватих і нагороджує непричетних, роздає в’їдливі епітети та прізвиська, возвеличує одних і принижує інших, виходячи лише з їй одній відомих причин. Тож хай не ображається Андрій Володимирович, якщо з натовпу «реформаторів» української юстиції тітонька Історія увічнить на своїх скрижалях саме його прізвище – поряд з середньовічним суддею Шемякою та опричниками Басмановими.

Загальновідомим є той факт, що в Україні правосуддя відсутнє взагалі. Є система загальних, господарських і адміністративних судів на чолі з вищими спеціалізованими судами, є Верховний Суд України вкупі з Конституційним Судом, є Державна судова адміністрація, є навіть таке дивне створіння, як Вища рада юстиції, а правосуддя – в загальноприйнятому сенсі – не має. А те дійство, яке щодня відбувається по всій країні в храмах Феміди, якщо і йменується «відправленням правосуддям», то лише в лапках. Якщо ж без лапок – то лише з додаванням прізвища керівника Головного управління з питань судоустрою Адміністрації Президента України.

Хай назва не вводить у оману: портновське правосуддя – це не правосуддя, а національна форма існування ринку замовних судових рішень, яка ґрунтується на специфічних процесуальних нормах. Ці норми, по-перше, заперечують об’єктивний характер суспільних правовідносин і, по-друге, максимально обмежують у доступі до судочинства більшість населення держави.

Якщо звичайне правосуддя існує задля розв’язання спірних правовідносин, що виникають у суспільстві, то портновське правосуддя покликане здійснювати перерозподіл матеріальних ресурсів (грошових коштів, нерухомості, корпоративних прав тощо) шляхом оформлення від імені держави певних процесуальних документів – ухвал, постанов, рішень і вироків. Саме складання цих документів і є предметом такого різновиду підприємництва в Україні, як «суддівська діяльність».

Реформа по-маленькому

Портновське правосуддя в Україні почало оформлюватись задовго до потрапляння Андрія Портнова на екрани телевізорів. У витоків цього явища стояли люди, які згодом опинились з Андрієм Володимировичем по різні боки барикади. Наприклад – екс-голова Верховного Суду України Василь Онопенко. Або нинішній суддя Конституційного Суду України Віктор Шишкін. Чи народний депутат України Юрій Кармазін.

Нинішнє портновське правосуддя бере свій початок від так званої «малої судової реформи», першою жертвою якої став ще в 2001 році Цивільний процесуальний кодекс Української РСР з його принципами усності, гласності, безпосередності, доступності. Радянський ЦПК, попри загальновідомі вади соціалізму, був максимально підпорядкований інтересам пересічного громадянина, що звернувся до суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав. Громадянин міг бути безграмотним (а тому заяви та клопотання робилися усно з занесенням у протокол судового засідання), не мати коштів на оплату послуг адвоката (а тому представляти свої інтереси міг доручити сусідові, причому для цього не потрібно було навіть нотаріального доручення, а достатньо лише усної заяви в суді), бути неспроможним оплатити державне мито та інші судові видатки (а тому суд міг звільнити такого громадянина від непосильних платежів). Справи розглядалися протягом 20 днів (трудові спори – протягом тижня), а судові рішення виконувалися.

Попри двоступеневу судову систему (суди першої та касаційної інстанцій), діяла – і вельми ефективно – система нагляду, коли на прохання громадянина або навіть з власної ініціативи прокурор області чи голова обласного суду могли приносити протести в президію касаційної інстанції на рішення, що вже набули законної сили, тим самим створюючи додатковий механізм виправлення судових помилок. А Генеральний прокурор чи голова Верховного Суду могли внести протест на рішення по конкретній справі навіть у Пленум Верховного Суду України. І вносили, між іншим.

Мала судова реформа покінчила з багатьма «родимими плямами» соціалізму. Вона скасувала участь громадських захисників та обвинувачів у кримінальному процесі, унеможливила розгляд у судах скарг на дії слідчих та перетворила на бездумний конвеєр процедуру обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.

У цивільному процесі пішли в небуття розумні строки судового розгляду та інститут нагляду. Після того, як державне мито стало справлятися до місцевих бюджетів, суди втратили право звільняти малозабезпечених громадян від його сплати, а саме мито по окремих категоріях спорів у 2003 році сягнуло 10% ціни позову. Але чи не найбільшим перлом стали зміни, внесені до статті 293 ЦПК України в тодішній редакції: «апеляційна скарга, апеляційне подання прокурора викладається чітким машинописним текстом… В апеляційній скарзі, апеляційному поданні прокурора зазначаються … повна і точна назва осіб, які беруть участь у справі, їх місце проживання або знаходження, номер засобів зв’язку».

У цій фразі був закладений один з двох принципів подальшого «реформування» українського судочинства – зробити його недоступним для громадян. Все подальші «реформи», у тому числі й ті, що проводяться зараз під проводом Адміністрації Президента – то лише творчий розвиток цієї фрази.

І дійсно: що стосується прокурорських працівників, то, можливо, вони й оргтехнікою достатньо забезпечені, і вміють без проблем встановлювати «номери засобів зв’язку». Але уявіть бабцю, яка домагається в суді виплати заборгованості з пенсії і яка встановлює адресу електронної пошти відділення Пенсійного Фонду та викладає її «чітким машинописним текстом». А як бути тим громадянам, які знаходяться під вартою або в місцях позбавлення волі? Мають такі громадяни право звертатися до суду в цивільних справах, щоби, наприклад, вступити в спадок чи розірвати шлюб? Безсумнівно мають. Але як вони довідаються в камері про «номери засобів зв’язку» та одержать доступ до комп’ютера?

Втім, цього шедевру юридичної думки вже немає – на місці покрученого ЦПК радянського «розливу» повстали новий Цивільний процесуальний кодекс України та Кодекс адміністративного судочинства України, а цивільне судочинство було штучно розділено на дві окремі галузі – власне, цивільне, та адміністративне. Цей розподіл слугував виключно виділенню в окреме, так зване «адміністративне», судочинство самих «жирних» цивільних справ, навколо яких обертались найбільші суми.

Страшний суд. Адміністративний

Поява в Україні адміністративного судочинства (відповідний Кодекс був прийнятий Верховною Радою 6 липня 2005 року) ознаменувала собою перехід до наступної стадії утворення портновського правосуддя – стадії юридичного оформлення його головних засад.

Взагалі-то, природа суспільних правовідносин передбачає існування лише двох видів судочинства – кримінального та цивільного. І господарські, і адміністративні суди вигадані в Україні з єдиною метою – упорядкувати ринок замовних судових рішень та сконцентрувати в одних руках найприбутковіші справи. У плані доходності адміністративне судочинство випереджає навіть кримінальне, оскільки саме тут формується левова частка замовних судових рішень – про скасування податкових рішень-повідомлень, про скасування рішень місцевих органів влади про виділення (чи відмову у виділенні) земельних ділянок, про визнання неправомірними дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень тощо.

Чітка вертикаль (окружні адміністративні суди — адміністративні апеляційні суди — Вищий адміністративний суд України) з перших днів існування перетворили адміністративне судочинство на насос, який вправно всмоктував гроші заможних громадян ще на стадії подачі позовної заяви й передавав їх на вищі щаблі. Доказом чого, до речі, слугують суми, які озвучувались у ході розгляду кримінальної справи, порушеної проти колишнього голови Львівського апеляційного адміністративного суду Ігоря Зварича.

Одна біда – нерідко в цей процес втручався Верховний Суд України на правах другої касаційної інстанції. І тоді летіли шкереберть усі домовленості, а куплені судові рішення перетворювались на купку нікчемних папірців. Війна між очільниками портновського правосуддя (Андрієм Портновим, Сергієм Ківаловим, Олександром Пасенюком та Олександром Лавриновичем) і колишнім головою ВСУ Василем Онопенком була неминучою. 2010 рік пройшов під знаком цієї боротьби – арешт зятя Онопенка Євгена Корнійчука та обшук вдома у самого Онопенка мали вгамувати останнього. Але остаточну крапку в цій борні поставили зміни до Кодексу адміністративного судочинства України, внесені законами України від 07.07.2010 і від 17.11.2011.

Взагалі-то в КАС України з моменту прийняття в 2005 році й до цього дня зміни вносились 36 разів, при чом кожного разу приймалась, по-суті, нова редакція. Характер цих змін прекрасно ілюструють суть портновського правосуддя – заперечення об’єктивної природи суспільних правовідносин та максимальне обмеження громадян в доступі до правосуддя.

Нинішні «реформатори» переконані, що «закон, що дишло», а законодавча техніка покликана лише оформлювати красивими словами ті геніальні ідеї (типу – а давайте, хлопці, заберемо у Васьки Онопенка можливість скасовувати постанови господарських судів), що надходять у світлі голови керманичів портновського правосуддя. Про те, що закон має оптимальним чином регулювати суспільні правовідносини, які об’єктивно існують, в кабінетах «реформаторів» навіть не здогадуються.

А тим більше їм не спадає на думку, що правосуддя – це ще й запобіжник соціальних протестів і якщо обмежувати громадян у можливості обстоювати свої права легітимним чином, то вони їх почнуть захищати в нелегітимний спосіб.

Ось візьмемо, наприклад, новацію, привнесену в КАС України на вістрі боротьби з Верховним Судом у частині строків звернення до адміністративного суду. Початкова редакція Кодексу адміністративного судочинства України встановлювала, що громадянин або юридична особа приватного права можуть оскаржити нормативно-правовий акт, рішення, дії чи бездіяльність суб’єкта владних повноважень впродовж одного року з дня, коли позивач дізнався чи мав дізнатись про порушення його прав, свобод та законних інтересів. При цьому суд міг відмовити в задоволенні позовних вимог з причин пропуску строку давності лише в тому разі, якщо на цьому наполягав відповідач і якщо строк був пропущений без поважних причин.

Якщо ж відповідач – державний орган, представник влади або орган місцевого самоврядування – не вимагав відмовити в позові саме з мотивів пропуску строку давності, суд з власної ініціативи не міг цього зробити. Більш того, навіть у випадку, якщо відповідач наголошував на тому, що строк звернення пропущений, все однаково суд був зобов’язаний розглянути справу в повному обсязі – саме тому, що в усьому цивілізованому світі визнання пропуску позовної давності вважається способом захисту від позовних вимог, ініціювати який може тільки відповідач і який суду належить оцінювати нарівні з іншими доводами відповідача.

Отже, заперечення проти позову з мотивів пропуску строку звернення до суду було способом захисту, що надавало додаткову гарантію дотримання прав і свобод громадян-позивачів, більша частина яких є необізнаними в юридичних тонкощах, не слідкують за прийняттям нормативно-правових актів і не знають порядку оскарження актів індивідуальної дії. Через це громадяни, як правило, звертаються до суду з позовом до органів державної влади вже тоді, коли їм урвався терпець оббивати пороги чиновницьких кабінетів, а це, як правило, призводить до пропуску встановленого строку звернення до суду.

Законом України від 07.07.2010, внесеним Президентом України, ситуація змінена докорінно. Мало того, що строк звернення до адміністративного суду зменшено до 6 місяців, тепер суд має повне право з власної ініціативи взагалі не приймати позовну заяву до розгляду й не відкривати по ній провадження, якщо вирішить, що шестимісячний строк пропущено позивачем «без поважних причин» — без судового засідання й без заслуховування думки сторін. І це не все. Якщо навіть суд таки прийняв позов до розгляду, у будь-який момент він, згідно з новою редакцією КАС України, може передумати й залишити позовну заяву без розгляду. Не відмовити в позові, як було раніше, коли суд лише виконував функції арбітра в спорі між позивачем і відповідачем, а саме залишити позов без розгляду з ініціативи суду.

Невеличкий приклад. Кілька днів тому автор спостерігав у Окружному адміністративному суд м.Києва одну таку справу. Розглядався позов про відшкодування шкоди, завданої НЕПОВНОЛІТНЬОМУ діями органу державної виконавчої влади. Позивач пропустив строк звернення до суду – по-перше, треба було чекати, коли йому виповниться 18 років, а, по-друге, мало місце вкрай тяжка ситуація, що склалась у нього в родині. До клопотання про поновлення строку звернення до суду були підкладені медичні довідки, листи правозахисних організацій і навіть звернення народних депутатів на адресу органів прокуратури та органів опіки й піклування, з яких витікало, що обставини пропуску строку, дійсно, були винятковими.

Суд прийняв позов до провадження, оскільки навіть відповідач заявив, що строк позивачем пропущено з поважних причин. Але потім пані суддя подумала-подумала і через три місяці з моменту порушення провадження по справі передумала та залишила позов без розгляду. Бо мала багато іншої роботи.

І таких прикладів – безліч.

Цікаво, чи розуміє Портнов, що він чудить? – Думаю, що ні. Я уважно слідкую за законотворчою діяльністю Андрія Володимировича й давно дійшов висновку, що допускати до цієї роботи його не можна категорично. Він – винятковий менеджер, системна людина й блискучий тактик (сподіваємось, у цих оцінках нас підтримають і колишній голова Окружного адміністративного суду Олег Бачун, і екс-заступник Генерального прокурора України Олександр Шинальський), але абсолютно не усвідомлює суспільних наслідків тієї чи іншої правової норми й не здатен передбачити, чим чергове законодавче нововведення закінчиться через пару років. У нього просто мозок «заточений» на іншу діяльність, завдяки чому у Верховній Раді колеги по фракції його за очі називали «Рейдюша Портнов».

Люди типу Портнова в принципі не усвідомлюють, що юридична наука вивчає об’єктивні закономірності, а не обслуговує примхи радника Президента чи інтриги голови парламентського Комітету з питань правосуддя. Їм не відомо, що юриспруденція – це реалізація абстрактної алгебри, де роль елементів множин виконують суб’єкти права, а роль операцій, заданих на цих елементах – правовідносини. Норми права, як і теореми певної математичної моделі, є взаємопов’язаними, оскільки є логічним наслідком однієї догматики (система аксіом), тож довільна зміна правових норм неодмінно веде до внутрішніх суперечностей і розвалу всієї правової системи.

Наслідком такого розпаду правової системи буде (власне, вже є) зникнення легітимного правосуддя, тобто визнаного суспільством механізму розв’язання спорів. А це рано чи пізно призведе до соціального вибуху.

 (далі буде)

Володимир БОЙКО, спеціально для «ОРД»               21.02.2012 0:16

http://www.ord-ua.com/2012/02/21/portnovske-pravosuddya-/

Як буковинська міліція Ахметова обікрала

Вороги намагатимуться будь-якими шляхами замовчати про їхні злочини, наведені вище. Адже арештували мене через одну годину після моєї телефонної розмови із спеціальним кореспондентом Першого національного каналу Мирославом Шевчуком, якому я погодився дати ексклюзивне інтерв’ю про те, як незаконно привласнити з банку народного депутата Ахметова Р.Л. керівництву буковинської міліції 5 млн. грн.

Нижчеописана історія бере початок у вересні 2005 року. У Глибоцькій районній газеті «Новий день» я прочитав оголошення про проведення прилюдних торгів. Сплативши гарантований внесок та зареєструвавшись, я став учасником по реалізаці майна боржника МКДО «Райагробуд», а саме адмінбудинку (контори) та котельні. Стартова ціна стаеновила 14955 грн. запропонувавши ціну 42 500 грн., мене визнано переможцем прилюдних торгів. Отримавши всі документи на право власності, я зареєстрував дане майно у Глибоцькому БТІ. Пізніше подаруваві дане майно своєму батькові Жижиян А .Д.

Договір дарування нотаріально посвідчений, у районному БТІ зареєстрований, але через 6 років, у 2011 році, слідчий УБОЗу Беженар О.Ф. у своїй творчій роботі під назвою – обвинувальний висновок – напише, що договір мав формальний характер, тому він підроблений. Порушить карну справу за ст.358 ч.2 КК України (підробка документів).

Пізніше мені стало відомо, що попередній власник майна МКДО «Райагробуд» звернувся із позовною заявою до суду про визнання торгів недійсними через незаконні дії посадових осіб відділу державної виконавчої служби. Так, Герцаївським судом 18.04.2006 р. винесено ухвалу про залишення без розгляду даної позовної заяви через повторну неявку позивача.

Рішення суду набрало законної сили. Батоко замовив проект реконструкції адмінбудинку під восьмиквартирний житловий будинолк. Отримавши всі необхідні дозвільні документи та провівши, згідно з проектом, всі необхідні будівельні роботи, об’єкт ввели в експлуатацію. Але «пррофесійний» слідчий УБОЗу Беженар О.Ф. кваліфікував ці дії як використання завідомо підробленого «документа» (договора дарування) – ст.358 ч.3 КК України.

У серпні 2006 року МКДО «Райагробуд» звернувся зі скаргою до Апеляційного суду на ухвіалу Герцаївського суду від 18.04.2006 р. Тобто той факт, що позивач свідомо пропустив строки на оскарження (15 днів), а майже п’ять місяців очікував, коли Жижиян А.Д. закінчить реконструкцію будівлі, ставить під сумнів порядність намірів «Райагробуду». Але Апеляційний суд не змінив згаданого рішення та закрив провадження.

Після проголошення рішення Апеляційного розміщувались оголошення в ЗМІ про продаж квартир в смт Глибока. На той момент я розумів, що спір між «Райагробудом» та виконавчою службою вичерпаний. Всі квартири були реалізовані.

Через п’ять років, у 2011 р., слідчий УБОЗу Беженар О.Ф. скаже, що продаж квартир має ознаки злочину ст.209 ч.3 КК України – відмивання коштів. Що є повною нісенітницею. Але про це згодом.

У 2006 році МКДО «Райагробуд» повторно звертається до суду із позовом до Глибоцької виконавчої служби про визнання торгів недійсними. Як мені стало відомо пізніше, якщопозовна заява залишена судом без розгляду, позивачу не забороняється звернутись повторно із того ж приводу до того ж суду, що і було зроблено. Так, рішенням Герцаївського суду 28.02.2007 р. ухвалено рішення про визнання торгів недійсними через незаконні дії посадових осіб Глибоцького ВДВС. І це після того, як всі квартири були продані!

Для придбання квартир частина покупців звернулась за кредитами до комерційних банків. Дізнавшись про рішення Герцаївського суду від 28.02.2007 року покупці звернулись до продавця квартир, щоб їм повернули власні кошти (аванси), які були сплачені до укладання договорів купівлі-продажу. Аванси, близько 20% вартості квартир, відразу було повернуто. Покупці, які звертались до комерційних банків, відмовились погашати кредити.

Банки звернулись до суду про реалізацію квартир для погашення боргу. Рішення судів у 2008 році передано до виконавчої служби, але до цього часу жодних дій по виконанню рішень суду не зроблено. У вересні 2008 року МКДО «Райагробуд» звернувся із позовною заявою до суду про визнання договорів купівлі-продажу даних квартир недійсними. Так, 19.09.2008 року Глибоцький суд виніс рішення, де визнав всі договори купівлі-продажу недійсними (покупці визнали позовні вимоги).

Покупці звернулись із позовними заявами до суду про стягнення з мого батька вартості квартир. Відповідач у суді визнав позовні вимоги. Так, 22 грудня 2008 року Шевченківський суд зобов’язав Жижиян А.Д. відшкодувати покупцям квартир матеріальні збитки у сумі близько 4 млн. грн.

У січні 2009 року мій батько Жижиян А.Д. звернувся до суду з позовом до ВДВС в Чернівецькій області про стягнення збитків, завданих діями цього відділу. Рішенням Шевченківського суду від 12.03.2009 року позов задоволено. Зобов’язано виконавчу службу відшкодувати матеріальні збитки у сумі 5888974 грн. Жижиян А.Д.

Ухвалою колегії суддів Апеляційного суду від 30.04.2009 р. апеляційне провадження в справі за скаргою виконавчої служби на вказане рішення суду закрито та рішення Шевченківського суду від 12.-3.2009 року про стягнення з ВДВС матеріальних збитків набуло законної сили.

За касаційною скаргою відділу виконавчої служби справу направлено до Верховного суду України, де винесено ухвалу, яка підтвердила законність всіх попередніх рішень та зобов’язало виконавчу службу відшкодувати Жижиян А.Д. матеріальні збитки.

Ідентична касаційна скарга чомусь була направлена і Головним управлінням юстиції в Чернівецькій області, на яку колегія суддів Верховного суду України 28.07.2010 року винесла ухвалу, яка також підтвердила законність всіх попередніх рішень і закрила провадження.

Оскільки рішення Шевченківського суду від 12 березня 2009 року неможливо було виконати, я за дорученням, від імені Жижиян А.Д., звернувся із заявою про перегляд рішення у зв’язку із нововиявленими обставинами. Ухвалою Шевченківського суду від 5.08.2009 року заяву було задоволено, справу призначено до нового розгляду.

Ухвалою Шевченківського суду від 16.11.2009 року клопотання позивача про зміну відповідача задоволено, в якості відповідача притягнуто Міністерство юстиції України, Державне казначейство України та ВДВС Глибоцького району. Головуючий у даній справі суддя Смотрицький В.Г.

Отже, на мою думку, не потрібно бути фаховим юристом, для того щоб зрозуміти про суто цивільно-правові відносини між потерпілими покупцями квартир, Жижиян А.Д. та відповідачами – органами державної влади.

Даний судовий спір виник через незаконні дії посадових осіб ВДВС, які своїми діями завдали збитків державі у сумі 5888974 грн. здається дивним, що винних до цього часу не притягнуто до відповідальності, натомість мене утримують під вартою.

Щодо справжніх причин мого арешту, адже зміст інкримінованих мені кримінальних справ виходить за межі здорового глузду:

У січні 2010 року до мене як до депутата Чернівецької обласної ради звернувся підприємець з м. Чернівці Пох О.К. Заявник просив допомогти отримати свої кошти, які були заблоковані на картковому рахунку його колеги по бізнесу Руденка В.Т. Рахунок знаходився у Львівській філії ПУМБ банку та був заблокований рішенням суду за поданням УБОЗу в Чернівецькій області. Варто зазначити, що «ПУМБбанк» належить народному депутату Ахметову Р.Л.

На згаданому рахунку було близько 5 млн. грн., приблизно половина належала заявнику.

Із наданих мені документів стало відомо про факт спроби викрадення із даного рахунку 5 млн. грн. співробітниками УБОЗу за підробленим документом (доручення від Руденка В.Т.) та кредитної картки, яку УБОЗівці вилучили під час обшуку.

Я передав копії даних документів до відповідних органів у червні 2010 року. Жодної реакції не було. І зараз це не дивно, адже пізніше стало відомо, що до цієї афери у 5 млн. грн. має відношення керівництво УМВС в Чернівецькій області. Але про це згодом.

На підставі наданих мені документів було підготовлено позовну заяву від Поха О.К. до Руденка В.Т. про стягнення боргу. Так, у квітні 2010 р. Шевченківський суд м. Чернівці ухвалив рішення про стягнення на користь Поха О.К. 2 млн. 470 тис. грн.

Після цього на мою адресу почали лунати погрози арештом від співробітників УБОЗу. Керівництво УМВС в Чернівецькій області «переконливо» просило не втручатись у дану справу та не «лізти на їхній огород». Поху О.К. також погрожували, наполегливо «просили» забути про цей борг та «відмовитись від допомоги депутата Жижияна І.А.».

Зі слів заявника, мені стало відомо, що в кабінеті одного із керівників буковинських міліціянтів Поху О.К. показали пакетик героїну. Сказали, що можуть продемонструвати фокус, як цей пакетик знайдуть у його кишені, а після – заарештують. Це мені тільки додало натхнення у цій справі і я не припинив допомагати Поху О.К. у межах своїх депутатських повноважень.

Щоправда, був тоді переконаний, що для того, щоб арештувати людину та запроторити громадянина у нашій державі за грати, потрібно зробити щось протизаконне – тепер упевнений, що помилявся. Напевно, часи, як і «поняття», змінилися.

1 квітня 2011 р. – Львівська філія «ПУМБ-банк» перерахувала 2 млн. 470 тис. грн.;

6 квітня 2011 р. – Пох О.К. отримав свої кошти;

7 квітня 2011 р. – проти мене порушили УБОЗівці ряд кримінальних справ;

8 квітня 2011 року – у мене вдома проводять обшук та заарештовують.

На мою думку, під час обшуку повинні були зникнути всі документи, які свідчать про факт спроби викрадення 5 млн. грн. співробітниками УБОЗу із банку регіонала Ахметова Р.Л. На щастя, їх їх вдома не було і вони до цьтого часу знаходяться у недоступному для перевертнів у погонах місці.

Про сфабрикованість інкримінованих мені кримінальних справ можна дійти висновку хоча б тому, що жодне вищенаведене рішення суду про визнання мого батька потерпілим не приєднано до матеріалів справи, смлідчий УБОЗу Беженар О.Ф. зробив вигляд, що йому про ни х невідомо. Хоча у своїх поясненнях, прикутий рукою кайданками до нижньої частини столу, я детально (18 ст. А-4) описав про дані обставини.

Також вартог зазначити, що «санкцію» на обшук та мій арешт видав згаданий суддя Смотрицький В.Г., якому достеменно відомо із цивільної справи, що у моїх діях відсутній склад злочину. Адже юридично до даної справи я не маю відношення. Я за дорученням представляв інтереси мого батька, якого двома рішеннями Верховного суду України визнано потерпілис у даній справі.

Також згаданий суддя Смотрицький В.Г. раніше виніс ухвалу співробітникам УБОЗу про зняття арешту із рахунку в «ПУМБ-банку» у м. Львів на підставі підробленого доручення від Руденка В.Т. та кредитної картки, яку УБОЗівці вилучили під час обшуку у квартирі боржника.

Пізніше згаданий суддя скаже, що ухвалу він не виносив і його підпис нібито підробили співробітники УБОЗу.

Варто зазначити, що по інкримінованих мені «злочинах» УБОЗівці раніше двічі порушували кримінальні справи: у 2007 році та у 2010 році проти співробітників комерційного банку. До мене того часу претензій не було та неодноразово давав свідчення у якості свідка. Та і в діях працівників банку склад злочину не знайшов підтвердження. Всі кримінальні справи закриті прокуратурою.

Як було вищезазначено, документи, які доводять причетність співробітників УБОЗу та керівництва буковинських міліціянтів до згаданої афери у 5 млн. грн.. я передав до відповідних органів у червні 2010 року. Вже у липні того ж року почали здійснюватись нові перевірки, допити. Нічого нового УБОЗівці не знайшли, тільки витратили чималі бюджетні кошти на експертизи.

Під час проведення досудового слідства мені наносили сильні удари по голові у присутності слідчого УБОЗу Беженара О.Ф. Наполегливо «просили», хоча б частково визнати вину у порушених справах. Звичайно, вину я не визнав.

Після того як слідчий УБОЗу Беженар О.Ф. зупинив мої катування, мені повідомили, що якщо я буду кудись скаржитись – зі мною станеться те саме, що із відомим буковинським журналістом Комаровим В.Ю.

Нагадаю, що Комаров В.Ю. виявив факт незаконного привласнення із Чернівецького обласного бюджету 1 млн. грн.. для нібито придбання коштовного обладнання та збирався оприлюднити даний факт. Але не встиг, його понівечене тіло знайшли у кар’єрі цегельного заводу у лютому 2010 року. Із офіційних висновків проведеної «перевірки», журналіст сам вистрелив собі у голову із травматичної зброї. Я звертався із депутатським запитом до правоохоронців, але віз і нині там.

Після моїх катувань я частково втратив слух у лівому вусі. У правому вусі слух повністю відсутній. Мені проведено аудіограму та лікарем-сурдологом Чернівецької обласної клінічної лікарні виставлено діагноз – правобічний хронічний кохлеарний неврит, глухота І ступеня. Лівобічний хронічний кохлеарний неврит, приглуховатість І ступеня.

Даний діагноз свідчить про часткову втрату працездатності та ознаки групи по інвалідності, спричинені внаслідок катувань.

Я неодноразово звертався до Президента України, Генерального та обласного прокурора, голови Апеляційного суду Чернівецької області. Якщо від окремих інстанцій відповіді і приходили, то тільки і формальні відписки. Кримінальні справи проти керівників УМВС в Чернівецькій області до цього часу не порушені, натомість мене утримують під вартою.

Слідчий УБОЗу Беженар О.Ф., замість заслуженого койко-місця у в’язниці, отримав службове підвищення. Але хіба це дивно? Головний «борець» на Буковині із хабарами із символічним прізвищем Харабара, як свого часу Леонід Брежнєв, завішаний медалями за липові показники.

Ця злочинна влада, вкинувши мене до в’язниці, зробила собі медвежу послугу. Тепер я на власні очі бачу, як і за що наших громадян кидають за грати. Як підкидають наркотики, і не важливо, що відбитки пальців відсутні – до в’язниці, генералу потрібні показники. Як без вини звинувачують у вбивстві, хабарництві, не важливо, що є алібі – потрібні показники. Свідків, що відмовляються давати потрібні їм покази, перекваліфіковують у підозрюваних – потрібні показники. Руйнують сім’ї, нівечать здоров’я. І не бояться ці нероби-кати ні Бога, ні чорта.

19 грудня 2011 року я оголосив безстрокове голодування. На моїє прохання у слідчому ізоляторі 27.12.2011 р. У мене відбулася зустріч із прокурором Чернівецької області Ковалем П.А. Він обіцяв розібратись та покарати винних…

Інкриміновану мені кримінальну справу скеровано до суду у червні 2011 року. Розгляд затягують, «футболять» справу із одного суду до іншого, уже змінився третій районний суд.

Я вже більше дев’яти місяців утримуюсь у слідчому ізоляторі. На даний час судове слідство у справі по суті навіть не розпочалось. Не опитано жодного учасника процесу. Їх понад п’ятдесят.

У листопаді 2011 року, перед судовим засіданням, де вирішувалось питання про звільнення мене із-під варти та запобіжний захід, до голови Глибоцького суду Косован Т.Т. завітали «мої старі друзі» із УБОЗу в Чернівецькій області. Пред’явили незаконно записану на диктофон розмову, яка компроментує даного суддю. Повідомили, що якщо мене відпустять із-під варти – його самого заарештують. Про даний факт не заперечує і сам суддя та свідчать інші обставини даного шантажу.

Починаючи з червня 2011 року і до цього часу мене утримують у камері №54 із неосудними (божевільними), про що свідчать ухвали судів про їх примусове лікування. Вони мені понівечили здоров’я, тепер пробують зламати морально.

У неофіційній формі працівники прокуратури повідомили, що я буду звільнений із-під варти тоді, коли погоджусь на обвинувальний вирок із умовним позбавленням волі.

Звісно, я не погодився. Я запитав, за які мої дії і де взагалі у даній справі є склад злочину? Прокурор пояснити не зміг!

Про відсутність у даній справі складу злочину може пересвідчитись будь-яка небайдужа людина. Всі наведені рішення судів можна знайти в Інтернеті, на сайті «Єдиний державний реєстр судових рішень».

Вороги намагатимуться будь-якими шляхами замовчати про їхні злочини, наведені вище. Адже арештували мене через одну годину після моєї телефонної розмови із спеціальним кореспондентом Першого національного каналу Мирославом Шевчуком, якому я погодився дати ексклюзивне інтерв’ю про те, як незаконно привласнити з банку народного депутата Ахметова Р.Л. керівництву буковинської міліції 5 млн. грн.

Отже, зважаючи на вищенаведене, прошу оприлюднити дану заяву та провести об’єктивне незалежне журналістське розслідування по зазначених у даній заяві злочинах.

Заздалегідь вдячний, з надією на підтримку, Ваш постійний читач, Ігор Жижиян.     20.02.2012 9:19

http://www.ord-ua.com/2012/02/20/yak-bukovinska-miliciya-ahmetova-obikrala/?lpage=1

Свято міліцейського інтелекту

Стаття «Суданетинебудет.ua», передрукована «ОРД» з дніпропетровської газети «Ліца», викликала жваве обговорення в коментарях. Ще б пак: у публікації йшлося про приголомшливе міліцейське хамство, причому з боку навіть не рядового «мусора», а начальника відділу ДАІ Дніпропетровського міськуправління Сергія Волчкова. Стаття оповідала, як пан підполковник страшенно образився на таксиста Шевченка С.В., який, припаркувавшись біля Індустріального райсуду, посмів не впізнати в обличчя начальника міської Державтоінспекції. Спочатку таксист був затриманий міліцією та оштрафований судом. Але цього ДАІ-шникам здалося замало й штраф був замінений на 15 діб арешту.

Невдовзі під статтею з’явився коментар під ніком «Волчков С.А.», у якому викладалась міліцейська версія того, що трапилось з таксистом.

http://ord-ua.com/2012/02/09/sudanetinebudetua/?page=3&lpage=1

Погодьмося, не кожен день доля-злодійка радує читачів «ОРД» творами аж цілого підполковника міліції з описом трудових буднів Державтоінспекції. Тож після виправлення незліченної кількості граматичних помилок вміщуємо крик душі начальника ДАІ м. Дніпропетровська з нашим коментарем.

15.12.11 я, подполковник милиции Волчков Сергей Анатольевич, начальник Госавтоинспекции города Днепропетровска, выходя за территорию Индустриального суда увидел, что въезд в суд, остановившись под запрещающим знаком, перекрыл автомобиль ВАЗ 21099 г.н. АЕ 9182 АА, как в дальнейшем выяснилось принадлежащий ТОВ “Приват Такси”. С целью прекратить нарушение ПДД, я, выполняя свои функциональные обязанности профилактики и предупреждения совершения правонарушений гражданами, проходя мимо сделал замечание водителю, предполагая, что он уберёт после этого машину. Следует отметить, я был в форме и водителю было видно, что замечание ему делает сотрудник милиции. На моё обращение водитель Шевченко С.В. отреагировал возмущенно, заявив мне повышенным тоном буквально следующее: Я приехал на вызов, поэтому где хочу там и стою! И буду стоять столько, сколько мне будет надо!».

Получив такой ответ, я представился водителю автомобиля, с указанием занимаемой должности, звания и фамилии, имени, отчества; а также довёл до сведения водителя, что он нарушил. После этого, согласно требованиям ПДД, предложил ему предъявить его водительское удостоверение и свидетельство о регистрации на автомобиль. На что, опять же, в грубой и неуважительной форме, услышал в ответ: «Ты не имеешь права ничего от меня требовать, ничего и никому, я, показывать не буду!».

Однако, Шевченко С.В. понимая, что ситуация обостряется, вдруг выскочил из автомобиля и стал привлекать внимание прохожих, искусственно создавая конфликтную ситуацию, после чего, сев в автомобіль, стал по рации вызывать группу поддержки в лице работников своего предприятия. Мною для оказания помощи был вызван ближайший наряд ДПС ГАИ, который прибыл на место инцидента через 5-7 минут, и я показал инспекторам водителя такси и указал на правонарушение, которое он совершил.

Инспектор ДПС ГАИ г. Днепропетровска Андреев Ю.П., подойдя к нему, отрекомендовался (притом, что они были на патрульном автомобиле, в форменном обмундировании и с нагрудными значками) и попросил, дублируя ранее озвученное мною предложение, предъявить все соответствующие документы на ознакомление. Но Шевченко С.В. не стал никого удивлять, был предсказуем, и на вполне законное требование – отреагировал категорическим отказом, продолжая нарушать Правила дорожного движения. И, не желая продолжать общение с сотрудниками милиции, пытался немедленно покинуть место нарушения ПДД. Но стараниями сотрудников ГАИ ему не удалось это сделать. Что его возмутило ещё больше, и он заявил, что пока на место конфликта не приедет юрист предприятия никому ничего давать он не будет.

В этот момент к суду подъехал автомобиль, так называемый «Автозак», перевозящий задержанных, который не имел возможности, из-за автомобиля Шевченко С.В., попасть на территорию суда. На предложение убрать автомобиль Шевченко С.В. не отреагировал, и сотрудники ГАИ были вынуждены вызвать эвакуатор, чтобы освободить проезд. Так вот, что было дальше…. На протяжении следующих 20 минут, гражданин Шевченко С.В., издеваясь над инспекторами ГАИ, не передавал требуемые документы. Манипулируя разными статьями Законов Украины, их частями и пунктами, при этом совершенно не связанными между собой, и не имеющих друг к другу никакого отношения, он пытался доказать инспекторам и собравшимся вокруг людям, что он ничего не нарушал и к нему просто придираются.

Так продолжалось до тех пор, пока к нему не подъехали 4 автомобиля этой же службы «Приват Такси», в одном из которых и прибыл юрист этой же организации. Вот только тогда, Шевченко С.В., отдал документы на автомобиль, водительское удостоверение и путевой лист, прошу заметить, не сотрудникам ГАИ, а прибывшему юристу. Который, в свою очередь, передал их инспекторам ДПС ГАИ. На водителя Шевченко С.В. был составлен административный протокол по ст. 122, ч. 1 КУпАП, за нарушение пункта 15.9 «и» Правил дорожного движения. В графе «объяснение правонарушения» его рукой написано: «зупинився у невстановленому місці».

Естественно, после 40 минут «обхаживания «драгоценного» водителя», после «песен и плясок» вокруг него в исполнении сотрудников Государственной автомобильной инспекции города Днепропетровска, Шевченко С.В. был доставлен в районное отделение по месту совершения. За неуважение к представителям органа правопорядка, и невыполнение требований сотрудников ДПС ГАИ при исполнении, на него был собран весь необходимый материал для передачи в суд.

На судебном разбирательстве, за подобное поведение, оскорбляющее сотрудников милиции и всех представителей государственной власти в целом, которое сопровождалось абсолютной уверенностью в безнаказанности, хамской ухмылкой на лице и подколками в адрес «предвзятых милиционеров», судья Грищенко вынес решение о наложении на гр. Шевченко С.В. штрафа в размере 170 гривен.

Через несколько дней после случившегося Шевченко С.В. пришёл ко мне на личный приём и заявил: его увольняют с работы из-за случившегося конфликта и он считает, что это делается по моему указанию. В беседе с ним я объяснил, что я не давал никаких указаний его руководству, не направлял никаких писем и т. п. и не имею к его увольнению никакого отношения и вообще он сам поставил в известность руководство своего предприятия, вызвав на место конфликта юриста и остальных работников. После общения с Шевченко С.В. я пригласил юриста предприятия и попросил объяснить почему увольняют Шевченко, юрист пояснил что с Шевченко С.В. был заключен пробный контракт на один месяц и поскольку за этот месяц у него были неоднократно конфликты как на предприятии с работниками, так и за его пределами, руководством было принято решение не продлять с ним контракт.

Спустя некоторое время нам сообщили с апелляционного суда, что меня и инспектора, составившего протокол, приглашают на рассмотрение протеста прокурора Индустриального района на решение судьи Грищенко в отношении Шевченко С.В. Придя в суд в назначенное время, мы увидели, что Шевченко не явился в суд, судья, начав заседание, опросил нас, посмотрел видео конфликта, которое мы приобщили к материалам дела, и перенёс заседание на другой день, и уже спустя 40 минут пришла мать Шевченко и сообщила, что он не смог явится в суд, ей сказали дату следующего заседания и мы ушли. О том, что Шевченко С.В. в результате апелляционного рассмотрения получил 15 суток административного ареста, я узнал из газеты. Я считаю это логическим завершением того, что у человека нет ни «тормозов» ни границ, в общения с органами правопорядка, которые, между прочим, потратили уйму времени на «укрощение» этого персонажа. А должны были нести службу на маршруте патрулирования, которая заключается в профилактике аварий на дорогах посредством предупреждения нарушений ПДД водителями, участниками дорожного движения.

Так почему все должны выполнять требования Правил дорожного движения, которые являются общими для всех, а гражданин Шевченко С.В. – нет? Ещё и высмеивать тех, кто должен следить за соблюдением вышеупомянутых правил. А давайте на секундочку представим, что же будет, если мы все, да хотя бы через одного, перестанем выполнять требования ПДД? На дороге настанет настоящий хаос. И в завершении, хочу акцентировать ваше внимание на том, что у начальника отдела ГАИ г. Днепропетровска Волчкова С.А. – никаких визиток нет, и НИКОГДА не было, тем более с личной подписью. О чём регулярно доводится личному составу на инструктажах. Хочу также добавить что всё сказанное мной подтверждается видеозаписью происшествия, а вот чем подтверждается статья клеветническая в газете мне неизвестно!

С уважением Волчков С.А.

Почитавши отаке, я спочатку був подумав, що це якийсь негідник прикривається світлим іменем підполковника Волчкова С.А. Урешті-решт, для того, щоби розмістити коментар на «ОРД» паспорт показувати не треба. Підписуйся хоч Сергієм Волчковим, хоч Віталієм Захарченком, хоч Карлом Марксом. Але кількість граматичних помилок і, головне, впевненість автора тексту в безкарності співробітників ДАІ переконували: писав явно міліціонер. І, мабуть таки, сам Волчков С.А.

Оцінювати факти, викладені в статті дніпропетровських журналістів, не буду – матеріалом не володію, документів не бачив, з учасниками подій не розмовляв. Але втриматись від коментування опусу підполковника Волчкова С.А. не можу.

Оповідання начальника Державтоінспекції Дніпропетровська про те, як він, побачивши на вулиці неправильно припарковий автомобіль, став сперечатись з водієм і «предложил … предъявить его водительское удостоверение и свидетельство о регистрации на автомобиль» – це штука, сильніша від «Фауста» Ґьоте. Цікаво, чи знає підполковник міліції Волчков С.А., що представники влади (на відміну від таксистів), взагалі-то, мають діяти виключно в межах повноважень і в спосіб, встановлений Конституцією та законами України? І що перевіряти документи в учасників дорожнього руху мають право виключно спеціально уповноважені на це співробітники ДАІ? Сподіваємось, Сергій Анатолійович розуміє, що йому ніхто не доручав швендятись біля Індустріального райсуду та припиняти адміністративні правопорушення. А якщо не розуміє – то пояснюємо, що таксист вчинив абсолютно правильно, пославши подалі людину в міліцейській формі, яка, не маючи на це жодних повноважень, вимагала надати документи.

Ми, звісно, розуміємо, що з інтелектуальним рівнем пана Волчкова йому належить не міським відділом ДАІ керувати, а, хіба, махати смугастою паличкою на перехресті. Через що він не усвідомлює, чим саме має займатись начальник Державтоінспекції мільйонного міста в робочий час. Тому радимо Сергію Анатолійовичу на майбутнє кожного разу перед виходом на вулицю запасатись бляхою з номерним знаком і маршрутним листом із зазначенням, де саме він має нести чергування. Бо інакше водії його будуть посилати в те місце, яким він думає, причому – на абсолютно законних підставах.

А ще радимо Сергію Анатолійовичу, якщо він не може стримати свої адміністративні позиви, возити з собою в машині цивільний костюм. І перед тим, як починати розбірки з таксистами на вулиці – перевдягатись. Щоби не ганьбити мундир.

Цікаво, а за яким дияволом начальник Дніпропетровського міського відділу ДАІ вимагав у таксиста документи? Навіщо вони йому знадобились? Невже Сергій Анатолійович збирався скласти на правопорушника протокол і винести постанову про накладання адміністративного стягнення за зупинку в невстановленому місці? Так може в нього з собою й бланки протоколів були? – А якщо ні, то навіщо він куражився?

Якщо міліцейська Служба внутрішньої безпеки впіймає співробітника дорожньо-патрульної служби, який на власний розсуд, без затвердженого маршруту патрулювання, та ще й без нагрудного знака перевіряв документи у водіїв, то вилетить горопашний з роботи впродовж 72 годин. Але те, що категорично заборонено сержанту, дозволяється підполковнику, який навіть розписує свої службові подвиги в коментарях на «ОРД».

 «Естественно, – пише далі начальник ДАІ Дніпропетровська, – после 40 минут «обхаживания «драгоценного» водителя», после «песен и плясок» вокруг него в исполнении сотрудников Государственной автомобильной инспекции города Днепропетровска, Шевченко С.В. был доставлен в районное отделение по месту совершения».

Те, що «естественно» для підполковника міліції, виглядає як збочення для людей з більш стійкою психікою. Оскільки «пєсні і пляскі» придуркуватих міліціонерів не є підставою для затримання громадян.

Цікаво, а в якості кого й у зв’язку з чим був доставлений громадянин Шевченко в райвідділ? – Пан Волчков може пояснити? Пункт 5 частини 1 статті 11 Закону України «Про міліцію» містить вичерпний перелік випадків, коли людина може бути примусово доставлена в околоток. «Пєсні і пляскі» до таких випадків явно не належать як і те, що, за твердженням міліціонерів, таксист Шевченко С.В. порушив Правила дорожнього руху. Оскільки осіб, які вчинили адміністративні правопорушення, можна доставляти у відділок міліції лише для складання протоколу або розгляду справи по суті й виключно в разі, якщо ці питання не можуть бути вирішені на місці. А жодних перепон для з’ясування формальностей на місце пригоди, як бачимо, не було.

Не могла бути підставою для затримання Шевченка С.В. і так звана «непокора», оскільки примусово доставити в райвідділ можна лише особу, яка виявила непокору законній вимозі працівника міліції, а вимоги підполковника Волчкова С.В. були явно незаконними.

Ще раз кажу: я не знаю, що відбулось біля Індустріального райсуду Дніпропетровська насправді, бо з очевидцями пригоди не розмовляв, матеріалів справи про адміністративне правопорушення не читав і про цю подію довідався з публікації в газеті «Ліца». Але я точно знаю, що би вчинив осудний начальник міськвідділу ДАІ, який, на відміну від Волчкова С.А., має пару клепок у голові. Він би не став на вулиці з’ясовувати відносини з таксистом – не царське це діло. Натомість зателефонував би черговому Дніпропетровської роти полку патрульно-постової служби ДАІ, доручив би розібратись і поїхав по своїх справах далі. Тим більше, що начальник міськвідділу ДАІ не наділений повноваженнями перевіряти документи в учасників дорожнього руху чи здійснювати провадження по справах про адміністративні правопорушення. А тому подальше затримання Шевченка С.В. – це явний і очевидний злочин, скоєний Волчковим С.А.

Ну, скажіть, люди добрі, хіба розумна людина, наділена погонами та посадою, може таке написати: «Манипулируя разными статьями Законов Украины, их частями и пунктами, при этом совершенно не связанными между собой, и не имеющих друг к другу никакого отношения, он пытался доказать инспекторам и собравшимся вокруг людям, что он ничего не нарушал и к нему просто придираются»? Або: «После общения с Шевченко С.В. я пригласил юриста предприятия и попросил объяснить почему увольняют Шевченко…»? Думаю – ні. Оскільки ані оцінка правових знань громадян (тим більше – зневажлива оцінка), ані спілкування з юрисконсультами підприємств з приводу працевлаштування учасників дорожнього руху до функціональних обов’язків начальника ДАІ Дніпропетровська явно не належить.

Також я не на секунду не сумніваюсь, що суддя Апеляційного суду Дніпропетровської області Сенченко І.М., який скасував постанову судді першої інстанції й розпорядився арештувати таксиста, діяв виключно на прохання Волчкова С.А. Як і прокурор Індустріального району Лисенко, що вніс протест. Сподіваємось, пан підполковник не стане запевняти, що він до цього непричетний – це вже буде просто клоунадою з його боку.

Але в такому разі Сенченка та Лисенка також треба гнати з посади туалетним віником, як і Волчкова. Ні, не за кричуще беззаконня. За таке в Україні не карають. А за те, що зв’язались з дурнем. Бо тепер кожний міліцейський собака знає, що суддя Сенченко виносить завідомо неправосудні рішення на прохання міліцейських чинів.

Ми розуміємо, що більшість міліціонерів – і підполковник Волчков С.А. не виняток – головою користуються лише в двох випадках: вони на ній носять кашкет і нею їдять. Тому начальникові ДАІ Дніпропетровська було б варто перед тим, як вміщувати свій допис на «ОРД», поцікавитись у розумних людей, чи можна писати про суддю Сенченко І.М. те, що він видав. Відповідаємо: ні. Бо тепер проти його честі треба порушувати дисциплінарне провадження.

Я розумію, що Сенченко такий же бовдур, як і Волчков і не знає, що провадження за статтею 185 КУпАП (як і інших статей Кодексу України про адміністративні правопорушення, санкція яких передбачає адміністративний арешт) має проводитись відповідно до норм Кримінально-процесуального кодексу. Це – категорична вимога Європейського суду з прав людини, рішення якого є в Україні джерелом права і обов’язкові до застосування всіма судами. Тепер одкровення дніпропетровського ДАІ-шника можна направляти до Вищої ради юстиції на доказ того, що суддя Сенченко брутально порушив присягу.

Тому радимо Сергію Анатолійовичу на майбутнє не смішити читачів «ОРД» своїми дописами. І, взагалі, спочатку думати, а вже потім робити. Якщо, звісно, є чим думати.

Володимир БОЙКО, спеціально для «ОРД»             14.02.2012 2:48

http://www.ord-ua.com/2012/02/14/svyato-milicejskogo-intelektu/

«Рекет по-родственному», или столько стоит судейско-прокурорский беспредел

Судебная система в Украине прогнила насквозь. Честнее было бы, наверное, наверное приватизировать суды и при входе вывесить тарифы за услуги. Скажем, вынесение приговора с условным отбыванием наказания от трёх до 15 штук, скостить пару лет отсидки – по штуке за год и т.д. Ведь ни для кого не секрет, что подобное давно практикуется в судах, тарифы действительно существуют: по имущественному иску в гражданском процессе, например, стоимость положительного решения составляет 10% от суммы исковых требований или цены иска. Подобные «рыночные отношения» в суде особенно пышным цветом расцвели в Донецкой области.

В Киеве с юмором давно называют украинское правосудие «пещерным» по аналогии с Печерским районным судом столицы. Не отстают от печерских «судеводителей» и их коллеги из других областей. Например, самый гуманный в мире Октябрьский районный суд Запорожья отпустил на подписку о невыезде насильника 15-летней девушки. Как говорится, все по таксе. Заместитель начальника сектора уголовного розыска Жовтневого РО майор милиции Илья Матвийчук рассказал, что в 2003 году злоумышленник уже был осужден за совершение разбойного нападения. В отношении преступника возбуждено сразу два уголовных дела по ч. 3 ст. 152 (изнасилование несовершеннолетней) и ст. 153 (насильственное удовлетворение половой страсти неестественным способом) Уголовного кодекса Украины, санкции которых предусматривают лишение свободы на срок до 12 лет. Кстати, тот же суд оставил за решеткой ребят, спиливших голову у памятника товарищу Сталину. А в Харькове судьи даже не являются гражданами Украины. Прокуратура вовремя подтвердила «факт приобретения 21.10.2004 гражданином Украины Бородиным М.М. гражданства Российской Федерации по упрощенной системе и выдачи ему 17.11.2004 паспорта гражданина Российской Федерации». Информацию о «двойном» гражданстве экс-председателя Апелляционного суда Харьковской области, а ныне судьи того же самого суда М.Бородина обнародовал в мае этого года на пресс-конференции в Харькове первый заместитель Главы Комитета Верховной Рады Украины по вопросам правосудия Юрий Кармазин.

Впрочем, все суды нынче равняются на самый передовой и продвинутый в мире донецкий суд. Одна из его составных – Киевский райсуд имени его председателя господина Баулина. Здесь судьи присягу не нарушают. Потому как здесь работают судьи, не изволившие ее принять. И судят так десятилетиями. Вот о делах и достижениях этого суда и хочется сегодня рассказать уважаемому читателю.

И не на примере нашумевшего, резонансного дела, а на примере обычного, гражданского – дела по иску Сергея Щербины, которое рассматривается уже почти шесть лет. Изучая это дело, просто диву даешься умению доблестных баулинцев играть в пинг-понг в три руки совместно с Киевской районной прокуратурой имени бывшего её главы прокурора Сергея Софиева, нынешнего заместителя прокурора г. Киева.

Сергей Щербина рассказывает: «В декабре 1999 года я продал в городе Ужгороде квартиру и переехав на постоянное место жительства в Донецк, купил себе половину дома. Проведя реконструкцию старой части купленного домостроения за свои средства, рядом построил новый двухэтажный дом. При этом я использовал труд вольнонаемных рабочих. В 2005 году дом был введен в эксплуатацию на основании решения Киевского райсовета г. Донецк». Казалось бы, все хорошо, живи и радуйся. И на первом этапе этой эпопеи судья киевского райсуда, печально известный Виктор Попревич 11.07.2005 выносит правовое решение по иску Сергея к своему совладельцу домостроения Мудрицкому о том, что в связи с перестройкой дома идеальные доли собственности изменяются, и доля Сергея возрастает с 51 % до 75%. Заметим, что этот иск был признан Мудрицким полностью справедливым и не оспаривался.

Однако шок для Сергея наступил, когда вдруг это решение было оспорено в апелляционном суде его же близкими родственниками по поводу того, что и им должны быть выделены проценты собственности от данного строения. Под председательством судьи Г.В.Новиковой при участии судей С.В.Кияновой, Л.П.Ювченко решение Киевского райсуда отменяется, по причине якобы того, что родственники Сергея вложили в строительство огромные средства и более того один из родственников заказал в проектной организации –Территориальном институте по планированию и застройке городов Донецкой области «Донбассгражданнпроэкт» сметную документацию, а второй родственничек якобы заключил с частным предпринимателем Василием Кононенко договор на производство работ и их проплатил. Суд даже не удосужился проверить подлинность этих липовых документов и выносит решение о направлении дела на повторное рассмотрение в тот же суд, но другим составом судей. Мол, нужно удовлетворить аппетиты «бедных родственников». Сколько стоило подобное решение, история просто умалчивает.

С этого момента и начинается настоящая клоунада, а вернее судебно-прокурорская волокита. Сам Сергей вынужден проводить собственное расследование грубейшего правонарушения, если не сказать преступления, связанного с подделкой документов и дачей в суде заведомо ложных показаний. Оба правонарушения предусматривают по отношению к виновным уголовное наказание. Первой развалилась версия о составлении сметной документации по якобы заявке отца Сергея. Директор по экономике АОЗТ Территориального института по планированию и застройке городов донецкой области «Донбассгражданнпроэкт» четко указывает в своем письме от 26.05.2006 за №02-85 что «договор на выполнение работ по объекту «Жилой дом по ул. Сабинова, 33» не заключался и проектно-сметная документация не выполнялась институтом…». Более того, в Киевском райсуде сотрудница института Ирина Ходосова заявила, что данная смета была использована совсем для другого объекта, и там её подпись подлинная, а вот в сводном сметном проекте подписи исполнителей подделаны. То есть было совершено еще одно уголовное преступление: из института похищена служебная документация, в ней заменены некоторые листы и это выдано за новую разработку института.

Кроме того, оказывается, что частный предприниматель Конононенко заключать договора не имел права, так как фирма, печать которой он ставил, не существовала в природе. Заметим, что и родственники-то, как оказалось, никакого отношения к данному дому не имели. После долгой волокиты прокурор Киевского района г. Донецка Сергей Софиев 23.12.2006 года возбуждает уголовное дело. Как указывается в «Постановлении о возбуждении уголовного дела», «в настоящее время установлено, что проектно-сметная документация на объект – жилой дом по ул. Собинова, 33 работниками Территориального проектного института по планировке и застройке городов Донецкой области «Донбассгражданнпроэкт», предоставленная вышеописанными лицами в Киевский районный суд г.Донецка – не составлялась и должностными лицами описанной организации не подписывалась». Кроме того, согласно информации Главного управления статистики, КП «КОН», печать которого имеется на проектно-сметной документации, среди предприятий действующих и ликвидированных не значится. Кстати, вот этот «КОН» и связывают с именем господина Василия Кононенко. Казалось бы, хапай за шкуру «бедных родственников» и их подельника Кононенко и сажай в каталажку, и справедливость восторжествовала. Но не тут- то было. Но, как говорится, деньги не пахнут, а когда они сыплются, как из рога изобилия, трудно отказаться.

Но само возбуждение уголовного дела было простой формальностью. Сергей Софиев переадресовал расследования дела на Киевский райотдел милиции и, тем самым, умыл руки. Никакого контроля за следствием не осуществлялось, вследствие чего дело было успешно похоронено. Многочисленные обращение Сергея, жалобы на имя Генерального прокурора возвращались в Донецк и попадали на рассмотрение тому-же Сергею Софиеву. Получилось так, что прокуратура Киевского района элементарно покрывала деятельность лиц, отчуждавших собственность Сергея Щербины. Прокуратура не удосужилась даже при вынесении постановления о возбуждении уголовного дела узнать правильное название проектной организации, не проведено ни одной технико-криминалистической экспертизы документов, не установлены должным образом всех лица, замешанные в преступлении. Таким образом, под обвинением оказался один Кононенко. В таком виде после нескольких лет хождения уголовного дела из прокуратуры в милицию и обратно оно было направлено в суд для прекращения за истечением срока давности.

Оказалось дело в Киевском райсуде у судьи Чудопаловой С.В., где и было 21.07.2011 прекращено. Но ведь Кононенко действовал в сговоре с «бедными родственниками»! Интересно, кто же похищал документы? Известно, однако, что один из «бедных родственников» работал в ТОВ «Донецкий открытый университет», на который и изготавливалась проектно–сметная документация, из которой, скорее всего, и склеили подложную.

Сергей, не согласный с решением суда, обращается к прокурору г. Донецка Ольмезову с заявлением о необходимости обжалования постановления суда о прекращении уголовного дела. Оно перебрасывается снова в Киевскую районную прокуратуру. Как дело пойдет дальше, посмотрим: Софиев выбыл на повышение, а новая метла по новому метет.

Однако возвратимся к судебной чехарде. 28.04.2006 «честная и неподкупная» судья Киевского райсуда Шальева В.А. выносит заведомо неправовое решение о признании недействительным сам акт купли-продажи Сергеем Щербиной дома и наложение ареста на его часть дома. После чего идет на повышение в Окружной административный суд, а дело после повторной апелляции со стороны Сергея вновь попадает на рассмотрение в суд первой инстанции. Наверное, для обеспечения аппетитов «бедных родственников». А те, как рассказывает Сергей, не теряя времени, нагло вселились в дом и сам Сергей вместе с женой и детьми,один из которых инвалид, были вынуждены перебраться жить к матери жены. А судьи в это время занимались пинг-понгом.

После опротестования Сергеем подобного решения судьбы своей собственности, дело после многих проволочек оказалось в руках судьи Киевского райсуда Я.М. Рассуждай. Наконец, казалось бы, дело оказалось в руках относительно честного судьи этого суда. Во всяком случае, он ранее не был замечен СМИ в злостных фальсификациях и взяточничестве. Но вывод оказался преждевременным. После почти 4 лет затягивания рассмотрения данного дела 25.10.2011 года суд отказывает Сергею Щербине в его иске против «бедных родственников» и их подельника Кононенко.

Не удивительно, что Сергей Щербина просто возмущен подобным решением. «Документы, подтверждающие факт захвата моей собственности, я прилагал – в виде многочисленных постановлений об отказе в возбуждении уголовного дела, а также заключения участкового инспектора Алексеева А.В., подтверждающего факт вынужденного моего проживания по месту жительства родителей моей жены. Пытаясь узаконить свои права на принадлежащее мне на правах частной собственности владение, мои родственники подали иск о признании недействительным договора купли-продажи, обосновали все некоей сметной документацией. Вместе с договорами на строительство, которые оказались сплошной фальсификацией. И, тем не менее, несколько судей киевского райсуда, в частности Рассуждай, пошли на то, что на основании этих фальшивок вынесли заведомо неправовое решение. Судья даже не задался вопросом, каким образом договора о проведении строительных работ лицами, не владеющими на праве собственности земельным участком, могут быть выполнены надлежащим образом. Тем более, если в своей основе все они фальшивки».

Александр Белов, для “ОРД”                          09.11.2011 0:12

http://www.ord-ua.com/2011/11/09/reket-po-rodstvennomu-ili-stolko-stoit-sudejsko-prokurorskij-bespredel/?lpage=1