Козаки-бюджетники
Чотириста сорок років тому відбулася подія, яка визначила
розвиток України на багато десятиліть. Король Речі Посполитої Сигізмунд II
Август в червні 1572 прийняв на держслужбу 300 козаків. Їх вписали в
спеціальний список – реєстр, після чого вони стали називатися реєстровими.
Надалі запорізьке козацтво послідовно боролося за збільшення реєстру, тоді як
Сейм і землевласники не менш послідовно шукали приводи для зменшення кількості козаків,
що користувалися пільгами бюджетників.
Намагаючись навести порядок на неспокійному південному
кордоні, де козаки і татари вели перманентну війну, влада Речі Посполитої стала
думати про те, як би поставити на службу і приручити свавільних степових
лицарів. В кінці 1560-х вищезгаданий монарх звернувся до «підданим нашим,
козакам тою, котрі з замків і місць українних з'ехавші, на Низу перемешківают».
Сигізмунд Август застеріг козаків від несанкціонованих походів і вилазок, а
натомість запропонував нести службу при прикордонних замках... У підсумку,
триста козаків перестали бути чимось на зразок незаконного збройного
формування, ставши респектабельними держслужбовцями. Одна справа, коли ти
просто не платиш податки і забив на повинності, зовсім інша – коли ти офіційно
від усього цього звільнений, маєш свої права і обов'язки, та ще й отримуєш
зарплату з бюджету.
Незабаром новий король Стефан Баторій збільшив реєстрове
військо до 600 чоловік і надав їм ще цілий ряд преференцій. Реєстровики
отримали свою територію (Трахтемирів з околицями), свій суд та самоврядування.
Козацький гетьман і суддя підпорядковувалися тільки королю і коронному
гетьману, минаючи місцеві судову та виконавчу влади.
Бюджетні війни
середньовіччя
В 1590-му в реєстрі значилася вже тисяча козаків. Формально
козацтво розділилося: на легітимне реєстрове військо в Трахтемирові і
нелегітимний – у Запорізькій Січі. За останніми влада не визнавала козацьких
прав і привілеїв. Однак фактично грань між ними була досить умовною.
Щоб уникнути ускладнень у відносинах з Оттоманською Портою
та її васалами (Кримським ханством і Молдавським князівством), Річ Посполита
намагалася приборкати козацьку військову самодіяльність. У цьому зв'язку
реєстрові козаки серед іншого присягали не переходити межі «ні по воді, ні по
суші з метою грабунку і війни з сусідніми державами, не перехоплювати купців».
Також реєстровикам ставилося охороняти кордон не тільки від ворогів зовнішніх,
але також ловити і карати тих, хто «рушав у Поле за здобиччю». Але приборкати
одних козаків за допомогою інших виходило не завжди. Найчастіше реєстровики
знаходили спільну мову з січовиками і разом з'ясовували стосунки з місцевою
адміністрацією та магнатами-олігархами. Загалом, реєстровики хоч і перебували
на держслужбі, але часто йшли в опозицію.
Ситуація ускладнювалася тим, що, маючи потребу в дешевій
військовій силі, влада часто збільшувала чисельність реєстру в рази (до речі,
набрати і утримувати 6000 козаків було дешевше ніж, наприклад, 600 німецьких
піхотинців). Проте, після закінчення військових кампаній Сейм намагався
дембельнуть козаків, які, зрозуміло, не хотіли йти з держслужби, втрачати
зарплату і пільги.
Виписані з реєстру – випищики – були рушійною силою
козацько-польських воєн першої половини XVII століття. Перемога козаків мала
одним з наслідків збільшення реєстру. І навпаки, програвши, старшина
погоджувалася на його зменшення. Взагалі, якщо історію України (на відміну,
скажімо, від історії Росії) неможливо уявити без козацтва, то історію
запорожців важко собі уявити без боротьби за реєстр.
Найвидатніші гетьмани – Петро Сагайдачний, Михайло Дорошенко
– прославилися не тільки як полководці, але і як захисники корпоративних
інтересів козацтва, що добивалися збільшення реєстру.
Після своїх перших перемог Богдан Хмельницький збільшив
реєстр до 40 тисяч, однак після поразки під Берестечком – залишилося тільки 20
000...
Зарплату забрали – пільги
залишили
Бюджетний аспект війни з поляками був вичерпаний у 1654
році, коли Військо перейшло під протекцію московського царя. Згідно з Переяславським
договором реєстр склав 60 000 (при населенні приблизно в 3 мільйони). Однак в
умовах постійних воєн показачилось (тобто, серед іншого, не платило податків і
не відбувало повинностей) близько 60% населення (а в містах – до 80%). Причому,
Хмельницький, побоюючись протестів, не поспішав виправляти ситуацію. Ситуацію з
кампутом (так після переходу у московське підданство став називатися реєстр)
довелося розрульовувати його наступникам.
У Гетьманщині козаки примножили свої привілеї, але втратили
зарплату (і дійсно, який бюджет потягнув би утримувати таку ораву людей?). Так
з бюджетників вони стали просто пільговиками. Зарплату отримували тільки ті,
хто служив на постійній основі в охочекомонних полках – сердюки-піхотинці і
компанійці-кавалеристи. Крім того, час від часу гетьмани виписували платню
запорожцям.
При Мазепі у козаків забрали таку важливу станову привілей
як право на виготовлення і продаж горілки. Як і всі інші, вони мали право
вигнати «своєї» тільки з нагоди весілля або хрестин, а в інших випадках – йти в
шинок. Така держмонополія дозволила наповнити скарбницю, але, зрозуміло, не
додала гетьману популярності. Після переходу гетьмана на бік Карла ХІІ, Петро І
серед першочергових заходів скасував мазепинські «оренди і побори» – і не
прогадав.
Скасування пільг
по-царськи
На початку XVIII століття Річ Посполита остаточно
відмовилася від таких свавільних держслужбовців як козаки (втім, на приватній
службі у польських магнатів надвірні козаки залишалися до кінця сторіччя). А
ось в Російській імперії козаків спочатку розділили на дві категорії – залежно
від того, наскільки вони могли себе озброїти.
Виборні козаки, яких записали в нові кампут, відбували
тільки військову повинність (на своєму коні і зі своїм озброєнням). Більш
численною категорією виявилися підпомічники, які несли господарську та
кур'єрську службу, постачали продовольство і фураж, а також обробляли землю
виборних, коли ті несли військову службу.
Після ліквідації в 1783 р. полкового
військово-адміністративного устрою козацька старшина, як правило, без проблем
отримувала дворянство. Так що в підсумку дворян в українських губерніях було
більше, ніж у росіян. Виборні також зберегли станові привілеї. А ось підпомічники
здебільшого стали державними селянами, менше – кріпаками.
Багато незадоволені тим, що їх записали «в мужики»,
скаржилися з цього приводу в Сенат. Такі позови, як правило, розглядалися
роками, іноді – на користь скаржників.
Від скарг – до
непокори
У низці випадків, коли козаків хотіли закріпачити, ті
відповідали повстаннями. Причому, часом для упокорення борців за пільги
доводилося застосовувати навіть артилерію.
Найбільший резонанс мало повстання в селі Турбаї (тепер в
Полтавській області). У 1789 році незадоволені рішенням Сенату, який визнав
козаками лише меншу частину турбаївців, вони від душі побили суддів, які вели
справу, роззброївши військову команду, яка охороняла їх, вбили сімейство
місцевих поміщиків і спалили їх маєток. Турбаївці організували самоврядування і
висунули вимогу: або записуйте всіх нас козаками, або «приходьте нас усім
царством брати».
Намісник князь Григорій Потьомкін хотів вирішити конфлікт
мирним шляхом, оскільки силове рішення мало б дуже негативний резонанс. Проте
незабаром після його смерті (1791) влада в 1793-му втихомирила бунтарів за
допомогою батальйону піхоти при двох гарматах і двох сотень донських козаків.
Один з останніх резонансних випадків боротьби за козацькі
пільги стався під час Кримської війни (1853-1856). Весною 1855-го царський
маніфест із закликом записуватися в ополчення селяни Київської губернії
інтерпретували так, ніби тих, хто «записалися в козаки» звільнять від
кріпацтва. Стали складати козацькі компути, забили на панщину і організували
самоврядування. «Київська козаччина» охопила майже всю губернію, перекинувшись
на Чернігівську. В підсумку, на упокорення «ополченців» довелося кинути
війська, в сутичках загинуло близько 60 осіб.
Взагалі ж, Російська імперія куди більш м'яко вирішила козаче
питання, ніж Річ Посполита, а тому і не зіткнулася з таким опором пільговиків.
Дмитро Шурхало, для «ОРД» 08.06.2012
0:06
Олександр Гогун
ЯК «НАРОДНІ МЕСНИКИ» МСТИЛИ
НАРОДОВІ
Про деякі особливості
совєтського партизанського руху на території України в роки
Другої світової війни
У совєтській
історіографії й міфології картина нацистської окупації СССР представлена
кількома доволі простими схемами. Зокрема стосовно комуністичного
партизанського руху було висунуто низку постулатів, за рамки яких донедавна
просто заборонялося виходити:
– совєтські партизани мали всебічну підтримку мирного
населення;
– головна мета партизанського руху – боротьба з німцями,
другим завданням був захист населення від терору та репресій ворогів;
– матеріально й матеріяльно-технічно «народні месники»
забезпечували себе за рахунок трофеїв, забраних у противника, при чому частину
з них повертали місцевому населенню.
У совєтські часи ці тези, завдяки багаторазовому
повторенню, досить міцно закріпилися у свідомості населення, і в останнє
десятиліття практично не зазнавали переоцінки. Працюючи над темою національного
українського повстанського руху, автор натрапив на низку документів, які прямо
чи опосередковано вказують на провокаційну й репресивну роль совєтських
партизанів на окупованій нацистами території. Оскільки червоні партизани були
інструментом тоталітарної держави, що перебувала в стані війни, мирні мешканці окупованих територій
стали заручниками двох тираній – гітлерівської та сталінської.
Спираючись на доступний дослідникові комплекс документів,
ми розглянемо репресивно-каральну функцію партизанів на прикладі ситуації в
Україні. Зазначимо також, що оприлюднені в Латвії у ході справи Василя Кононова
матеріали й низка введених в обіг документів про окупаційний режим у Білорусі[1]
свідчать: таку ж функцію партизани виконували й на інших окупованих територіях
СССР.
«Всенародна підтримка совєтських партизанів»
Тут необхідно зробити короткий екскурс в історію
партизанського руху України в роки совєтсько-німецької війни.
Керуючись доктриною «малою кров'ю на чужій території»,
РККА й НКВД-НКҐБ не підготувалися до ведення партизанської війни на власне
совєтській території. Проте відступаючи, війська все ж встигли залишити
підпільні комуністичні структури, більшість з яких викрили німці (а часто вони
й самі здавалися) у перші місяці окупації. Партизанський рух 1941 року в
Україні переважно був представлений погано організованими угрупованнями
оточених і розбитих з’єднань Червоної армії. Частково їх знищили окупанти й
колабораціоністи, інші ж просто вимерзли дуже холодною зимою 1941-1942 рр. У
результаті напровесні 1942 р. в Україні лишилися тільки маленькі групки
партизанів, які не завдавали особливого клопоту окупантам.
Уже з 1941 року НКВД масово кидає за лінію фронту підпільників,
розвідників і диверсантів. У 1942-му 4-те управління НКВД УССР направило в тил
ворога 2027 розвідників-одинаків і 595 розвідгруп. Назад повернулося 400
розвідників (20%) і 34 групи (6%).[2]
Усі інші загинули або зникли безвісти.
Отже, організатором розгортання підпільного й
партизанського руху в тилу ворога була не Червона армія, а НКВД. При чому зі
щойно наведених фактів можна бачити, як керівники підпілля й розвідки
«цінували» життя своїх підлеглих. Тільки важкими умовами втрати 80-94%
особового складу пояснити не можна.
Частково стихійний партизанський рух Москва намагалася
взяти під контроль. 30 травня 1942 року створюється Центральний штаб
партизанського руху (ЦШПР), а 20 червня – підпорядкований йому Український штаб
партизанського руху (УШПР). Обидві структури організовувалися за участю НКВД
СССР і НКВД УССР, тому більшість керівних посад у них мали працівники
репресивно-каральних органів. Партійна номенклатура також відігравала провідну
ролю в керівництві червоними партизанами.
Приміром, очолював ЦШПР Перший секретар ЦК КП(б) Білорусі
Пантелеймон Пономаренко, а Перший секретар ЦК КП(б)У Микита Хрущов був
куратором діяльності УШПР. Керівництво відіграло не останню ролю в перетворенні
«народних месників» на пострах для українських сіл.
На середину-кінець 1942 року в лісах північно-східної
України й прикордонної Брянщини поступово активізуються загони Ковпака й
Сабурова, які налічували по 1000-1600 осіб, на Волині – загони Федорова й
полковника Бринського, в житомирських лісах – Якова Мельника.
У плані дій партизанських загонів на зимовий період
1942-1943 рр., підписаному керівником УШПР майором ҐБ Тимофієм Строкачем 22
листопада 1942 року, зазначалося: «Станом на 15 листопада 1942 рік на обліку
перебуває 55 партизанських загонів, які діють на території України, загальною
чисельністю 6350 осіб, з них постійний радіозв'язок з Українським штабом
партизанського руху мають 38 партизанських загонів загальною кількістю 5027
осіб».[3]
У цій оцінці слід брати до уваги дві похибки. По-перше, в
документі не враховуються учасники загонів, які не мали жодного зв'язку з
Центром. Тому такі загони ми не розглядатимемо в статті, позаяк подібних
партизанів важко назвати «червоними». Також не зовсім зрозуміло, чи можна їх
узагалі називати партизанами. Друга похибка полягає у тому, що під час
переписки з Центром командири партизанських загонів свідомо завищували
кількість своїх підлеглих. При цьому вони керувалися міркуваннями банального
окозамилювання: «...за третій квартал цього року наш загін зріс на 16,4%, отже,
завдання партії та уряду перевиконано на 12%...». Крім того, перебільшення
власної чисельності пояснюється намаганням отримати від Центру якомога більше
боєприпасів (Москва рекомендувала добувати їх у ворога).
Перед Другою світовою війною населення України становило
майже 30 мільйонів осіб. Червоні партизани на кінець 1942 року налічували 6350
осіб, що дорівнює приблизно 0,02% від населення України. Згодом чисельність
партизанів України за допомогою Центру зросла до 30 тис. осіб (0,1% від
довоєнної кількості населення республіки). Як бачимо, цифри аж ніяк не свідчать
про «всенародну боротьбу з окупантами» й масову підтримку населенням совєтських
партизанів.
Цифри, наведені на основі партизанських звітів
генерал-полковником Г. Кривошеєвим, свідчать про те, що партизанський рух у
СССР мав значні регіональні відмінності: «Ось, приміром, повідомлення з
Орловської области. На 1 липня 1942 року на території Орловщини проти окупантів
боролися 9 693 особи. На 15 квітня 1943 року ця кількість зросла до 14 142 осіб».[4]
Тобто на всій території України до кінця 1942 року партизанів було в півтора
рази менше, ніж влітку 1942 року в одній Орловській області РСФСР. До 1943 року
це співвідношення не дуже змінилося: «На 1 квітня 1943 року ЦК КП(б)У і УШПР
підтримує постійний радіозв'язок з 74-ма загонами, які налічували понад 15 000
бійців».[5]
Більшість червоних партизанів, підпорядкованих УШПР,
дислокувалася на той час на північному сході України, а також у РСФСР й
Білорусі, в лісах Житомирської области.
У західних областях України, які до 1939-1940 рр.
належали Польщі й Румунії, населення відверто ненавиділо червоних партизанів.
«Диверсант за
покликанням» Ілля Старинов у шифротелеграмі, надісланій заступникові начальника
УШПР Тимофієві Строкачу 17.03.1944, повідомляв: «У звільнених районах
Терніпольської области населення ховало частину худоби, свиней, створивши
таємні склади для банд націоналістів, які покищо пішли в підпілля, ліси, на
територію, яку займають німці [...]
У четвертій війні воюю, проте ніколи не натрапляв на таке
вороже середовище, як у звільнених районах Тернопільської области».[6]
Ворожість частково можна пояснити поведінкою самих
партизанів на території України. Вивчення документів спростовує другий совєтський
міф – про те, що партизани забезпечували себе харчами за рахунок відібраної в
німців провізії, яку останні реквізували в селян.
«Тітко, відкривай шафу, ми на операцію
приїхали...»
Лаврентій Берія 23 січня 1943 року надіслав главі ЦШПР
Пантелеймонові Пономаренку такий документ: «НКВД СССР повідомляє отримане від
свого працівника, який перебуває в тилу противника в районі м. Рівне, таке
донесення:
„Особовий
склад 12-го батальйону Сабурова гуляє, пиячить, тероризує та грабує
про-совєтськи налаштоване населення, в тому числі навіть родичів своїх бійців.
На
мої претенсії комбат Шитов і комісар обіцяють припинити цю антисовєтську
роботу, проте діють нерішуче, намагаються прикривати осіб, які займаються
бандитизмом (sіс! – О. Г.). Роблю нові спроби домогтися перелому, прошу діяти
через Сабурова.
Буде
краще, якщо батальйон перебазується до лісу між Ковелем і Рівним".
Народний
комісар внутрішніх справ СССР Л. Берія
Розіслано:
т.
Сталіну
т.
Молотову
Аналогічний
документ датовано 25 січня: «НКВД СССР повідомляє отримане від свого
працівника, який перебуває в тилу противника в районі Рівного, УССР, таке
донесення:
„У
район нашої діяльності прибув 7-й батальйон загонів Сабурова, партизани якого
здійснюють нечувані пограбування, займаються бандитизмом, пиячать, роз'їжджають
селами у формі німецьких солдатів.
Мешканців,
які тікають (від партизанів) до лісу, розстрілюють, пограбували інженера,
лісничого.
Населення,
яке ненавидить німців і яке ми підготували до повстання, у паніці"».[8]
Комісар загону Ковпака Семен Руднєв 15 червня 1943 року у
своєму щоденнику записав: «За розповідями наших розвідників, сьогодні вночі в
Сновидовичах здійснював операцію Мельник (полковник Яків Мельник, не плутати з
керівником ОУН(м) Андрієм Мельником – О. Г.), точніше не операцію, а грабунок,
у населення позабирали не тільки худобу, але й носильні речі. Населення й наші
бійці обурені».[9]
Загін Мельника дислокувався не в Рівненській, а в
Житомирській області, проте стиль поведінки його партизанів не відрізнявся від
грабунків «чернігівських і волинських князів» – Сабурова й Бринського.
Повідомлення
від 20 червня 1943 року начальника Штабу партизанського руху Рівненської области
генерал-майора Бегми частково пояснює причини такої поведінки партизанів:
«ЦК ВКП(б) тов. Маленкову
ЦК
КП(б)У тов. Хрущову
На
території Західної области (правобережної України – О. Г.), в її лісовій
частині, зокрема в Рівненській області, на початку Вітчизняної війни
розвідувальне управління залишило невеликі спеціальні групи з суто
розвідувальних міркувань.
З
розвитком партизанського руху в Україні ці групи почали швидко зростати за
рахунок місцевого населення, утікачів з полону тощо. Ці групи перетворилися на
великі загони. Так, приміром, загін полковника Бринського – „Дяді Пєті" – виріс
до 300 осіб, капітана Каплуна – до 150-400, майора Медведева – до 600. Отже,
своєю роботою вони переросли завдання спецгруп, стали відомими в області й
перетворилися на звичайні великі партизанські загони, з тією лише різницею, що
люди цих спецгруп охороняли штаби, заготовляли харчі, проте більш як за рік не
провели жодної бойової операції.
У цих
загонах відсутня інституція комісарів, немає ні комсомольських, ні партійних
організацій. Унаслідок такої бездіяльності, відсутності контролю та виховної
роботи серед особового складу люди розбещуються, є багато випадків самовільних
розстрілів ні в чому не винного населення, (спостерігаються) масові пиятики,
хуліганство тощо.
Ці
три загони – Бринського, Каплуна, Медведєва – знаходяться в Рівненській області
УССР, тоді, як штаб їхній, або, як вони іменують з'єднання Героя Совєтського
Союзу «Батя», командир цього з'єднання капітан Чорний" перебуває в
Білорусі, за 200 кілометрів від цих загонів і тільки один раз на 1,5 або 2
місяці надсилає своїх зв'язкових для отримання інформації та вказівок, що їм
робити, коли ці загони складаються з місцевих мешканців і (стоять) буквально за
10-15 кілометрів від наших штабів».[10]
Іншими словами, перелічені в уривку партизанські загони з
німцями не воюють, а тільки й роблять, що грабують місцеве населення.
Проте, мабуть, найбільш вражаючу оцінку «господарювання»
совєтських партизанів в Україні дав командир 1-ї Української партизанської
дивізії ім. С. А. Ковпака Петро Вершигора в січні 1944 року у звіті до УШПР: «Усе Полісся, за винятком Сарни – Ковель,
Ковель – Брест і Сарни – Лунінець, було повністю вільне від німців, величезна
територія від Сарни до Бугу була поділена між УПА і з'єднаннями совєтських
партизанів, витіснених з Горині.
Західний берег р.
Горині, райони Стидень, Степань, Домбровиця, район Колки-Рафалівка перебували в
руках УПА, за ними до Стоходу Совєтські партизани від ріки Стоход на Захід – повністю
націоналістичні райони УПА, партизанами навіть не розвідані – якась біла пляма
на карті Полісся...
Економічний стан
районів, контрольованих УПА, сприятливіший, ніж у Совєтських, населення живе
заможніше й менш пограбоване...».[11]
УПА (Українська Повстанська Армія) була лютим ворогом
червоних партизан, тому оцінка Вершигори не може бути в даному разі зумовлена
кон’юнктурою.
Через місяць, 27 лютого 1944 року, той же Вершигора писав
у радіограмі до УШПР на ім'я Тимофія Строкача: «…Протягом майже всього 1943 року на Волині діяв антинімецький рух, народ
повставав проти німців. Націоналісти очолили і спрямували його в русло
повстання антипольського...
Чи винні вони (українські селяни – О. Г.) у
тому, що керували повстанням не большевики, а націоналісти? Гадаю, що винен у
цьому не народ, а ми з Вами, особливо Волинські й Рівненські партизанські
князі-нероби, які сиділи під носом у народа в очікуванні повстання, проте й
пальцем не поворухнули, аби очолити його.
Середняк схилився в
бік кулака-націоналіста й не без допомоги совєтських партизанів [...]
Особливо мене
непокоять партизанські з’єднання, які відважно прямують в обозі Червоної армії.
Річ у тому, що ми – армія без інтендантства, і припинити мародерство й
бандитизм можемо лише в єдиний спосіб – воювати, а коли люди не воюють,
значить, народ стоїть (стогне? – О. Г.) і виє від грабіжників. Це неминуче.
З'єднання на кшталт
Шитова на Волині, та ще в тилу Червоної армії мене дуже непокоять: „Ми той
загін, що бере все підряд", „тітко, відкривай шафу. Ми на операцію
приїхали", – це воєнна доктрина Шитова і воєнна його армії».[12]
Партизани Сидора Ковпака також грабували населення
українських сіл. Варто віддати належне їх командирові: в ході знаменитого
Карпатського рейду (травень-серпень 1943) ковпаківці намагались здобувати їжу в
райцентрах і містечках, які перебували під контролем німців або
колабораціоністської поліції. Звіти Ковпака до Центру та інші, більш надійні
джерела – щоденник комісара з’єднання Руднева – свідчать, що забрані в
окупантів харчі частково реквізувалися партизанами, а частково – поверталися
населенню. Щоправда, звіти бандерівців у свою чергу свідчать, що після відходу
партизанів німці заново відбирали їжу в населення і часто-густо це населення
репресували. Проте навіть на шляху до Карпат не обійшлося без допомоги
населення. Руднєв записав, що в чеському селі на Волині селяни добровільно (чи
добровільно?) віддали їхньому загону декілька тонн сиру.[13]
Під час повернення з рейду (серпень 1943) ковпаківці
просувалися малими групами не мали змоги громити райцентри й битися з німцями.
Тому населення українських сіл запам’ятало їх не з кращого боку. Сам Ковпак
неодноразово віддавав накази припинити грабіж, розстрілював за подібні речі,
проте повторюваність наказів свідчить про те, що це явище неможливо було
зупинити.[14] У кінці 1943 року Ковпака
на його посаді заступив Петро Вершигора і... знову віддав наказ припинити
пограбування.
Центр намагався «навести лад» у партизанських загонах – припинити
грабування, замінивши їх просто реквізиціями. Останні відрізнялися від перших
тільки організованістю: відібрані у селян харчі та речі йшли в загальний фонд
загону, а не безпосередньо в партизанські торби.
Проте навіть це було непосильним завданням. На допиті в
німецькому полоні восени 1943 року представник Ставки Головного командування
капітан РККА Олександр Русанов свідчив: «Полковник
ГУДЗЕНКО – колишній начальник штабу танкової бригади. Його загін складається з
військовослужбовців, які потрапили в оточення й переховувалися у Брянських
лісах. Пізніше він поповнився всілякими кримінальними елементами [...] ГУДЗЕНКО
заявив: „Якщо я забороню робити партизанам те, що вони хочуть, то вони всі
порозбігаються і я залишуся один". ГУДЗЕНКО – кошмар для мирного населення
[...]
Бригада ім.
Ворошилова № 2 під командуванням ГУДЗЕНКА – тільки яскравий приклад. Проте, за
дуже поодинокими винятками, грабують всі [...]
Я неодноразово
доповідав про це в письмовій та усній формах. Останнього разу СТРОКАЧ (керівник
УШПР – О. Г.) сказав мені: „Облиште це, все одно припинити грабіж ми не
зможемо. Та й важко сказати, чи піде це на користь партизанському рухові"».[15]
«Діяльність цих фашистських недолюдків
здійснюється безкарно з нашого боку»
Тут ми безпосередньо підходимо до ще однієї важливої функції
партизанів на окупованій території – репресивно-каральної.
Про стримане ставлення селян до партизанів свідчать не
тільки скромна чисельність просовєтського партизанського руху в Україні в роки
Другої світової війни, але й слова начальника Першого відділу Головного відділу
Міністерства східних територій (Східне міністерство Альфреда Розенберга) Отто
Бройтигама: «Місцеве населення на початку війни не бажало навіть знати про
партизанів, виказувало їх німцям і в такий спосіб полегшувало війну з ними.
Більшість населення була на боці німців, які обіцяли звільнити його від
большевиків. Крім того, партизани ускладнювали життя місцевому населенню,
примушуючи чоловіків вступати до їхніх лав, „реквізуючи" провізію й інші
необхідні речі. Партизани діяли здебільшого біля великих лісових масивів, де
вони ховалися від переслідування».[16]
Попри очевидну суб'єктивність свідчення певні тенденції
Бройтигам визначив досить точно: значна частина населення, особливо в Західній
Україні й Прибалтиці, сприйняла німецьку владу як менше зло порівняно з
вигнаними комуністами.
Крім того, нацисти здебільшого просто зобов’язували
населений пункт «виставити» старосту, бургомістра, певну кількість поліцейських
(зазвичай з розрахунку 1 поліцай на 100 мешканців). Члени сімей поліцейських
були заручниками нацистів – їх репресували, якщо поліцай переходив до
партизанів. Навіть більше, нацисти робили заручниками й самих працівників
допоміжної поліції: у разі, якщо їхні товариші по службі «зраджували
начальство», інших поліцейських відправляли в табори або й розстрілювали. За
збір і здачу німцям урожаю відповідав (часто життям) передусім староста, а
потім усе село. Певною мірою заручниками стало все населення окупованої
території Рейхскомісаріяту України.
У будь-якому разі воєнно-поліційний і
адміністративно-господарський колабораціонізм набрав на окупованих совєтський
землях великих масштабів уже з літа 1941 року.
Це стурбувало керівників совєтського партизанського руху.
Наведемо характерний «Наказ НКВД УССР № 3320/СВ про заходи з ліквідації
фашистської адміністрації на тимчасово окупованій противником території
Української ССР.
30
листопада 1941 р.
Установлено,
що німецькі загарбники, тимчасово окупувавши території областей УССР,
організовують у селах, містечках і містах власну фашистську адміністрацію (у
сільських місцевостях призначають старост, старшин і поліцейських, у містах і
селах міського типу – голів міських управ, бургомістрів, комендантів,
начальників поліції та інших чинів) [...]
Весь
цей контрреволюційний, фашистський і бандитський непотріб веде активну боротьбу
з партійним, комсомольським, совєтським і колгоспним активом і всіма
совєтськими патріотами, які залишилися на захопленій противником території,
видає їх Гестапо, організовує пошуки партизанів, грабує і тероризує місцеве
населення тощо. Діяльність цих фашистських виродків здійснюється зовсім
безкарно з нашого боку.
Наші
органи, організовуючи й керуючи партизанською, диверсійною та розвідувальною
роботою в тилу у ворога, не надають достатньої уваги викоріненню місцевої
фашистської адміністрації у тимчасово захоплених німцями районах, навіть у
прифронтовій смузі.
Наказую:
1.
Негайно організувати систематичне, повсюдне, і передусім у найближчому тилу
противника, винищення фашистської адміністрації та її майна, особливо старост,
бургомістрів, керівників поліцейських органів і агентури Гестапо.
2.
Використовувати для цієї мети всі наявні та винайти нові додаткові агентурні
можливості.
Широко
використовувати для цієї мети партизанів, диверсійні групи та розвідагентуру з
виконанням ними інших завдань.
3. З
наявної агентури всіх відділів і управлінь, а також за рахунок нових вербувань
створити спеціяльні тергрупи кількістю три-п'ять осіб для виконання завдань з
винищення фашистської адміністрації.
4.
Скласти плян роботи, в якому передбачити конкретні об'єкти й виконавців. Ретельно
пропрацювати вказівку зі всім оперскладом, покликаним виконувати цю роботу,
після чого вказівку разом із пляном повернути мені.
Втілення
пляну в життя розпочати негайно, не чекаючи спеціяльних вказівок, регулярно
доповідаючи про результати виконаної роботи в кінці кожної п'ятиденки.
5.
Начальникові Першого управління НКВД УССР капітану держбезпеки тов. Леонову й
начальнику 4-го відділу НКВД УССР підполковникові тов. Любітову забезпечити
щоденний контроль, керівництво й допомогу оперативному складу при виконанні цих
завдань.
Заступник
народного комісара внутрішніх справ УССР полковник Савченко».[17]
Документ датовано 30 листопада – тої миті Вермахт
знаходився біля стін Москви й Ленінграду, а Україна вже стогнала під
нацистським чоботом. Здавалось би, першочергові завдання партизанів,
підпільників, диверсантів, «тергруп кількістю три-п'ять осіб» полягали в ударі
по комунікаціях і складах противника, а також у добуванні розвідінформації про
ворога. Це був, справді, критичний момент не тільки совєтсько-германської, але
всієї Другої світової війни – необхідно було хоч якось послабити тиск Збройних
сил Третього Рейху на совєтськом фронті.
Проте, як бачимо, репресивні органи навіть 30 листопада
1941 року, коли доля самої Батьківщини висіла на волосині, були стурбовані
винищенням «зрадників і запроданців Батьківщини».
Анітрохи не змінилася ситуація, коли стратегічна
ініціатива перейшла до Червоної армії. Крім терору до колабораціоністів,
партизани й підпільники влаштовували провокації, прагнучи «посварити» населення
з окупантами.
Уже згадуваний капітан Русанов восени 1943 року на допиті
в німецькому полоні свідчив: «При відступі Червоної армії місцеві партійні
організації залишили найбільш витривалих комуністів для підпільної роботи. Вони
повинні були проводити всіляку агітацію, сіяти невдоволення серед населення.
Для цього вони здійснювали різні акції проти німців, розраховуючи на те, щоб
вони викликали репресії у відповідь з боку німецького командування. Всі ці
спровоковані репресії всіляко використовували для підбурювання.
...Підпільники добре законспіровані, і їх не так легко
знайти. Власне, вони здійснюють диверсійні акти так, щоб винним виявилось населення.
Мирне населення часто й не знає, чому на нього сиплються
репресії. Тому воно починає вважати, що це свавілля німців, і озлоблюється.
Щодо цього існує такий погляд: якщо населення при
відступі Червоної армії не пішло разом з нею, значить, воно було налаштоване не
по-совєтському. У будь-якому разі це хисткий елемент. На нього припиняють
зважати вже тоді, коли при відході за відомим наказом СТАЛІНА треба все
знищувати: заводи, посіви, худобу тощо. Населення, яке залишилося, позбавляють
основ існування. Подальше завдання – не дати створити йому ці основи заново.
Тому на допомогу підпільним групам створюються підібрані і навчені диверсійні
загони, перекинуті на цей бік. Головне завдання цих загонів – завадити
налагодженню життя [...] тому вони повинні виводити з ладу виробництва, щоб
залишити людей без роботи й продукції, знищувати хлібні склади, худобу,
ешелони, адміністрацію, яка намагається щось організувати тощо. Одного разу
СТРОКАЧ так і висловився: „Слід зробити
так, щоб населення відчуло на власній шкурі, щоб його охопив відчай".
А тоді його вже легко агітувати й кликати до лісу.
Крім вказаних (завдань – О. Г.), збирання відомостей про противника й каральні міри щодо тих, хто
співпрацює з німцями...
Доводиться добувати харчі. Зазвичай селяни не дають їх.
Тоді забирають силою.
Завдання їх (партизанів – О. Г.) зводиться до того, щоб здійснювати диверсії, спричинювати репресії,
не давати населенню працювати, тримати всіх у постійному страху. Я гадаю, що
більшість населення боїться партизанів...
Боїться, знаючи, що кожне слово, кожен вчинок, про які
дізнаються партизани, тим самим стають відомими НКВД. Цим і можна пояснити
страх населення...
Що таке НКВД – усім відомо».[18]
Свідчення полоненого Русанова частково підтверджують
совєтські документи.
Наприклад, на засіданні УШПР 3 квітня 1943 року в Москві
Микита Хрущов заявляв: «Рейди (партизанів) дають позитивні результати і в тому
сенсі, що сіють страх серед нестійких елементів – українців і росіян, які
мешкають на окупованій території і хотіли б піти на змову, проте бояться
розправи з боку наших загонів».[19]
Розправи загрожували не тільки колабораціоністам, але й
учасники українського націоналістичного Спротиву – членам Організації
українських націоналістів (ОУН) і бійцям Української повстанської армії (УПА).
Приміром, вже згадуваний Руднєв 24 травня описав у
щоденнику показовий випадок: партизани захопили 4-х націоналістів у полон.
Ковпак хотів усіх розстріляти. Руднєв не погодився, і пізніше ці полонені були
обміняні на полонених партизанів.
25 червня ковпаківці підійшли до ріки Горинь і хотіли її
форсувати. «Проте націоналісти, близько 500 осіб, захопили Здвиждж і заявили,
що переправу будувати не дадуть. Тоді Ковпак вирішив розпочати бій і знищити це
село, проти чого я рішуче був проти».
Переговори не дали результатів, тому «Ковпак знову
розлютився, наказав негайно задіяти артилерію і змести це село з лиця землі. Я
заявив, що на це не піду...».[20]
Нарешті Руднєву з великими труднощами вдалося переконати Ковпака не знищувати
село, а Ковпаку, в свою чергу, вдалося переконати націоналістів залишити село
без бою.
З серпня 1943 року Руднєва вбили (ймовірно, за наказом Ковпака або навіть самим Ковпаком) у бою під
Делятином. Від цього часу для Сидора Артемовича не існувало «бар’єрів» при
знищенні націоналістів.
У звіті за період з 12.06 по 01.10.1943 року Ковпак
писав: «Уся Станиславівська й Тернопільська область, частина
Кам'янець-Подільської та Львівської областей сходжені партизанами, які залишали
по собі сліди в селах, агітуючи проти здачі хліба, знищуючи і роздаючи запаси,
розстрілюючи ненависних народові німецьких служак».[21]
Те, що служаки часто вимушено йшли до поліції чи
адміністрації, партизанів не цікавило. Списки дезертирів, колябораціоністів,
оунівців і повстанців поставляли «народним месникам» «доброзичливці» серед
місцевого населення.[22]
Ясна річ, що у партизанів не було змоги перевірити точність інформації, тому їх
репресії використовувались і для зведення рахунків між сусідами, які
посварилися.
Візьмемо до уваги, що Ковпак у цьому разі – не гірший
приклад партизанського терору.
Як свідчив на допиті Русанов, «Підполковник ЕМЛЮТІН – колишній
начальник райвідділу НКВД у Курській області. Населення Курської та Орловської
областей добре знає партизанів Емлютіна. Це банда насильників, грабіжників,
мародерів, яка тероризує місцевих мешканців. Сам Емлютін – садист, який живе
тільки вбивствами...
ЧЕРНОВ – командир „особливої партизанської бригади".
Ця бригада була сформована в Москві із засуджених за різні злочини до
ув'язнення на термін від 3 до 10 років. Цим злочинцям запропонували „викупити
свою провину" службою в партизанських загонах. Сам Чернов раніше двічі
засуджувався за бандитизм і щоразу отримував 10 років ув’язнення. Це... типовий
кримінальник.
ГРАБМАК – командир другої „особливої партизанської
бригади". Тип схожий на Чернова. У минулому – грабіжник... Його „бригада”
в 120 осіб також була сформована із засуджених і злочинців...».[23]
Результати здійснених партизанами репресій щодо населення
та колябораціоністів вражають. Згідно з довідкою УШПР на ім'я Сталіна, за
неповними даними, партизанські загони України, які мали зв’язок із Центром, у
період з липня 1942 року до 1 квітня 1943 року винищили 63.815 солдатів і
офіцерів противника, «в тому числі старост, поліцаїв та інших зрадників
вітчизни» – 6.672.[24]
64 тисячі вбитих солдатів противника – звичайні
партизанські приписки (туфта). А ось цифра шість з половиною вбитих
колабораціоністів «та інших» – цілком можлива. З ними було набагато легше
боротися, ніж з німцями, а загальна чисельність партизанів, підлеглих УШПР, на
1 квітня 1943 року становила 15 тис. осіб.
Проте найбільш масштабні репресії партизанів проти
українського населення розгорнулися з літа 1943 року, коли почалися їх
зіткнення із УПА, яка розпочинала свою діяльність.
«Піймали селянина, посадили на могилу й
підірвали її»
Влітку 1943 року переважну частину території Волині
контролювала УПА, і совєтські партизани робили спроби захопити «повстанські
республіки» з території совєтської України, Білорусі та РСФСР. Іноді це
вдавалося, іноді – ні, проте завжди їх жертвами ставало мирне населення...
Донесення керівників тилу Військових округів УПА
складалися не з метою пропаганди, а для того, щоб керівництво ОУН-УПА володіло
об'єктивною інформацією для успішних бойових дій. Тому описані в оглядах випадки
можна вважати відносно достовірними. Зважаючи на обсяг статті, ми можемо
зацитувати лише кілька схожих повідомлень.
Серпень 1943 p.: «Костопільщина... Червоні партизани
знаходяться в Цуманських та Оржевських лісах і звідти час від часу нападають на
західні села Дераженського району, винятково з метою пограбування... Від
червоних населення тікає так само, як і від німців...
Частина ляхів втекла за Случ Людвипільського району й там
створила свій партизанський загін, як повідомляють, чисельністю 1000 осіб. Ці
партизани співпрацюють з червоними, час від часу нападають і грабують мирне
населення, спалюють окремі хати і без розбору вбивають пійманих людей [...]
Столинський надрайон...
Березовський район і тепер повністю підкорений
більшовикам... Весь район спалений німцями. Люди починають будуватися в лісових
хащах, багнистих і недоступних... Цей район бідний хлібом, умови життя людей
жахливі. Большевики забороняють населенню цього району контактувати з сусідніми
районами... Час від часу над ним пролітають німецькі літаки, які бомбардують
території і стріляють з кулемета.
1. Давидгородецький район...
Більшовицьким партизанам населення активно протидіє.
Однак через відсутність загрози від німців большевики чинять сваволю, а
оскільки населення їм противиться, грабують і терором примушують підкорятися...
Села, розташовані на захід від Горині, повністю
знаходяться під терором більшовиків (червоних партизанів) [...]
4. Висоцький район...
Другий штаб ім. Котовського знаходиться в селі Велюги...
Ця група грабує населення, через що люди дуже ненавидять її, як грабіжників і
п'яниць.
У деяких селах Столинського й Висоцького районів після
того, як звідти пішли наші загони, большевики тероризували населення.
Наприклад, у селі Бутові прив'язали людей до сідел коней і тягали по полю,
приказуючи: „Це за те, що годували сікачів"».[25]
Грудень 1943 р.: «Дераженський район... Червоні часто
нападають на село Руда-Красна, Жобринь, колонії Михайлівну та Перелисянку. Вони
також грабують населення... Постійна група червоних у Цуманських селах за
останній час загонами в 30 чоловік здійснює напади на населення [...]
Людвипільський район...
Большевицькі банди часто нападають на села Хотинь, (не
плутати з Катинню, де розстрілювали польських офіцерів, або Хатинню, яку
зробили символом трагедії Білорусі – О. Г.), Бистричі, Великі Селища, Маренин,
Більчаки, Устя, Поташня, Антолін і Білашівка. Вони спалюють господарства,
грабують і спалюють людей (sic! – О. Г.).
Більшовицько-польські банди постійно дислокуються у селах
Стара Гута, Новинив, Мачулянка, Граня, Глушків, Нова Гута та по всіх інших
селах за рікою Случ, з яких нападають на наші села [...]
На 1 грудня в районі налічується 18 спалених сіл, серед
яких: 7 сіл спалено німцями, 9 – поляками, а два – червоними [...]
Район Рокитно. На території діє потужна сила комуністів,
які часто нападають на села, спалюють окремі господарства та вбивають людей...
На села Карпилівку, Кисоричі, Дерть і Борове часто нападають комуністи з району
Олевська, після чого грабують [...]
19 листопада червоні партизани захопили села Тювковичі й
Білу, селян вигнали з їхніх хат і зайняли помешкання [...]
Район Дубовиця... У Карасині червоні знищили нашу (ОУН – О.
Г.) мережу. Комуністичні банди часто нападають на села Берестя, Солець,
Залужжя, Мар'янівка, Корпилівка, Рудна, Карасин, грабують населення [...]
Червона банда знову пограбувала село Мар'янівку, в селі
Залужне спалили хати наших людей, 2-х осіб вбили та забрали худобу [...]
Район Володимирець. ...Большевицькі банди знаходяться
поблизу села Хиночі. Крім місцевої банди, на села нападають кочові. Населення
сильно пограбовано. З’являються заразні хвороби».[26]
Жовтень-листопад 1943 p.: «Район „Дунай"... На село
Карпилівку напали вночі червоні банди, пограбували, спалили та вбили при цьому
183 наших селян... Село Дерть оточили, пограбували (забрали до 300 шт. худоби).
Тут піймали одного селянина, посадили на могилу й підірвали її. З листопада
знову напали на с. Борове, спалили господарства, які німці не встигли, та вбили
20 селян».[27]
...У другому томі емігрантського видання «Літопис УПА»,
заснованого на документах українського націоналістичного підпілля, наводиться
інформація про 29 українських сіл, частково чи повністю знищених червоними
партизанами тільки на Поліссі та Волині за осінь 1943 року. (Це три з існуючих
на той час 23-х областей УССР: Волинська, Рівненська, Житомирська). Села
розташовані переважно на територіях, які межують з Білоруссю.[28]
За той же період у тому ж регіоні, згідно з мапою у цьому томі, німці спалили
77 сіл.
Для ілюстрації партизанських свавіль наведемо розповідь
мешканки Луцька Р. Сидорчук (1924 року народження), яка під час окупації
проживала на Волині, у великому селі Стара Рафалівка Рівненської области. 13
жовтня 1943 року – саме в розпал війни між бандерівцями й комуністами – село
було повністю знищене червоними партизанами. Проте репресії партизанів проти
населення почалися ще до розгортання УПА, коли партизани почали тероризувати
людей, насильно загнаних у колабораціоністську поліцію:
«Здебільшого ж
німці наше містечко оминали. Вони в Новій Рафалівці (15 кілометрів від нас)
стояли.
А в лісах навколо Старої Рафалівки невдовзі
активізувалися червоні партизани. Вони базувалися десь поблизу сіл Галузії і
Серхів Маневицького району. Часто навідувалися до нашого містечка. Називали
себе партизанами Дяді Пєті (полковника Бринського – О. Г.), а ще – петрівцями.
І спочатку ми дивилися на них, як на справжніх героїв. Адже проти якої
сили-силенної стали на боротьбу... ...Бандерівців... ми... не бачили до 1943
року... Тому червоні партизани були єдиним об'єктом нашої уваги і нашого
захвату. Ми зустрічались з ними, разом співали пісні, допомагали їм харчами...
Добрі наші стосунки з петрівцями завершились, як тільки
вони ввійшли в силу. Почалося все з того, що партизани Дяді Пєті почали „чинити
суд" над сім'ями, хлопці з яких і опинилися в шуцманах. Тоді з тієї ж
причини вчинили дику розправу над сім'єю Пасевичів. У ній, крім старших, було
двоє дівчат, хлопці – Миколай, Дмитро й Леонід, який служив у шуцманах. Миколу
врятувало те, що він пішов у той вечір з дому. Йому дали після війни за брата
10 років. А старшого Пасевича вбили відразу. Пізніше на очах у матері
зґвалтували старшу доньку Лізу. І всіх постріляли. У стару Пасевичиху Палажку,
тобто в матір, яка на все це повинна була дивитися, стріляли тричі.
Проте доля розпорядилася так, що Пасевичиха якось вижила
і прожила ще років зо 20. Розповідала, хто все це зробив.
Так само розправилися вони з сім'єю Яновицької Марії, у
якої тільки молодший син залишився, і з сім'єю Паламарчуків... Загалом дітей у
сім'ї було семеро. Сини Іван (він пішов у шуцмани), Андрій, Георгій і доньки
Надя, Клава, Юля, Віра.
Усіх Паламарчуків, крім Івана й Георгія, яких партизани
не застали вдома, поставили на коліна й розстріляли. З Надією розправилися
особливо жорстоко, її зґвалтували, викручували руки, катували. Клаву теж, перш
ніж вбити, зґвалтували...
Водночас скоювалися й звичайні грабежі. Не даси чогось
партизанам – життя віддаси. У старого Лазаря (жив такий у містечку), сім'я була
велика, – штани забирали. А він: „Не дам, це мені на смерть!" Вистрілив
один зі злодіїв: „Ось тобі, діду, смерть". Я для себе перешила пальто
покійної матері. Прийшли. „Віддай!" – кажуть. Прошу: „Воно ж одне в мене,
остання одежина!" Проте марно було вмовляти. Коли таке почалося, ми
змушені були ховатися від петрівців більше, ніж від бандитів. Спершу в погребі
пересиджували їхні напади, а потім на пасіці, у кутку, де були зарості і
кропива непролазна, батько викопав для мене схованку. Надто за мене боявся, та
схованка і його врятувала.
1943-му прийшли в Стару Рафалівку бандерівці. Багато.
Якийсь підрозділ УПА. Псевдо провідника було „Вірний". Ми стривожилися, бо
ніхто не знав, чого від них чекати. Проте нікого, бачимо, не чіпають. Навіть у
дім не заходять [...]
Потім залишили зі своїх шістнадцятьох осіб ґарнізон та й
пішли кудись [...]
Якось рано-вранці розпалюю пічку, чую, ніби вистріл десь.
Потім крик батьків: „Утікайте, ховайтесь на пасіці!"
А стріляють уже звідусіль. І горить уже. Ми сховалися, а
Галя (сусідська донька – О. Г.) – ні. І дядька мого немає, він ще раніше пішов
до хліва пасти худобу. Батько каже мені: „Визирни, може, десь тут". Я
вилізла. Бачу, Галя біжить. Кошик поперед себе з кошенятами несе. Я їй:
„Сюди!" А вона махає руками: „Зачекай, зараз!" Очманіла від страху.
Понесла кошенят до хліву. А через деякий час звідти донісся такий жахливий
крик, що не передати.
Коли все вже заспокоїлось, дізнались: це петрівці оточили
Стару Рафалівку і почали „бій з бандерівцями". Бандерівців убили кілька
чоловік, а містечко наше, вважай, повністю винищили. І ні в чому не винних людей
вбили, не скажу навіть скільки. Галю живцем у вогонь кинули. Обгорілий труп
дядька ми знайшли поблизу хліва. А на дворі й біля дому, – теж згорілих, – ще
шість трупів тих, хто шукав собі, де міг, порятунку. У нашому господарстві
вцілів тільки погреб. В ньому знайшли Олега (сусідську дитину – О. Г.). Був у
новеньких, бабусею пошитих черевичках і з розпореним багнетом животиком. Мати
його ховалася в іншому місці. Врятувалась. Сказали їй про сина. Прибігла,
забрала. Як зараз бачу, несе в обіймах Олега, а кишки в нього з живота випали,
волочаться по дорозі, плутаються у матері під ногами. Вона ж і не помічає
нічого, розум від горя втратила.
Такого Стара Рафалівка за все своє існування, мабуть, не
знала. А червоні зігнали всіх, хто вцілів і на очі потрапив, розгрібати
насипану бандерівцями могилу (пам'ятник загиблим за незалежність – О. Г.}. Не
дозволили навіть лопати взяти. Повинні були голіруч, хай кров з-під нігтів,
розгрібати, хоч зубами гризти і жменями розносити, аж доки рівним те місце не
стало. Потім усіх, хто розгрібав, розстріляли... Ось така правда про Стару
Рафалівку.
Залишилось від містечка село в декілька хат [...]
Петрівці знали, в якій хаті чим можна поживитися, як і
те, що основні сили УПА під командуванням „Вірного" тоді її залишили, тому
можна було показати свій „героїзм". Такими вони мені запам'ятались, ті
петрівці: на конях, п'яні, завжди готові нещадно вбивати „ворогів і зрадників
народу" і грабувати „в ім'я перемоги над фашизмом"».[29]
Можна було б подумати, що журналіст Боярчук якось
перебрехав розповідь пані Сидорчук або вона сама розповіла небувальщину. Проте
факт знищення села Стара Рафалівка підтверджується іншим незалежним джерелом – донесенням
політичного референта Військового округу УПА «Заграва» за жовтень 1943 року:
«Большевики... Напали на Стару Рафалівку, яку спалили. Вбили 60 осіб, з них 8-х
з районного активу. Вбито політичного референта Тетерю (Бугая). Погрожували
смертною карою за підтримку УПА».[30]
Оцінимо «точність» партизанського терору – спалено село,
вбито 60 осіб. Серед вбитих тільки 8 (13,3%) – члени ОУН (а притулок і
господарство втратили сотні людей!). Напевно, і в інших випадках знищені
«поліцаї» та «націоналісти», зазначені в партизанських звітах, часто жодного стосунку
до колабораціонізму чи національного Супротиву не мали.
У кінці 1943-го – першій половині 1944 року Совєти знову
захопили територію Західної України. Неорганізований партизанський терор
змінився відносно впорядкованими репресіями РККА-СА, НКВД-МВД і НКҐБ-МҐБ.
Після повернення з
рейду на Сан і Віслу 5 вересня 1944 року 1-ша Українська партизанська дивізія
імени Двічі Героя Совєтського Союзу С. А. Ковпака була направлена на боротьбу
проти повстанців, ставши, фактично, суто каральним з'єднанням.
У 1944-1950 pp., зокрема з ковпаківців-українців
набиралися так звані «спецгрупи» НКВД-МҐБ.[31]
Ці загони діяли під видом партизанів УПА, провокували місцеве населення
(розкриваючи мережу ОУН-УПА) і/або вбивали та всіляко знущалися над простими
селянами з метою компрометування бандерівців.
В інтерв'ю з автором цих рядків останній
головнокомандувач УПА Василь Кук свідчив, що «провокації були найефективнішою
методою боротьби проти повстанського руху».[32]
Партизанів залучили до такої діяльності, відповідно,
наджорстокий терор проти місцевого населення не був для них якоюсь новою
«роботою».
На жаль, підрахунки знищених партизанами
колабораціоністів, учасників ОУН-УПА і мирних мешканців просто неможливі. Немає
комплексу документів, які б відображали хоча б відносно повну картину
партизанського комуністичного терору в 1941-1944 pp. Імовірно, безпосередніми
жертвами «народних месників» (часто й невинними) стали десятки тисяч совєтських
громадян на окупованій території (якщо лише за один рік тільки загони, підпорядковані
тільки УШПР, вбили мінімум 6 672 особи з місцевого населення!). Ще більше
совєтських громадян стали непрямими жертвами діяльності совєтських партизанів –
«антипартизанського» нацистського терору. Наведені факти відкривають маловідому
й до сьогодні не переосмислену суспільством сторінку в історії совєтської
репресивно-каральної системи. Навіть коли населення СССР опинилось у жахливих
умовах окупації ворожим тоталітарним режимом, совєтське керівництво, замість
того щоб якось полегшити долю десятків мільйонів людей, вкотре продемонструвало
своїм «підлеглим», наскільки «довгі руки» в НКВД.
"Визвольний
шлях" № 3 (672), 2004 р.
[1] Див., наприклад: Александров К.
Против Сталина. Восточные добровольцы во Второй мировой войне. Сборник статей и
материалов. – СПб.: «Ювента», 2003. – С. 99.
[2] Безсмертя: Книга пам’яті України, 1941-1945. – К.:
«Книга пам’яті України», 2000. – С. 224.
[3] ЦЦАГОУ, ф. 57, оп. 4, спр. 190, арк. 193.
[4] Россия и СССР в войнах XX века. Потери вооруженных
сил. Статистическое исследование / Под общей редакцией кандидата военных наук,
профессора АВН генерал-полковника Г. Ф. Кривошеева. – М.: «Олма-Пресс», 2001 //
http://www.soldat.ru/doc/casualties/book/chapter5_13_07.html
[5] ЦДАГОУ, ф. 57, он. 4, спр. 190, арк. 77.
[6] Сергійчук В. Десять буремних літ. Західноукраїнські
землі у 1944-1953 рр. Нові документи і матеріали. – К., 1998. – С. 32.
[7] РЦХИДНИ, ф. 69, оп. 1, д. 25, л. 37. Цит. за: Білас
І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1953. Суспільно-політичний та
історико-правовий аналіз. У двох книгах. Книга друга. Документи і матеріали. – К.,
«Либідь»-«Військо України», 1994. – С. 362-363.
[8] Там само. – С. 363-364.
[9] ЦДАГО, ф. 63, оп. 1, спр. 85, арк. 22.
[10] Білас І. Цит. праця. – С. 365-366.
[11] ЦДАГОУ, ф. 63, оп. 1, спр. 4, арк. 140.
[12] ЦДАГОУ, ф. 62, оп. 1, спр. 1521, арк. 173-175. Цит.
за: Боротьба проти УПА і націоналістичного підпілля: інформаційні документи ЦК
КП(б)У, обкомів партії НКВС-МВС, МДБ-КДБ. 1943-1959. Книга перша: 1943-1945.
Літопис УПА. Нова серія. Т. 4 – Київ—Торонто: «Літопис УПА», 2002. – С.
186-187.
[13] ЦДАГОУ, ф. 63, оп. 1, спр. 85.
[14] ЦДАГОУ, ф 62 оп. 1І, спр. 21.
[15] Білас І. Цит. праця. – С. 413-415.
[16] Вгаeutigam О. So hat es sich zugetragen. Ein Leben
als Soldat und Diplomat. - Wuerzburg, 1968. – S. 595-596.
[17] Органы Государственной безопасности в Великой
Отечественной войне / Сб. док-тов. Том II Книга 2 Начало. 31 августа-31 декабря
1941 года. – М: «Русь», 2000. – С 371-372
[18] Білас І. Цит. праця. – С. 415-417.
[19] ЦДАГОУ, ф. 57, оп. 4, спр. 189, арк. 13.
[20] ЦДАГОУ, ф. 63, оп. 1, спр. 85, арк. 28-29.
[21] ЦЦАГОУ, ф. 63, оп. 1, спр. 4, арк. 95.
[22] ЦДАГОУ, ф. 63, оп. 1, спр. 99.
[23] Білас І. Цит. праця. – С. 413-414.
[24] ЦДАГОУ, ф. 57, оп. 4. спр. 189, арк. 80.
[25] Волинь і Полісся: УПА та запілля 1943-1944. Документи
і матеріали. / Упор. О. Вовк, І. Павленко. Літопис УПА. Нова серія. Том 2. – Київ
– Торонто, 1999. – С. 244-248.
[26] Там само. – С. 251-258.
[28] Літопис УПА. Том 2. – Торонто: «Літопис УПА», 1985. –
С. 218-219.
[29] Боярчук П. Трагедія Старої Рафалівки: 50-річчя УПА:
невідомі сторінки війни // Волинь (Луцьк). 04.08.1992.
[30] Волинь і Полісся: УПА та запілля 1943-1944... – С.
272.
[31] Білас І. Цит. праця. – С. 460-464.
[32] Інтерв'ю з Василем Куком // Особистий архів
Олександра Гогуна.
http://lib.oun-upa.info/gogun/pub04ukr.html
Поліцайсько-партизанська
«Рідня»
Наш «День
захисника Вітчизни» має сумнівну репутацію. Перелицьований День радянської
армії і флоту погано вписується в ідеологію незалежної України. Погодьтеся,
нелогічно святкувати перейменоване радянське свято і одночасно шанувати пам'ять
Героїв Крут, загиблих від куль і багнетів червоногвардійців. Адже обидві події
сталися в один час – зимою 1918-го. Увазі тих, хто не просто шукає привід,
пропонуємо поглянути на традиційне чоловіче свято зі зворотного боку.
Тому – вже якщо шукати вміст для настільки звичної, але не особливо
доречної дати – можливо, варто звернути увагу на те, що українцям дуже часто
доводилося захищати свою Вітчизну одне від одного. У цьому контексті варто
звернути увагу на книгу «Рідня. Поліція і партизани, 1941-1944 на прикладі
України». Книга присвячена всіляким аспектам протистояння організованої німцями
поліції і радянських партизанів.
Радянська
історіографія категорично протиставляла підлих фашистських прислужників і
благородних народних месників, представляючи їх абсолютно різними людьми. Проте
автори, на підставі безлічі документів і свідоцтв очевидців (власне, книга ця – є перш за все збіркою документів), роблять зворотний вивід: обидві протиборчі сили були разюче схожі
між собою.
Серед поліцаїв і
партизан були уродженці одних і тих же місць, односельці, що добре знали одне
одного, а інколи – і родичі. Саме у тих регіонах, де партизанський рух був
найбільш сильним (Чернігівська і північні
райони Сумської області), найбільш розвиненими були і
поліцейські формування.
Як поліцейські
формування, так і партизанські з’явилися не унаслідок ініціативи місцевого
населення, а були створені «за наказом» воюючими сторонами. І ті, та інші
реорганізовувалися відповідно до вказівок вищого військово-політичного
керівництва. Схожими, добровільно-примусовими, були і принципи формування, хоча
мобілізацією населення частіше займалися партизани. А ось німці спочатку
розглядали українську допоміжну поліцію як структуру місцевої самоврядності,
але незабаром зробили її частиною окупаційної адміністрації.
І ті, та інші
діяли жорстоко, знищуючи не лише противника, але і запідозрених в співпраці з
ним. Як мовиться в одній з партизанських доповідних записок, «окрім поліції, в
кожному селі є таємні агенти гестапо, серед яких значна кількість жінок.
Партизанам ці агенти відомі і знищені». Втім, автори збірки приходять до
висновку, що масштаби партизанського терору проти місцевого населення були все
ж меншими.
Нарешті, звичайною
справою було і «перетікання кадрів». У 1941-1942 рр. цілі партизанські загони
переходили на сторону супротивника, не говорячи вже про окремих перебіжчиків.
Описаний навіть випадок, коли німці з партизанського загону, що перейшов на їх
сторону, створили поліцейський – з їх же озброєнням. Проте в 1943-му була вже зворотна
тенденція: поліцаї все частіше стали із зброєю в руках вирушати в ліс. Отже
питання про те, як вчиняти з колишніми поліцаями, в квітні 1943-го
обговорювався на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У.
Ось одна з
приведених в книзі біографій такого «поліцая-партизана». Після звільнення з
полону колишній технік-інтендант 1 рангу РККА (аналог
старшого лейтенанта на військово-господарчій службі)
Михайло Панченко організував в рідному селі Лісники Яготинського району
Київської області «козачу сотню» і розподілив колгоспну землю. Проте з приходом
цивільної окупаційної адміністрації колгосп німці відновили, а реорганізовану
сотню відправили воювати з партизанами на Чернігівщину. Там Панченко зі своєю
сотнею в червні 1943-го пішов в ліс і влився до складу партизанського загону
ім. Щорса. У 1944-м-коді загін увійшов до складу радянської армії. Незабаром
після війни Михайло Панченко, побоюючись, що йому пригадають службу окупантам,
наклав на себе руки.
У епіграф книги
винесено визнання одного з партизанських командирів Олексія Федорова: «На
Україні головна сила, з корою ми зустрічаємося – це поліція». Отже протистояння
партизан і поліції мало певні ознаки громадянської війни. Хоча громадянською,
зрозуміло, ця війна не була.
P.S.: У 2012-му році
23 лютого пам’ятно ще двома ювілеями, які вписані в історію органами радянської
держбезпеки. 23 лютого 1937 року пильні чекісти прийшли до виводу, що в Соловецькому
таборі особливого призначення «існує українська фашистська організація». Через
вісім місяців в карельському урочищі Сандармох був розстріляний «соловецький
етап» – 1111 людина, серед яких, як мінімум, 163 українці.
А 23 лютого 1942
року розстріляли 17 колишніх генералів і 8 можновладних працівників ВПК,
арештованих в рамках розслідування причин високої аварійності у ВПС РККА. Це
був останній масовий розстріл радянських воєначальників, «учасників військової
антирадянської змови».
Дмитро Шурхало, для «ОРД» 23.02.2012 13:59
http://www.ord-ua.com/2012/02/23/politsajsko-partizanskaya-rodnya/?lpage=1
Радио "Свобода" Ведущий Владимир Бабурин 18-02-03
"Все люди рождаются свободными и равными в своем
достоинстве и правах. Они наделены разумом и совестью и должны поступать в
отношении друг друга в духе братства". Статья 1 Всеобщей декларации прав
человека.
– Сергей Юшенков и Андрей Окулов в московской студии Свободы
Этот выпуск
программы "Человек имеет право" выходит накануне 23 февраля. Для
какой-то части российского населения это по-прежнему День Советской армии и
Военно-морского флота, для какой-то – это День защитника Отечества, а для
многих это просто выходной день, и, в общем, для них не особенно важно, как
этот день называется. "Праздник мужчин" его еще называют.
Вот незадолго до
нынешнего 23 февраля депутат Государственной Думы Сергей Юшенков предложил День
защитника Отечества с 23 февраля – перенести. Перенести по той лишь причине,
что никакой победы Красной армии 23 февраля 1918 года под Псковом и Нарвой не
было. Было вовсе наоборот – было жестокое поражение, и через пару недель после
этого поражения был подписан Брестский мир, который сам вождь большевиков
Владимир Ильич Ленин назвал миром "похабным".
Сергей Юшенков[*)]
сегодня у нас в студии, и в студии у нас еще один гость – это Андрей Окулов,
независимый журналист, бывший сотрудник закрытого сектора НТС. Он 17 лет прожил
в эмиграции, а закрытый сектор НТС в Советском Союзе называли не иначе как
"последняя белогвардейская разведка". И Андрей – хороший специалист по
истории Гражданской войны. Также он – главный редактор "Белого
альманаха", первый номер которого вот-вот должен выйти.
Но первый вопрос
у меня все-таки к Сергею Юшенкову. Ваша инициатива перенести 23 февраля.
Объясните.
СЮ: Ну, вы уже сказали о том, что 23 февраля, в общем-то, это день позора. И,
кстати говоря, тот же Ленин называл сообщения с фронта, из-под Нарвы,
"мучительно позорными сообщениями". И 23 февраля, когда матросы
Дыбенко под Нарвой просто нашли цистерну со спиртом, и просто самым
элементарным образом мертвецки напились, – конечно, никакого боя там реально не
было. А ведь именно поражение 23 февраля, то, что фактически безо всякого
сопротивления были захвачены Псков и даже Нарва, именно в ночь с 23 на 24
февраля большевики вынуждены были принять условия мира от кайзеровской
Германии, еще более позорные и унизительные, чем те, которые отказывался
подписывать Троцкий 18 февраля, бросив ту самую знаменитую фразу-лозунг:
"Ни войны, ни мира, а армию – распустить".
Поэтому этот день
чисто случайно выбран Днем Советской армии, или – Красной армии и
Военно-морского флота. Знаете, как это произошло? По факту все знали, что это –
день позора, но почему-то стали праздновать именно 23 февраля этот день
рождения Красной армии. Ведь все такие профессиональные праздники, они, как
правило, приурочены к дате выхода в свет декрета, подписания декрета об
образовании того или иного органа власти или структуры. В данном случае 28
января был подписан декрет об образовании Рабоче-крестьянской армии, и на
следующий год Подвойский вспомнил о том, что 28 января приближается, и неплохо
было бы это отметить как День Красной армии. Он подал соответствующую записку,
а на СНК ее стали рассматривать аж 24 только января. Конечно, осталось совсем
немного дней, и решили отложить празднование Дня Красной армии и совместить его
с Днем красного подарка – 23 февраля. Таким образом, 23 февраля, когда
праздновался день такого красного подарка (знаете, тогда много всяких таких вот
дней было – День всеобуча... масса таких вот дней придумывалось), и вот в День
Красного подарка решили как бы вот задним числом отметить и День Красной армии.
Ну, и как говорится, дальше пошло-поехало.
Даже Климент
Ворошилов возмущался по поводу того, что выбрано именно 23 февраля, а не какая-либо
другая дата. Сложилась традиция: 23 февраля – День российской или Красной,
Советской армии и Военно-морского флота. Ну, отмечают – и отмечают.
Но ведь вы
знаете, что в законе написано? Что это День воинской славы. Ну, это уже совсем
бред. Вообще никакой близко даже такой вот даты нет, чтобы это можно было
назвать действительно днем воинской славы.
Давайте
действительно отойдем от этих мифов. Давайте будем праздновать День защитника
Отечества.
ВБ: Это будет наша следующая тема – на какой день этот День можно перенести.
Я сейчас хочу дать слово Андрею Окулову. Он перед передачей мне рассказал
довольно забавную историю, которую я не знал (я надеюсь, он сейчас ее здесь
вкратце повторит) – про то, как награда не нашла героев. Андрей, пожалуйста.
Андрей Окулов:
Да, награда действительно не нашла героев, потому что вспомнили об этой дате в
1938 году, когда учредили медаль "20 лет РККА". Но дело все в том,
что трудно было кого-то наградить из участников тех боев. Во-первых, потому что
боев-то толком не было. Матросский отряд в 1 000 штыков под командованием
Дыбенко тогда был наголову разбит под Ямбургом немецкими, можно сказать,
второсортными частями. Дыбенко убежал аж до Самары. И, собственно, когда про
это вспомнили? После фильмов "Александр Пархоменко", "Щорс"
и "Котовский", в которых создали чистую фикцию якобы побед над
кайзеровскими войсками.
ВБ: Про награду и про героев.
Андрей Окулов: А
про награду и про героев получилось следующее, что товарищ Дыбенко к тому
времени уже получил чекистскую пулю, а создатель Красной армии товарищ Троцкий
вскоре получит ледорубом по голове. И поэтому награда героев не нашла. Но дата
была введена.
СЮ: А, кроме того (я прошу прощения) в 1918 году Дыбенко был предан суду военного
трибунала за позор.
ВБ: И исключен из партии.
СЮ: И исключен из партии, да. То есть, как бы большевики-то прекрасно знали,
что это день позора, и они сами его так называли – "днем позора". Но
у нас же любят создавать мифы даже из позорных явлений.
Андрей Окулов:
Если быть точным, Ленин сказал в "Правде" 25 февраля 1918 года:
"Эта неделя является для партии и всего советского народа горьким,
обидным, тяжелым, но необходимым, полезным, благодетельным уроком".
СЮ: В той же статье он писал, что сообщения из-под Нарвы – "мучительно
позорные сообщения". Но это понятно. Они это все прекрасно понимали.
ВБ: Спасибо. Сейчас – короткая пауза. Я немножко сменю тему.
В Музее и
общественном центре имени Андрея Сахарова открылась выставка, посвященная
80-летию Елены Георгиевны Боннэр. На выставке представлены фотографии из
семейного архива Елены Боннэр и архива Сахарова, авторские фотографии Юрия
Роста. И все это сопровождается отрывками из книг и публикаций Елены Боннэр и
мемуаров Андрея Сахарова. Выставка открыта, в частности, при финансовой
поддержке партии "Либеральная Россия".
Мы тему вовсе не
меняем, и мы не будем говорить о партии, которую представляет сегодня один из
ее сопредседателей Сергей Юшенков. Просто это была лишь первая информация из
сводки правозащитных новостей недели, а с остальными вас познакомит Михаил
Саленков.
Михаил Саленков:
В соответствии с поручением Владимира Путина, члены комиссии по правам человека
при президенте России Элла Памфилова, Людмила Алексеева и Светлана Ганнушкина
дважды побывали в Чечне и в лагерях для перемещенных лиц в Ингушетии. Выводы
комиссии: жители лагерей не готовы к возвращению в Чечню. Продолжаются
обращения по поводу исчезновения людей, противоправных задержаний и даже
убийств возвратившихся в Чечню мужчин.
Правозащитный
центр "Мемориал" обратился с открытым письмом к Комиссару Совета
Европы по правам человека Альваро Хиль-Роблесу в связи с продолжающимися
массовыми нарушениями прав человека в Чечне.
"Российские
средства массовой информации, комментируя ваш визит на Северный Кавказ, – говорится
в письме, – уделяют основное внимание вашим положительным оценкам предстоящего
референдума. Мы не уверены в том, что вас правильно цитируют, и тем более мы не
уверены, что ваши высказывания правильно интерпретируют".
ВБ: Михаил Саленков, правозащитные новости.
Гости студии
сегодня Сергей Юшенков, депутат Госдумы, сопредседатель партии
"Либеральная Россия", и Андрей Окулов, независимый журналист, бывший
сотрудник закрытого сектора НТС, его в Советском Союзе называли "последней
белогвардейской разведкой". Андрей, в частности, был резидентом этого
самого закрытого сектора в Лондоне.
Говорим мы
сегодня о 23 февраля, потому что программа выходит как раз накануне этого дня,
который теперь называется День защитника Отечества, а раньше назывался День
Советской армии и Военно-морского флота. И говорим мы об этом потому, что
Сергей Юшенков предложил эту дату празднования с этой даты перенести на
какую-нибудь другую, потому что 23 февраля никакой победы ни под Псковом, ни
под Нарвой никакая Красная армия не одерживала, а вовсе наоборот.
Ну, как же
все-таки быть, Сергей Николаевич? Настолько люди за 7 почти десятилетий
советской власти привыкли к этим легендам. И даже некоторых ваших депутатов по
Государственной Думе, прежде всего из коммунистической фракции, вы не сумеете
переубедить в том, что не было никакой победы 23 февраля, и даже не сумеете
убедить, что Лев Троцкий был создателем Красной армии.
СЮ: Да, конечно, мне трудно будет убедить их и в том, что вот это знаменитое
воззвание, приписываемое Ленину, "Социалистическое отечество в
опасности!", было написано Львом Троцким. Конечно, я не собираюсь никого
переубеждать. Мне не удалось переубедить даже коллег из "Яблока" и
СПС, которые тоже не поддержали это предложение. Я понимаю, что очень трудно
вот как-то переломить уже сложившиеся обычаи, сложившиеся традиции. Ведь у нас
истина-то не в почете, у нас правду не любят. Нам "дороже всяких истин нас
возвышающий обман". Правда, это не "возвышающий" – абсолютно – обман,
это унижающий обман.
Но, тем не менее,
ко мне подходили депутаты и говорили: все я правильно говорил, да? И все это
так. Но попробуй мы сейчас проголосуй за вот это постановление – ну, нам же
выбирать надо, нас же избиратели не поймут. То есть, как бы вот заранее
предопределяется, что у нас тупые избиратели, совершенно ничего не понимают, и
вот надо с ними относиться, как с людьми очень легко ранимыми, детьми такими
вот, что не дай Бог их обидеть.
Я думаю, что это
не так. Ко мне, кстати говоря, подходили многие ветераны. И письма были. Они
соглашаются с моей аргументацией и предлагают свои даты. Различные даты, кстати
говоря, предлагают и понимают, что надо как бы уходить от старых мифов. Ибо,
если мы будем жить под воздействием этих старых мифов, где гарантия того, что,
в конечном итоге, мы будем нормально жить не в мифологизированном обществе?
ВБ: Но все-таки вот эта дата – прежде всего, показатель того, насколько
расколота страна, и довольно большая часть населения в желании перенести дату
Дня Защитника Отечества или Дня Советской армии и Военно-морского флота, – кто
как хочет пускай называет, поэтому буду называть два названия, – увидит в этом
лишь желание очернить историю. Что вот тут пришли эти демократы и все очернили,
все, что было раньше, для них все было плохо, и больше ничего они видеть не
хотят.
СЮ: Ну, вы знаете, в ответ на это я могу ссылаться не только на Ленина,
который давал довольно объективную оценку этому дню, но на того же Климента
Ворошилова. Еще в 1933 году он в "Правде" писал о том, что кому-то
пришло в голову, непонятно, случайно выбрать эту дату – 23 февраля, которая
вообще ничего в истории не значит. Что вот, понятно, 28 января, когда был
подписан декрет об образовании Красной армии, какие-то были там победы. Он там
перечисляет как бы, да? Но 23 февраля ничего не было.
Там помимо
38-ого, 20-летия, когда как бы вот был придан такой некий такой ореол 23
февраля, был еще 1942 год. Сталину понадобилось, действительно,
мифологизировать 23 февраля, воодушевить войска накануне 23 февраля, приказ – и
вот он каждый раз говорил об этом. А потом, после 1956 года, после 20 съезда,
это все снова вернулось на круги своя, и в учебниках по истории уже 23 февраля не
упоминался как день некий такой славный побед. Потом опять пошло, знаете, вот
реставрация. Так что не все 70 лет, как там это говорят, а были какие-то
периоды, когда вообще про 23 февраля вспоминалось просто вскользь. Так что
история – это такая штука, она довольно странная. "Ничто так быстро не
меняется, как наше неподвижное прошлое", – говорят иногда. Вот это очень
точно сказано.
Вы знаете, на
самом деле, есть все-таки польза определенная. Вот я так обескуражен был тем
количеством поддержавших меня в своем постановлении, а ведь Комитет по обороне
специально рассматривал проект моего постановления и принял решение внести
изменение в Закон о днях воинской славы, изменение, что 23 февраля будет
считаться только Днем защитника Отечества, но не будет считаться Днем воинской
славы. Ну, хотя бы на этом уровне есть понимание, хотя бы есть определенная
попытка все-таки оценивать прошлое таким, каким оно было, а не таким, какое оно
представляется в мифах.
ВБ: Сергей Юшенков, депутат Государственной Думы. И второй гость программы,
Андрей Окулов. Андрей, будучи в эмиграции, вы застали еще многих стариков,
ветеранов белого движения. Вот что они, какие дни они отмечали как Дни славы
русского оружия? Причем, это же было не только слава белого оружия, это была
слава русского оружия вообще.
АО: Да, конечно, это был День святого и великомученика Победоносца Георгия,
26 ноября старого стиля, по-новому это будет 9 декабря. Но дело все в том, что
9 декабря совпадает с постом Рождественским. Поэтому, если говорить о
праздновании, получается, что праздновать-то, собственно говоря, этот день и
как-то не годится. Дело в том, что Дня святого Георгия два. Это – зимний, 9
декабря, и майский, 6 мая. Поэтому думаю, что логичнее всего было взять 6 мая,
День святого великомученика Победоносца Георгия как покровителя русской армии.
ВБ: Сергея Николаевич, как вы полагаете, вот День святого Георгия?
СЮ: Ну, можно и День святого Георгия. Можно выбрать любую другую дату. Можно
и 23 февраля, кстати говоря. А если уже брать белое движение, то это уже, в
общем-то, ледовый поход Корнилова. Так что, в определенном смысле, 23 февраля –
это, в общем-то, белогвардейский праздник, вот действительно, имел исторически
некое событие, в отличие от Красной Армии. Но понятно, что никто не вкладывает
в 23 февраля именно этот смысл.
ВБ: Почему я задал этот вопрос? Ведь 23 февраля -именно вот 23 февраля, День
защитника Отечества – это та самая идея, которая может примирить нацию, которая
может посадить вместе и "красных", и "белых". Вот сегодня у
нас за столом – сотрудник бывшей белогвардейской разведки и бывший офицер,
политработник Советской армии. И нормально они между собой общаются и
разговаривают. Как вы полагаете, возможно ли в России то, что удалось сделать в
Испании Франко, который поставил памятник всем жертвам, погибшим в гражданской
войне в Испании, прекратив таким образом гражданскую войну в этой стране раз и
навсегда в сердцах этих людей?
СЮ: Конечно, возможно. Я думаю, что наша историография вообще в большом долгу
перед белым движением, потому что это все-таки история. И если рассматривать,
на чьей стороне было больше правды, скажем так, мифической правды, какой-то
такой вот заоблачной правды, наверное, эта заоблачная правда была на стороне
красных, потому что вот звали к некому братству, землю – народу, или там
крестьянам, фабрики – рабочим, и так далее как бы, да? В общем-то,
идеалистический такой, утопический подход, который на самом деле приводит к
войнам, к уничтожению, и так далее. Но все-таки это была какая-то там идея,
утопическая идея.
А на стороне
белого движения была своя правда. Правда, если хотите сказать, не утопическая,
а реальная, правда чести, достоинства. Вот даже посмотрите Булгакова, вот это
"Белая гвардия" там, да? Все было. И я не хочу никого там обелять,
были благородные поступки и с другой стороны, были подлые, унизительные,
унижающие человеческое достоинство с той и с другой стороны.
Смотрите, какая
ностальгия по фильмам гражданской войны. Показывают "Красные
дьяволята". Я говорю: а почему у нас нет, кажем, "Белые
дьяволята"? Тем более что аналоги были, действительно, в гражданской
войне. Ну, посмотрите книги сегодня, в основном, восхваляющие Красную армию, в
основном, восхваляющие "красных". Но это неправда, это несправедливо.
И, в общем-то, надо создавать, наверное, или публиковать, тем более что такие
художественные произведения, я знаю, есть. Я знаю, что за рубежом есть очень
много музеев, посвященных...
ВБ: Давайте лучше это Андрею дадим сказать, вы и так, наверное, часть сказали
того, что следовало бы сказать ему. Вот Андрей, 17 лет в эмиграции, рядом со
столпами, еще успели застать, белого движения, с некоторыми даже меня успели
познакомить. И вот вы вернулись в Россию после 17 лет эмиграции и увидели, что
здесь продолжается – ну, назовем ее "холодная гражданская война".
Можно ее прекратить?
АО: Ну, я бы не сказал, что продолжается холодная гражданская война. Что
касается Франко, вернувшись к этому, он, действительно, похоронил и
республиканцев, и франкистов в одной могиле, но перед этим он разбил
"красных" наголову, и Франко это сделал. Когда же "красные"
заняли Екатеринодар, они вырыли из могилы труп погибшего в бою Корнилова,
надругались над ним на центральной площади, сожгли его, а пепел развеяли по
ветру.
Что касается
памятников "красным", так их и сейчас очень много. Почему сразу
говорят: "Давайте поставим и тем, и другим"? Этим уже стоят. Не надо,
их никто не трогает. Вот "белым" – нет.
Что же касается
подхода к гражданской войне, что якобы взяли люди и перессорились, это просто
неверно в корне. Простите, был захват власти на деньги врага, на деньги
кайзеровской Германии, которые прислали пломбированный вагон. Это не вагон, а
состав был. Пломбированный был только вагон с деньгами – в Россию, для развала
Восточного фронта. Собственно говоря, люди поделились на тех, кто признал эту
власть, и на тех, кто ее не признал. Это совсем не классовое было деление. И 80
процентов населения не хотели в этой войне участвовать. Просто, если
"белые" делали ставку на добровольцев, на добровольческую армию, то
"красные" путем жесточайшего террора провели мобилизацию. Вот почему
они выиграли, накапливая десяти и пятнадцатикратный перевес.
ВБ: Вопрос к Сергею Юшенкову, настаивать на своей идее, продвигать ее как-то?
СЮ: Да, конечно, буду, и я полагаю, что, в общем-то, для меня такая дата,
все-таки, наверное, 7 или 8 сентября, день Бородинской битвы, а по старому
стилю это – Куликовская битва. Вполне, по-моему, приемлемая дата.
ВБ: Андрей, и вопрос к вам. Хотя вы достаточно давно уже вернулись, но все-таки
как-то еще смотрите со стороны. Как вы полагаете, удастся Сергею Юшенкову
добиться переноса?
АО: Сомневаюсь, потому что вопрос привычки и аргумент, что все привыкли, это
сегодня самый ходовой аргумент. Ну, привыкли так. Хотя привычки бывают очень
вредные, и врачи иногда советуют от них отказываться.
ВБ: Достаточно оптимистичное окончание трудной темы в программе "Человек
имеет право".
Ведущий Владимир Бабурин 18-02-03
http://archive.svoboda.org/programs/hr/2003/hr.021803.asp
*) P.S. 17 апреля 2003 года Сергей Юшенков был убит тремя выстрелами из пистолета Макарова около собственного дома в Москве.
Чи можна довіряти історію
історикам?
Вигадана
нашими східними сусідами історична пам’ять – від книжок до фільмів, де «факти»
не завжди відповідають дійсності – нав’язується українському суспільству Матеріал
друкованого видання
№ 3
(220) від 19 січня
У 1996-97 роках українська історіографія
вийшла на нові висоти. Київське видавництво «Генеза» видало друком книги «Нарис
історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття» та «Нарис історії
України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ століття». І хоча
номінально ці книги проходили по відомству навчальних посібників для гімназій,
ліцеїв та вишів, реально йшлося про концептуально цілісне, насичене фактами та
узагальненнями, з численними посиланнями на сучасні наукові джерела дослідження
української історії загалом та її дуже непростих сюжетів. Не тільки моя власна,
а й багатьох моїх колег оцінка була одностайною: це не менший за значущістю
після праць Михайла Грушевського етап розвитку історичної науки в Україні,
здійснений у приступній не тільки для фахівців, а й для всіх освічених читачів
формі.
Авторами цих книг були Наталя Яковенко (Київ)
та Ярослав Грицак (Львів).
Тоді ж почали виходити друком професійні
періодичні видання, редаговані цими істориками, докторами наук і професорами: у
Києві – «Український гуманітарний огляд», у Львові – «Україна модерна».
Знов-таки, ці видання стали чимось якісно новим у вітчизняній науковій
періодиці, як за рівнем текстів, так і за їхньою стилістикою. Навколо видань й
очолюваних Яковенко та Грицаком дослідницьких центрів почали гуртуватися
інтелектуали, проводилися резонансні конференції та семінари, з’являлися нові
книги як цих авторів, так і їхніх колег та однодумців…
Одне слово, процес, здавалося, пішов у
позитивному напрямі. І певний час це справді було так. Але ситуація почала
змінюватися ще за президентства Віктора Ющенка і добігла логічного фінішу (от тільки питання – остаточного чи проміжного?) в останні два роки.
Сюжети, пов’язані із виступами Ярослава
Грицака, з його дискусіями з іншими істориками, із його закликами до
«примирення» і «вироблення спільної позиції» зі сталіністами та проросійськими
українофобами – це окрема тема. Тут же зауважу, що головні опоненти Грицака –
це історики з Одеси, Києва та Донецька, які не вважають можливою ідейну капітуляцію
перед тими, хто сповідує тоталітарні цінності. Тут же мова піде про позицію
професора і завідувачки кафедрою Києво-Могилянської академії Наталі Яковенко,
висловлену нею в останні роки.
На початку 2010 року Наталя Яковенко (тоді – одна з керівників робочої групи істориків,
створеної при Українському інституті національної пам’яті) виступила на презентації нової концепції історичної освіти. Концепція
ця передбачала докорінну зміну парадигм усіх шкільних підручників з історії
України за принципом антропологізації, коли головним героєм історичного процесу
має стати людина, а все, що відбувалося на території нинішньої Української
держави – складовою власне української історії. Тоді Яковенко заявила, що в
ідеалі створені відповідно до нової концепції підручники історії повинні
сприяти формуванню у школярів ліберально-демократичних цінностей, привчати
дітей шанувати чуже життя і чужі права, з повагою і толерантністю ставитися до
іншої культури, мови, релігії тощо, а також бути політично та емоційно незаангажованими.
Воно, звичайно, вірно: вчити шанувати інші
культури, мови, релігії… Але ж в Україні головним питанням є відверто негативне
ставлення приблизно 15-20% дорослих громадян Української держави до самого
факту існування цієї держави, тим більше – до української мови, культури,
вітчизняних релігійно-церковних традицій. Як бути із цим? І яким чином
«формування ліберально-демократичних цінностей» (іншими
словами, цілком визначеного типу політико-культурно-ідеологічних підсвідомих
настанов та раціональних регулятивів учинків) можна
поєднати з «політичною незаангажованістю»? І, нарешті. Ну, яким чином
сприйняття історії дітьми (тим більше –
здійснене за принципом антропологізації) може бути
«емоційно незаангажованим»?
Ґвалт…
Ну, а висловлені тоді змістовні оцінки тих чи
інших сюжетів історичного процесу професор Наталя Яковенко повторила і
розширила в опублікованому наприкінці минулого року інтерв’ю «Історичній
правді».
Різко розкритикувавши шкільні підручники з
історії, вона так оцінила зміни у цих підручниках, здійснені вже за міністра
Дмитра Табачника: «Що ж до кон’юнктурних разових домішок (для прикладу, заміни терміну «Друга світова війна»
на «Велику Вітчизняну»), то в світлі наших претензій
до шкільної книжки вони ролі не грають, бо на стовбур змісту не впливають».
Чесно кажучи, я спершу не повірив своїм очам.
Адже йдеться не про термін, а про концепт, про загальний ракурс бачення й
описання війни. Йдеться про те, чи розглядати участь українців у війні з 1
вересня 1939 року (коли сто тисяч жолнежів та офіцерів з числа галичан та
волинян у складі Війська Польського зустріли вогнем нацистську армію, а
невдовзі опісля сотні тисяч «східняків» у складі Червоної армії виступили в
ролі нацистських союзників) – і до 2 вересня 1945 року, коли генерал-лейтенант
Кузьма Дерев’янко підписав Акт про капітуляцію Японії, а чи танцювати навколо
22 червня 1941 року, коли начебто – за сталінською версією – для СРСР почалася
війна після «раптового і неспровокованого нападу». Йдеться про те, чи
враховувати серед жертв війни українців-офіцерів другої Речі Посполитої,
розстріляних у Катині й інших місцях, чи зараховувати до цих жертв знищених у
радянських концтаборах і померлих під час утечі від «визволителів» тисячі
жителів «української Маньчжурії» (була до 1945 року й
така на Далекому Сході)…
Іншими словами, питання про те, що саме наявне
у шкільних підручниках – сталінська міфологема чи наукове поняття – для
Яковенко не має значення, для неї це дрібниця. Насправді ж ідеться про один із
ключових моментів історії ХХ століття, адже міф про «перемогу у Великій
Вітчизняній війні» – це головне підґрунтя неототалітарної свідомості у
Білорусі, Росії й Україні.
Далі – більше. Професорці ставлять запитання,
вона відповідає:
«Як
реформувати наш мартирологічний наратив? Чому українці тільки борються і
програють, а не створюють і перемагають? Наш внесок у розбудову Великого
князівства Литовського, Російської імперії, Речі Посполитої – хіба це погано?
– Плачі над історичними кривдами – це не суто
український винахід. Всі національні наративи так званих скривджених (бездержавних) народів свого
часу виростали зі схеми опонування «чужим державам», де «нас гнобили – ми
боролися», «наша еліта зрадила – народ вистояв». Така схема у підсумку
виконувала власну місію – перетворювала етнографічну масу на свідому своєї
приналежності націю. Однак те, що було потрібне століття тому, сьогодні
уподібнилося колоді поперек дороги. Адже уявлення про себе як про націю-жертву,
по-перше, опосередковано прищеплює почуття меншовартості, сказати б –
приреченості на неуспіх, а по-друге, це є неправдою, бо українці цілком давали
собі раду й під «колоніальним гнітом», над яким так уболівають підручники».
Як на мене, запитання поставлене некоректно.
Адже головне тут – який саме внесок. Скажімо, в розбудову ҐУЛАҐу. Чи у
єврейські погроми, у «Союз русского народа», у нищення української культури
тощо.
У відповіді ж змішане грішне і праведне. Щодо
комплексу «нації-жертви» – це загалом вірно, хоча були в історії, і не лише
українській, епізоди, коли та чи інша нація справді ставала жертвою – і від
цього нікуди не втечеш. Але заява, що «українці цілком давали собі раду й під
«колоніальним гнітом», над яким так уболівають підручники» – це щонайменше
цинізм (у моральному сенсі) та неправда (у фактологічному).
Ні, звичайно, як «нація сержантів» (В.Стус) давали собі раду. А
часом навіть виходили на найвищі світові висоти – як-от Сергій Корольов. Тільки
ж для цього мусили притлумлювати своє українство, зводити його ледь не на
конспіративний рівень – коли, скажімо, Головний конструктор розмовляв
українською із тими земляками, яким довіряв, у тісному колі, вимагаючи від них
не забувати рідну мову…
І з особистого досвіду студентських років. Моя
добра знайома – дівчина з інтелігентної київської сім’ї – двічі невдало
вступала до медінституту. Попри авторитет своїх батьків у медичному середовищі
і гарні знання, невдало. Втім, знайшовся доброзичливець, який прояснив
ситуацію: якби ти була з села, тоді б ти могла писати твір українською мовою і
стати студенткою. А ти – киянка, інтелігентка. Пиши російською! Вона
послухалася – і вступила. Ось так. А мені ще на першому курсі професор Ігор
Бичко, із сином якого я товаришував, порадив триматися подалі від викладачів у
вишиванках і не розмовляти в університетських стінах українською, бо інакше
можна легко втрапити до «чорного списку». А якщо говорити про сімейні перекази,
то на початку 1930-х моя прабабуся одного дня заявила родині: «Все, забуваймо
негайно українську, переходимо вдома на російську». Ясна річ, насправді ніхто
українську – соковиту, вишукану, якою вона є на Поділлі – не забув, але у сім’ї
справді перейшли на російську, бо ж у «комуналках» того часу для пильних
сусідів і «компетентних органів» цілком могло вистачити для тяжких звинувачень
самого факту, що інтелігентна родина розмовляє вдома українською мовою… Отож
«давали собі раду» українці, але якою ціною – ось у чому питання. У масі своїй
– ціною власної деукраїнізації.
Ще одне цікаве запитання – і не менш цікава
відповідь: «Чи варто відмовлятися і рішуче засуджувати СРСР як колонізаторів та
окупантів? Чи можна вважати УРСР попередницею української держави?
– Відмовлятися й абсурдно, і невірно, бо це
суперечитиме очевидному. За добрий приклад тут може послужити навіть створення
СРСР, де, як відомо, Українська Республіка відіграла чи не основну роль. Ба
більш, Радянська Україна була співучасником функціонування більшовицької
системи як у її позитивних (масова освіта,
індустріалізація тощо), так і в злочинних проявах –
репресіях, колективізації, Голодоморі. Зрештою, в Україні діяла не «советская
власть», а радянська влада, яку будували «наші» – Затонський, Скрипник,
Мануїльський та іже з ними. Принагідно нагадаю, що до процесів радянізації чимало
зусиль доклала й українська мистецька еліта, адже діячі так званого
«розстріляного відродження» теж чи не в більшості сповідували комуністичні
ідеали».
Якби це прозвучало з вуст Ганни Г. або Інни Б.
– запитань би не було. Але ці запитання неминуче виникають, коли знана
професорка робить вигляд, наче не знає, що у творенні СРСР ніякої «основної
ролі» УРСР не грала – ця роль апріорі була зарезервована за політбюро ЦК
РКП(б); що етнічний склад КП(б)У на той час категорично не відображав етнічний
склад населення; що серед генсеків й перших секретарів ЦК КП(б)У/КПУ аж до
середини 1950-х не було жодного українця, а деякі перші особи (Хрущов,
Мельников) узагалі не знали української мови; що «розстріляне відродження» не
«так зване», а дійсно розстріляне, – і т. д., і т. ін.
Зрештою, хіба не відома показова у цьому сенсі
доля Миколи Хвильового, який повірив був в офіційні гасла і написав: «Росія ж –
самостійна держава? Самостійна! Ну, так і ми – самостійна»?
Що ж стосується таких персонажів, як
«Затонський, Скрипник, Мануїльський та іже з ними», то добре відомо, що вони
відігравали у КП(б)У далеко не першорядну роль. Так само давно вже досліджений
український націонал-комунізм, який був істотно відмінним від російського
більшовизму. Власне, це був антиколоніальний та модернізаційний рух у лівих
шатах, як і в багатьох інших країнах аж до кінця ХХ століття.
І, нарешті, спадають на думку юденрати та
єврейська поліція у влаштованих нацистами єврейських гетто за часів Другої
світової війни. Куди їх слід – за логікою Наталі Яковенко – віднести? А чом не
держава «протекторат Богемія унд Моравія», створений Гітлером на місці урізаної
Чехії? Цікаво, як наразі ставляться чехи до тих, хто пропонує їм вважати себе
співучасниками функціонування нацистської системи у її позитивних (будівництво
автобанів) та негативних (будівництво концтаборів) моментах?
А журналісти запитують далі: «Наші сусіди
видають купу популярної історичної продукції – від книг до фільмів – де «факти» не завжди відповідаютьдійсності. Ми ж часто намагаємося бути ввічливими і не помічати цього. Як і
чи треба діяти, щоб ця вигадана історична пам'ять не була нав'язана
українському суспільству?»
– Воювати з белетристичною, популярною та
фільмовою продукцією – це воювати з вітряками. Адже автор самовиражається, і на
те немає ради – у нас таких опусів теж хоч греблю гати», – відповідає Наталя
Яковенко.
Можливо, якби я не прожив 35 років в СРСР, а
провів їх на Марсі чи хоча би у Папуа-Новій Гвінеї, то повірив би у тезу про
«авторське самовираження». Як і в те, що працівники відомств Жданова, Суслова й
Геббельса теж свого часу займалися «самовираженням». І в те, що регулярні
бесіди Путіна із Сахаровим (академіком, але зовсім іншим, і навіть не родичем
Андрія Дмитровича, а «істориком у цивільному») про те, як треба подавати плебсу
російську історію та якими методами вести пропаганду на пострадянському
просторі, також підпадають під рубрику «самовираження»…
Не знаю, як вам, а мені надто сумно і читати
виступи знаної дослідниці, і писати про все це. Проте не віддавати ж українську
історію на поталу?
22 січня, 2012
Сергій Грабовський
http://www.ut.net.ua/History/39971
Знакові річниці Акту Злуки,
що консолідували українців
Акт Злуки між УНР та ЗУНР, що був прийнятий 22 січня 1919 року на
Софійській площі у Києві, незважаючи на свій символічний характер, мав значно
більший вплив на українську історію новітнього часу, ніж цього вдалось
досягнути у конкретних умовах національно-визвольної боротьби 1917-1921-го
років.
Побиті
горшки
Перманенті суперечності, які роз’їдали український табір у період
Визвольних змагань, різне бачення стратегій і тактик боротьби за незалежність,
трактування національних інтересів, визначення союзників і ворогів,
різночитання політичних програм та ідеологій, ментальні відмінності – завадили
тогочасній українській політичній та військові еліті реалізувати на практиці
гучну декларацію про об’єднання українських земель у складі однієї держави.
Після поразки у Визвольних змаганнях і втрати власної державності,
українські політичні табори різного спрямування не змогли принаймні досягнути
цієї соборності та солідарності у відносинах між собою на еміграції. Перед
обличчям держава, які окупували українські землі, наша еліта виявилась
розколота на численні ворогуючі між собою угрупування, для яких питання
особистих амбіцій та політичних програм важило значно більше проголошеної у
1919-му соборності. В еміграційний період ні у таборі УНР на чолі з Симоном
Петлюрою (а після його трагічної загибелі – Андрієм Лівицьким), ані у
середовищі еміграційного уряду ЗУНР під проводом диктатора Євгена Петрушевича,
проголошена у період боротьби за незалежність Злука не стала справжньою
спонукою до взаємного примирення та консолідації, коли позаду залишились усі
прикрі помилки та непорозуміння. Надто велика прірва віддаляла дві сторони на
той час, надто багато було побитих горшків і втрачених можливостей для
об’єднання.
Відтак, політики обох таборів, перебуваючи на еміграції, намагались
відхреститись від того горезвісного дня, коли вони вирішили спільно жити в
одній державі. Тому традиція святкування дня соборності на еміграції у
міжвоєнний період не склалась.
Втім, настрої еліти, яка поступово відійшла від реальних справ у
підконтрольних іноземним державам українських землях, не поділяла більшість
тогочасного українського суспільства, яка з різних приводів виявляла свої
прагнення до об’єднання. І тут можемо згадати не тільки про щиру солідарність
українців Галичини та Волині під час жахливої трагедії Голодомору в Радянській
Україні у 1932-1933-му, а й події на Підкарпатській Русі (Карпатській Україні)
у 1938-1939 роках.
Під
прапором соборності
Проголошення у жовтні 1938-го української автономії у підконтрольному
Чехословаччині регіоні активізувало все світове українство на національну
солідаризацію й допомогу закарпатським українцям у їх прагненні до волі. Не
тільки Галичина та Волинь, але й Північна Буковина, українська еміграція у
Західній Європі та Північній Америці схвально відгукнулись на створення
паростку української державності на Закарпатті. Окрім матеріальної та
фінансової допомоги, українці із закордону надали у розпорядження автономного
уряду Августина Волошина значні кадрові та організаційні ресурси. На Закарпаття
через польсько-чехословацький кордон масово линула молодь із Галичини та Волині
для вступу до військової організації Карпатської Січі, а українські емігранти
зі всього світу приїжджали до столиці автономного краю для виказу солідарності
і підтримки українському уряду в Хусті.
Саме у Карпатській Україні свято Соборності вперше за 20 років було
урочисто відзначено на офіційному рівні. 22 січня 1939-го став справжнім
символом національного єднання жителів краю зі своїми братами по інший бік
Карпат. Політична еліта Карпатської України розглядала святкування в Хусті,
приурочені до 20-ліття Акту Злуки, як додатковий засіб маніфестації
загальноукраїнських прагнень мешканців краю на міжнародній арені. У той же час,
це був чудовий привід нагадати закарпатцям про волю, висловлену на з’їзді
Народних Рад у Хусті 21 січня 1919-го про приєднання північно-східних комітатів
Угорщини, заселених русинами-українцями, до Української Народної Республіки зі
столицею у Києві, і легітимізувати тим самим свою програму побудови Української
держави на базі «закарпатського П’ємонту».
Напередодні виборів до Сойму (парламенту), що мали відбутись 12 лютого
1939-го, – це був також додатковий інструмент для мобілізації електорату
урядової партії Українське Національне Об’єднання, очолюваної прем’єр-міністром
Августином Волошиним.
По суті, у Карпатській Україні було втілено в життя нову інтерпретацію
змісту Акту Злуки та її значення в історії українського народу на противагу
фаталістичній версії діячів табору УНР та ЗУНР, як день втрачених можливостей і
нереалізованих мрій про соборність. Історичний день 22 січня 1919 року став
справжнім дороговказом на майбутнє для офіційного Хусту.
Це була не просто маніфестація, а найбільша за 20 років перебування
краю у складі Чехословаччини демонстрація місцевого населення за участю 30 тис.
люду, яке з’їхалось до столиці Карпатської України з усіх куточків краю.
Зі спогадів письменника та журналіста Василя Гренджи-Донського про
святкування 20-ої річниці Акту Злуки в Хусті 22 січня 1939-го:
«Від самого ранку поїзд за
поїздом вбігає, українське населення спішить до столиці на маніфестації.
Довжезний ряд селянських возів з близької околиці, вантажні самоходи з дальших
сіл, а поїзди з найдальших закутин привозять учасників. Тисячі возів, роверів,
авт заповнили бічні вулиці. Сотні, ба тисячі синьо-жовтих прапорів по вулицях,
ці дві барви сьогодні домінують. Уніформи, народні одяги з різних околиць по
хустських вулицях маком цвітуть. Зразу можна розрізнити з одягу: Гуцульщина,
Хустщина, Волівщина, Севлющина і т. д. Навіть із далекої Ужанщини та
Середнянщини людей повно. Це ж річниця української соборності, велике свято!
Під синьо-жовтими прапорами маршують із різних напрямків, найбільше від
станції, з піснями на устах. Волівщина заступлена сильно; саме тільки Волове
послало аж трьома величезними вантажними автами своїх заступників, щось біля
двісті людей.
(…) Біля тридцять тисяч
учасників зійшлося з цілої Карпатської України. Це найбільші збори, які я під
цими зеленими Карпатами бачив за останнє двадцятиріччя. Колись просвітянські
збори в Ужгороді були справді величавими, але сьогоднішні збори — рекорд (…)
Десь біля одинадцятої години після Богослужби сформувався величезний
похід, замаяли сотні рідних прапорів, і ми перейшли з площі Волошина на головну
вулицю. Оркестри заграли українські походові пісні. Старинний хустський замок
ще не бачив такого величавого всенародного здвигу! Три години тривав похід
вулицями нашої столиці, і аж біля чотирнадцятої години розпочались святочні
збори на площі».
Так само символічне значення 22 січня 1919-го не завадило українцям
проголосити свої соборницькі ідеали в епоху розпаду Радянського Союзу,
організувавши у 71-у річницю Акту Злуки між УНР та ЗУНР наймасштабніший у
світовій історії «живий ланцюг» між Львовом і Києвом. Акція, в якій, за різними оцінками, брало
участь від 450 тис. до 3 млн, стала додатковим кроком до здобуття Україною
самостійності. Показово, що днем консолідації та єднання не стала дата
завершення фактичного об’єднання українських земель у складі Радянської України
після приєднання Закарпаття 29 червня 1945 року. Обрано було символічну, однак
надзвичайно важливу з точки зору державотворення дату нехай і короткого єднання
українців у 1919 році.
22 січня, 2012
Олександр Пагіря
http://www.ut.net.ua/History/40131
Почему
рухнул СССР
Предлагаем вниманию наших читателей выборку из
любопытного дневника (1972-1984) Анатолия Черняева, сотрудника Международного
отдела ЦК КПСС (Черняев А. С. Совместный исход.
Дневник двух эпох. 1972-1991. М., 2008). Кажется, эти записи
самым красноречивым образом отвечают на вопрос о том, почему рухнул Советский
Союз.
8 апреля 1972
Брежнев поставил
вопрос, представленный Байбаковым и Патоличевым, – проект
торгово-экономического соглашения с США. Подгорный первый взял слово:
“Неприлично нам ввязываться в эти сделки с газом, нефтепроводом. Будто мы
Сибирь всю собираемся распродавать, да и технически выглядим беспомощно. Что,
мы сами, что ли, не можем все это сделать, без иностранного капитала?!”
Брежнев пригласил
Байбакова [Председатель
Госплана СССР – К. А.]
объясниться. Тот спокойно подошел к микрофону, едва сдерживая ироническую
улыбку. И стал говорить, оперируя на память десятками цифр, подсчетами,
сравнениями.
Нам нечем
торговать за валюту, сказал он. Только лес и целлюлоза. Этого недостаточно, к
тому же продаем с большим убытком для нас. Ехать на продаже золота тоже не
можем. Да и опасно, бесперспективно в нынешней валютной ситуации.
Американцев,
японцев да и других у нас интересует нефть, еще лучше – газ.
22 апреля 1972
К Брутенцу [консультант отдела – К. А.] сходятся некоторые армянские и
азербайджанские нити. И ему рассказывают, что нелюбовь и даже ненависть к
русским растет на почве распространения убеждения (которое, кстати, широко внедряют сами местные партийный и
государственный аппараты – как алиби для себя), что все идет плохо потому, что все сверху
зажато, а там – вверху – сидят русские и руководят некомпетентно, неграмотно,
глупо.
22 июля 1972
СССР закупил в
США на 750 млн. долларов кормового зерна (“чтобы выполнить обещание кормить советских людей мясом”). В нашей печати, конечно, об этом ничего
нет, хотя сделка, которую по величине приравнивают к ленд-лизу, беспрецедентна
в истории СССР.
8 августа 1972
Опять день за
днем по 35-36° <…> [В Астраханской области – К. А.] озимые посевы выгорели на 100 %, пересев стоил столько-то; яровые погибли
на 100 %; весной от голода погибло столько-то голов скота; сейчас в день гибнет
столько-то; луга и выпасы – все сгорели; осенью скот кормить будет нечем. Питьевой
воды в Астрахани (по
гигиеническим нормам)
практически нет. Канализация разладилась. Холера разрастается. И т. п.
<…>
Брежнев велел
направить в сельское хозяйство 50 000 военных машин и еще 25 000 снять (невзирая ни на какие
обстоятельства) из промышленности
и также направить на уборку, чтобы там, где урожай получился, собрать все, что
можно. (Кстати,
в Москве исчезли поливальные машины – они отправлены туда же).
И в то же время
для Брежнева в Крыму <…> – бассейн с раздвигающимися стенками и с прозрачным
куполом, который может прикрывать от ветра с моря или вообще превращаться в
крышу. Неподалеку от этой “дачи № 1” недавно построены другие дачи, в
частности, для больших министров и отдельных завов и замов из ЦК – особняки
четырехэтажные с японскими обоями, с барами и кондиционерами, с венгерской
специальной мебелью и балконами, нависающими над морем.
9 октября 1972
Луи Арагона [писатель, член Компартии
Франции – К. А.] наградили
орденом Октябрьской революции. За сотую долю того, что он иногда говорит о нас
по поводу Солженицына и Чехословакии, кое-кого из советских авторов повыгоняли
из партии и с работы.
9 декабря 1972
Сокольников [сов. гос. деятель,
репрессирован в 1937 – К. А.] дружил со Сталиным. Рассказывал потом об одном эпизоде перед XIV съездом
ВКП(б). Крупская на пленуме ЦК зачитывает “завещание” Ленина. Сталин бурчит
сидящему рядом Сокольникову: “Не мог уж умереть как честный вождь”. В другой
раз он ему во время застолья сказал: “Самое большое удовольствие – иметь врага,
медленно готовить ему западню, покончить с ним и потом выпить стакан хорошего
вина”. Присутствовал Сокольников и на пьянке на даче, когда Сталин, вспомнив
лихие времена экспроприаций, разыграл “сцену из Вильгельма Телля”: поставил
сына Ваську к дереву и стрелял из нагана поверх головы. Василий на всю жизнь
остался заикой. <…>
В начале 20-х,
знаю, Сталин побывал в литературном салоне, где выступал Есенин, который ему не
понравился.
12 декабря 1972
Разослан проект
доклада Брежнева на предстоящее 50-летие [СССР – К. А.]. В главном – национальной проблеме отмечено ее наличие в очень взвешенной
форме. А между тем – открытый, наглый антисемитизм по всей Украине, да и в
Москве тоже, антируссизм в Литве. Что-то будет с нашей великой дружбой народов
лет через 20?
31 декабря 1972
Перед 50-летием
был пленум ЦК. <…> Брежнев произнес большую речь <…>
“Не выполняем
пятилетнего плана практически по всем показателям, за исключением отдельных”.
<…>
“Как Вам не
стыдно, товарищ Казанец [министр чёрной металлургии – К. А.] хвалитесь, что выплавляете больше США: А
качество металла? А то, что из каждой тонны только 40 % выходит в продукцию по
сравнению с американским стандартом, остальное – в шлак и в стружку?!”
<…>
“Мы по-прежнему
получаем 90 копеек [прибыли
– К. А.] на один рубль
вложений, а американцы – наоборот (на 90 центов – один доллар)”.
Арбатов [академик, член Ревизионной
комиссии – К. А.]
говорит: “Мы ему (Брежневу) все время советуем поменьше фигурять перед
телевизором. Да и не только ему пора воздерживаться. Ведь его дряхление всем
заметно, бросается в глаза”.
8 января 1973
Обобщали (по поручению ЦК) просьбы братских партий, высказанные во
время празднования 50-летия СССР. В основном это – деньги и деньги: на издание
газет, устройство мелких фирм, пенсии ветеранам, но также, например, и для
того, чтобы определить племянницу в Московскую консерваторию, содержать сына со
стипендией в Киевском университете, “помочь” написать книгу (то есть написать за лидера
партии, а он подпишет) и
т. п. Словом, удручающая картина.
6 февраля 1973
Директор
металлургического завода заявляет, что за первый квартал он, может быть, и
выполнит план поставок труб предприятиям, но в январе он даст только 13 %
заказа, в феврале – 27 %, а в марте – остальное. Что прикажете делать? Как
должен работать завод – получатель труб, который имеет такого поставщика? Чем
он будет платить рабочим? Как выполнять свой план? Или: стройке нужен металл
такого-то сорта, ему присылают совсем не то, и это “не то” валяется и
пропадает, потому что из него строить данный объект нельзя. А по тоннажу
поставщик план выполнил и даже премию получил. И т. д.
8 февраля 1973
На днях был у
меня Боря Панкин – главный редактор “Комсомолки”. Говорит: “Наша общая (и индивидуальная – таких, как
ты, я, подобных) беда в
том, что на ключевых исполнительных постах сидят подонки”. <…> Сафронов [сов. писатель, главный редактор
журнала “Огонёк” – К. А.]
выпустил первый том своего собрания и получил за него 75 000 рублей! Что
делается!!
9 февраля 1973
Читаю “Судьбу”
Проскурина [сов.
писатель – К. А.]. О
коллективизации. Новая реанимация Сталина. В библиотеке ЦК за ней – очередь.
4 марта 1973
Английская
делегация [коммунистов – К. А.] вернулась в Москву (Ленинград, Киев, Вильнюс, Львов). Много пришлось с ними возиться, но в итоге – это
интересно. Они начали (еще в Москве, на заводе малолитражек) интересоваться: “Какая средняя зарплата у вас на
заводе? – 150. Ага: – быстро считает что-то на бумажке, – значит надо три года
работать, не есть, не пить, в кино не ходить: чтобы приобрести автомобиль”.
После этого начинается скандальная перепалка с переменным успехом. <…>
Наутро все извинялись.
<…> Капитонов
[секретарь ЦК по кадрам –
К. А.] <:> взахлеб
рассказывал о том, как сегодня был подписан Леонидом Ильичём [партийный – К. А.] билет № 1 – Ленину. Англичане таращили
глаза и еле сдерживали на лице ехидство. <…> Сначала мне было очень
стыдно, потом стало страшно. Ведь этот человек ведает руководящими кадрами
Союза ССР! И счастье, что по случаю, он не злой человек. Но его
интеллектуальный потенциал, его представления о достоинствах человека, о том,
что нужно нашему народу, просто не поддаются определению, потому что это нечто
глинообразное <…>
Билетом № 1 дело
не кончилось. На другой день в “Правде” последовало сообщение о том, что билет
№ 2 был вручен Л. И. Брежневу!.. Мало ему, что до этого целую неделю вся Москва
рассказывала друг другу о том, как “Брежнев обнимал Подгорного по бумажке”.
<…> Ведь народ смеется. И смеются злобно, презрительно, отнюдь не
добродушно.
19 марта 1973
ГДРовцы упорно
отказываются принять нашу систему ГОСТ и пользуются западногерманской,
общерынковской системой стандартов. Да что вы хотите! Возводить в теорию
разделенность великой нации в конце ХХ столетия! Это ли не абсурд! Нам надо
серьезно думать над “концепцией Германии”. Иначе через пяток лет мы будем иметь
в ГДР такое, что оккупационных войск может не хватить.
4 апреля 1973
Образовался
вакуум в духовной жизни. Молодежь (лучшая из массовой ее части) прагматична, деловита, готовит из себя специалистов, рано женятся.
Какой-то, сравнительно тонкий слой отпрысков “элиты” паразитирует за счет
родителей. Остальные просто работают и живут, ни о чем не думая. Есть довольно
многочисленная группа комсомольских горлопанов и карьеристов втихаря. <…>
Срез молодежи отражает состояние нашего общества.
29 апреля 1973
О пленуме.
<:> Андропов. Я обратил внимание: “Единый фронт империалистов-антикоммунистов,
левых и правых ревизионистов, маоистов и сионистов” – против нас. Широкое
использование туризма для шпионажа против нас, вернее, для “идеологических
диверсий”. И еще: активность сионистов направлена не на то, чтобы обеспечить
полную свободу эмиграции нашим евреям, а для того, чтобы создать у нас
“еврейский вопрос”. <…>
Брежнев в адрес
Андропова <…> “КГБ – это, прежде всего, огромная и опасная загранработа.
И надо обладать способностями и характером… Не каждый может… не продать, не
предать, устоять перед соблазнами. Это вам не так, чтобы… с чистенькими ручками
(и провел ладонью по
ладони). Тут нужно
большое мужество и большая преданность”.
Все это было
покрыто громом аплодисментов. <…>
Факты: 2/3 наших
кредитов идет на Кубу, во Вьетнам, в Монголию; 25 % стоимости экспорта
составляют оружие и оборудование в развивающиеся страны; 2/3 наших
экономических связей приходится на соц. страны.
24 июня 1973
Профессор А. М.
Ковалёв, заведующий кафедрой научного коммунизма МГУ сетовал: “Как же так
получается? Конечно, мир – это хорошо. Ленин тоже был за мир. Но ведь вот мы
заключаем экономические соглашения с капитализмом на 30-50 лет… Подводим
материальную структуру под мирные отношения. А вместе с тем и повязываемся
накрепко с капиталистами. И помогаем им выходить из кризисов и т. п. Значит, мы
исходим из того, что 30-50 лет там никакой революции не будет? Как же нам
теперь преподавать научный коммунизм, говорить об умирающем капитализме?”
4 августа 1973
Живков [Генеральный секретарь ЦК
Болгарской компартии – К. А.] оценивает положение весьма пессимистически и видит выход в превращении
Болгарии в союзную республику СССР. В Польше и Венгрии – антисоветизм и
национализм. Впрочем, везде “проблема” молодежи и интеллигенции, даже в
Монголии, где цивилизованный (за наш счет) слой не
хочет обратно интегрироваться в свое общество.
27 августа 1973
В Чили, видно,
дело идет к концу.
11 сентября 1973
Военный мятеж в
Чили <…> Революция Альенде занималась трепом, уговорами и громкими
декламациями. Это, конечно, принципиальное поражение современной революции
вообще.
12 сентября 1973
Альенде покончил
с собой. Вчера у меня было предчувствие, что этим кончится. Хунта уже
приступила к делу <…> За два последних года беспомощность правительства,
политическая, административная, и особенно экономическая, дискредитировала
революцию, и уже мало кто захотел, видимо, класть жизни за дохлое дело.
14 сентября 1973
Вчера послал
наброски планов по подготовке конференции компартий Европы <…> (И англичане, и французы, и
итальянцы) подчеркивают
неприемлемость для них “советской модели, русского образца” и рассматривают
Октябрьскую революцию и Советский Союз лишь как объективную реальность, которые
оказали и оказывают воздействие на ход мировых событий, и с которыми надо
считаться, но отнюдь не подражать, и не связывать свою политику с намерениями и
желаниями КПСС.
17 декабря 1973
План не выполнен
по энергетике, металлу, химии, легкой промышленности и т. д. На 74 г. намечен
предельно напряженный план, иначе горит пятилетка: за три ее года прирост 44
млрд. рублей из 103 млрд. запланированных на всю пятилетку. <…> 60-70
млн. тонн металла у нас во время переработки идет в отходы. По тоннажу
металлообрабатывающих станков мы производим столько же, сколько США, Япония и
ФРГ вместе взятые, а по числу сделанных из этого металла станков и по их производительности
далеко отстаем от каждой из них. Финляндия вывозит древесины в 10 раз меньше,
чем мы, а выручает валюты по этой статье экспорта в два раза больше. Это
потому, что от нас она уходит в элементарно необработанном виде.
Договорились с
ФРГ построить им на компенсационный основе газопровод, но вовремя не сделали, и
нам предъявили иск в 55 тыс. долларов за каждый просроченный день.
На складах
скопилось на 2 млрд. рублей неходовых товаров, то есть таких, от которых
отвернулся покупатель. Это почти равно сумме капиталовложений во всю легкую
промышленность на остаток пятилетки.
Проект на
строительство КамАЗа был оценен в 1 млрд. 700 млн. рублей. Теперь выяснилось,
что потребуется еще 2,5 млрд., а потом, может быть, и больше.
В 1955 задумали
строить в городе Салавате завод полированного стекла. Проект был готов к 1962.
Но в 1961 англичане предложили нам лицензию на завод с иной, огневой
методологией. В 1965 мы купили у них лицензию, по которой уже работают три
завода и дают великолепное стекло. Между тем салаватский завод продолжал
строиться. В 1972 был закончен, но выяснилось, что установленное оборудование
стекло не полирует, а ломает. Все оно было пущено на переплавку. А кто
ответственный за все это, до сих пор установить не удалось.
Наши авиа– и автодвигатели
обладают гораздо меньшим моторесурсом, чем их.
В Курске
построили трикотажную фабрику на иностранном оборудовании для особо дефицитного
трикотажа. Но она работает вполовину мощности: не хватает рабочей силы.
Оказывается, при проектировании фабрики забыли о жилье.
Огромное
количество (не
успел зафиксировать цифру) собранного в этом году зерна оставили хранить в буртах под открытым
небом. Сгнило.
В миллионах
рублей исчисляются потери зерна, цемента, овощей, фруктов и др. из-за
отсутствия тары и несвоевременной подачи транспорта.
Из-за плохого
качества металла мы закладываем в конструкции из него гораздо больше тонн, чем
можно было бы. И т. д. и т. п.
31 декабря 1973
Итог 1973 г. во
внутриполитическом плане, пожалуй, лучше всего символизирует утреннее сообщение
по радио: о поздравлении “в 23. 45. Генерального секретаря ЦК КПСС товарища
Леонида Ильича Брежнева советскому народу по случаю Нового года”: Такого еще
никогда не было. Ни от Президиума Верховного Совета, ни ЦК и Советского
правительства, ни даже “от имени”… а лично.
15 июня 1974
Утром уехали в
Берн. <…> [Швейцарский
коммунист – К. А.]:
“Партии угрожает серьезный скандал. Из-за инфляции горит газета. Чтобы покрыть
дефицит в 200 000 франков мы залезли в страховую кассу типографских рабочих.
Если это дело обнаружится, газету конфискуют и не исключено судебное дело, то
есть политический скандал, который надолго опозорит партию. Нужна ваша срочная
помощь”. Наутро мы с Панковым заскочили в посольство и через резидента дали
шифровку в Москву (посол к таким вещам не допускается) – просили помочь. По
приезде я узнал, что вопрос решен: им дают сверх обычной годовой нормы 12 000
долларов – немедленно.
8 октября 1974
21 год со смерти
Ленина – это 1945. 21 год со смерти Сталина – это нынешний, 1974 г. К 1945 г.
что осталось от Ленина? Только то, самое общее, что: если б не было его,
история после 1917 г. пошла бы иначе. А что осталось от Сталина за тот же
период? Всё! За исключением массовых репрессий всех, кого попало. Вот что
значит “преемственность структуры”. Вот что значит самовоспроизводство
посредственности, раз она уже захватила власть!
16 декабря 1974
В 1968 г.
заложили трубопрокатный цех в Свердловске, в 1970-м стройку заморозили, в этом
же году заложили такой же цех в Челябинске, в 1972 заморозили. В 1974 г.
выяснилось, что, несмотря на импорт, труб не хватает. Но вместо того, чтобы
разморозить (впрочем,
уже заржавевшие с тех пор стройки), заложили новый цех в другом городе.
24 сентября 1975
У них там, на
Западе, кризис, инфляция и проч., между тем они дают нам кредиты и снабжают нас
зерном – более 20 млн. тонн в год.
19 октября 1975
На днях бывшему
первому заму Пономарёва [зав. Международного отдела ЦК КПСС – К. А.] Елизару Кускову определили пенсию: 270 рублей с
сохранением до следующей осени дачи в Успенке, кормушки и Кремлёвской больницы.
Сошел человек.
8 ноября 1975
Пошел и на прием
в Кремлёвский Дворец съездов. <…> Патриарх всея Руси со своей свитой,
уже, видно, в поддатом состоянии, направился в сторону президиума, Брежнев
направился ему навстречу. Они обнялись и минут пять говорили на глазах, как
говорится, у изумленной публики.
30 ноября 1975
Брежневу Ромеш
Чандра [деятель
индийского рабочего движения – К. А.] (стоивший
советскому народу, говорят, не менее семи химических заводов) вручил еще одну медаль: имени
Жолио-Кюри. <…> 160 млрд. рублей – потери в национальном доходе из-за
двух неурожайных лет.
28 декабря 1975
8 декабря была
партконференция аппарата ЦК <…> 95 % предприятий не выпускает никакой
продукции высшего качества, 2/3 министерств не выполнили план. Пришлось
перевести в распродажу (из-за низкого качества и старомодности) на 2 млрд.
продукции ширпотреба, но она все равно осталась на полках. Секретарь партбюро
из Комиссии партийного контроля навалом давал факты о коррупции на всех уровнях
– от облисполкомов и республиканских министерств до журналистов и
хозяйственников. Оказывается, Насриддинову, длительные годы бывшую
председателем Совета Национальностей Союза ССР, сняли, а потом и вывели из ЦК
за невероятные аферы с дачами, домами, шубами и машинами. Свадьба ее дочери
обошлась государству чуть ли не в миллион рублей.
2 января 1976
Брежнев <…>
“У нас в соцстранах 16 000 танков”.
3 января 1976
Андропов
представил в Политбюро записку о положении в СССР с “диссидентами”. <…>
За последние 10 лет за антисоветскую деятельность арестовано около 1500
человек. <…> В 1976 г. насчитывалось около 850 политзаключенных, из них
261 – за антисоветскую пропаганду. Поразила меня цифра: в стране 68 000
“профилактированных”, то есть тех, кого вызывали в КГБ и предупреждали “о
недопустимости” их деятельности. Предупреждено вскрытых через “проникновение”
свыше 1800 антисоветских групп и организаций. Вообще же, по мнению Андропова, в
Советском Союзе – сотни тысяч людей, которые либо действуют, либо готовы (при подходящих обстоятельствах) действовать против советской власти.
6 января 1976
На Новый год моя
секретарша ездила в Кострому на свадьбу дочери своего мужа. Спрашиваю:
– Как там?
– Плохо.
– Что так?
– В магазинах ничего нет.
– Как нет?
– Так вот. Ржавая
селёдка. Консервы – “борщ”, “щи”, знаете? У нас в Москве они годами на полках
валяются. Там тоже их никто не берет. Никаких колбас, вообще ничего мясного.
Когда мясо появляется – давка. Сыр – только костромской, но, говорят, не тот,
что в Москве. У мужа там много родных и знакомых. За неделю мы обошли несколько
домов и везде угощали солеными огурцами, квашенной капустой и грибами, то есть
тем, что летом запасли на огородах и в лесу. Как они там живут!
Меня этот рассказ
поразил. Ведь речь идет об областном центре с 600 000 населения, в 400 км от
Москвы! О каком энтузиазме может идти речь, о каких идеях?
25 апреля 1976
Вчера утром пошел
в молочную и булочную. Народу!.. Ворчание-симфония случайной толпы: мол, вот,
нет порядка, не могут организовать дело, две бабы на столько народа и не
торгуют, а ящики перетаскивают да коробки вскрывают: Выходной день, а тут стой
в очереди: и продуктов никаких нет: о твороге уж забыли, как он пахнет, и т.
д., и т. п. И вдруг над всеми грубый голос мужика лет 40.
– А что вы
хотите! У нас система такая. Эти бабы (продавщицы) не виноваты. Виноваты те, кто за зеленым забором икру жрут. У них там и
творог есть. А у нас в стране хозяина нет. Хозяин только и делает, что о
светлом будущем коммунизма выступает, а с каждым годом все хуже и хуже.
<…>
Никто не
удивился, не возмутился. Это, видимо, привычное дело – такие речи в магазинах.
Толпа в основном поддакивала и благожелательно комментировала, в том числе
молодой милиционер, стоявший в очереди за молоком. <…>
В булочной бабы
передрались из-за куличей.
20 мая 1976
Брежнев позавчера
выступал на совещании партработников областей, республик, районов и проч.
<…>
“Чего говорить – не
знаю. Вроде мы с вами встречались два года назад (Черненко вскакивает: “Два года и 31 день, Леонид Ильич!”). Ну, вот: Память-то, видите, у меня
какая! Да… Мы вам тогда слово дали? Дали. И сдержали. Тогда вы были зав.
секторами, а теперь зав. отделами. И зарплата другая, и положение другое.
Правду говорю?! (Бурные
аплодисменты). Ну, вы
знаете, съезд мы провели недавно. Большое событие. Будем теперь выполнять. Что
вам сказать? <…> На днях, вы знаете, большое событие было. Поставили мне
бюст. А Политбюро вынесло постановление присвоить мне как Генеральному
секретарю и председателю Совета Обороны звание маршала Советского Союза. Это
важно <…> Костя меня уговаривал прийти сюда в маршальском мундире…” (Черненко: “Да-да, Леонид Ильич,
все очень хотели видеть Вас в мундире. Но раз уж Вы… Мы тут…” И поднимает из-за
стола президиума портрет Брежнева при полных регалиях. Держит обеими руками
перед собой. Овация).
Черненко ставит
на стол портрет, выглядывает из-за него и кричит в зал: “Леонид Митрофанович,
давай…” Из второго ряда поднимается Замятин (директор ТАСС) и несет в президиум еще один портрет, тоже в маршальском одеянии, но в
красках (первый
был – увеличенная фотография)… Два высоко поднятых портрета… Овация!
“Ну, что вам еще
сказать, – продолжает Брежнев – Событий много. Пусть шумят, кому мы не
нравимся. А мы пойдем своим путем!” (и опять ленинский жест).
18 сентября 1976
Пожалуй, теперь
уже сотни талантливейших и образованных людей уехали на Запад и там
рассказывают подноготную нашу во всеоружии знаний и мастерства.
16 октября 1976
Привожу выдержки
из речи Кириленко [член
Политбюро – К. А.] по
случаю вручения Брежневу второй Звезды Героя в связи с 70-леотием:
“Дорогой Леонид
Ильич! За это время ты, как никто, так высоко поднял величие нашей Родины, ее
народов, так мудро изменил развитие мира в сторону разрядки и утверждения
прочного мира на Земле, за что ты, Леонид Ильич, законно снискал любовь
миллионов людей нашей планеты: Партия и народ любят тебя, Леонид Ильич: Весь
твой жизненный путь, мудрость и талант дали тебе возможность собрать и впитать
такие драгоценные качества партийного и государственного деятеля, которые
присущи только великому человеку нашего времени, вождю нашей партии и всех народов
нашей Отчизны”.
Кажется, мы
выходим на последний рубеж. Помнится, в отношении Никиты [Хрущёва – К. А.] мы до такого не доходили.
7 ноября 1976
Пошел на прием в
Кремль. Самое сильное там впечатление – роскошные жены высокопоставленных чинов:
меха, бриллианты, барская манера держаться – словом, соль Земли.
1 января 1977
Как можно! На
фоне продолжавшегося около месяца фестиваля награждений 70-летнего Генерального
не было, думаю, человека – от простого работяги до рафинированного интеллигента
и даже аппаратчика, – который бы, глядя на это каждый день по телевизору, не
удивлялся, не возмущался, не издевался бы над собой и властями, не смеялся бы.
Немыслимый треп
всех mass media об успехах, победах, росте уровня и превосходствах… треп
политически глупый настолько, что, если б неясно было его бюрократически
шкурное происхождение, он мог бы показаться просто провокационным.
12 июня 1977
Брутенц
<…>: “Толя! Идет распад! Всеобщий распад! Который – во всем, и в большом,
и в малом! Наступает маразм, как серое беспросветное облако”.
21 июля 1977
Обсуждение
деятельности Московского областного комитета КПСС по развитию текстильной
промышленности (она,
оказывается, дает 40 % общесоюзной продукции). <…> 30 % прядильного и 50 % ткацкого
оборудования с дореволюционным стажем, красок современных нет, 8 000 рабочих не
хватает, новые станки в пять раз дороже, а покупать их приходится из тех же
средств, что дали по ценам на старые. Фонды на бытовое обслуживание урезаются.
19 ноября 1977
17-го – shopping.
Oxford Street. Великолепные магазины, от которых кружится голова, а
неподготовленную москвичку может просто хватить инфаркт. Народу в магазинах
много, и покупают, покупают… Кунаев как-то за столом мечтательно сказал:
кризис, кризис, а всем завалены, и денег, видно, много у всех!
14 декабря 1977
О самом пленуме.
Доклад Байбакова (председатель
Госплана). Такой тревоги
и жесткости в оценке экономического положения я не помню даже в его всегда
несколько “пессимистических” выступлениях. Положение скверное. Хуже, чем можно
было предположить, и чем прежде.
1 апреля 1978
Кажется, уже все
Геркулесовы столпы политической пошлости давно пройдены, но каждый новый номер
газеты убеждает в наличии неисчерпаемых резервов по этой части.
9 июля 1978
Был пленум ЦК по
сельскому хозяйству <…> Приводились ошеломляющие цифры, когда колхоз,
совхоз, район, целая отрасль сельского хозяйства в области, давая продукции
вдвое, втрое больше и перевыполняя план на 30-40 %, с каждым годом
становилась все убыточнее, заканчивали свои годовые балансы с огромным
дефицитом и попадали во всё большие долги государству. Потому что новый
трактор, например, производительнее, допустим, на 15-20 %, а стоит он вдвое
дороже. Такое же положение с централизованным автотранспортом, удобрениями и
проч. “услугами”, которые оказывает селу промышленность, или, проще,
механизированные подразделения, не принадлежащие колхозам непосредственно.
8 октября 1978
Расул Гамзатов [сов. поэт – К. А.] в качестве главы делегации в Канаду.
Беспробудно пьянствовал. Полный шок у хозяев, когда он на приеме в Монреале
придвинулся к жене зам. председателя Компартии Канады Уолша: “Царица, королева,
мол, выходи за меня замуж, брось его… я некрасивый, но богатый. Будет хорошо
тебе”. Упал на колени и пополз целовать ей ноги.
То же он проделал
со старушкой – женой корреспондента “Правды” Брагина на приеме в Оттаве.
13 ноября 1978
По мясу. Ростов-на-Дону: после вычета на ясли, детсады,
на рестораны и т. п. в розничную продажу поступает из расчета 1,5 кг на
человека в год! Есть лучше районы, но больше 7 кг на душу в год нигде нет.
Скармливаем около
100 млн. тонн пшеницы скоту. Но так как даем без соответственных кормовых добавок,
40 % пропадает впустую. А ввозим из США опять же много пшеницы.
120 млрд. рублей
на сберкнижках плюс около 40 млрд. рублей в кубышках. Товарной массой
покрывается все это на 40 %, да и то, как считают эту массу? По стоимости
продукции! Но ведь значительная ее часть остается на полках. <…> Если в
предыдущей пятилетке в общем итоге цены были снижены на 840 млн. рублей, то за
два года этой пятилетки цены повышены на 1 400 млн. рублей. И это уже все
почувствовали.
Если первое
увеличение добычи нефти на 120 млн. тонн потребовало 17 млрд. рублей вложений,
то дальнейшее увеличение еще на 120 млн. тонн потребовало уже 28 млрд. рублей
вложений, а предстоящее увеличение добычи лишь на 40 млн. тонн потребует уже 48
млрд. рублей вложений.
В 1982 году
пополнение рабочей силы за счет прироста населения составит лишь 300 тыс.
человек – и то главным образом за счет Средней Азии.
А мы, <…>
“вые:ся” по поводу того, сколько ракет помещать на один самолет, будто иначе
завтра США на нас пойдут войной.
18 ноября 1978
Вчера у нас была
отчетно-выборная партконференция всего аппарата ЦК <…> В прениях были
любопытные данные. <:> Производим 795 млн. тонн угля, 575 млн. тонн
нефти. Западная Сибирь дает 90 % энергетических ресурсов страны. А там из 250
млрд. рублей, отпущенных на жилищное строительство и социальные нужды, освоено
всего 34 млн. рублей. Бочков (зав. отделом легкой промышленности): 11,2 млрд. рублей потеряно государством на
уценке товаров. Симонов: 1/5 времени каждый вагон едет, 4/5 – стоит. За 20 лет
железные дороги удлинились на 15 %, а грузооборот увеличился в четыре раза.
Незавершенка на железных дорогах – 90 млрд. рублей.
3 декабря 1978
27 ноября был
пленум ЦК <…> Горбачёв Михаил Сергеевич – ставропольский первый секретарь
сделан секретарем ЦК по сельскому хозяйству (вместо Кулакова): Это хорошая кандидатура. Я с ним ездил несколько лет назад в Бельгию.
Сошлись. Умный, смелый, неординарный, все видит. Озабоченный и преданный делу.
Не чиновник. Умеет говорить – от души.
5 января 1979
В Москве целые
районы оказались без электричества и в холоде. <…> Во многих домах
температура не поднималась выше 12°. Два дня в булочных не было хлеба. Не было
молока.
27 марта 1979
Принимал посла
Ямайки <…> Передал письмо к Брежневу, долго объяснял мне международную
обстановку и полное согласие с нами, а также – о социалистическом
интернационализме, так как надо было, чтобы я поддержал их просьбу – построить
глиноземный завод, дать нефть, дать кредит под сырье и промышленные товары в 50
млн. долларов. “Это и будет по-ленински практический интернационализм”.
23 июня 1979
Куда же все-таки
идет Россия?
Скоро еще повысят
цены на предметы роскоши… машины, мебель, меха, золото: По закону уличной
политэкономии это сразу скажется на тех, кто покупает на рынке лук, репу,
укроп, огурцы, картошку, а потом, по закону инфляции, и на ценах ширпотреба.
<…> Растут коррупция, цинизм, хищничество. Например, если раньше за
мебельный гарнитур в магазине брали в лапу 10 % стоимости, то теперь уже 100 %.
<…> “С мест” идет поток писем, все более требовательный и угрожающий.
Например: “Не думайте, что у русского народа терпение беспредельно”… Все чаще
всерьез (не
анонимно) требуют
введения карточек на мясо, молоко, крупы.
Судя по всему,
урожай в этом году будет очень плохой. И – ждать беды. <…> Никто уже
всерьез не верит, что на нас хотят напасть, что нас хотят “захватить”,
подчинить, разгромить и т. п. Для чего же тогда эта военная сила, которая стала
ужасающим тормозом всего нашего развития, и в жертву которой приносятся
интересы народа?! Но в конце ХХ в. смешновата такая слава. И не случайно
нынешней молодежи (в
отличие от наших поколений) плевать на эту славу, а то и на саму ”Родину”.
8 июля 1979
Со 2 по 6 июля
был в Берлине <…> Второй эшелон (эксперты и советники) жил в партгостинице, ночи проводили в баре:
джаз, танцы и откровенности под вино и пиво.
20 ноября 1979
С 5 по 12 ноября
был в Западной Германии <…> Главное ощущение, которое гнетет до сих пор:
отстали мы, невероятно отстали от капитализма. И уже ничто (в Америке хоть “негров линчуют”) уже не оправдывает этого нашего
отставания, и ни в чем нельзя увидеть наших экономических и социальных
преимуществ. Ведь Германия тоже была стерта с лица земли. А у них зарплата
2500-3500 марок (это
даже по курсу больше 1000 рублей), у них отпуск у рабочего – шесть недель, у них “железные батальоны
пролетариата” <…> утром садятся в собственные машины, едут на работу, а
вечером – домой: на каждых трех немцев – машина. У них дороги такие, что если
чашку, наполненную до краев, поставить на сиденье, то на скорости в 160 км не
прольется ни капли. У них нет разделения: центр – провинция, так же как нет
“проселков” и второстепенных дорог, нет и разницы между деревней и городом ни в
смысле благосостояния, ни в смысле комфорта.
Безумно обидно и
пока непонятно.
30 декабря 1979
Наши войска вошли
в Афганистан <…> Накопленный нами капитал по разрядке после берлинской
речи Брежнева полетел к еб… м… У всех тех “демократических” и “миролюбивых”
сил, которые выстроились было, чтобы поддержать нашу миролюбивую политику,
опустились руки. <…> Советскому народу это ни с какой стороны не нужно.
Ему бы мяса, да других товаров, да порядка побольше!
1 января 1980
Встречали Новый
уныло. В магазинах пусто, и даже на почте в последние дни исчезли марки и
конверты: сам наблюдал скандал на Центральном телеграфе по этому поводу.
28 января 1980
Весь мир осудил
нас и проклял: в ООН – 104 делегации проголосовали против нас и только 17 – с
нами. <…> Ужас ситуации состоит в том, что окончательное – единоличное
решение принадлежало полному маразматику. (Хотя подготовлено, сварено оно было другими). Его тут неделю назад показывали по
телевидению: вручение мандата на избрание в Верховный Совет РСФСР – первый
кандидат народа. Зрелище ужасное. <…>
Картер лишил нас
17 млн. тонн зерна (в
Москве сразу же исчезла мука и макароны), запретил всякий прочий экспорт, закрыл всякие
переговоры и визиты, потребовал отмены Олимпиады <…> Тэтчер проделала с
нами то же самое. Португалия запретила нам ловлю рыбы в ее 200-мильной зоне,
как и США – у себя <…> Это же проделали Канада и Австралия. Почти все
страны Запада (за
исключением Франции)
сократили уровень и объём всяких обменов и визитов. Запрещены всякие
планировавшиеся выставки и гастроли (“Эрмитажа” в США, Большого – в Норвегии и проч.). Австралия закрыла заход нашим антарктическим
судам в ее порты. Вчера нас осудили Исламская конференция <…>
Европарламент, социал-демократические партии, профсоюзные центры <…>
Банки закрыли нам
кредиты <…> Не только американские, но и другие банки либо начисто
отказываются давать взаймы на оплату прежних долгов (благодаря чему мы уже много лет
выходили из положения),
либо почти на 1/3 взвинчивают проценты. <…> Положение такое, что придется
отказаться платить по прежним кредитам. А это объявление о банкротстве, со
всеми вытекающими…
Экономическое
положение, видимо, аховое. <…>
За два года число краж [на транспорте – К. А.] выросло в два раза; стоимость
украденного – в четыре раза.
40 % воров – сами железнодорожники;
60 % воров – сами работники водного
транспорта.
9-11 000 машин скапливаются в Бресте,
потому что их невозможно передать в таком “разобранном” виде иностранцам;
25 % тракторов и сельхозмашин приходят
разукомплектованными;
30 % автомобилей “Жигули” вернули на ВАЗ,
так как к потребителю они пришли наполовину разобранными;
на 14 млрд. рублей грузов ежедневно
находится без охраны;
воруют на много миллиардов рублей в год;
мяса крадут в
семь раз больше, чем два года назад, рыбы в пять раз больше.
Заместитель
министра внутренних дел доложил, что в 1970 г. поймали 4000 воров на железной
дороге, в 1979 г. – 11000. Это только тех, кого поймали. А кого не поймали – сколько
их? <…>
Всюду – полный
разврат.
5 февраля 1980
Афганистан как
язва разъедает общественное сознание и международную жизнь. Ползут слухи, что в
Ташкенте госпитали забиты нашими ранеными ребятами, что каждый день прибывают
самолеты с упакованными гробами, что в разных наших ведомствах, посылающих туда
специалистов, портреты в траурных рамках. То есть народ реально почувствовал на
себе следы политики. За что? Для чего? Кому? Б. Н. [Пономарёв – К. А.] как-то проговорился Карэну: мы, мол, не можем
допустить второго Садата у себя под боком. Ну и что? Из-за этого пусть гибнут
наши ребята, пусть позор на нашу голову во всем мире, пусть ненависть
антисоветизма губит остатки социалистического идеала, пусть рушится даже
видимость уважения к народным интересам?! <…>
А между тем
льется предвыборный елей и пошлейшее прославление главного маразматика.
9 февраля 1980
Маразм всей
структуры, механизма верхотуры власти, в связи с маразмом самой ее верхушки и
почти 75-летним средним возрастом всех остальных элементов верхотуры – становится
опасным уже для существования государства, а не только для его престижа. А
выхода нет никакого.
12 февраля 1980
Был сегодня на
Секретариате ЦК. <…> Из обсуждения выяснилось, что в СССР сейчас всего
6500 попов, 900 католических и 300 мулл (плюс 2000 нелегальных). Но зато: каждого второго покойника хоронят в
церкви и каждый пятый новорожденный крестится.
29 февраля 1980
Какая трагедия
для страны, для всех нас?! До чего мы дойдем! Черт знает что!
1 марта 1980
Афганистан им [на Западе – К. А.], конечно, совсем ни к чему. Как,
впрочем, и советским людям. В народе поносят эту никому не понятную
интернационалистическую акцию на фоне, фигурально выражаясь, того, что “жрать
нечего”… Даже из таких городов, как Горький, “десантники” на экскурсионных
автобусах продолжают осаждать Москву. В субботу к продовольственным магазинам
не подступиться. Тащат огромными сумками что попало – от масла до апельсинов. И
грех даже плохо подумать об этом. Чем они хуже нас, эти люди из Торжка или
Калуги?! Скорее, даже лучше, так как они, наверное, все-таки что-то создают, а
не бумагу переводят. <…> Бывая на Секретариате умиляешься все больше: 80
% времени и 90 % вопросов, которые там “обсуждаются” – это приветствия Брежнева
разным коллективам за перевыполнение и награждения орденами и званиями.
3 марта 1980
В газетах список
с избранными депутатами Верховного Совета РСФСР. Леонид Ильич своего сынка тоже
депутатом сделал и, чтобы недалеко ездить, – в каком-то Ленинградском округе.
Сначала его первым замом минвнешторга определил, потом орден ему сам вручил. А
теперь вот – депутат… Я содрогнулся. <…> В подпитии этот зам. министра [финансов – К. А.] рассказал много любопытных вещей по
своему ведомству. Например, недавно оно получило распоряжение (вопреки всем правилам – советоваться
с минфином – откуда можно взять деньги) выделить еще 23 млрд. рублей на содержание
вооруженных сил. <…> Госплан определил добычу нефти к 1984 г. до 650 млн.
тонн. Но нефтяники считают, что сумеют поднять только до 625,5 млн. тонн,
значит, валютный экспорт практически придется прекратить. Потому что кроме
нефти у нас есть драгоценные металлы, но их за последние десять лет
“вычерпали”. <…> На 1981 г. Ростову-на-Дону планируется мяса на душу
населения… 2 кг в год.
Положение хуже,
чем во время войны, так как тогда приходилось снабжать только города, а теперь –
и деревню. Отовсюду идут требования и просьбы ввести карточки, но этого
невозможно сделать не только по соображениям политическим, но и потому, что на
это не хватит продуктов: ведь придется давать ограниченно, но всем, а не
выборочно – Москве. <:> Доверия к деньгам – никакого.
19 сентября 1980
Дела у нас с
продовольствием очень плохи. Особенно бросается в глаза после олимпийского
периода. Очереди увеличились. Но нет ни картошки, ни капусты, ни лука, ни
моркови, ни сыра. Колбасу, как только появляется, расхватывают иногородние,
которые вновь наводнили столицу. <…> План выполнили едва на 50 %.
18 октября 1980
Польша может
стать камнем преткновения всего послевоенного социализма.
1 ноября 1980
В 1979 имели
место 300 “учтенных отказов от работы”, в которых участвовали более девяти
тысяч человек. За последние недели число таких отказов растет [Черняев называет 15 предприятий
по СССР – К. А.].
<…> Реальных средств покончить с забастовками у нас нет, ибо нет ни мяса,
ни порядка, ни справедливости.
19 декабря 1980
Сегодня день
рождения Брежнева. Всенародный праздник. Вчера включил программу “Время” и обмер…
Пока мазохистски смотрел передачу, меня била истерика, я исчерпал весь запас
мата. При полном сборе всего “верха” Суслов вручал ему орден Октябрьской
революции и говорил всякие слова о Ленине, Великом Октябре, заботе о благе
народа, о всенародной любви, о мощном развитии страны и великих достижениях в
строительстве коммунизма.
И все это на фоне
Польши, в обстановке, когда в Харькове, Ростове и т. д. и т. п. надо в 6 утра
встать в очередь, чтобы достался литр молока, когда в Челябинске вообще шаром покати.
13 марта 1982
Неверно, что мы
строим больше всех жилья. В США строят в два раза больше (235 млн. кв. м.
против наших 110-105). И даже японцы нас давно обогнали – 136 млн. кв. м.
2 апреля 1982
68 % колхозов и
совхозов – убыточны, на дотации. <…> Сейчас государственные дотации на
мясо, молоко, масло – 30 млрд. рублей. В два раза дороже обходится их
производство, чем продажа. <…> Потери при транспортировке, хранении – 8-10
млрд. рублей. Это только учтенные. <…> Западная печать сообщила, что мы
закупили на этот год 42 млн. тонн зерна. Одновременно печать полна сообщений,
что наши валютно-финансовые резервы аховые. Мы потеряли огромные суммы из-за
падения цен на нефть (наш главный экспорт), на золото, алмазы…
29 сентября 1982
Брежнев был в
Баку: вручал орден республике за прошлую пятилетку. Алиев, который превзошел
все рекорды жополижества и холуйства, назвал эти дни “историческими”. <…>
Наш лидер находится в плачевной фазе своего мерцающего сознания. Видно, сам не
понимает и не слышит, что говорит, и вся энергия на то, чтобы прочитать каждое
следующее слово (что не всегда удается). После каждой фразы – аплодисменты,
бурные аплодисменты. Проходит минут десять. Он уже вместо “Азербайджан” говорит
“Афганистан” и вдруг совсем замолкает: Какое-то шуршание, потом шум, и бурные
аплодисменты. И вдруг из преёмника его слова: “Это не моя вина”… Молчание
несколько секунд и еще: “Придется читать сначала”. Аплодисменты.
11 ноября 1982
Вчера умер Брежнев.
13 марта 1983
Пока Андропов был
полтора месяца болен, повысились цены на многие вещи, в том числе на газ в три
раза, на телефон раз в 10, за электричество, на металлические изделия, на
кое-какую еду, на мебель еще в два раза, на бензин и т. д. <…> Восторги
первых дней после Брежнева испарились.
6 сентября 1983
1 сентября сбили
южно-корейский самолет “Боинг-747” с 269 пассажирами на борту над Сахалином. Во
имя принципа нерушимости границ. <…> Ясно, что американцы подстроили нам
провокацию. Трагедия же в том, что мы ей поддались.
10 февраля 1984
В половине
третьего сообщили, что вчера в 16. 50. умер Ю. В. Андропов. Бедная наша Россия.
Но кончилась ли андроповская эра?
15 июля 1984
9 июля собрание
всего аппарата в присутствии Горбачёва и других секретарей. Доклад Е. К.
Лигачёва “О положении в Узбекской республиканской организации”. Ужас, полное
разложение <…> взятки брали десятками тысяч. <…> Освобождено сейчас
от работы несколько тысяч партработников всех рангов, около 1500 из них отдано
под суд.
12 августа 1984
80 % территории [Афганистана – К. А.] в руках бандитов. Даже в Кабуле полного
порядка нет.
16 августа 1984
– Слышал про Молотова?
– Слухи, ничего точного…
– Так вот:
восстановили в партии, билет уже вручили. А ведь у него руки в крови даже не по
локоть, а по шею, если не с головой. Списки к расстрелу первый подписывал не
Сталин. По государственному аппарату и промышленности, по партийным кадрам – Молотов.
По транспорту – Каганович. По военным – Ворошилов. Сталин везде ставил свою
подпись потом.
22 августа 1984
На Секретариате:
как-то “о контрпропаганде” на Украине – какая бездна неуправляемой и массовой
стихии, в общем, враждебной и строю, и власти, и образу жизни. Одних
религиозных организаций на Украине – 5 000.
16 октября 1984
[В Туркменской ССР – К. А.] тысячи подпольных мулл. Люди на глазах у общественности живут вроде по
советским нормам, а дома, в ауле – по законам шариата. Мальчиков обрезают, 100
% похорон – по правилам Корана и т. п. 40-50 самосожжений в год. Ф. Д. Бобков
(КГБ) доложил, что обнаружены даже мюридские группировки. Настроения
антисоветские и антирусские очень широко распространены. 270 тыс.
работоспособных не работают. 85 % работоспособных женщин сидят дома. <…>
Калым процветает – суммы достигают 10 000 рублей.
11 марта 1985
Черненко умер вчера вечером. Выборка подготовлена Кириллом АЛЕКСАДРОВЫМ
“ОРД”, источник: BadNews 26.12.2011 21:53
http://www.ord-ua.com/2011/12/26/pochemu-ruhnul-sssr/
Расправа с заключенными в Дубно
(перевод документа)
BA-MA,
RH 24-48\198
Отдельное управление Тайной
военной полиции (ГФП) при 48-м армейском корпусе
Без указания места, 1 июля
1941 г.
Тема:
Расстрел коммисаров НКВД и
партийных функционеров, а также доклад о расстреле органами НКВД 400 этнических
немцев и украинцев в тюрьме г. Дубно.
Отдельное
управление ГФП при XXXXVIII АК прибыло в Дубно уже в четверг, 26.6.41 около 17
часов. Немедленно был установлен контакт с некоторыми немецкоговорящими
жителями (с учителем и священником). Было установлено, что по поручению
комиссара НКВД Винокура в местной тюрьме было расстреляно большое количество
политзаключенных. Расстрелы производились комендантом тюрьмы, чье имя еще не
установлено, при участии секретаря тюремного управления еврейки Бронштейн, а
также некоторых тюремных служащих, чьи имена также еще не установлены. По
словам жителей, речь идет о примерно 400 политзаключенных.
После разговора с
жителями рано утром 27 июля 1941 г. было произведено посещение тюрьмы г. Дубно.
К этому времени тюрьма была уже захвачена местными жителями, чьи родственники
еще находились в тюремных помещениях. Тюремные камеры, в которых лежали тела
расстрелянных, также были взломаны жителями. Их целью было вывезти тела
расстрелянных родственников, что и было сделано с помощью повозок.
Картина,
открывшаяся зашедшим в казематы тюрьмы, была ужасной – ее просто невозможно
описать словами. Повсюду лежали расстрелянные и изуродованные штыками трупы
стариков, мужчин, женщин и девушек примерно шестнадцатилетнего возраста. Всего
было насчитано более ста тел. Некоторые женщины при виде того, что случилось с
их родственниками, были настолько потрясены, что бились головами о тюремные стены.
Из-за сильной жары в помещениях тюрьмы стоял отвратительный запах. По этой
причине я распорядился, чтобы тела убитых были похоронены силами заключенных, а
тюремные полы, на которых повсюду была кровь, вымыты. Поначалу выполнение моего
указания не представлялось возможным, так как нельзя было предоставить
достаточное количество охраны для обеспечения этих работ.
После этого мы
приступили к созданию агентурной сети, с помощью которой должны были быть
выявлены местные партийные функционеры и комиссары НКВД, а также должна была
быть установлена их личность. Через эту агентурную сеть, а также при участии
некоторых представителей местного украинского населения, в пятницу, 27.06.41 а
также в субботу, 28.06.41 было выявлено семь человек из числа упомянутых функционеров
и комиссаров, которые были доставлены в крепость г. Дубно. Эти семь
преступников, которые долгое время орудовали в городе, обязаны были знать о
совершенных убийствах. В крепости к ним была приставлена усиленная охрана. Тем
временем местными жителями было вывезено из тюрьмы и похоронено до 39 тел
убитых. После прибытия 111-ой пд, в понедельник, 30.6. 41, стало возможным
приставить к арестованным охрану в числе двадцати солдат, вооруженных
пистолет-пулеметами.
Было решено, что
эти семь преступников, а также сорок русских пленных, будут задействованы на
чистке тюремных помещений, а также на захоронениях тел погибших. К этому
времени, однако, из крепости было вывезено около 2000 находящихся там пленных.
По этой причине вместо сорока русских пленных на упомянутых работах было
задействовано сорок лиц еврейской национальности. В понедельник, 30.6.1941,
между 14 и 18 часами силами семи преступников, а также сорока евреев на
тюремном дворе около западной стены были вырыты ямы примерно двух метров
шириной и 1 1/8 метров глубиной. Это было сделано с целью вынести тела погибших
из тюремных помещений и последующего их захоронения. После этого в тюрьме была
произведена чистка инвентаря, а пропитанные кровью мешки из соломы, одеяла и
лежащие повсюду предметы одежды были сожжены. Теперь помещение тюрьмы считается
очищенным.
Между тем удалось
найти архитектора тюремного здания, которому было поручено починить решетчатые
железные двери на этажах таким образом, чтобы их можно было закрыть, поскольку
к ним нельзя было найти ни одного ключа, равно как и к дверям в камерах. Хотя
все двери в камерах были взломаны, на отдельных этажах тюремного помещения
удалось создать условия для содержания заключенных на закрытом пространстве.
Всего для этих целей было подготовлено четыре этажа с 118 камерами средней и
большой площади. После проведения этих мероприятий тюрьму можно считать готовой
к приему политических и прочих заключенных; ключи от каждой двери находятся в
здании городской комендатуры г. Дубно.
Следует особо
отметить, что удалось установить следы изнасилования по меньшей мере у одной
заключенной женского пола, которая в числе других девяти женщин была
изнасилована, уже будучи расстрелянной. Об этом свидетельствует то, что нижняя
часть живота у женщины была обнажена, одежда была задрана наверх, ноги
раздвинуты под углом, характерным для совершения полового акта, а во влагалище
были найдены следы спермы. О том, что женщину изнасиловали уже после расстрела, свидетельствует положение ног – если бы ее расстреляли после полового акта,
то ноги бы приняли совершенно другое положение, характерное для смертельной
агонии. Насколько жестоко пытали, истязали и мучили невинных политзаключенных,
говорит находка, сделанная при чистке тюремных камер и вывозе тел заключенных:
была найдена полностью содранная кожа человеческой руки, на которой все еще
находились ногти пальцев. Помимо этого, была найдена человеческая ступня со все
еще висящими на ней лоскутьями кожи. Как и в случае с рукой, кожа была
полностью содрана.
Как было
установлено в дальнейшем, аресты политических заключенных производились
совершенно бессистемно. Выжившие рассказывали среди прочего о заключенном,
арестованном из-за неуплаты налогов; другой узник был помещен в тюрьму только
из-за того, что на двадцать минут опоздал на работу. Одна узница была заключена
по стражу по причине того, что у нее нашли украинский журнал
националистического толка и т.п. Самым печальным случаем, однако, можно назвать
случай с шестнадцатилетним этническим немцем, который принадлежал к скаутской
организации, и только из-за этого месяцами содержался в тюрьме, а впоследствии
был расстрелян.
Тем временем было
установлено, что некоторые заключенные смогли избежать расстрела, или же
отделались ранениями. Раненые находятся в частной клинике в г. Дубно. Они, а также
лица, которые смогли спастись бегством, были допрошены и показали, что
расстрелы проводились около 10 часов вечера во вторник 24 июня 1941 года.
Выжившие смогли спастись тем, что они смогли выломать двери в камерах или же
пробить стены при помощи батареи отопления, а потом через внутренний двор
тюрьмы перелезть через стену. Вероятно, по причине поднятого шума тюремные
охранники решили добить всех оставшихся , что и было сделано на рассвете в
среду утром. Характер ранений на телах некоторых убитых позволяет заключить,
что они были ранены или убиты путем нанесения телесных повреждений штыком.
Из показаний
выживших и местного населения следует, что главными ответственными за это
преступление являются комиссар НКВД Винокур и секретарь тюремного управления, еврейка
Бронштейн. По имеющимся данным, Винокур был пойман и расстрелян, а Бронштейн
все еще скрывается на территории г. Дубно. В отношении нее ведутся розыскные
мероприятия.
Семь упомянутых
выше комиссаров НКВД и их помощников были привлечены к вывозу и последующему
захоронению тел убитых заключенных. Потом преступников заставили вырыть могилу,
также у западной стены тюрьмы, но на некотором расстоянии от могил других
заключенных. После этого семь преступников были казнены; казнь была приведена в
исполнение расстрельной командой пехотной дивизии в понедельник 30.6.41 около
18 часов.
Яма с телами
преступников была засыпана землей группой евреев, находящихся непосредственно
на месте.
Подписано:
«неразборчиво»
Секретарь
управления военной полиции
Отдельное управление
ГФП Без указания места, 1 июля 1941 г.
при XXXXVIII АК
Копия
Прилагается
: Отделению тайной военной полиции 626 при Первой танковой группе с отметкой,
что оригинал был направлен Отделению разведки и контрразведки XXXXVIII АК.
Подписано
: (неразборчиво)
Секретарь
управления военной полиции
Перевод – Дмитрий Баранов
Перепечатка, цитирование и иное другое использование документа возможно
только со ссылкой на сайт www.solonin.org
**************************************************************************
В дополнение к немецкому – несколько советских документов из ГАРФ
(опубликованы А.Гурьяновым и А.Кокуриным)
СОВЕРШЕННО СЕКРЕТНО
НАРОДНОМУ КОМИССАРУ ВНУТРЕННИХ ДЕЛ СССР
тов.
БЕРИЯ
Дальнейший
вывоз заключенных из тюрем прифронтовой полосы, как вновь арестованных после
проведенной эвакуации тюрем, так и в порядке расширения зоны эвакуации, считаем
нецелесообразным, ввиду крайнего переполнения тыловых тюрем и трудностей с
вагонами.
Необходимо
предоставить начальникам УНКГБ и УНКВД <совместно>, в каждом отдельном случае, по
согласованию с военным командованием решать вопрос о разгрузке тюрьмы от
заключенных в следующем порядке:
1.
Вывозу в тыл подлежат только подследственные заключенные, в отношении которых
дальнейшее следствие необходимо для раскрытия диверсионных, шпионских и
террористических организаций и агентуры врага.
2.
Женщин с детьми при них, беременных и несовершеннолетних, за исключением
диверсантов, шпионов, бандитов и т. п. особо опасных, – освобождать.
3. Всех
осужденных по Указам Президиума Верховного Совета СССР от 26. 6, 10. 8 и 28.12 –
1940 г. и 9.4 с. г., а также тех осужденных за бытовые, служебные и другие
маловажные преступления, или подследственных по делам о таких преступлениях,
которые не являются социально опасными, использовать организованно на работах
оборонного характера по указанию военного командования, с досрочным
освобождением в момент эвакуации охраны тюрьмы.
4. Ко
всем остальным заключенным /в том числе дезертирам/ применять ВМН – расстрел.
Просим
Ваших указаний.
Зам.
Народного комиссара Внутренних дел СССР
/Чернышов/
Начальник
тюремного Управления / Никольский /
"4" июля 1941 г.
СПЕЦСООБЩЕНИЕ
„О ПОЛОЖЕНИИ В ТЮРЬМАХ ВОЛЫНСКОЙ, РОВЕНСКОЙ, ТЕРНОПОЛЬСКОЙ, ЛЬВОВСКОЙ И
ЧЕРНОВИЦКОЙ ОБЛАСТЕЙ“
ВОЛЫНСКАЯ
ОБЛАСТЬ
22 июня
с.г. около 14.00 часов тюрьма № 1 гор. Луцка была подвергнута бомбардировке
вражескими самолетами. Было сброшено 11 бомб, и одной из них был полностью
разрушен приврат, при этом были убиты надзиратель ДИДЫК, Нач. хоз. тюрьмы
БОНДАРЕНКО и его жена. Ранено 2 человека надзирателей т.т. РОЖКО и МАРКИЗА.
По
окончанию бомбардировки заключенными, около 2000 человек, был поднят бунт, во время которого ими были взломаны
двери камер, склады тюрьмы, где находились топоры, бритвы и др. режущие
предметы. Вооружившись этими предметами, заключенные разрушили в прогулочном
дворе вышку, часть из них пыталась бежать через приврат. Подразделением
конвойной части заключенные были остановлены и предупреждены, что в случае
попытки бежать они будут расстреляны. Несмотря на это предупреждение, отдельные
заключенные пытались бежать и тут-же были расстреляны.
До 9.00
часов 23.06.41 г. заключенные пробыли в прогулочном дворе и затем водворены
обратно в корпус тюрьмы. До бунта приговора на 73 заключенных осужденных к ВМН
были приведены в исполнение.
В 12.00
часов 23.06 по распоряжению начальника тов. СТАНА заключенные были выведены
обратно на прогулочный двор и из всех заключенных были отобраны 14 человек,
осужденных по Указу Президиума Верховного Совета СССР от 26.06.40 г. 30
человек, осужденных по бытовым статьям УК и 40 человек малолеток. Указники и
бытовики в количестве 44 человек были освобождены, а малолетки водворены
обратно в камеры.
После
отбора 84 указанных заключенных начальником 2-го отдела УНКГБ тов. ГОНЧАРОВЫМ,
сотрудником УНКГБ ДВОРКИНЫМ, Начальником Тюремного отделения УНКВД тов. СТАНОМ
при участии других сотрудников НКГБ и НКВД, оставшиеся на прогулочном дворе около 2000 заключенных были расстреляны.
Весь учетный материал и личные дела
заключенных сожжены. Ценности, финансовые документы, штампы, печати,
журналы учета заключенных и другие документы Зам. Нач. тюрьмы тов. ЛЕСКИНЫМ
перевезены в Киев....
Нач.
тюремного Управления НКВД УССР капитан госбезопасности
(Филиппов)
№ 85426, 28 июня
1941 г. г. Киев
Начальнику
тюремного Управления НКВД УССР капитану госбезопасности тов. ФИЛИППОВУ
ДОКЛАДНАЯ
ЗАПИСКА
22.06
с/г в 4 ч. 40 мин. тюрьма № 2 НКВД г. Дубно была обстреляна из самолетов
противника, после чего была сделана тревога всему личному составу тюрьмы по
усилению охраны, весь надзорсостав был переведен на казарменное положение о чем
Вам 22.06 было сообщено спецдонесением, а также УНКВД и ТО Ровенской области.
До
24.06 с/г со стороны ТО и УНКВД по вопросу решения с заключенными распоряжения
никакого не было, лишь 24.06 в 10 часов утра по телефону ТО сообщили, что для
отправки ЗКЗК [заключенных] по к/р ст. будут поданы вагоны. На это число ЗКЗК
по к/р ст. осужденных и следственных насчитывалось 320 чел. Вагоны для отправки
ЗКЗК 24.06 прибыли в 17.00, в то время г. Дубно подвергался бомбардировке и
артиллерийскому обстрелу со стороны противника, а также по сведению начальника
гарнизона, что на город Дубно со стороны м-ка Верба противник ведет наступление
в составе 127 танкеток.
По
прибытию вагонов я обратился к начальнику РО НКВД и РО НКГБ для оказания помощи
отправки ЗКЗК на вокзал, последние в помощи отказали, мотивируя занятость
обороной города, а своими силами отправить на вокзал ЗКЗК я не мог, не было
транспорта, а вести пешком невозможно, т.к. до вокзала 5 км.
Ввиду
скоропостижной обстановки для принятия мер к ЗКЗК я связался по телефону с
зам.начальника УНКВД по Ровенской области лейтенантом госбезопасности т.
КЛИМОВЫМ, который в это время находился в обкоме партии. Тов. КЛИМОВ дал
распоряжение по телефону при невозможности эвакуации намеченный контингент ЗКЗК
к отправке уничтожить, а остальных заключенных освободить.
Мной
проделано было следующее.
1) ЗКЗК
осужденные на короткие сроки и по указу с тюрьмы были освобождены, осужденные
на более долгие сроки и следственные по ст. УК были направлены в г. Ровно с
частью надзорсостава и охраняющим взводом;
2) в
20.00 я приступил к выполнению распоряжения зам. начальника УНКВД по
уничтожению ЗКЗК по ст. к-р, но так как противник занял ст. г. Дубно и
продолжал наступать на город, [я уничтожить] всех ЗКЗК, подлежавших к
уничтожению, не смог, осталось закрытых в камерах около 60—70 чел.;
3) в 22
ч. 30 мин. с остальным личным составом пришлось оставить тюрьму и отправиться в
г. Ровно. Коллектив тюрьмы эвакуировался с г. Дубно после всех, т.к. РО НКВД и
РО НКГБ и руководство г. Дубно всех было эвакуировано и не поставили об этом
руководство тюрьмы в известность.
25.06
при движении коллектива в г. Ровно по дороге встретились с РО НКВД и НКГБ и
местным руководством, которое следовало в Дубно для разведки, к последним
присоединилось 10 человек н[ашего] коллектива, остальной состав следовал
дальше.
Противником
следующие в г. Дубно были пропущены, после чего закрыты все дороги и взяты в
окружение. С наших сотрудников не возвратилось двух человек ЕГОРОВ и ЗАВЯЛОВ,
остальные с окружения прорвались и прибыли в разное время.
При
сборе в г. Ровно оказалось 52 человека из них 5 человек местных. Остальные
работники с местного населения остались в г. Дубно...
28. 06.41
НАЧАЛЬНИК
ТЮРЬМЫ № 2 г. ДУБНО (подпись)
АГІБ МВС України. Колекція документів
ДОКЛАДНАЯ
ЗАПИСКА
„ОБ
ЭВАКУАЦИИ ТЮРЕМ ЗАПАДНЫХ ОБЛАСТЕЙ СССР“
ЛЬВОВСКАЯ
ОБЛАСТЬ
Подготовительная
работа к эвакуации и сама эвакуация тюрем началась с 22 июня с.г. В 4-х тюрьмах
содержалось 5424 заключенных. В первый же день вторжения немцев в СССР в
тюрьмах были исполнены приговора по отношению к 108 заключенным, осужденным к
ВМН.
... всего тюрьмами Львовской области было
расстреляно 2464 заключенных...
Все
расстрелянные заключенные погребены в ямах, вырытых в подвалах тюрем, в гор.
Злочеве – в саду. ...
ДРОГОБЫЧСКАЯ
ОБЛАСТЬ
В двух
тюрьмах гор. Самбор и Стрий (сведениий о тюрьме в гор. Перемышль не имеем) – содержалось
2242 заключенных. Во время эвакуации расстреляно по обеим тюрьмам 1101
заключенных ...
27 июня
при эвакуации в тюрьме гор. Самбор осталось 80 незарытых трупов, на просьбы
начальника тюрьмна к руководству Горотдела НКГБ и НКВД оказать ему помощь в
зарытии трупов – они ответили категорическим отказом.
В
тюрьме гор. Самбор – надзиратель ЛИБМАН при эвакуации застрелился. 3 работника
из числа обслуживающего персонала (местные жители) остались в гор. Самборе.
Надзиратель САВКУН дезертировал.
СТАНИСЛАВСКАЯ
ОБЛАСТЬ
Из трех
тюрем гор. Станислав, Коломия и Печенежино этапировано 1376 заключенных. В
тюрьме гор. Станислав осталось – 647 заключенных. В основном из числа
обвиняемых за бытовые преступления. Остальные заключенные расстреляны и
освобождены ...
...По
всем тюрьмам Западных областей УССР только личный состав тюрем приводил
приговоры в исполнение и никакой помощи со стороны НКГБ не было оказано...
Начальник
тюремного Управления НКВД УССР
(Филиппов)
№
с/85447, 5 июля 1941 г. г. Киев
АГІБ
МВС УКРАЇНИ. Колекція документів
Марк Солонин 22.11.11
http://www.solonin.org/doc_rasprava-s-zaklyuchennyimi-v
Григорий
Явлинский: Что за праздник 4 ноября?
Друзья,
Праздник 4 ноября – день народного единства.
Говорят, что этот праздник связан с освобождением Кремля от захватчиков в 1612
году. Я думаю, что главное в этом празднике то, что это праздник гражданского
общества России.
Люди самостоятельно, сами по себе, по инициативе
Минина и Пожарского, собрались вместе и просто выкинули из Кремля тех, кто им
не нравился. В этом и есть самый главный смысл.
Это праздник того, что самостоятельные граждане,
люди, которых их страна волнует и интересует, могут, в конце концов, собраться
вместе и освободить себя от правителей, которые им не нравятся. Вот такой
интересный праздник объявили нам 4 ноября.
Я даже не уверен, что те, кто принимал решение,
понимали, что это за праздник. Вот русский философ и историк Сергей Михайлович
Соловьев об этом времени в своих лекциях говорил так: «Просто негде было искать
спасения. Лучшие люди, около которых можно было сосредоточиться, погибли
жертвами безнарядья. Люди, разрознившие свои интересы с интересами государства,
брали явно верх». Он писал о том, что страна погибала, а бояре с непорочной
родословной присягали Лжедмитрию I, Василию Шуйскому, Лжедмитрию II, бегали из
Тушино в Москву. Присягали и переприсягали, лишь бы только остаться при власти.
Вам это ничего не напоминает? Вот эти события
напоминают нам о том, что гражданами люди становятся только тогда, когда они
сами принимают решения о том, кто в России является властью.
Но самое интересное заключается в том, что после
того, как выгнали захватчиков из Кремля, были выборы. На Земском соборе, со
всесословным представительством. Кстати, я специально еще раз смотрел – ни в
одном историческом источнике нет сведений о попытках вбросов, подделке
протоколов и прочих технологиях. Выборы были честными и для того времени
всенародными, а потому легитимными.
Поэтому для нас с вами история смутного времени – это
история о том, как власть страну предала, разграбила, опустошила. А люди,
граждане ее спасли и сохранили. Это история о гражданском сознании и великой
ответственности, на которых держится страна. А еще о том, и может быть это и
есть самое главное, что политика перестает быть делом подлости, лжи и измены
только тогда, когда в ней начинают участвовать граждане.
С праздником Вас – 4 ноября. С праздником
гражданского общества!
http://www.yabloko.ru/blog/2011/11/04_0
"Тетрадь расстрелянного генерала..."
В Центральном архиве МО РФ сохранился доклад командующего ВВС Киевского ОВО, генерал-лейтенанта авиации Е.С. Птухина: "Действия ВВС в наступательной операции фронта и борьбе за господство в воздухе" (ф. 131, оп. 12507, д. 37). Это довольно пространный (31 стр. машинописи) документ; гриф секретности – "Сов. секретно", рассекречен 31 июля 2009 г.
Дата подписания доклада не указана, "забит" только год – 1940. Однако, судя по тому, что налет германской авиации на английский город Ковентри (состоялся в ночь с 14 на 15 ноября 1940 г.) назван "фактом ближайших дней", можно предположить, что документ был составлен в ноябре-декабре. Возможно, что в рамках подготовки к Совещанию высшего командного состава РККА (23-31 декабря 1940 г.), на котором начальник Главного управления ВВС Красной Армии генерал-лейтенанта авиации П.В. Рычагов выступал с докладом, имевшим в точности такое же название (только без слова "фронта").
Осенью 1940 г. командующий ВВС Киевского ОВО мог считаться одним из наиболее опытных командиров советской авиации. В 1936 г. Испанию он прибыл, уже будучи в звании комбрига и имея за спиной опыт командования авиационной бригадой. После Испании, где комбриг Птухин не только лично сбил несколько самолетов мятежников, но и выполнял обязанности военного советника при командовании авиации республиканцев, он становится командующим ВВС одного из важнейших, Ленинградского военного округа. Во время советско-финской войны комкор Птухин командует ВВС Северо-Западного фронта, т.е. основной группировки советских войск, прорывавшей "линию Маннергейма". Формально рассуждая (т.е. принимая во внимание только число произведенных самолето-вылетов), действия ВВС С-З.ф. были крупнейшей операцией боевой авиации первого года 2МВ. 21 марта 1940 года Птухин становится Героем Советского Союза; в июне того же года ему присвоено воинское звание "генерал-лейтенант авиации".
Вот некоторые выдержки из его доклада:
л. 7. "…Для полной гарантии уничтожения авиации противника следует посылать группы не менее 100 самолетов на аэродром, где противник базируется. По запасным аэродромам нужно посылать группы 25-30 самолетов с задачей вывести из строя аэродром крупнокалиберными бомбами
л. 8. Эта операция самая трудная, потребует максимальных усилий ВВС и будет наиболее тяжелой в отношении потерь – как матчасти, так и личного состава…
л. 9. Налет на [нефте]промыслы должен быть исключительно массовым; тысячи самолетов должны участвовать в этой операции, чтобы одним ударом нанести непоправимый урон и сломит любое сопротивление, которое окажет ПВО района…
л. 10. Для уничтожения промышленных предприятий нужно посылать крупные соединения авиации, которые первым или, в крайнем случае, вторым ударом должны вывести из строя все намеченные к уничтожению объекты. Состав группы не менее 500 бомбардировщиков, т.к. только такое массовое применение авиации даёт гарантию успеха…
л. 11. По данным иностранной прессы выпуск самолетов [в Германии] достигает 1000 в месяц… Боевые воздушные силы Германии на сегодня приближаются к 18-20 тыс. самолетов… Италия обладает воздушным флотом в составе не менее 5 тыс. боевых самолетов… Надо полагать, что не менее 10 тыс. самолетов будет сосредоточено против нашего Юго-Западного фронта…
л. 13. Для того, чтобы сосредоточить до 10 тыс. самолетов, [противнику] необходимо иметь не менее 425 полноценных аэродромов, причем три четверти из них – до 300 аэродромов – должны быть расположены в зоне развертывания главных операций, т.е. на фронте в 350-400 км. Точных данных о том, располагает ли Германия на сегодня таким количеством аэродромов на территории, граничащей с КОВО, нет…
л. 18. Перед началом артиллерийской и авиационной подготовки ВВС должны дезорганизовать систему управления противника путем воздействия на штабы и командные пункты, порвать (специально приспособленными на самолетах "кошками") всю связь, начиная от фронта и кончая оперативной глубиной, уничтожить все раскрытые разведкой и засеченные радиостанции. В дальнейшем ВВС должны подобные операции повторять и препятствовать восстановлению связи…
л. 23. Учитывая техническую мощь ВВС Германии и высокую подготовку их летного состава, можно придти к выводу: чтобы создать на нашем фронте относительную свободу действий надо иметь хотя бы полуторное превосходство в воздухе, т.е. до 15 тыс. самолетов или 45 авиадивизий…
л. 26. Потребность в аэродромной сети:
а) "первая линия", 30-100 км от линии фронта, 125 аэродромов для 3000 самолетов (истребителей и штурмовиков)
б) "вторая линия", 50-150 км, 275 аэродромов для 6750 самолетов (пикирующих бомбардировщиков, легких бомбардировщиков и 2-моторных истребителей)
в) "третья линия", 100-150 и более км, 220 аэродромов для 5250 самолетов (дальних и тяжелых бомбардировщиков)
л. 27. Наш Воздушный флот необходимо в 41-42 г.г. довести в европейской части Союза до 50 тыс. самолетов. В последующие годы увеличивать ВВС не менее, чем на 12-15 тыс. самолетов в год…
л. 28. Необходимо строить наш Воздушный флот для наступательных действий. Исходя из этого предлагаю иметь в составе ВВС 35% тяжелых и дальних бомбардировщиков, 35% средних бомбардировщиков (из них половина пикирующих), 10% истребителей 2-моторных, 15% истребителей одномоторных и 5% штурмовиков. Помимо боевой авиации необходимо создать мощную транспортную авиацию…
Теперь, восстановив дыхание после запроса на 50 тыс. самолетов (и это только "в европейской части Союза", без учета группировок на Дальнем Востоке и в Закавказье!), постараемся оценить и, по возможности, понять прочитанное.
В реальной истории, группировка советской авиации на театре начавшейся 22 июня 1941 г. войны (ВВС пяти округов, двух флотов и пять корпусов ДБА) насчитывала порядка 8,3 тыс. боевых самолетов. Это если считать жестко, т.е. без учета большого числа устаревших боевых самолетов (истребители И-15, бомбардировщики ТБ-3), без учета матчасти формирующихся авиаполков, без учета транспортных, санитарных, учебных, разведывательных самолетов. Если учесть и их, да еще и добавить истребители ПВО Москвы, да и вспомнить про ВВС внутренних (Архангельский, Орловский, Харьковский, Приволжский) округов, то можно насчитать "в европейской части Союза" 10-12 тыс. самолетов.
Эту армаду по-хорошему надо было бы сокращать, а не увеличивать. Для нормальной боевой работы уже имеющихся самолетов не хватало аэродромов, аэродромного оборудования, подготовленного летного и наземно-технического состава, запчастей и, самое главное, бензина.
Бензиновый кризис стремительно (по мере насыщения ВВС самолетами с новым поколением авиамоторов) переходил в стадию "бензиновой катастрофы". В соответствии с Мобилизационной заявкой командования ВВС РККА на "1941-й военный год" только для боевых самолетов в строевых частях требовалось 884,5 тыс. тонн бензина Б-78 и 913,3 тыс. тонн бензина Б-74. В наличии же имелось 57 тыс. тонн бензина Б-78 в неприкосновенном запасе НКО, а мобилизационный план производства предполагал поставку 174,5 тыс. тонн. Таким образом, Мобилизационная заявка по авиабензину Б-78 даже теоретически (практически план производства не был выполнен в полном объеме) была обеспечена лишь на 26%, и это без учета вспомогательной авиации и расхода авиабензина в летных школах и училищах. Не многим лучше была ситуация по другому сорту высокооктанового авиабензина (Б-74, на котором летали устаревающие бомбардировщики СБ, истребители И-16 и И-153, бомбардировщики ДБ-3 первых серий с мотором М-87); по нему процент обеспечения мобзаявки составлял 28,6%.
Тут еще стоит "подкрутить резкость" и посмотреть на то, из каких предпосылок была рассчитана мобзаявка. Общая численность боевых самолетов возрастала с 15,5 тыс. в первом квартале "военного года" до 21 тыс. в четвертом квартале – т.е. в два-три раза меньше, чем желаемые генералом Птухиным 50 тысяч. Что же касается планируемой интенсивности их использования, то только для истребителей она, предположительно, превосходила отметку в один вылет в день (в заявке стоит цифра 112,5 летных часов в квартал). Для дальних бомбардировщиков (ДБ-3, Ер-2) планировалось 150 летных часов в квартал, что при использовании этих самолетов по прямому назначению (т.е. для полетов на дальность в 2-3 тыс. км) позволяло выполнить не более 6-7 вылетов в месяц.
И вот такое, отнюдь не рекордное по интенсивности, боевое применение авиации было обеспечено бензином на одну четверть! Реализация предложения о доведении числа боевых самолетов до 50 тысяч привело бы к тому, что один вылет бомбардировщика в месяц стал бы считаться выдающимся событием…
Командующий ВВС самого крупного, Киевского Особого военного округа не знал этих цифр? Даже если это так (хотя и верится с трудом), генерал-лейтенант Птухин не мог не знать про то, что во вверенном ему округе из-за нехватки бензина для "жалких" двух тысяч самолетов систематически срывается боевая подготовка летных экипажей, что на имеющихся аэродромах нет бульдозеров для очистки взлетных полос от снега (именно к зиме 1940-1941 г. в КОВО относится цифра в 5-6 часов налета на экипаж, каковая цифра порхает по газетным публикациям уже лет двадцать…). Где же и как же планировал Птухин развернуть в составе авиации будущего Юго-Западного фронта "15 тыс. самолетов или 45 авиадивизий"? Где и когда в западной части территории КОВО могли появиться 220 аэродромов для дальних и тяжелых бомбардировщиков", т.е. как минимум две сотни бетонных ВПП длиной не менее 1,2 километра?
В качестве объяснения для такой запредельной гигантомании в докладе Птухина выступает намерение добиться довольно скромного, полуторного численного превосходства над противником. При этом состав самолетного парка германских ВВС оценен в 18-20 тыс. единиц. Не говоря уже о "странной арифметике", в рамках которой число 50 в полтора раза больше числа 20, зададимся другим, гораздо более важным вопросом: откуда в докладе командующего ВВС КОВО появилась такая фантастическая оценка численности авиации противника?
Слова "по данным иностранной прессы" уместны в студенческом реферате. Или в передовице правительственной газеты, где именно такая фраза является общепринятым эвфемизмом, заменяющим неприличное упоминание про шпионаж (разведку) в стане врагов-партнеров. Совершенно секретный доклад, однако же, писался не для публикации в "Правде" и должен был быть основан на серьезных источниках информации. Архивные фонды разведывательных отделов штабов приграничных округов по большей части засекречены. Документы разведки НКВД и ГРУ засекречены полностью. Тем не менее, имеются некоторые обрывки информации, которые позволяют предположить, что "те, кому положено" знали довольно много.
Во втором томе "Новой хронологии катастрофы", который должен в ближайшие недели выйти из печати, будет даже приведена ксерокопия документа, в котором разведка штаба ВВС Западного фронта отобразила в виде графика предполагаемую численность авиации противника, действующей в полосе фронта – почти полное совпадение с реальной численностью 2-го Воздушного флота люфтваффе. В "25 июня" (стр. 487-489) были приведены фрагменты разведывательных сводок штаба ВВС Северного флота и базировавшейся в районе Мурманска 1-й авиадивизии ВВС Ленинградского округа: численность немецкой авиации в приграничной с СССР полосе установлена почти точно, в центральной и южной Норвегии – с ошибкой в полтора раза (причем в сторону занижения). В любом случае, тысячу самолетов от десяти тысяч наши разведчики отличали четко.
Что же касается сообщений "иностранной прессы", то, как это ни парадоксально, именно в ноябре 1940 г. в них можно было найти весьма точные оценки численности люфтваффе. Дело в том, что именно к этому моменту завершились основные события грандиозной воздушной битвы в небе над Британией (хотя ночные налеты продолжались вплоть до весны 41-го года). Воздушные сражения развернулись в безоблачном небе августа-начала сентября, за их ходом наблюдали сотни журналистов и "журналистов", представляющих разведслужбы всех стран мира. Обе стороны (командование люфтваффе и Королевских ВВС) регулярно передавали газетчикам официальные сводки о потерях – своих и противника. Все это было доступно для изучения; впрочем, самое главное – численность немецких воздушных армад – была видна, что называется, "невооруженным глазом".
12 августа, в ходе первого массированного удара по аэродромам в южной Англии немцы произвели порядка 300 вылетов бомбардировщиков под прикрытием втрое большего числа истребителей. 13 августа – 484 немецких бомбардировщика под прикрытием тысячи истребителей 15 августа стало днем рекордного напряжения сил люфтваффе: 520 вылетов бомбардировщиков и 1270 истребителей. 7 сентября в первый массированный налет на Лондон немцы отправили 300 бомбардировщиков в сопровождении 648 истребителей.
Уже на основании одних только этих цифр можно было сделать некоторые обоснованные выводы. С одной стороны, полторы тысячи т.н. "самолето-пролетов" (а именно их и фиксируют наземные посты ВНОС) не равнозначны полутора тысячам самолетов – один немецкий истребитель с аэродрома в северной Франции вполне мог выполнить и 2, и 3 вылета в день. С другой стороны, командование люфтваффе, конечно же, держало часть сил в резерве, какое-то количество самолетов находилось в ремонте, какие-то силы истребительной авиации прикрывали территорию "рейха"… В любом случае, реально наблюдаемые факты позволяли оценить число боевых самолетов люфтваффе в две, три, четыре тысячи (фактически, в составе трех Воздушных флотов, участвовавших в "битве за Британию", к началу операции в боеготовом состоянии было порядка 1300 бомбардировщиков, 800 одномоторных и 200 двухмоторных истребителей) – но уж никак не в 18-20 тысяч!
Стоит отметить, что выступая с докладом на декабрьском (1940 г.) Совещании высшего комсостава, начальник Главного управления ВВС Красной Армии генерал-лейтенант Рычагов оценивает численность германской авиации в 9600 самолетов. Нетрудно заметить, что цифра Рычагова ровно в два раза меньше цифры Птухина. Как такое может быть? Как информация (в отличии от дезинформации), которой располагали два генерал-лейтенанта, всего на одну ступеньку в должностной лестнице отстоящие друг от друга, могла различаться вдвое?
Похоже на то, что и Рычагов видел явное несоответствие между своими словами и реально произошедшими в небе над Британией событиями. Он говорит: "Возможно, что Германия и Англия не пускают сейчас в действие всех своих воздушных сил, производят накапливания для того, чтобы использовать их в решающих сражениях, т. е. держат какой-то скрытый резерв". Резерв – дело нужное, кто бы спорил… Но где это видана такая военная наука, по правилам которой в разгар стратегической – по задачам и масштабу привлеченных сил и средств – операции в резерве держат три четверти наличных сил?
"Оттянуть начало войны". Именно это намерение традиционная советская историография хрущевско-брежневских времен неизменно приписывала товарищу Сталину. Именно это выражение стало объектом бесчисленных насмешек в последние 20 лет. А может быть, все гораздо серьезнее? Случайно ли это "оттянуть" наполняет мемуары немногих переживших войну советских генералов и маршалов? Не встречаемся ли мы здесь с известным и общепризнанным в психологии явлением "проекции" – когда собственные желания и намерения переносятся, приписываются, "проецируются" на кого-то другого?
Сталин не мог не понимать, что время работает на его берлинского конкурента. СССР начал форсированно вооружаться на несколько лет раньше, чем связанная условиями Версальского договора Германия. Эта временная "фора" давала Сталину известное преимущество, но оно не могло быть вечным. Более того и хуже того – после блестящих побед вермахта, одержанных в 39–40 годах, к экономическому потенциалу Германии прибавилась столь любимая советскими пропагандистами "всяевропа". Да, конечно, требовалось некоторое время для того, чтобы перевести на военные рельсы заводы и заводики, производящие голландский сыр, бельгийские кружева, французскую парфюмерию и краковскую колбасу, но и это время не могло быть слишком долгим. Поэтому тянуть и "оттягивать" было нечего и незачем.
А у сталинских генералов на эту проблему был другой взгляд. В большей или меньшей степени каждый из них понимал (особенно ясное понимание пришло после позорища советско-финской войны), что в случае военного столкновения с германской армией вверенные им войска ждет сокрушительный разгром, а их лично – шершавая стена расстрельного подвала. Избежать этого не было никакой возможности, но можно было попытаться "оттянуть" неизбежное. Они были очень молоды, эти 30-летние "сталинские соколы", за несколько лет превратившиеся из лейтенантов в генерал-лейтенантов. И им очень хотелось жить. Еще год, еще месяц… А потом, как знать – "или мулла умрет, или ишак сдохнет…"
Вот поэтому они и докладывали товарищу Сталину, что летчики рвутся в бой, политморсос личного состава зашкаливает за высшие отметки, и как только им дадут 50 тысяч самолетов, так можно и начинать. А меньше 50 – никак нельзя. Надо же послать по 100 самолетов против каждого из 425 аэродромов противника, и это только в полосе одного, Юго-Западного фронта. Так что и 50 тысяч будет маловато, посему надо "в последующие годы увеличивать ВВС не менее, чем на 12-15 тыс. самолетов в год". Да и каких самолетов! "Предлагаю иметь в составе ВВС 35% тяжелых и дальних бомбардировщиков". 17 тысяч "летающих крепостей". Нужны ли тут комментарии?
Черчилль, готовясь в стратегическому воздушному наступлению на Германию, задался целью иметь в строю одну тысячу тяжелых бомбардировщиков, и лишь в самом конце войны, в марте-апреле 1945 г. авиация союзников смогла одновременно направить в небо над Германией более тысячи 4-моторных бомбовозов. То, чего требовал генерал Птухин, не могла обеспечить ни одна экономика мира, даже богатейшая и защищенная от бедствий войны двумя океанами Америка. В реальности авиапромышленность СССР выпустила за семь лет менее 7 тыс. условно "дальних" (фактически средних фронтовых) бомбардировщиков ДБ-3 (Ил-4) и менее 70 тяжелых 4-х моторных ТБ-7 (Пе-8)
Фантазии и надежды рухнули утром 22 июня 1941 года. Все оказалось несравненно мельче и проще. Вместо 10 тыс. самолетов противник сосредоточил против Юго-Западного фронта 247 бомбардировщиков и 109 истребителей (правда, через день командование люфтваффе усилило воюющую в небе над Украиной группировку, перебросив из Румынии в Польшу еще одну истребительную группу, в составе которой было целых 20 исправных "мессеров"). Такими силами немцы раскатали в пух и прах ВВС Киевского ОВО, на вооружении которых было порядка 2 тыс. самолетов (и это не учитывая 350 бомбардировщиков 4-го корпуса ДБА в Запорожье).
Фактически вся группировка люфтваффе в южной Польше сгрудилась на восьми крупных аэродромах, расположенных не далее 50-100 км от границы и представлявших собой идеальную цель для удара с воздуха. Однако ни тысяча, ни сто, ни десять советских бомбардировщиков или истребителей ни одного налета на немецкие аэродромы не произвели. В сводках 5-го авиакорпуса люфтваффе за июнь 41-го в графе "уничтожено на аэродромах авиацией противника" стоит короткий, но красноречивый прочерк. Всего же в первый, самый длинный (18 часов светлого времени) день войны бомбардировщики ВВС Юго-Западного фронта выполнили 34 (тридцать четыре) боевых вылета.
И лишь в одном пункте ожидания генерала Птухина сбылись полностью. 24 июня 1941 г. он был арестован, 13 февраля 1942 года постановлением Особого совещания приговорен к высшей мере наказания. Расстрелян 23 февраля 1942 года – в очередной День Красной Армии. Место захоронения неизвестно. Реабилитирован за отсутствием состава преступления в 1954 году.
Источник: Опубликовано в Еженедельнике "Военно-промышленный курьер" 13 сентября 2011 г.
Марк Солонин 02.10.11
http://www.solonin.org/article_tetrad-rasstrelyannogo
Прутський похід. Як Петро І хотів столицю на Азовському морі
Аж до жорстокої поразки від турків у липні 1711 року на Пруті московський цар хотів бачити нову столицю на більш теплих водах. Саме з метою підкорення Азову він, за порадою Мазепи, створює флот...
21.07.2011 Валерій Кравченко
http://www.istpravda.com.ua/articles/2011/07/21/46232/
Німеччино, здрастуй!
Ольга РІЗНИЧЕНКО, літературознавець
Про харківських сексотів та "окупаційний резерв"
У 1937 році, коли радянська преса рясніла гаслами й агітками на тему «зовнішніх ворогів» та обов’язкової військової підготовки, до органів НКВС Харкова поступила вказівка з Москви активізувати роботу щодо ліквідації «окупаційного резерву».
Мова йшла про потенційні кадри для адміністративної структури можливої, в майбутньому, німецької окупаційної влади. Це було так само, як за часів Голодомору – в рази збільшилося найменувань періодики про село. З кольорових обкладинок під сталінським гаслом «Жить стало лучше, жить стало веселей», з фанатичним блиском зубів і очей дивилися в світле майбутнє дебелі трактористки і буряководи, а села в цей час без будь-яких ознак життя лежали, виморені голодом.
Тож місцеві енкавеесники у 1937 році зіткнулися з такою ж проблемою, як декілька років тому «фахівці по селу» – норми по арештах (як раніше по зерну) збільшувались, а відомий контингент «ворогів народу» майже вичерпався. Але звітувати чимсь було треба. Вихід енкавеесники знаходили в тому, щоби фабрикувати справи. Тобто слідчий разом із розконспірованими сексотами згадували своїх знайомих, їхніх родичів, знайомих родичів, придумували очні ставки, допити ніби за їхньою участю і підписувались замість них. А потім заднім числом згаданих людей арештовували і в короткий термін об’являли їм вирок (вищу міру – не покарання, між іншим, а, як писалося у вироках – справедливості!).
Якими ж, цікаво, були критерії звинувачень за цими вигаданими справами? У вороги радянської влади потрапляли за найрейтинговими темами обговорень, які провокували в різних середовищах Харкова у тридцятих роках ті ж сексоти. Однією з найбільш популярних тем групових обговорень була, як виявляється, тема війни з німцями, в невідворотності якої люди за п’ять років перед її початком не лише не сумнівалися, а навіть висловлювались за скоріше її розв’язання – і це щоб остаточно звалити ненависну червону владу.
Хоч як це не звучить цинічно, але сексотів тридцятих років можна порівняти в цьому контексті із сучасними соціологами, які відслідковують панівні настрої загалу. Настрої ж у суспільстві були такими, що хапати і нищити можна було кого завгодно – совєтської тиранії перед війною загал хотів позбутися, певно, ще сильніше, ніж ми сьогодні донецького кримінального олігархату. Вціліти можна було, хіба якщо надійно заляжеш на дно, ні з ким не спілкуючись – і не лише з колег, а і з рідними. Юрій Шевельов в спогадах «Я-мене-мені» пише, що й не одружився через те, аби не наражати на небезпеку жінку відвертістю про своє соц. походження, бо вона, за тодішніми правилами жанру, мала на нього «донести». Отож найбільшою небезпекою для людей перед війною було виходити в світ, перебувати в товариствах, підтримувати розмови в компаніях. Але чи багато втримається, щоб не відвести душу, не поділитися з ближніми своїми враженнями від накинутого їм червоного кошмару? Тим більше, що у 1937 році чи не найдоступнішим для народу продуктом стала горілка, яку у великій кількості «викинули» на прилавки.
У Харкові одним з місць, де стихійно збиралась різноманітна старорежимна інтелігенція – а це, переважно, позбавлені церков священики, шкільні й університетські викладачі, колишні чиновники, артисти театрів, опери, – була Усікновенська церква на Другому міському кладовищі (нині – Молодіжний парк). Людей помолитися приходило дуже багато, бо це був один з останніх діючих храмів у Харкові. Зрозуміло, що серед відвідувачів церкви вистачало й завербованих агентів НКВС, які спочатку, спілкуючись між собою, правди один про одного не знали. Хоч пізнати їх, певно, можна було за проявами неабиякої активності. Адже спільним завданням було спокусити якомога більшу кількість людей до відвертих розмов. До відвертості ж, як правило, «активісти» закликали після Служби Божої, за чаркою в якийсь із склепів. Адже просторих склепів на кладовищі вистачало. Зрозуміло, що десь по третій язики розв’язувались і говорилося те, що було на душі чи не в кожного мислячого харків’янина. Зокрема про те, що війна – це єдине спасіння від совєтів, що от у Німеччині коричневий фашизм, а в совдепії – червоний, і що вони обов’язково зіткнуться, в цей момент і треба піднімати повстання. Під час цих випивок та й у церкві – одразу по Службі Божій – «активісти» відзначалися ще й тим, що збирали пожертви для потреб дітей із воюючої Іспанії.
Власне, за цією акцією вони і розкрилися один для одного, бо «дітьми Іспанії», для яких вони збирали кошти, був один для всіх начальник 4-го відділу УГБ УНКВС, Давид Михайлович Епельбаум, єврей, без освіти, який проживав до свого арешту по вулиці Артема, 6. В архівно-слідчій справі 914613, за звинуваченням останнього 1938 року зазначено: «Матеріалами справи встановлено, що Епельбаум, маючи на зв’язку агентуру, у спосіб виклику її до себе на квартиру і в службове приміщення УМВС для зустрічей, розшифрував останню перед своїм оточенням, а також сфальсифікував ряд слідчих справ, за якими викликав агентуру у приміщення УМВС й примушував її підписувати заздалегідь складені ним вигадані протоколи допитів і очних ставок на осіб, арештованих згодом за цими сфабрикованими матеріалами».
Однією з таких справ, за 12699, була справа по кладовищенській Усікновенській церкві, розпочата 11 квітня 1937 року і закінчена 15 вересня 1937 року. За нею було арештовано 76 осіб і 60 з них розстріляно. Серед розстріляних був і настоятель храму – протоієрей Олексій Булдовський, син митрополита Феофіла, який невдовзі в окупованому німцями Харкові очолить Українську автокефальну православну церкву і стане пастирем й утішителем для тисяч харків’ян, залишених Червоною армією на вірну загибель.
Совєтські війська перед своїм відступом у вересні-жовтні 1941 року знищили в місті усі комунікації і продовольчі склади. До речі, врятувала місто на початку війни, відновивши функціонування його інфраструктури, якраз та українська інтелігенція, що її органами НКВС було визначено перед війною як «окупаційний резерв». Взагалі, наші люди тисячами втікали від мобілізації у совєтські війська, а також із примусової евакуації, повертаючись до рідного міста, його околиць і сіл. Усі вони сподівались, що совєтському пеклу прийшов край. До того ж, на початку війни активно циркулювали чутки про відновлення державності, формування у Києві уряду. Навіть називалося ім’я письменника Винниченка, який ніби мав повернутися з Франції, щоб очолити державу. І хто ж винний у тому, що німці виявились анітрохи не кращими від совєтів окупантами?! Такі ж самі злодюги і кати. І ті, й інші бачили в українцях об’єкт, якщо не винищення, то перетворення на рабів. Не випадково ж і гестапо з енкавеесниками співпрацювали, якщо метою полювання були представники українських національно-патріотичних сил.
До речі, це ще одна тема для роздумів: чому першими в тридцятих роках за шпигунство на користь німецького консульства почали розстрілювати українських письменників? Про що вони могли розмовляти у компанії з консулом та його красунею-дружиною, російською княгинею українського походження, яка за нез’ясованих обставин помирає в Харкові у 1935 році? Що робили наприкінці двадцятих у харківських авіаційних і танкових майстернях німецькі інженери, конструктори, льотчики?! І чому все ж таки «з Харкова так і не вийшло зробити Берлін?» (Остап Вишня) Поміркуємо про це іншим разом…
Одне не йде з голови: та хіба проголосував би Харків за Кернеса і Добкіна, якби у тридцятих не повинищували, а у сорокових не виїхали залишки мислячого населення нашого регіону?
Ольга РІЗНИЧЕНКО, літературознавець 14 июля 2011
http://glavnoe.ua/articles/a5392
Іван Виговський: писар, який переміг царя
Битва, про яку йтиметься, безперечно, є однією з ключових в історії українського козацтва. Однак, незважаючи на її значущість, вона ніколи не вписувалась у совєтську історіографію, оскільки могла зруйнувати у суспільстві переяславський міф про "присягу" українського народу "вірою і правдою" служити цареві. Совєтські історики, наслідуючи оруеллівський принцип "хто контролює минуле – той контролює майбутнє", – свідомо замовчували цю подію.
Старшинський літописець Самійло Величко, описуючи шанси порятунку московської армії у цій битві, підкреслив: "З тої поразки міг утекти хіба той, хто мав ... крилаті коні".
"Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув за один день… – зазначав російський історик Сергей Соловйов. – У жалібній одежі вийшов цар Алєксєй Михайлович до народу й жах охопив Москву...". Описуючи резонанс, який спричинила у столиці поразка московської армії у цьому побоїщі, вищезгаданий історик писав: "Царська Москва затремтіла за власну безпеку; з наказу царя люди всіх станів поспішали на земляні роботи для укріплення Москви… пішла чутка, що цар виїздить за Волгу, у Ярославль...".
Нагадаємо, що за 41 рік до згаданої події гетьман Петро Сагайдачний разом з поляками вже брав в облогу столицю Московщини. Загадкою для істориків лишається відповідь на запитання: чому одна із найбоєздатніших на той час армій у Європі припинила штурм Москви? За однією із версій (яка найбільше до вподоби Росії), штурм відбувався в ніч перед святом Покрови; саме в цей час у московських храмах нібито задзвонили дзвони, що "вплинуло на морально-психологічний стан православних козаків". Проте, якщо відійти від легенд і судити прагматично, – реєстровим козакам не вигідно було остаточно розбивати Московську державу, оскільки після цього Польща знищувала на своєму східному кордоні вагомого суперника, відтак баланс сил, який використовував український гетьман, граючи на суперечностях між двома державами, руйнувався.
В українській історії було чимало цікавих події, котрі для багатьох є маловідомими. Перша згадувана нами подія – Конотопська битва 7-9 липня 1659 р., коли козаки на чолі з гетьманом Іваном Виговським, разом з кримськими татарами, розгромили московське військо.
Незважаючи на те, що Іван Виговський, у силу певних обставин, не зумів повторити успіх Богдана Хмельницького (об'єднати навколо себе усі козацькі сили) та Петра Сагайдачного (поставити на коліна Москву) – його роль в історії України є надзвичайно великою, передусім – у руйнуванні "переяславського" міфу щодо подій 1654 р. Міфу, яким так часто маніпулювали та маніпулюють промосковські українські та російські політики. Вони намагаються вивести концепцію про "старшого брата" з Переяславських статей 1654 р., коли козаки "присягнули на вірність цареві і відійшли під протекторат Московщини". Самих же фактів, які можуть розвіяти подібні міфи, можна навести вдосталь. Проте, саме Конотопська битва 1659 р., що відбулася двома роками після смерті Богдана Хмельницького, є надзвичайно важливою для руйнування концепції про васальні стосунки між українцями та Московою.
Безперечно, ця історію україно-російського конфлікту ніколи би не вписали до совєтської історіографії. Але на дворі – ХХІ ст. Цьогоріч ми святкуватимемо двадцяту річницю Незалежності України, і рівно стільки ж – відтоді, як з політичної мапи світу зник Совєтський Союз. Тож, не бачу причини не привітати наших східних сусідів з 352-ю річницею Конотопської битви – це, мабуть, найкращий іспит на незалежність.
Михайло Галущак 8 липня 2011
http://www.svoboda.org.ua/diyalnist/novyny/022971/
Як Радянський Союз «не готувався» до війни з Німеччиною
Архівне фото: початок бойових дій Другої світової в тодішній УРСР, літо 1941 року (точні місце і дата не відомі)
70 років тому Сталін на весь світ заявив, що Німеччина та СРСР неухильно дотримуються радянсько-німецького пакту про ненапад, отож чутки про німецькі наміри напасти на Радянський Союз позбавлені всілякого підґрунтя, а СРСР, у свою чергу, не готується до війни з Німеччиною.
В надиктованій керівником ВКП(б) та радянського уряду Заяві ТАРС ішлося також про те, що літні збори резервістів та наступні маневри мають на меті навчання запасних вояків та перевірку роботи залізничного транспорту.
Заява ТАРС прозвучала по радіо 13 червня 1941 року, а газети опублікували її 14 червня.
У цей час сотні тисяч червоноармійців і десятки тисяч одиниць бойової техніки в ешелонах, на автомобілях і своїм ходом висувалися з глибини території Радянського Союзу до західного кордону. А сотні тисяч резервістів на місцях базування корпусів та дивізій поповнювали їх, доводячи тим самим кількісний склад з’єднань до чисельності воєнного часу. Завершували формування й навчання, проведені у блискавичному темпі – за місяць, – 10 протитанкових артилерійських бригад резерву Головного командування, особовий склад яких був набраний значною мірою із студентів. Випуск бойових літаків сягнув 46 одиниць на добу, танків – 15 одиниць на добу. Переоснащення військ новою технікою та перенавчання на неї тривало майже цілодобово.
Генерал-танкіст Микола Попель пізніше згадував про ті дні: «У штабних іграх і на вченнях ми – боронь Боже! – аж ніяк не припускали переваги сил противника… Не передбачали ми й оборонного варіанту прикордонних боїв, не говорячи вже про відхід. Тільки вперед, тільки на чужій землі! У нас не було плану взаємодії з прикордонними військами, плану висадження в повітря мостів, мінування бродів тощо. У нас не було навіть задовільних карт своєї території, лише карти району на захід від кордону…»
Ось так напружено «не готувався до війни з Німеччиною» Радянський Союз. Стосувалося це «неготування» не лише військових, а й цивільних. І, ясна річ, не менш напружено «не готувалися» так звані «компетентні органи».
Велика «зачистка»
Які території не приєднував до себе в 1939–40-х роках СРСР, туди – слідjv за Червоною армією та компартійною адміністрацією – приходили й «компетентні органи», щоб одразу ж узятися за звичну роботу. А роботи такої вистачало: адже за звинуваченнями у «буржуазному націоналізмі» – українському, польському, білоруському, єврейському, молдавському тощо – можна було заарештувати буквально кожного жителя «звільнених земель». Навіть комуніста за переконаннями (тим більше, що Компартія Західної України, як і Компартія Західної Білорусі, були розпущені, оскільки керівництво в цих партіях, мовляв, «захопила фашистська агентура»).
Тож цілком закономірно, що різними формами репресій було охоплено близько 20% населення включених до Союзу західноукраїнських земель, причому половина із них була депортована за межі УРСР.
1941 року «компетентні органи» (НКВС і НКДБ) продовжували свою розмірену діяльність. У тюрмах Західної України, Буковини, Південної Бессарабії перебували десятки тисяч арештованих та засуджених в’язнів.
А от у травні-червні звичний ритм «нищення ворогів народу» раптово зламався. Почалися масові цільові депортації – як і по всіх приєднаних до СРСР територіях та країнах.
Згідно з директивними документами, виселенню підлягали:
1. учасники контрреволюційних партій та антирадянських націоналістичних організацій;
2. колишні жандарми, охоронці, керівний склад поліції, тюрем, а також рядові поліцейські і тюремники за наявності компрометуючих документів;
3. поміщики, крупні торговці, фабриканти і чиновники буржуазних державних апаратів;
4. колишні офіцери і білогвардійці, в тому числі офіцери царської армії й офіцери, які служать в утворених на основі колишніх національних армій Литви, Латвії та Естонії територіальних корпусах Червоної армії;
5. кримінальники;
6. проститутки, зареєстровані в поліції, що продовжують займатися своєю діяльністю;
7. члени сімей осіб, перерахованих у пунктах 1–4;
8. члени сімей учасників контрреволюційних націоналістичних організацій, голови яких засуджені до найвищої міри покарання або перейшли на нелегальне становище;
9. втікачі із колишньої Польщі, які відмовилися приймати радянське громадянство;
10. особи, які прибули з Німеччини в порядку репатріації, а також німці, що зареєстровані на виїзд та відмовляються виїхати до Німеччини.
І якщо пункти 5–6 ще можна інтерпретувати як «наведення соціалістичного порядку», то інші засвідчують намір «зачистки» оперативного тилу для ведення ближчим часом бойових дій.
Коли запрацювали табори для військовополонених?
Ця депортація почалася на Західній Україні 22 травня, у Молдові та Чернівецькій й Ізмаїльській областях УРСР – у ніч із 12 на 13 червня, у Литві, Латвії та Естонії – 14 червня, в Західній Білорусі – в ніч із 19 на 20 червня 1941 року.
Особи категорій 1–4 та категорії 10 спрямовувалися до таборів військовополонених (Козельщанський, Путивльський, Старобільський і Юхновський), особи категорій 6–9 – на поселення терміном 20 років у Казахську РСР, Комі АРСР, Алтайський і Красноярський краї, Кіровську, Омську і Новосибірську області, а категорія 5 – у лісові табори системи ҐУЛАҐу. На момент депортації ніхто не був засуджений. Разом із депортованими на схід відправлялися й ешелони із в’язнями тюрем західних регіонів СРСР.
Отож вистачало самого факту, що людина була перед добровільним виїздом до СРСР жителем Німеччини, щоб потрапити до табору військовополонених. А ще депортованих категорій 1–4 та 10 спрямовували до тих таборів, які за рік перед цим були «розвантажені» від полонених польських офіцерів…
Травнево-червнева депортація проводилася хвилями по окремих регіонах, на відміну від попередніх акцій такого штибу, які були загальними, з причини недостатньої кількості ешелонів та перевантаженості залізниць. Адже в цей же час назустріч депортованим ешелонами перекидалися загальновійськові армії та механізовані корпуси.
Вся операція мала завершитися наприкінці червня, коли останні ешелони з депортованими мали вийти за межі БРСР. Та вислати встигли не всіх.
Згідно зі спецповідомленням наркома внутрішніх справ БРСР Цанави секретареві ЦК КП(б) Білорусі Пономаренку від 21 червня 1941 року, в республіці арештовані «учасники різних білоруських, польських, українських, російських та єврейських контрреволюційних організацій, чиновники колишньої польської держави, білогвардійські офіцери й інший контрреволюційний елемент» – усього 20 тисяч 599 осіб – були відділені від сімей на пунктах концентрації чи ув’язнені в тюрмах. Після 22 червня їх спіткала загальна доля в’язнів на тих територіях, звідки стрімко тікала Червона армія.
Загалом із Галичини та Волині вивезли на поселення понад 11 тисяч осіб, із Буковини та Південної Бессарабії – не менше як 12 тисяч (кілька сотень осіб загинули в дорозі).
Сумарне число тих, кого відправили у табори для військовополонених із усіх західних регіонів СРСР, становить понад 17 тисяч осіб. Загалом же на поселення потрапили понад 100 тисяч «звільнених від капіталізму» українців, балтійців, білорусів, молдован, поляків, євреїв.
А по той бік майбутньої лінії фронту синхронно, у червні 1941 року, почалася депортація у концтабори євреїв Хорватії…
14.06.2011 Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Модель 1937 года
Как ни ругай исторические аналогии, но они, при всей их условности, позволяют рассмотреть контуры будущего. И Россия дает для них особенно благодатную почву, потому что уроки из прошлого здесь не извлекаются, государственные преступления не наказываются, ошибки не преодолеваются. В истории западных стран с их традициями правового государства аналогии работают много хуже.
Стоит обратить внимание на сущностную схожесть нынешней политической обстановки в стране с обстановкой 1937 года. Тогда на декабрь были намечены выборы в советский парламент – Верховный Совет СССР. В докладе на февральско-мартовском пленуме ЦК ВКП(б) 1937 года кандидат в члены Политбюро Андрей Жданов заявил, что в ходе подготовки к выборам необходимо "дальнейшее усиление политической активности масс, вовлечение новых слоев трудящихся в работу по управлению государством", а также что партии предстоит возглавить выборы и обеспечить свою руководящую роль в этом фронте "общественных организаций и обществ трудящихся".
В декабре этого года в России состоятся выборы в Государственную думу. 6 мая на межрегиональной конференции "Единой России" в Волгограде премьер-министр Владимир Путин объявил о создании Общероссийского народного фронта и о том, что именно партия "Единая Россия" должна возглавить подготовку масс к выборам. Спустя несколько дней он пояснил: "Мы создаем Общероссийский народный фронт для того, чтобы были востребованы все конструктивные идеи, чтобы у гражданского общества – молодежных, женских, ветеранских организаций, деловых кругов, профессиональных союзов и объединений – была дополнительная возможность непосредственно, напрямую участвовать в выработке важнейших государственных решений".
В 1937 году выдвигать кандидатов в Верховный Совет могли только "общественные организации и общества трудящихся". Главный тогдашний юрист страны Андрей Вышинский в статье "Самый демократический избирательный закон" (Большевик, 1937, № 14) специально оговорил, что это те объединения, которые ставят "своей задачей активное участие в социалистическом строительстве Союза ССР, а также содействие укреплению обороны страны". К "обществам и общественным организациям" не относились, например, церковные "двадцатки", которым разрешалось существовать только для "удовлетворения своих религиозных потребностей".
Сегодня оппозиционно настроенные граждане тоже остаются за бортом. Пресс-секретарь премьера Дмитрий Песков на вопрос, смогут ли войти в Общероссийский народный фронт и пройти в парламент по спискам "Единой России" такие представители оппозиции, как Эдуард Лимонов, Михаил Касьянов или Борис Немцов, ответил: "Насколько мне известно, упомянутые лица не разделяют ни стратегических, ни тактических ориентиров "Единой России".
В 1937 году в стране наблюдался массовый народный энтузиазм: наряду с перевыборной кампанией в партийных организациях проходили митинги по предприятиям и районам, общегородские митинги, собрания домохозяек, жен инженерно-технических работников, кустарей, собрания молодых избирателей, допризывников, митинги в деревне и т.д. На этих собраниях так называемые беседчики и агитаторы не только разъясняли Положение о выборах, но и призывали критиковать начальников и выявлять "врагов народа". Из отчета агитатора: "Наши беседчики и сами слушатели выявили целый ряд контрреволюционных группировок... так, рабочий Киреев разоблачил банду кулаков, состоявшую в контрреволюционной организации... после беседы в бараке выявили сестру Демидова, расстрелянного по процессу Северного района... гражданка Тарасова выявила отца Демидова и дочь, которая приехала устраиваться на работу". "Мы все кипим кровью, – говорил секретарь Барабинского райкома Волдин, – чтобы их (Бухарина, Рыкова и других) привлекли к строгой ответственности".
Сигнал был дан сверху, когда на февральско-мартовском пленуме было не только принято решение передать дела Бухарина и Рыкова в НКВД, но и оглашены факты произвола, семейственности и "культов личности" местных руководителей, весьма безобидные, надо сказать, в сравнении с нынешними коррупционными преступлениями. Так, высочайшая точка Тянь-Шаня Хан-Тенгри была переименована в пик имени партийного начальника Казахстана Левона Мирзояна. А на Украине шумно чествовался новый писатель, первый секретарь Киевского обкома Павел Постышев, у которого было всего два произведения объемом "ровно один печатный лист".
Сегодня подготовка к парламентским выборам только началась, но каждый день приносит все новые факты пополнения рядов Общероссийского народного фронта разного рода объединениями, желающими сотрудничать с властью. Если в 1937 году предвыборная кампания сопровождалась выявлением "вредителей" и "врагов народа", то сегодня главное – это объявленная президентом Медведевым борьба с коррупцией. По словам главного редактора "Новой газеты" Дмитрия Муратова, она "действительно стала народной... Самое интересное сейчас, конечно, проверка деклараций чиновников. Над самим фактом, когда президент Медведев заставил обнародовать эти декларации, долго смеялись. А мы, например, этому очень радовались, потому что ведь если это рассчитано не на один год, то ты сможешь сравнить декларацию этого года с последующим. У тебя вырисовывается картина самой богатой и самой неэффективной бюрократии, которую мы содержим".
В борьбе с коррупцией участвуют самые разные силы. Это прокремлевские молодежные движения со своими рейдами по магазинам, выявляющие просроченные продукты и недобросовестных поставщиков. Это националисты, выступающие против непропорционально больших бюджетных дотаций Кавказу. Это представители так называемой демократической общественности, аккумулировавшие борьбу с коррупцией в Интернете – Алексей Навальный и Марина Литвинович. Это несистемные либералы во главе с Владимиром Миловым и Борисом Немцовым.
В 1937 году массовая избирательная кампания стала прикрытием для проведения государственной политики репрессий. Именно под аккомпанемент народного энтузиазма была проведена "кадровая реформа", в результате которой, только по словам Сталина в докладе на XVIII съезде ВКП(б) в марте 1939-го, на смену репрессированным начальникам всех уровней пришло более 500 тысяч молодых партийцев и "примыкающих к партии". А тайно проводился ночной, более массовый террор уже против самого народа по так называемым лимитам на репрессии по краям и областям, что на деле означало "зачистку" общества от всех сколько-нибудь потенциально нелояльных граждан. Характерно, что Положение о выборах в Верховный Совет СССР было принято практически одновременно с постановлением Политбюро от 2 июля 1937 года "Об антисоветских элементах" (гриф секретности "особая папка), опубликованным только в начале 1990-х.
Сегодня обстановка в стране намеренно нагнетается по сценарию 1937 года. Растет не только вал обвинений в коррупции, но и критики вышестоящей власти и ее назначенцев. Ситуация все больше напоминает обстановку перед грозой, и она должна как-то разрядиться. И вот здесь возникают вопросы, на которые трудно ответить с помощью исторических аналогий. Завершится ли объявленная борьба с коррупцией новым изданием "кадровой реформы" 1937 года? Придут ли на смену выявленным "жуликам и ворам" молодые "нашисты", готовые к борьбе за объявленную властью модернизацию страны? И не перейдет ли "кадровая реформа" образца 2011 года, если она состоится, в масштабную борьбу с "экстремистами", "несистемными либералами" и прочими нелояльными режиму гражданами?
Ирина Павлова 23.05.2011 12:36
Українські історики: Голодомор був спланованою акцією проти ймовірних повстанців
Київ – У столиці України презентували видання «Народна війна». Як зазначає автор-упорядник книги Роман Круцик, у ній вперше вивели статистику кількості збройних повстань на українських теренах у 1917–1932 роках. Це, на думку автора, зовсім в іншому світлі показує і концепцію «братньої любові народів» СРСР, і передумови Голодомору 30-х років. Видання фактично є путівником по музейній експозиції, присвяченій антибільшовицькій боротьбі у згаданий період, однак воно також містить і не включені до виставки документи.
І виставка «Народна війна», і однойменна книга стали результатом роботи науковців в архівах служби безпеки 18 областей України. Дослідження охоплює період від 1917 до 1932 року.
Воно ілюструє масовий організований повстанський рух у всіх українських губерніях і таким чином руйнує «міф про братню любов радянських народів», зауважує автор-упорядник книги Роман Круцик.
«Навіть за такими неточними, зменшеними підрахунками ми побачили, що в Україні було близько трьохсот збройних повстань періоду 1917–32 років. Навіть на Одещині є одне постання 34-го року, – зауважує автор. – І це не прості повстання, що от повстало село – ні, цілі райони повставали, виганяли, вбивали більшовиків, встановлювали свою владу».
Нова концепція політичної історії проти радянського «спадку»
Роман Круцик
Книга ініціює суспільну дискусію щодо важкого радянського «спадку», яка ще років 20 тому була неможливою, зазначали учасники презентації.
За словами правозахисника і колишнього політв’язня Євгена Сверстюка, нині цінність видання полягає в усвідомленні того, що боротись за свої права можна за будь-яких умов. «Це був наступ на український народ, в той час – на українське селянство, що закінчився тотальним голодовим терором, випробуваним ще у громадянську війну. Але був постійний опір. Великий опір на всіх рівнях», – зауважив Сверстюк.
Видання «Народна війна» є фактично новою концепцією політичної історії України, каже Сергій Кокін, начальник архіву СБУ. За його словами, матеріали виставки є концептуально сильнішими за зроблені донині академічні дослідження. Хоча й не можна говорити про ідеалізацію будь-якої сторони конфлікту, вважає Кокін.
«Наприклад, у 30-му році було Павлоградське повстання. Брали участь у ньому активно мешканці села Вербки майбутньої Дніпропетровської області. Це ж село потрапляє одним із перших на «чорну дошку», – наводить приклад начальник архіву СБУ. – І от виставка це показує. Так, вони були далеко не ангели, у них були свої помилки і ще там деякі речі. Але, все ж таки ми повинні бачити, в яких вони історичних умовах діяли і з ким вони мали справу, щоб потім моралізувати навколо цих постатей і тих подій».
Основну експозицію виставки «Народна війна» відкрили в «Українському домі» у жовтні минулого року. Сьогодні її доповнена версія постійно діє у Київському «Меморіалі». Там же планується і реалізовувати книгу про антибільшовицькі повстання українців.
13.05.2011 Анастасія Москвичова
Немає коментарів:
Дописати коментар