Відкрите суспільство

«...кому підпорядковується публічна влада, кому підпорядковується верховна влада в країні - бандитам або громадянам країни? До того часу, поки це питання не вирішене, ніякі інші питання не можуть бути вирішені.»

Андрій Іларіонов

«Янукович – людина старого кримінального складу, яка має свої ігри «за поняттями». У тому світі не ухвалюють закон в принципі. Така людина може говорити про закон, але кримінальний світ не любить закону... Карні злочинці в таборах говорили політичним: ви прийдете до влади і знову мене посадите, оскільки моя справа – обійти закон, а ви хочете привести суспільство до закону»

Євген Сверстюк, доктор філософії, політв'язень радянського режиму.

пʼятниця, 31 серпня 2012 р.

Дещо про карму донецьких чи «У світі тварин»


Спостерігаючи життєдіяльність донецьких організмів, що нині у великій кількості спливли на поверхню нашої водойми, хоч-не-хоч починаєш думати в категоріях буддійської філософії. І першою справою згадується стара радянська передача з моторошною (з погляду буддизму) назвою «У світі тварин». Вона, здається, йшла по суботах. У пару до неї, по неділях варто було б запускати в ефір не «Клуб кіномандрівників», а більш доречну програму під назвою «У світі голодних духів». Хоча, СРСР по суті своїй був вельми заздрісною державою і більш органічно виглядало б бадьоре армійське шоу під назвою «Служу світу Ассура».
Однак, повернемося в день сьогоднішній. Дослідник, який вирішив класифікувати донецькі організми з точки зору їх нинішньої кармічної поведінки, яка повинна буде обумовити майбутнє життя нинішніх «патсанів», неминуче зіткнеться з серйозною проблемою. Справа в тому, що за своєю невгамовною жадібністю «патсани» неминуче повинні потрапити в наступному переродженні в «світ голодних духів», і там страждати від вічного голоду, насичуючись тільки випадково знайденим гноєм і протухлою кров'ю. Однак, жадібність «патсанів» вельми тісно пов'язана з ще одним серйозним «затьмаренням» – абсолютним нерозумінням причинно-наслідкових зв'язків, тобто – з тупістю. А тупість, за канонами буддизму, неминуче приводить людину в «світ тварин». Причому, чим більше тупість – тим в менш організованих, в тарганів, наприклад. Або комарів. Комар не жадібний, він не вип'є крові більше ніж потрібно, але він безмежно тупий, оскільки не розуміє, що якщо він раз за разом сідає на одне і те ж місце – то рано чи пізно в повітрі промайне караюча долоня ... і здрастуй чергове переродження в комариному вигляді.
Втім, враховуючи чисто зовнішню релігійність нинішніх донецьких, які вважають, що блага після смерті можна заробити «відстьобуючи» з грабежів «на храм» або отираючись за держрахунок серед афонських старців, ці організми навряд чи серйозно вірять у якесь майбутнє життя взагалі. Що, треба сказати, автора абсолютно не хвилює.
Але фокус карми полягає в тому, що іноді зовсім не обов'язково чекати майбутнього життя, кармічні наслідки можуть наступити значно раніше. Як у того тупого комара. Для цього потрібно бути надмірно наполегливим і завзятим у своїй жадібності і, відповідно, зовсім вже безпросвітно тупим. Що проявляється в нездатності усвідомити ще один найважливіший постулат буддизму, який звучить дуже просто: «Все змінюється». І, як правило в нашому нинішньому світі, змінюється дуже швидко. Цікаво, що цю максиму усвідомлюють не тільки звичайні люди, але і такі ж «патсани», але тільки не донецькі, а наприклад, київські чи львівські. І висловлюють вони її досить просто: «Ну, пи .. раси, за беззаконня ви відповісте. Скінчиться ваш час – вирізати будемо сім'ями».
Проблема донецьких організмів в цьому випадку так само корениться в тупості, що властива світу тварин. Вони трохи «поля поплутали», забувши, що Україна – це справді не Росія. І тут, насправді немає таких релігій, як «імперська ідея», яка може розбурхувати уяву навіть рязанського бомжа, або «державне православ'я», антисемітизм, чи військова міць, заради якої можна все пропити. В Україні єдиною реальною релігією є релігія приватної власності, що дуже ясно виражається в схильності українців будувати височенні та міцні паркани, а також ставити де завгодно броньовані двері. І, щодня і цинічно зазіхаючи на цю саму власність, Олександр Вікторович Янукович чи Артем Вікторович Пшонка або Ринат Равільєвич Кузьмін не усвідомлять, що чинять вони не якийсь там банальний майновий або «моральний» злочин. Вони святотатствують і скоюють злочин проти релігії, причому пануючої. І в силу цих особливих обставин реакція, чи то пак кармічні наслідки настануть набагато швидше, ще в цьому житті. І, боюсь, що будуть вони серйозніше «панк-молебнів» PR або навіть реакції на ці молебні. Подібна реакція на цій землі вже відбувалася, називалася вона то «Коліївщина», то по іншому, але викликана завжди була саме посяганням на головну святиню – приватну власність.
Автору можуть заперечити, що мовляв, скількох людей донецькі вже «отрейдерили», а виразного опору поки не видно, що задушили податками дрібний бізнес, а «Податковий майдан» так нічим і не закінчився. На це автор може відповісти лише те, що причинно-наслідкові зв'язки, або закон карми – невідворотний. І всі ті численні пограбовані власники, великі, середні і зовсім дрібні аж ніяк не забули про свою власність. Не забули про неї і їхні діти, дружини і батьки. І все разом це створює якісь особливі «обставини», якесь поле, начебто грозової хмари. Яка рано чи пізно, у міру накопичення «кармічних заслуг» донецьких організмів – палахкотітиме блискавкою. І тоді донецьким буде вже пізно думати про створення заслуг у вигляді добрих вчинків або про очищення карми. Творити добро і медитувати в труні просто незручно. З причини неможливості.
P.S. Ця замітка написана заради блага всіх живих істот. У тому числі і донецьких.
Станіслав Речинський, «ОРД»                     31.08.2012 2:28

середа, 29 серпня 2012 р.

"Юра – качок" йде в депутати


Для початку – дуже смішний текст про "кандидата", опублікований (охренеть) в газеті "Правда України": Юрій Цікаленко: «Моя головна виборча «технологія» – робити добрі справи для простих людей»
Список кандидатів до Верховної Ради в одномандатному мажоритарному виборчому окрузі №95 один із найдовших в Україні. Кожен із учасників перегонів по 95-му округу мав власний мотив для прийняття рішення про участь у виборах. Самовисуванець Юрій Цікаленко чи не в останній день реєстрації кандидатів подав свою кандидатуру. Вирішальну роль у прийнятті цього рішення відіграли переконання Юрія Володимировича.
– Коли побачив, що до влади ідуть люди, котрі на жодну копійку нічого не зробили для громади, стало боляче. Адже що таке Верховна Рада ? Це доступ до більш масштабного адміністративного та фінансового ресурсу, який можна залучити до розвитку нашого району та області. А за свій округ я щиро вболіваю. Якби я побачив хоч одного кандидата, який прагне зробити більше, ніж сьогодні роблю я, то став би поруч із ним і допомагав йому. Але оскільки таких людей нині не бачу, то прийняв рішення балотуватися сам.
– Як це рішення позначилося на Вашому житті?
– Я до цього допомагав людям вирішувати їхні проблеми і робитиму це й надалі. Тому прошу виборців бути уважними і віддавати свої голоси за того кандидата, який працює і робить щось добре для людей, витрачаючи на це власні кошти, зусилля та інтелектуальний потенціал. А не за тих, котрі з висоти біг-бордів пихато дивляться на злидні та негаразди власного народу; не за тих, хто залучаючи бюджетні кошти, розкрадає їх, а потім піариться на цьому. Це звичайна депутатська робота – дбати про розвиток свого округу. Народний депутат повинен робити все, що від нього залежить, для покращення життя людей на своєму окрузі, в своїй державі.
Якби, приміром, я залучив бюджетні кошті, то просто прозвітувався б про те, наскільки ефективно їх витрачено. Інша справа – вийняти з власної кишені і зробити добру справу.
– Так, Ви вже багато зробили потрібних справ для розвитку територіальних громад округу. Проте чи можна в такий спосіб вирішувати стратегічні завдання, які стоять перед містами та селами регіону?
– Насправді це лише половина справи. Необхідно сміливо озвучувати всі болючі проблеми та вирішувати їх, залучаючи усі можливі ресурси. І тут важливий концептуальний підхід. Так, наші міста та села мають розвиватися гармонійно, а бюджетні кошти використовуватися раціонально. Кожен населений пункт повинен мати довготривалі програми свого розвитку. І я готовий долучитися до участі в їх розробці та реалізації. Ми не повинні жити одним днем, а працювати на перспективу.
– Юрію Володимировичу, балотуючись як самовисуванець, Ви не призупинили свого членства в Партії регіонів?
– Сьогодні Партія регіонів – це партія влади. Я вважаю, що людині, яка прагне щось робити, нерозумно вставати до когось в опозицію, лаятися з кимось, влаштовувати страйки. Завжди потрібно знаходити компроміс і працювати на користь громади. Простіше за все виправдовуватися, мовляв, нічого не можемо зробити, бо знаходимося в опозиції. Та я вважаю, що головне – це бажання працювати. Перекладати відповідальність на інших – це доля слабкодухих. Якщо використовувати на благо отриману від народу довіру та владу, то можна досягти багато. Я залишаюся членом Партії регіонів. І до тих пір, доки ця політична сила займатиме конструктивну позицію, я буду працювати разом із нею. Для мене взірцем члена Партії регіонів на Київщині був і залишається наш губернатор – Анатолій Йосипович Присяжнюк. Це людина, яка дуже багато робить для розвитку Київської області. І я готовий працювати з такими людьми як він.
– У своїй передвиборній програмі Ви робите особливий наголос на важливості підтримки підростаючого покоління. Як я розумію, це є одним із Ваших життєвих пріоритетів?
– У мене дуже болить душа за нашу молодь. Тому я виступаю за відродження духовності. Хочу бачити нашу молодь кращою за нас, більш розвиненою духовно, фізично та інтелектуально. Прагну, щоб наші діти росли справжніми патріотами своєї держави, щоб вони пишалися Україною. У них має бути почуття обов’язку перед рідною країною та її народом. Якщо наші діти будуть здоровими фізично та морально, вони будуть й матеріально не обділені. Хочу, щоб підростаюче покоління не повторювало помилки своїх попередників, а рухалося вперед. Саме тому я очолюю громадську організацію «Асоціація «Творчі ініціативи Київщини». Її завдання – розкриття потенціалу молоді в творчості, мистецтві, науці, спорті. Сприяю роботі гуртків та студій, беру активну участь в проведенні молодіжних спортивних змагань, підтримую талановитих юних спортсменів. Переконаний, талантам слід допомагати, тому сприятиму, аби обдарована молодь отримала змогу навчатися в найкращих вишах України.
– Робити добрі справи – це Ваше життєве кредо?
– Щедрість та милосердя – це суто людські риси. Вони можуть бути властиві і депутату, і будь-кому іншому. На мою думку, милосердя має бути властивим кожній нормальній людині. А тим паче тій, яка має можливість допомогти ближньому, тому, хто потребує підтримки.
На законодавчому рівні в нашій державі благодійництво майже не стимулюється. Тож дуже хотів би долучитися до розробки законодавства про благодійницьку діяльність. Щоб підприємці могли робити добрі справи і відчувати, що держава зацікавлена в цьому.
– Та, як відомо, соціальна складова розвитку держави неможлива без економічної.
ї
– Безперечно, відродження економіки країни – сьогодні є одним із головних завдань влади. Як власник будівельної компанії я дуже хочу мати можливість платити працівникам найдостойнішу заробітну плату. Але будівельна галузь нині переживає не найкращі часи. Тому прагну відродження економіки, нормальної роботи банківської системи, іпотеки. Щоб люди, які працюють на підприємствах країни, отримували достойну заробітну плату, оскільки вони – люди справи. І у них має бути достойна заробітна плата. Тому буду працювати в цьому напрямку. Це мій пріоритет.
Відродження економіки має відбуватися в усіх напрямках, і зокрема в сільському господарстві – адже Україна традиційно була аграрною державою. Цей напрямок дуже перспективний. Мають змінитися підходи менеджменту й у промисловості – слід думати не про те, як вкрасти, щоб одним днем було добре, а думати про постійний стабільний розвиток галузі.
– Ви вже сказали, що участь у виборчих перегонах лише зміцнила Ваші переконання. Та, втім шалена конкуренція серед кандидатів передбачає й запеклу боротьбу.
– На жаль, певен, що будуть використовуватися різні і, зокрема брудні методи боротьби. Та на мою думку, такі технології зазвичай використовують ті, хто нічого доброго не робить для людей і їм немає чого сказати виборцям. Саме такі кандидати поливають грязюкою своїх опонентів. Але народ у нас мудрий і зможе відділити добре зерно від лушпиння, і розбереться, хто є хто. Сподіваюсь на вірний вибір земляків, адже українці – мудра нація. Тож вірю, що виборці нададуть перевагу тій людині, яка дотримується свого слова, а не тим, які лукавлять та красуються на біг-бордах.
Я ж використовую одну «технологію» – роблю добрі і практичні справи для простих людей і тих, хто потребує підтримки. Причому я це робив і рік тому, і два, і десять. На цьому шляху прагну лише одного – все більшого розмаху. Адже країна велика, і є де докласти руки, розум і добре серце.
І на завершення хочу наголосити, що депутат, на мою думку, це перш все людина, яка має служити своїм виборцям, служити народу Божому.
Ілля ЗАГОРСЬКИЙ
Журналісти газети «Правда України» провели своє власне журналістське розслідування і переконалися, що за словами Юрія Цікаленка стоять реальні справи, а його слова відповідають дійсності.
Обридатися можна. А тепер – трохи правди.
Радісну звістку про потенційного депутата Юрія Цікаленка повідомили громадськості не його соратники-регіонали, а депутат Геннадій Москаль:
«Взяти хоча б вибори до Київської обласної ради. У списку претендентів на отримання мандата по мажоритарному округу від Партії регіонів чоловік на ім'я Юрій Цікаленка. Його офіційну біографію безглуздо шукати. Зате правоохоронцям він добре відомий як «Юра Качок», – цитує Москаля прес-служба «Народної самооборони».
 «Його політичним патронам варто було б просто зайти в Інтернет і почитати добірку новин кримінального світу про цього персонажа. Таке враження, що це не в Україні відбувалось, а це опис буднів сицилійської мафії. І з такими людьми хтось збирається будувати нову країну?», – заявив депутат.
Не знаємо, як у «новій країні», а в Україні бандитських дев'яностих Юра-качок був дійсно знаменитим персонажем. Прозваний за невисокий ріст ще й Ліліпутом, Цікаленко був одним з найжорстокіших бригадних авторитета Киселя. На його рахунку не один десяток вбивств, грабежів, викрадень та інше. Щоб довго не вдаватися в життєпис Юри-Качка, просто дамо нижче досить докладну статтю про його трудову біографію.
А поки коротко зупинимося на тому, що вдає із себе Цікаленко зараз. Володіє великою кількістю об'єктів в Обухівському районі, найвідоміший з яких – ресторан «Імперія», побудований на місці раніше улюбленої багатьма киянами зони відпочинку в районі Блакитного озера. У братви особливим авторитетом не користується, оскільки багато хто підозрює його у вбивстві колишнього патрона Киселя і наступному щурячництві общака. А деякі навіть – в нетрадиційній орієнтації, хоча особисто ми списуємо подібні чутки на підступи заздрісних опонентів. Менти до нього ставляться з глибокою відразою. Що в принципі не дивно, враховуючи яку кількість людей Юра-качок згубив в лихі дев'яності.
Єдиний виняток – нинішній начальник УБОЗ Києва Олександр Плужник. Сам Юрій Цікаленко любить похвалитися у вузькому колі, що головний столичний убозівець «годується з рук і живе за його рахунок».
При цьому всім Цікаленко сам родом із села Хотів і багато жителів Обухівського району, знають про його витівки зовсім не з інтернету або міліцейських зведень. Щоб переконатися в цьому достатньо заїхати наприклад в село Підгірці, де розміщується його ресторан «Імперія» та поспілкуватися з місцевими жителями. «Бандюга» і «пі ...... с» – це самі втішні коментарі, які можна почути.
Загалом, кому в обласній Партії Регіонів прийшла в голову геніальна думка рухати Юру-Качка в депутати, сказати важко. Таки при всьому нашому скептичному ставленні до Юрія Бойка – людина він недурна і повинен був чудово розуміти, що з таким же успіхом він міг би виставити кандидатом Сєву Могилевича або, скажімо, маніяка Онопрієнка. Їх принаймні місцеві не знають – шансів було б більше.
Ми схильні вважати, що Юрія Анатолійовича просто підставили його ж підлеглі. Поки міністр ламає голову як розпілити з дружком Фірташем 12000000000 газу або злити російським друзям трубу – активісти обласного осередку регіоналів просто вирішили підзаробити. Принаймні, деякі наші джерела вказують, що у вузьких колах Юра-качок хвалиться, що лише за право висуватися під прапором Партії Регіонів відвалив аж 400 тисяч доларів. Гроші за мірками міністра палива та енергетики смішні, а от деяким людям в місцевому партактиві – саме воно. Якщо хороша людина – хоче спробувати стати депутатом – треба йому допомогти. Ну а те, що всякі «збанкрутілі представники старої влади» будуть кричати, що на Юрі-качку клейма ніде поставити – так це нічого. Зрештою половина фракції ПР в парламенті така ...
PS Спеціально для активістів Партії Регіонів у Київській області залишаємо це посилання, що б вони хоча б пост фактум почитали кого рухають в депутати:
Переділ спадщини Киселя
Юрій Цікаленко є бойовим флагманом цієї злочинної групи, ядро ​​якої складають чиновники Обухівського району (зокрема, з главою Управління земельних ресурсів Сергієм Сергієнко). І коли голова ліквідаційної комісії Обухівського управління земельних ресурсів Костянтин Шурубей відмовився підписати необхідні документи і засвідчити право володіти землею, йому почали погрожувати фізичною розправою від імені Цікаленко. Усі звернення до правоохоронних органів залишилися без реагування. Що не дивно – адже Юру Качка і Літака "кришують" великі чини в керівництві міліції, а більше всіх старається один із замів начальника ГУБОЗ по імені Володимир ... З таким прикриттям подільники почали активний наступ на сфери впливу спадкоємців Киселя і Савлохова. Як наслідок, в Києві почали активно пострілювати, а на сина покійного авторитета – Вадима Киселя – відкрилася охота.
90-ті повертаються – адже керують молодиками колишні бригадири покійних кримінальних авторитетів: Юрій Цікаленко (кличка – Юра Качок, 1976 року) і В'ячеслав Самойленко (він же – Славік Літак, 1968 року). Зараз партнери повністю контролюють Обухівський район, але, як мовиться, "держава" там маленька, розгулятися ніде. І потягнуло братву на столичні хліба ...
Вперше про прийдешній "дерибан" Києва і прилеглих до нього територій почали балакати влітку – відразу після загибелі в автомобільній аварії Володимира Киселя, відомого на прізвисько "Дід". Лідер однієї з найчисельніших і найвпливовіших ОЗГ України зміг легалізувати свій бізнес, неодноразово ставав депутатом Голосіївського району, останні роки займався меценатством і навіть заявляв про бажання піти в монастир. Що, втім, не заважало йому контролювати ринок металу, гірничо-збагачувальні комбінати, міжнародні автомобільні перевезення, контрабанду автомобілів, гральний бізнес і багато чого іншого. Під кінець життя "Дід" так перейнявся своєю душею, що мало походив на людину, бойовики якого в свій час влаштовували розбірки зі стріляниною мало не щодня. До речі, саме зі стрільби почалися взаємини сьогоднішніх подільників Юри Качка і Славіка Літака.
ЗБРОЄНОСЕЦЬ КИСЕЛЯ
Ще на початку 90-х один з тренерів клубу байдарочників на Корчуватому поскаржився Киселю на утиски з боку савлоховських хлопців, які мали намір захопити територію тамтешньої човнової станції. Покійний Володимир Карпович з подібним "рейдерством" справлявся максимально ефективно, посилаючи на розбірки своїх хлопців. Цього разу поїхав Юра Качок, який команди шефа розумів буквально: озброїв шістьох хлопців автоматами і пістолетами ТТ, взяв дві машини і понісся на "стрілку" зі Славіком Літаком. Після "душевної" ​​розмови Літак ледве забрав ноги з клубу, і більше там не з'являвся.
На жаль, подібного "навіюванню" з боку Юри Качка в ті роки піддавалися не тільки бандити. За словами колишніх співробітників столичного УБОЗ, нині пенсіонерів, Цікаленко тоді був настільки близький до Киселя, що не тільки мав статус довіреної людини і особистого охоронця, але і закривав всі спірні питання, пов'язані з небажаними бізнесменами та лідерами інших угруповань. Засобами не гидував, на розмови час не витрачав – якщо людина не розуміла з першого слова, замість другого звучали постріли. В якості прикладу можна називати вбивство бізнесмена Франчука в центрі Києва, яке досі не розкрито.
Директор СП "Готель" Свята Софія", засновник ряду розважальних закладів (в тому числі плавучого "Мандарина" і казино "Бінго"), Михайло Франчук був убитий разом зі своїм охоронцем біля будинку на вулиці Старонаводницькій (столичне" Царське Село ") 15 березня 2003 року.
Слідство вивчало причетність до цього злочину угруповання Киселя, але довести нічого не змогли. А вже в листопаді стався замах на кримінального авторитета: на вулиці Рейтарській підірвали джип, у якому знаходилося шість чоловік, включаючи "Діда". Четверо з постраждалих (у тому числі і "Кисіль") опинилися в лікарні, двом іншим надали медичну допомогу на місці. За словами оперативників, фугасний пристрій потужністю до 300 грамів в тротиловому еквіваленті знаходився в салоні авто між передніми сидіннями близько важеля перемикання передач. Вибух був такої сили, що у Toyota Land Cruiser миттєво знесло дах, водієві відірвало ногу - він помер наступного дня в лікарні.
А ось стан Володимира Киселя побоювань у медиків не викликав. І він став шукати тих, кому встав поперек горла. Дехто шепнув "Дідові", що не обійшлося без участі його "​​вірного" ​​зброєносця Цікаленка, який таким чином хотів захопити владу в угрупованні. З'ясувалося, що саме Юра Качок відвернув увагу шофера, поки якийсь Сергій закладав фугас в машину. Цікаленко після цього заліг на дно. Як подейкують, він залишився живий лише завдяки тому, що Кисіль вдарився в церковну діяльність та не хотів брати зайвий гріх на душу.
Чим займався Юра Качок після виходу з угрупування, я спробував дізнатися у його колишніх сусідів в селі Хотів (Київська область), де він народився і виріс. Люди не приховували, що бояться – темні справи Цікаленка тут ні для кого не таємниця. Тому досі односельці намагаються уникати будь-яких розмов про нього. Однак з того, що все ж таки говорять, вимальовується образ спритної, самозакоханої, егоїстичної людини. Його ім'я несподівано спливло у зв'язку з гучною історією зі стріляниною в Голосієво 11 вересня цього року. Стрілянину тоді влаштували в парку ім. Максима Рильського серед білого дня. Як стверджують у МВС, троє азербайджанців з Одеси під'їхали на машині до кафе "Орман", нібито збираючись поїсти. З іншого боку алеї підкотив чорний "Мерседес", звідти вийшли четверо чоловіків-дагестанців і покликали їх. Азербайджанці просили своїх опонентів відійти в сторону і поговорити, однак ті без зайвих слів відкрили по них вогонь з пістолетів і автомата. Шансів піти у гостей з Одеси не було: всі троє повалилися, підкошені кулями. Пізніше їх відвезли в 10-у лікарню, де один азербайджанець помер від сильної крововтрати.
За словами свідків, вбивці втекли на Мерседес-500 чорного кольору з державними номерами АА1379ВР. Коли по базі ДАІ перевірили власника, то спливло ім'я народного депутата Ельбруса Тедеєва, а через кілька днів міліція зловила його двоюрідного брата Роберта, нібито присутнього на місці злочину. Поки нардеп (до речі, учень покійного Бориса Савлохова, який брав участь у його злочинному угрупуванні), відхрещувався від кримінального споріднення, міліція поспішила озвучити передбачувану причину розборок:  поділ одного з голосіївських ресторанів. Однак реальність куди цікавіше.
Як стверджують джерела, у парку обговорювалося спірне питання щодо повернення грошей за неякісний кокаїн. Виявляється, російський криміналітет пред'явив претензії Юрі Качку, який через якогось Надіра, що має зв'язки в Пакистані, поставив у Росію товар на суму 5-6 млн. доларів. Постачання здійснювалося через Одесу, але, з незалежних від Надіра причин, товар підсунули розбавлений, а не вищої якості, як передбачалося. Присутність же машини Тедеєва на місці розборок пояснюється просто: як справжній осетин міг відмовити другу, яким не раз називав Цікаленка?
БРИГАДИР САВЛОХОВА
Чи причетний до наркотичного бізнесу свого партнера Славік Літак – невідомо. Свого часу В'ячеслав Самойленко був засуджений за скоєння крадіжок і грабежів особистого майна громадян, а також за зґвалтування. На зоні дана стаття закінчується однаково – людину опускають. Але хлопчина чомусь не потьмянів. Навпаки, зараз Літак тісно пов'язаний зі злодійським світом, де йому протегують вельми серйозні люди.
Більш того, після звільнення в 1994-му тямущий юнак знайшов себе в підприємницькій діяльності – по суті, як встановили пізніше слідчі прокуратури, сколотив бригаду з таких же, як і він сам активних хлопців, і під виглядом надання охорони фірмам входив до складу засновників. Директора від такої співпраці або відмовлялися, або пропадали – а Літак на "халяву" підминав під себе компанію. За такою схемою були незаконно привласнені десятки фірм. Беззаконня, що діється, знайшло відгук у серці авторитетного Савлохова, який використовував бригаду Літака для виконання замовлених вбивств як на території України, так і за її межами. До речі, чи не тому В'ячеслав Йосипович досі їздить з охороною?
За словами колишніх оперативників, В'ячеслав Самойленко – хитра, склочна і вкрай вивертка людина. У ситуації, коли його вина здавалася абсолютною, він міг уміло перевести "стрілки" на іншого. Приклад – стосунки Літака з Пунханом, якого він вставив перед Савлоховим, оголосивши "щуром". У підсумку від великого бізнесу доведеному до крайності Пунхану залишили тільки квартиру на Антонова і стару "дев'ятку". Все інше забрали.
Не дивно, що в нових умовах колишні учасники кримінальних війн 90-х знайшли спільну мову. І міцно зійшлися на ниві готельно-ресторанного бізнесу – настільки популярного нині способу не тільки заробити, але відмити брудні гроші. Співпраця виявилася продуктовною: з одного боку – Літак з його зв'язками в злодійському світі, з іншого – відчайдушна і жорстока особистість Юри Качка, який заради мети нічим не гребує.
Зараз подільники володіють готельним комплексом "Імперія", який знаходиться на 24 км Обухівської траси. На підході ще кілька подібних закладів – адже земелькою подільники запаслися на роки вперед, розгорнувши справжню земельну війну в Обухівському районі. Як стверджують місцеві чиновники, тут активізувалося злочинне угруповання, завдяки якому Обухів поступово перетворюється на епіцентр темних земельних оборудок і скандалів, відлякуючи потенційних інвесторів і позбавляючи селян можливості законно розпоряджатися своєю землею. Тільки в минулому році було незаконно виділено близько однієї тисячі гектарів лісу та прибережної зони в селах Підгірці і Козин, заповідні землі Обухівського заказника.
Юрій Цікаленко є бойовим флагманом цієї злочинної групи, ядро ​​якої складають чиновники Обухівського району (зокрема, з главою Управління земельних ресурсів Сергієм Сергієнко). І коли голова ліквідаційної комісії Обухівського управління земельних ресурсів Костянтин Шурубей відмовився підписати необхідні документи і засвідчити право володіти землею, йому почали погрожувати фізичною розправою від імені Цікаленко. Усі звернення до правоохоронних органів залишилися без реагування. Що не дивно – адже Юру Качка і Літака "кришують" великі чини в керівництві міліції, а більше всіх старається один із замів начальника ГУБОЗ по імені Володимир ... З таким прикриттям подільники почали активний наступ на сфери впливу спадкоємців Киселя і Савлохова. Як наслідок, в Києві стали активно пострілювати, а на сина покійного авторитета – Вадима Киселя – відкрилася охота.
Цей одіозний представник злочинного світу вже не вперше робить спроби увійти у велику політику. Так в 2010 році, під час виборів депутатів до обласної ради, інформаційною бомбою, що вразила розуми багатьох добропорядних громадян України, стала заява відомого викривача, генерал-лейтенанта МВС і народного депутата (НУ-НС) Геннадія Москаля про те, що «Юра Качок» рветься у владу. Наводимо його цитати без купюр:
«Знову в списки кандидатів у депутати потрапляють люди, які себе скомпрометували, мають« темне »і відверто кримінальне минуле.
Взяти хоча б вибори до Київської обласної ради. У списку претендентів на отримання мандата по мажоритарному округу від Партії регіонів є людина на ім'я Юрій Цікаленко. Правоохоронцям він добре відомий як «Юра Качок», – заявляв тоді генерал Москаль.
Але, що найдивніше, слова пана Москаля, не знайшли в 2010 році належного відгуку з боку керівництва Партії регіонів – кримінальний авторитет Юрій Цікаленко став депутатом Київської обласної ради, яким залишається і по сьогоднішній день. Поява «Юри Качка» в Київській обласній раді завдало нищівні удари по тож досить не міцним рейтингами регіоналів у Київській області.
Юрій Цікаленко, будучи молодим відрізнявся особливою жорсткістю та неодноразово вбивав людей, сидів у місцях не таких віддалених. Одного разу «Юра Качок» викрав бізнесмена з метою отримання викупу і переоформлення його бізнесу на потрібних людей, довгий час піддавав його жорстоким тортурам, після чого, з незрозумілих причин, відпустив. Полонений, не розгубившись, звернувся в органи внутрішніх справ. Цікаленко заарештували. Але незабаром, завдяки своїм зв'язкам, його випустили на свободу. Заляканий прокурор і підкуплений Суд при розгляді справи запобіжним заходом обрав підписку про невиїзд. Покинувши залу судового засідання, Цікаленко не придумав нічого оригінальнішого, як позбавити життя заявника. Немає людини – немає проблеми. Саме такими принципами керується цей «політик». Після цього було ще безліч випадків, де доводилося, для вирішення проблем, стирати з лиця землі неугодних «Юрі Качку», в тому числі і вбивати клієнтів, яким продав неякісний кокаїн на кілька мільйонів доларів. Мова йде про нашумілу стрілянину у Голосіївському парку, де куля підкосила трьох громадян сонячного Азербайджану.
Погана слава «Юри Качка» стала притчею во язицех у жителів області та Обухівського району зокрема. Так, наприклад, відомо, що депутат з кримінальним минулим і сьогодні є лідером організованого злочинного угрупування (ОЗУ), яке тримає в остраху весь Обухівський район. Правда, варто помітити, що крім так званих «багнетів» або бійців, до складу ОЗГ входять також чиновники та інші працівники державних структур. Як відомо, в сферу інтересів угрупування входить захоплення земель Обухівського району. За участю Юрія Цікаленка, за інформацією авторитетних ЗМІ, через руки «авторитета» пройшло близько (!) 800 гектарів земель все того ж Обухівського району. Достеменно відомо, що «Юрі Качку» дісталося 3 гектари заповідних земель в районі «Блакитного озера», де він, всупереч Конституції та законам України, фізично перегородив населенню доступ до берега, відбудувавши на ньому готельно-ресторанний комплекс «Імперія».
ОРД       29.08.2012 3:12

вівторок, 28 серпня 2012 р.

В чем признался Медведев


Не случается годовщины горячей фазы российско-грузинской войны (1-22 августа 2008 г.) без того, чтобы авторы агрессии против соседнего государства не поделились бы новыми подробностями того, что, когда и как они делали. Не стала исключением и прошедшая четвертая годовщина, отмеченная новой волной саморазоблачений как со стороны высокопоставленных российских генералов, так и со стороны их обоих политических руководителей.
Начнем с Д. Медведева.
Воспроизведем еще раз его уже неоднократно цитировавшийся комментарий:
«Что я могу сказать по этому поводу? Все решения, которые были необходимы, были приняты ровно тогда, когда это было необходимо сделать. Я исхожу из того, что эти решения касались на тот момент иностранного государства – государства, которое до 26 августа мы признавали Грузией...
Это произошло в ночь с 7-го на 8-е число. Могу вам сказать буквально, хотя я это неоднократно говорил, но, видимо, у людей это как-то из памяти выветривается, что я свои решения принял спустя 2,5 часа после того, как грузинская армия начала активные действия. Не раньше – потому что это было бы неправильно: это решение о применении Вооруженных сил Российской Федерации на иностранной территории, подчеркиваю: на иностранной территории! Но и не позже! Я был удивлён некоторыми комментариями по поводу того, сколько тянулось принятие решения. Всё это враньё. Решение о том, чтобы нанести ракетный удар, было принято мной в 4 часа утра, а тот, кто говорит  что-то другое, либо не знает реальных событий, либо сознательно их искажает, даже если в тот момент он находился на службе».
Поскольку обстоятельства произнесения этого заявления были, как известно, не вполне обычными, есть основания полагать, что желание Медведева искажать информацию в этот момент было минимальным. За время, прошедшее с момента произнесения этого комментария – ни генералы, ни их нынешний главнокомандующий – не выступили с опровержениями и поправками медведевского заявления. Поэтому не исключено, что то, что сказал Медведев, действительно может быть близко к тому, что происходило на самом деле, по крайней мере, с точки зрения самого Медведева.
В связи с этим можно сформулировать несколько вопросов, имеющих отношение к этому заявлению, и попытаться на них ответить.
1. Было ли решение, принятое Медведевым, единственным?
Судя по его собственным словам, Медведев принял не одно решение (отдал приказ, команду), а несколько («...я свои решения принял»).
2. Когда Медведев принял «свои решения»?
Очевидно, что временной промежуток принятия им «необходимых решений» составил от часа ночи до 4 часов утра 8 августа 2008 г. При этом более точная идентификация времени затруднена, поскольку не совсем ясно, что именно Медведев называет «активными действиями» грузинской армии, от начала которых он отсчитывает 2,5 часа до своих решений. Если понимать под термином «активные действия» обстрел Цхинвали, то он был начат в 23.35 7 августа; если же – вход грузинских войск в город, то он был предпринят в 5.30-5.50 утра 8 августа. Поскольку Медведев говорит о принятом им в 4 часа утра решении «нанести ракетный удар», то, очевидно, что второй вариант понимания термина «активные действия» (вход в Цхинвали) отпадает. Тогда получается, что первые свои решения (о применении российских вооруженных сил) Медведев принял (отдал приказы), по его собственным словам, около 2 часов ночи 8 августа. Такое время отдачи приказов согласуется также с неоднократно высказанным им самим изложением событий ночи с 7 на 8 августа 2008 г.:
«Мне в час ночи позвонил Министр обороны... и говорит: «Грузины передали южным осетинам, что они собираются начать войну». Конечно, для меня это не было новостью.... в течение всего периода, пока грузинские войска двигались к территории Южной Осетии – мы же все это наблюдали, – я никаких решений не принимал... мы на самом деле терпели до тех пор, пока они не начали ракетный и артиллерийский обстрел города... И только после этого, после реального нападения мне пришлось отдать указание о том, чтобы ответить».
Таким образом, получается, что Медведев в ту ночь принял, возможно, не менее двух пакетов решений: первый («необходимые решения») – около 2 часов ночи, второй – о ракетном ударе – в 4 часа утра.
3. Не об одном ли и том же своем решении (приказе) говорил Медведев в обоих случаях?
Такой вариант полностью исключить нельзя. Однако есть аргументы и против.
Во-первых, сам Медведев разделил «необходимые решения», содержание которых он никак публично не характеризовал, и «решение о нанесении ракетного удара», содержание которого он описал. Использование всех видов вооруженных сил и средств, естественно, не сводится только к нанесению ракетного удара.
Во-вторых, Медведев дал несовпадающие характеристики времени отдачи этих приказов: в первом случае – «спустя 2,5 часа» после начала активных действий грузинской армии, во втором случае – «в 4 часа утра».
В-третьих, для того, чтобы время принятия первых решений и отдачи второго приказа Медведева совпадали (4 часа утра), требовалось бы, чтобы грузинская армия начала бы свои «активные действия» в половине второго ночи. Но в половине второго ночи не было начала каких-либо особых «активных действий» грузинских вооруженных сил. Обстрел югоосетинских позиций в Цхинвали начался за два часа до этого времени, а вход в него войск – через 4 часа после него.
В-четвертых, даже если принять за время начала «активных действий» время, названное в рапорте главнокомандующего сухопутными войсками В. Болдырева В. Путину 9 августа 2008 г. во Владикавказе («полночь 7 августа»), то время принятия Медведевым «необходимых решений» приходится на половину третьего ночи. Которое также отличается от 4 часов утра.
4. Имеет ли значение время отдачи Медведевым приказа на применение на территории Грузии российских вооруженных сил?
Имеет.
Даже независимо от того, был ли такой приказ единственным, или же таких приказов было несколько, были ли они отданы в 2 часа ночи, в пол-третьего ночи или в 4 часа утра, все решения об использовании российских вооруженных сил на территории Грузии, в том числе и о нанесении ракетного удара, Медведев отдал до 4 часов утра 8 августа:
«Все решения, которые были необходимы, были приняты ровно тогда, когда это было необходимо сделать... я свои решения принял спустя 2,5 часа после того, как грузинская армия начала активные действия... Решение о том, чтобы нанести ракетный удар, было принято мной в 4 часа утра».
5. Выводы, вытекающие из времени отдачи приказов Медведева.
Дело не только в том, что приказы Медведева на осуществление нападения на признанное Россией иностранное государство (что неоднократно подчеркивалось самим Медведевым) были антиконституционными, поскольку были отданы без какого-либо обсуждения их Советом Федерации России и без соответствующего решения последнего.
И не только в том, что эти приказы Медведева были отданы им без какого-либо обсуждения даже Советом безопасности России и без соответствующего решения даже этого органа.
Самая главная проблема заключается в том, что по состоянию на время отдачи Медведевым этих приказов никаких боевых действий с участием российских военнослужащих, включая миротворцев, – ни ими самими, ни против них – еще не велось. В 4 часа утра 8 августа – тогда, когда (самое позднее) Медведев отдал свои приказы, – все российские миротворцы были живы.
Первые боестолкновения, в которых приняли участие российские военные, начались около 6 утра. Начало движения грузинских танков даже Путин отнес лишь к 5.20 утра, то есть спустя почти полтора часа после отданного Медведевым приказа о ракетном обстреле Грузии. Еще в 7.38 утра корреспондент «Интерфакса» передал из Цхинвали: «Погибших или раненых среди российских миротворцев нет».
Иными словами, еще в половине восьмого утра 8 августа не было ни одного погибшего российского миротворца – т.е. именно того факта, который и Медведев, и официальная пропаганда, и Тальявини потом будут называть в качестве причины, основания, повода, оправдывающего вторжение российских войск в Грузию. Однако приказы на поражение и ответные действия, на ракетный обстрел Грузии Медведевым уже были отданы. Первая российская ракета SS-21 (Точка-У) в 7.30 утра рухнула на Боржоми.
И раненые и погибшие среди российских миротворцев появились не до, а после отдачи Медведевым своих приказов. Первое сообщение о раненных появилось в 9.44, о погибших – в 11.54. И десятки российских военнослужащих, сотни грузин и осетин погибли именно потому, что вместо дипломатического разрешения конфликта, вместо ответа на обращения, призывы, просьбы, звонки Саакашвили с целью остановить эскалацию боевых действий в Южной Осетии Медведев не только не поднял телефонную трубку, но и отдал российским войскам приказ на ведение боевых действий: «Решение о том, чтобы нанести ракетный удар, было принято мной в 4 часа утра».
Итог «необходимых решений» Медведева хорошо известен – агрессия против соседней страны, более тысячи погибших, тысячи раненных, огромный материальный ущерб.
Но именно в этом и состоял замысел и Путина и Медведева.
Им нужна была война.
Целей которой – недопущения Грузии в НАТО и демонстрации «уроков» другим постсоветским соседям – они не скрывали.
Ради чего они и цинично принесли в жертву жизни сотен людей.
Своим последним заявлением Медведев полностью дезавуировал все свои заявления о гибели миротоворцев в качестве якобы основания для принятия им решения о войне. Приказ о нападении на Грузию был им отдан, когда все миротворцы были живы. Ни причин, ни оснований, ни поводов для войны у Медведева даже по его собственным критериям не было.
То, что российско-грузинскую войну долго и тщательно готовило, а затем хладокровно начало именно российское руководство, было известно давно. Многочисленные доказательства этого были собраны и обнародованы.
Теперь в этом признался и Медведев.
Tags: Медведев, Путин, Саакашвили, агрессия, российско-грузинская война
Андрей Николаевич Илларионов  02:39 am August 26th, 2012

неділя, 26 серпня 2012 р.

Як Єфремов на День незалежності розганяв демонстрації шахтарів


Цей текст, написаний членом Незалежної профспілки гірників краснодонської шахти імені Баракова, розповідає про події 24 серпня 1998 року – коли спецпідрозділ «Беркута» атакував шахтарів, які вимагали виплати заборгованості по зарплаті перед будівлею луганської облдержадміністрації. Кривавий і знаковий інцидент в день незалежності України практично не згадується в нашій статусній історіографії. Але немає жодних гарантій, що «луганське побоїще» не повториться в майбутньому кризової країни – і в набагато більших масштабах.
24 серпня 1998 в Краснодоні на Луганщині розганяли демонстрацію шахтарів. Головою обласної держадміністрації хто тоді був? Правильно. Колишній комсомольський секретар, а нині діжер фракції ригів в прости господи парламенті товарисч Єфремов, який цілком ймовірно заробляв на недоплаті зарплат шахтарям. Чому дивуватися, що цей досвід поширено на всю Україну?
===
Відповідно до закону, шахтарі, що збирались пікетувати завчасно подали свою заявку на святкування Дня Незалежності. Вона включала в себе хід по вулиці Радянській до пам'ятника «Трудівники Луганщини» з факелами в знак захисту Конституції України – а також спалювання після цього опудала «паразита». Спалювання «паразита» в останні роки стало традицією всіх заходів краснодонських шахтарів. Включаючи в себе елементи карнавалу, це дія єднала в собі робоче свято і протест без агресії. Люди, які беруть участь у карнавалі, не можуть бути агресивними. Працівники Краснодонської міліції оцінили такі заходи правильно і стали спокійно ставитися до подібних ходів, які вносили розрядку в напружені відносини «вугільного» начальства і шахтарів.
Але міліціонери з УВС Луганської області, мабуть, подумали, що вони розумніші за своїх краснодонських колег. І, під тиском адміністрації, вирішили розправитися з непокірними шахтарями, що володіють дивною особливістю: вимагати свої кровно зароблені гроші. Вимагати грамотно, безстрашно, наполегливо. Налякати їх, розігнати, ліквідувати пікет не вдалося. І така мета була поставлена ​​перед провокаторами від влади під час святкування Дня Незалежності.
24 серпня 1998 на площі перед театром було багатолюдне свято. Увечері обіцяли феєрверк. День був теплий, сонячний. Шахтарі готувалися до факельної ходи. Під виглядом охорони порядку під час масових гулянь у сквері, де стояли шахтарі, зібралося незвично багато міліції. Вони збиралися групами і поодинці, у формах і спортивних костюмах – хоча щось невловиме видавало в них міліціонерів. Шахтарі обійшли всі двори навколо площі, де також виявилося видимо-невидимо міліції (про це їх попередили місцеві жителі). І, нарахувавши там до двох тисяч міліціонерів і солдатів-строковиків, збилися з рахунку.
Як завжди у пікету походжали високі міліцейські начальники. Заступник генерала Буднікова, А. Нікітенко в розмові сказав шахтарям: «Сьогодні ви пошкодуєте, що прийшли сюди від ваших сімей». Шахтарі зачули недобре.
Це важке передчуття посилилося, коли близько 15.00 у сквері з'явилися омоновці. У темній плямистій спецформі, як круки, вони стояли на протилежному кінці скверу. Але і тоді шахтарі – люди, що бачили смерть у вічі, що знали ціну життя, – не могли уявити, що в Україні буде відкинута вся цивілізованість, що охоронці порядку на очах у десятків тисяч людей розтопчуть конституцію і робітничий клас. І що керувати цим будуть колишні комсомольські працівники, колишні депутати – а нині мери і помічники мерів. І що бити їх, годувальників, батьків голодних родин, будуть молоді люди, такі ж за віком, як їхні сини. Будуть бити шахтарів за те, що їх обікрало начальство і держава, а вони все одно хочуть бути людьми, а не бидлом – як це намагаються їм вселити злодійкуваті «вугільні начальники». Будуть бути за те, що вони ще вірять у закон, і не б'ють своїх мучителів.
Отже, шахтарі стривожилися – але не припускали, що зовні благопристойна влада піде на такий злочин. Пікетники споруджували опудало «паразита». міліцейські начальники, які вертілися тут же, проявляли майже дитячий інтерес до опудала: заглядали, як його начиняли, знімали весь процес відеокамерами, фотографувалися поруч з чучелом «на пам'ять». Коли все було готове, підійшли з черговою загрозою: зажадали не влаштовувати ходи. Ці нескінченні обсмикування порядком набридли людям. Їх ніхто ніколи не слухав, так як обсмикування завжди суперечили закону. А вже що-що, але закони шахтарі знали.
Близько 19.00 – в той самий момент, коли перші два загони пікетників почали одержувати гас для факелів – до штабної групи біля опудала підійшли міліцейські начальники. Вони заявили, що в опудалі закладено вибуховий пристрій. Шахтарі знали, що в опудалі нічого немає, але запропонували оглянути опудало. Поки йшли ці переговори, міліцейські колони відсікли інші загони від штабу і від двох перших загонів – так, що в епіцентрі подій залишилося не більше 20-30 чоловік. У цей же момент спецназівці, що стояли в бронежилетах і касках, надягли на себе чорні «намордники». Стояли спокійно шахтарі, все ще продовжували переговори, раптом почули чітку команду: «Беркут», пішов! Глибина п'ять метрів!». І «Беркут» кинувся на людей. Пролунали крики. Кийки миготіли в повітрі, молотили по головах, по плечах. Людей збивали з ніг. Все злилося в страшний, багатосотенний, чоловічий крик, у величезне темно-синє звалище з епіцентром, де над кожним збитим на асфальт шахтарем нависали по 6-7 «беркутівців».
 «Те, що було в цьому пекельному колі, краще всього передала людина, яка випадково опинилася в цій бійні – Володимир Попов з міста Брянка:« Бійка точилася скрізь аж до пам'ятника Т.Шевченку. Кілька хвилини я був в кільці міліції и ОМОНу разом з шахтарями. Шахтарів били жорстоко. То тут, то там падали люди. Десятки непритомних тіл на асфальті ... Кілька шахтарів провели повз мене з заламаними за спини руками. Галас, стогін, крики и звернення до громадян-луганців по допомогу. Шахтарі – безпорадні у своїй люті і слабкості проти омону і міліції. Бійка тривала хвилин 15–20. Потім ослабла. Машин швидкої допомоги я не бачив. Десь о 20 годині все закінчилося тим, що шахтарі збилися до купи, сіли на асфальт і почали щосили стукати порожніми пляшками. Тут же запалили факели. Поранених підібрали, порозносили по палатках. Я підходив, розмовляв з шахтарями: чого ж битися з міліцією?! Треба побити всі вікна в будинках облдержадміністрації, як це зробили татари в Сімферополі. Мене сприймали як провокатора. Мабуть, сідина спасла мене від розправи. Наслухався я матюків від шахтарів і погроз від міліції».
Як згадують самі шахтарі, було кілька атак «Беркута», з ударами по голові, по обличчю, ниркам, а також застосуванням газу нервово-паралітичної дії «Терен-2».
Після першої атаки «Беркута» пікетники прорвали міліцейські заслони. Всі разом шахтарі сіли на асфальт і влаштували маніфестацію протесту. Люди сіли на асфальт, знаючи правило: сидячих не б'ють. Але це правило було написано не для злочинців у погонах. Били сидячих, били лежачих. Били тих, хто був без свідомості після газу «Терена». Били тих, хто взагалі залишався осторонь – як, наприклад, інваліда 2-ї групи, депутата Краснодонської міської Ради Олександра Гордуса, якого били кийками і ногами. Зі струсом головного мозку, забитими ранами обличчя, що нагноїлись, Гордус ще довго лікувався в різних лікарнях.
Били підступно. До лідера пікету, Дмитра Калітвенцева наблизився омоновец, зі словами: «Не бійся, батько, тебе не вдаримо». І тут же з-за його спини інший омоновець двічі вдарив Дмитра кийком по голові – ближче до скроні, щоб надійніше добити. Були команди озвірілих начальників (Сидоренко та ін.) – «Добивайте!»
Коли ряди шахтарів з'єдналися, «беркутівці» були відтіснені до турнікета перед обладміністрацією. Що утримало їх від повторної атаки? Чому пішла команда йти – і вони, як щури, ланцюжком, йшли по турнікету, розтікаючись в сторони? Швидше за все, шахтарі таки захистили себе. Захистили вогнем. Так як нападали на людей з готовими і заправленими гасом смолоскипами, то шахтарі цими факелами та відбивалися, обливаючи гасом все навколо. Всі були в ньому. Хтось кинув факел на асфальт, хтось спробував факел запалити – і ось вже цівка полум'я побігла по асфальту. Якби бійня продовжилася, все б перетворилися на палаючі факели.
Начальство стояло разом з міліцією перед турнікетом, біля будівлі. Викликали прокурора. Страшної шахтарської зброї, про яку повідомляло пізніше начальство – прутів, кілків, скляних пляшок і т.п. – прокурор, природно, не побачив. Як і не побачив каменів: вся кладка бруківки була ціла. Залишки саморобних факелів та пластикових пляшок – ось і вся «зброя пролетаріату».
Постукавши об асфальт з криками «кати!», «вбивці!», «злочинці!», Шахтарі вишикувалися в колону і пройшли-таки за наміченим маршрутом – з тими ж самими усними «подяками» улаштовувачам погрому.
Викликали швидку допомогу. Всього постраждало близько п'ятдесяти осіб, а за швидкою допомогою звернулося 22 людини (списки всіх, що звернулися є). Негайно госпіталізовано дев'ятеро постраждалих: чотирьох забрали в обласну лікарню, трьох – у 6-ту лікарню, одного – в 2-у, і ще одного – в Юбілейнінську лікарню. Про заляканості медпрацівників свідчить лікар Л. Заливна, яка провідувала по лікарнях госпіталізованих шахтарів і бачила людей в штатському, що також займалися цими хворими. При їх появі медичні працівники переставали говорити взагалі. Так само після неможливо було домогтися відомостей про Сашка Михалевича (учасник акції протесту, який спалив себе перед будівлею облдержадміністрації – ред.), який вмирав довгі два тижні – а медпрацівникам забороняли розповідати про його стан.
Поки шахтарі перев'язували рани, приводили себе в порядок, ковтали ліки (були серцеві напади, підвищення тиску) – а швидка допомога розвозила поранених по лікарнях, через площу пустили людей, які йшли з концерту. По дорозі їм говорили, що це шахтарі напилися п'яні і дебоширять – а міліція їх заспокоює. Знаючи звичаї наших властей, їх прагнення все звалювати з хворої голови на здорову, луганчани, які підтримували пікет, почали пояснювати перехожим, що трапилося насправді. Люди бачили закривавлені бинти на асфальті, плями крові і гасу, які в темряві виглядали зловісно – і якось відразу і серйозно сприймали те, що відбувається. Вони знали, що влада здатна на все.
Те, що відбувалося, зняли одночасно на кілька відеокамер. І в той же вечір, 24 серпня 1998 року, в пізньому випуску новин по програмі «1 +1» був продемонстрований запис трагедії. Пізніше його вилучили, а по телебаченню почали показувати змонтований короткий запис, який не містив кадрів про міліцію, «Беркут», командах начальників, поранених шахтарів. І понині цей запис, що виразно свідчить про злочин міліції проти мирного населення, нібито знаходиться в Генеральній Прокуратурі на експертизі.
Хто і чому гальмує розслідування злочину? Адже, згідно з нормами закону, після побоїща повинні були бути порушені кримінальні справи проти посадових осіб. Наприклад, за ст. 99 КК (доведення до самогубства), ст.132 (перешкоджання законній діяльності профспілки), ст. 133 (порушення законодавства про працю), ст. 165 (зловживання владою або службовим становищем), ст. 166 (перевищення влади або посадових повноважень), ст. 198 (самоправство) і ін.
Шахтарі знали про те, що влада неправі. Знали про це і в Києві – всі три гілки влади.
Реакція на побиття шахтарів з Києва була миттєвою. Працювали всі служби. Зі столиці запитували інформацію – в тому числі відео; вимагали пояснень. Шахтарів вночі не чіпали, хоча обстановка була тривожною: А. Нікітенко зловісно пообіцяв нам: «Нічого, ми вночі візьмемо реванш». Але битливій корові, як відомо, Бог ріг не дає. Начальники згори порахували, що програма виконана, але безуспішно: шахтарі не злякалися, «Беркуту» дали здачі, а шум піднявся не тільки на всю Україну, але і серед світової громадськості. Замість погодженого з Києвом тихого видворення пікету (на можливі скарги з цього приводу влада закрила б очі), пікет «засвітили» – та настільки, що повторно застосовувати силу по відношенню до нього було вже неможливо. Правда, були погрози з боку генерала Буднікова, в обличчя шахтарям – знову направити на них «Беркут» – але це вже був генеральський блеф. Пізніше, 16 грудня-коли шахтарі кинулись на штурм облдержадміністрації, і їх стала стримувати міліція – загартовані в битві гірники кричали: «Беркута сюди давай!». На що міліцейські начальники відповідали: «Ні, «Беркута» ми вам не дамо!» – Хоча спецназівці з щитами стояли у внутрішньому дворі обладміністрації. Однак, жоден начальник не взяв би на себе відповідальності дати їм команду.
Самі того не бажаючи, керівники області прикували до пікету увагу громадськості: на пікет приходили співчуваючі, приїжджали кореспонденти місцевих, центральних та іноземних засобів масової інформації. Виступаючи з неприємними для себе поясненнями перед телеглядачами області, ідеолог катування пікету В. Дзонь зізнавався: «На жаль, пікетникам вдалося звернути на себе увагу».
2 вересня 1998 на сесії Верховної Ради України було піднято питання про події у Луганську. Депутати дали різко негативну оцінку побоїща і створили спеціальну комісію для розслідування гучних подій.
Але розслідування гальмувалося. Верховна Рада ще кілька разів поверталася до даного питання, поки 3 грудня не прийняла рішення виплатити пікетувальникам всі борги. Однак, результатів розслідування досі немає.
У пам'ять про Великий пікет 1998 року, щорічно на День незалежності 24 серпня і на день самоспалення Сашка Михалевича 14 грудня представники шахтарів, які брали участь у пікеті, і представники луганської громадськості проводять акції на честь Дня стійкості шахтарів.
Ми пам'ятаємо.
З архіву Незалежної профспілки гірників шахти імені Баракова http://vn-zb.livejournal.com/5010471.html 26.08.2012 2:20

субота, 25 серпня 2012 р.

ОПИТУВАННЯ та коментар до знаменної дати


ОПИТУВАННЯ:
«Головним атрибутом для українського народу є державна мова, а потім і всі інші символи.
Про це свідчить опитування, проведене соціологічною службою Центру Разумкова спільно з фондом «Демократичні ініціативи», повідомляє zn.ua.
Також під час опитування українці заявили, що пишаються рідною мовою, таких виявилося 36%, ще 55% засвідчили позитивне ставлення до неї. У результаті вийшло, що 91% вважає українську мову головним атрибутом країни.
Порівнюючи торішні показники, бачимо, що 92% пишалися своєю мовою, в той час як кількість противників українського так і залишилася 5%; 3% хотіли б змінити українську на іншу мову.
Поряд з іншими символами держави збільшилася частка шанувальників до національного прапора – торішній показник 26% в цьому році зріс до 38%.
Державний герб має менше шанувальників. Пишаються тризубцем 30% громадян.
Державний гімн викликає гордість у 30% громадян, проти 23% в минулому році.
Найменше громадяни пишаються таким атрибутом і символом незалежної держави, як його грошова одиниця, гривня. Тому пишаються гривнею менше чверті (23%) опитаних».
Коментар
 «Згідно четвертій Конституції УРСР від 20 квітня 1978 року Українська Радянська Соціалістична Республіка була загальнонародною державою трудящих республіки всіх національностей, закони Української РСР публікувалися українською і російською законодавчими мовами. Трудящі УРСР всіх національностей могли вільно і повноцінно розвиватися в усіх напрямках господарської, громадської, наукової, культурної, політичної діяльності. Крім військової. І тюремної. Держава – це фортеця, основні будівлі – це Вартова башта і В'язниця. Держава починається зі будівель казарми і в'язниці, для захисту народу (народів), які погоджуються цій державі платити податки і нести державні повинності і добровільну державну службу, а також для припинення правопорушень та для судової діяльності.
У казармі і в'язниці УРСР законною мовою була лише російська.
Першою справою незалежної держави Україна було скасування російської законодавчої мови. Головне політичне досягнення держави Україна – це навчання українській мові значної частини колишніх трудящих УРСР різних національностей і їхніх нащадків. Економічна діяльність держави Україна була залишена без уваги, тому економічний блок держави очолює людина, стороння законодавчій мові України. Але для багатонаціонального Українського народу – це не має значення. Багатонаціональний Український народ вперто пручається будь-якій конкуренції українській законодавчій мові, а населенню Києва законодавчі мови байдужі, столиця ніякі закони дотримуватися не збирається, ні за які мови столиця не мітингує.
Мова не є атрибутом держави, але більшість українців цього не розуміє, під час опитування українці заявили, що пишаються рідною мовою, таких виявилося 36%, ще 55% засвідчили позитивне ставлення до неї. У результаті вийшло, що 91% вважає українську мову головним атрибутом країни. Банкноти Національного Банку України теж не є атрибутами і символами держави, але громадяни України цього не розуміють і пишаються таким атрибутом і символом незалежної держави, як його грошова одиниця, гривня. Правда пишаються гривнею менше чверті (23%) опитаних.
Отже, більшість Українського народу звело українську мову в атрибути держави, а багато хто й гривню оголосив атрибутом. Отже, на сьогоднішній день держава Україна послідовно продовжує політику збільшення чисельності людей, що розвиваються на українській законодавчій мові і продовжує опір конкурентним мовам.
Висновок: головна гордість держави Україна – це українська мова.»
Викладач ТГП     Кабанов П.Л. (МУЦ) 24.08.2012 14:42

середа, 22 серпня 2012 р.

БІЙКУ ЗАМОВЛЯЛИ? НЕ ГРЕБЕ, СПЛАЧЕНО!


Новий виток ігрищ навколо так званого мовного закону справді вражає. Погляньте самі: відбувається щось, що не піддається логіці навіть нинішнього, судорожно-нелогічного стилю поведінки режиму. Якийсь документ прийнятий парламентом (інша справа, що насправді він навіть виразно не винесений на голосування і типу голосуючих не було на засіданні; що він входить у суперечність з положенням Конституції; що він антиукраїнський по суті – все це якраз не дивує, приблизно так янучари діють у всіх сферах). Але справу зроблено, і закон надходить на підпис до спікера. Литвинівське кокетство негайно вичерпується, закон підписано. Його передають до адміністрації Януковича, той візує папір в якості глави держави. Закон вступає в дію. Його оперативно починають виконувати на місцях. Погодьтеся, далі можливі лише які-небудь протестні дії супротивників закону. А «кружляють» навколо нього якраз прихильники, ті, що дільце продавили. І тут починає небезпідставно здаватися, що насправді – справа абсолютно не в функціонуванні мов на території країни. А в тому, що декому за всяку ціну необхідно організувати «бійку».
Скажіть, коли організовують робочу групу для обговорення, так би мовити, дотягування будь-якого документа, з яким доведеться рахуватися всій країні, якщо він виглядає суперечним, або просто його положення гранично вагомі? У момент роботи над документом, правда? Ви можете собі уявити, щоб робоча група по створенню Конституції в 1996-му зібралася акурат ПІСЛЯ «конституційної ночі», коли були зламані всі списи в парламентській залі, і зал зустрів переможне голосування подихом полегшення? Уявити подібне неможливо.
Тим не менше, закон «Про основи державної мовної політики» саме сьогодні, після вступу в дію, переживає дивні пригоди. Янукович підписав його 8 серпня. А 13-го інформаційний простір замайорів повідомленнями: відбулася нарада «з питань удосконалення законодавства щодо порядку застосування мов в Україні». З 14 серпня, «на виконання доручення президента Віктора Януковича» почала працювати відповідна робоча група. І трудиться, не покладаючи рук, у щоденному режимі. Тому що терміни підтискають – завершити свою роботу група повинна до 27 серпня. Доповісти голові держави, що підписав закон, про «розробки системних пропозицій щодо вдосконалення законодавства про порядок застосування мов в Україні» взагалі, і змін до закону «Про основи державної мовної політики» зокрема.
Звичайно, можна зосередиться на приколах: нарадою керувала віце-прем'єр – міністр охорони здоров'я (!) Раїса Богатирьова. Тобто питання мови як засобу комунікації суспільства зведене до іншої мови, тієї, який лікар пропонує показати, і задумливо каже, «так, язичок обкладений». Або згадати про присутність у групі Івана Драча, який нещодавно, після кримського мовного вояжу до Януковича представників умовної інтелігенції схлипував у медіа, що після того, як «сам» вислухав прохачів і, наплювавши на їх соплі, оперативно завізував документ – відчув, що «вдарили в обличчя». Мало, видно, вдарили. Знову поніс те, що вважає своїм обличчям – у коридори режиму.
Тільки ж ці деталі як абсурду, так і ганебності, аж ніяк не головне. Навіщо група, яка працює над законом, після вступу його в дію, – ось у чому просте питання. Абстрагуємося від теми документа. Якщо автори винесли до Верховної Ради сирий проект – є така річ, як друге читання. Воно цілком могло статися на сесії, що стартує 4 вересня. І до нього профільний комітет міг працювати як з депутатськими поправками, так, при бажанні, і з пропозиціями якоїсь непарламентської робочої групи. Тут же – навпаки, з остаточним прийняттям закону настільки гнали темп, начебто б, вибачте, побоювалися, що мова протухне. Ну, добре. На хвилиночку повіримо, що непідконтрольний парламент (чергові кнопкодави від нелегітимної більшості, тому що на жаль у нас іншого парламенту немає в наявності) щиро і по регламенту приймав закон, та прийняв аж надто спірний, дійсно не додумавши над його суттю. Так віза глави держави – це і є певний фільтр. Наклавши вето, повернувши закон на доопрацювання, можна зупинити введення його в дію у запропонованому вигляді. І будь бажання, створити в допомогу нерозумній Раді будь-яку консультативну групу «при собі».
А якщо все сталося не так, аж до дикої ситуації з роботою над законом після його остаточного затвердження – значить, це для чогось потрібно. І тут спотикаєшся на безвинній фразі з офіційного повідомлення про створення робочої групи. «Результатом має стати зняття напруги в суспільстві, яку викликало прийняття закону ...» Стоп. Явно – навпаки. Результатом ігрищ навколо закону має стати СТВОРЕННЯ напруги в суспільстві. Своєрідної напруги – напруги протистояння, і аж ніяк не з режимом. Створення міжусобиці за всяку ціну. На рівному місці.
Під парламентські вибори режим зіткнувся з небезпечним для себе явищем. Мабуть, вперше за роки незалежності громадяни країни єдині. Єдині у ставленні до першочергової проблеми – неприйняття цього самого режиму, і, природно в такому випадку, бажання, щоб його не стало. У світлі загального невдоволення – в довгий ящик відкладена і так ніколи не доходила, слава Богу, до небезпечної межі, ряджена, «домашня» ворожість умовних «западенців» і «східняків». І рейтинги, і просто спостереження за атмосферою у будь-якому куточку країни свідчать: режим, який хотів би легітимізувати себе виборами, ніде не люблять. І більше не зіграє карта – голосуємо за «свого чувака», а не за якихось незрозумілих, голосуємо тільки тому, що він «земляк». Не зіграє: регіонали, нестримні в темпах пограбування, так придавили в тому числі і свої базові, східні, області, що не можуть розраховувати на їх симпатії. Більш того, якщо Захід і Центр не хотіли Януковича з 2004-го, і це звично, то в «гнізді» ситуація, мабуть, гостріше: тут людей гризе образа, мовляв, голосували за «своїх», а вони виявилися гірше будь-яких чужих, от би покарати їх саме – по-свійськи.
Елементарний спосіб послабити ворога – а ми, громадяни, для режиму справжнісінькі вороги – це змусити його витрачати сили і загострення пристрастей на міжусобну бійку.
Але знайти привід – складно. Політтехнологи режиму вирішили розіграти мовну карту. Дійсно, на порожньому місці. Тому що справжнього мовного протистояння і необхідності невідкладно вирішувати проблему на законодавчому рівні не було і немає. Ті, хто російськомовний у побуті, в масі своїй спокійно ставляться до необхідності прийняття української як державної в офіційних випадках. Більш того, живучи в доянучарскій Україні, яка повільно, але розгортається на цивілізований шлях, вони почали пов'язувати майбутнє з нею, охоче віддавати дітей в українські школи, не плакати від того, що деякі телевізійні мильні опери дублюються на державну, а не на «общепонятний». А україномовні, генетично виснажені всілякими валуєвськими указами та совковою русифікацією, поки масово не ставили питання про те, що у вищому законодавчому органі країни третина підкреслено «спікає» на мові сусідньої держави; книжковий ринок заполонений дешевою (у тому числі, за змістом) продукцією Раші, а українська книга неконкурентоспроможна не через рівень, а через подібну експансію на ринок закордонного чтива.
У будь-якому випадку, ці питання вимагали дбайливого культурологічного рішення. Причому – ніяк не в пожежному порядку.
Політтехнологи (вони ж у режиму розумні, вони ж спокійно отримують грошики за те, що пишуть на біл-бордах «розруху досягнуто») вирішили інакше. І по суті прокололися. Тому що соцдослідження центру Разумкова свідчать: відповідаючи на питання про пріоритетність проблем, громадяни всієї країни поставили статус російської мови на 31-е місце. А на розгорнуті питання громадяни відповіли ось як. «Українська мова повинна бути єдиною державною й офіційною» – 43,6%; «російська мова може бути офіційною у деяких регіонах України» – 25%; «статус російської мови цікавить» - 3,9%. Ще цікавіше виглядає результат дослідження соціологічної групи «Рейтинг», тому що він свідчить саме про тенденції останнього часу. Вперше зафіксований десятивідсотковий розрив між тими, хто категорично проти одержавлення російської і тими, хто згоден на це. Розрив – на користь перших. Всупереч всім технологіям, «світиться» і ось яка цифра – саме з червня по липень, тобто під час піку законодавчих мовних баталій, число противників підвищення статусу російської виросло аж на 5%. На цьому останньому факті варто було б зупинитися. Не змінилася за такий короткий термін демографія, не могли змінитися переваги що стосується побутової мови. Тоді можна припустити єдине: у свідомості, в тому числі, російськомовних, нав'язлива свистопляска навколо закону про мови міцно пов'язана з негативним посилом: «це» хочуть зробити «ригі», значить, ми проти цього. Фізіономій Колесніченко і Ківалова, і інших, як з'ясовується – з верхом вистачає для не формульованого, але реального неприйняття чого б то не було, що іде від режиму.
Так про що ж тоді розмова? Якщо технологія протиставлення громадян за мовним принципом зазнала фіаско – так їм, технологам режиму, і треба. Але насправді є про що говорити. Всупереч здоровому глузду, після введення закону в дію, тему не залишили, створюють згадану робочу групу, а навколо неї – розводять галасливий піар. Тобто, вибачте за паралель з неапетитним анекдотом, з «дохлої кицьки» збираються видавити «ще крапельку», за браком інших реальних причин нацькувати громадян одне на одного. Група працює, і її члени, так само як і інші задіяні в політикумі, довго і нудно коливають інформаційний простір своїми думками про проблему мови. Щоб донести тему до кожного з нас, не втомлюються порушувати її підконтрольні ЗМІ, яких більшість. І суспільство вимушено живе цими псевдо-проблемами.
Тим часом, широко оприлюднюється процес введення російської (саме про нього, і тільки про нього йдеться в новоспеченому законі, ні про які інші, що й потрібно було довести) рішеннями деяких місцевих Рад. А діячі типу Ющенка воістину бідкаються з приводу антиукраїнського закону, але спритно бідкаються, приголомшливо переносячи акценти. Ось приклад, він вимовляє на Радіо Свобода наступне: «Я не аплодував би зараз Партії регіонів, що вона щось провела. Не вона прийняла закон. Взяли зрадники. Провели «кочубеї», яких десятки в так званих опозиційних силах». Обійняти і плакати. Точніше, враховуючи мовний привід, згадати відому цитату: «Ай да Пушкин, ай да сукин сын!» Прізвище згаданого сучого сина можна замінити, але все інше неодмінно залишити. Тому що стверджувати, що розукраїнізацію України виробляють горезвісні «тушки» без якої б то не було участі Партії регіонів – може виключно цей самий син.
Ми знаємо про свої проблеми. Про те, що нинішні опозиційні сили робили помилки. І тих же «тушок» у списки напхали вони, не усвідомлюючи, у що виллється подібний підхід. Але зараз далеко не ці «заробітчани» парламенту і влади взагалі, правлять бал. Ющенківська (та інших) спроба вивести з під удару цивільної неприязні партію влади – це дешеве промивання мозку. Насправді у нас – один, загальний, незалежно від мови чи регіону проживання – небезпечний, шкідливий супротивник. Режим. І він намагається за всяку ціну відвернути нас від цього сприйняття, цієї спрямованості.
Таким чином, у якихось офіційних будівель на місцях, не виключено, будуть читати українські вірші та голодувати (вибачте, але найчастіше в даному випадку, голодувати від сніданку до обіду) люди, справедливо обурені тим, що українську мову виживають з єдиною в Світі автохтонної території, де вона має бути мовою номер один. «Робоча група на виконання доручення президента» буде щодня трудитися, і старанно піднімати інформаційні хвилі: питання, мовляв, спірне, і воно на порядку денному – все інше вирішено, треба розуміти. За цим інспірованим «суперечностям» чарівний до межі Колесніченко, або хто ще, буде дражнити «російськомовних»: у вас хочуть відібрати право в ліжку шепотітися на «общепонятном»!
А бажаний результат простий. У передвиборний, а точніше, поворотний для країни період, коли вирішується, чи повернутися на цивілізований шлях, або продовжити падіння в тартарари – україномовний громадянин повинен озлитися на російськомовного, і навпаки. Та ... Правильно, таким чином «випустити пару» гніву. Відвести його від можновладців.
Ми можемо не приймати дану подачу. Точніше, не повинні її приймати ні в якому разі. Закон «Про основи державної мовної політики», порушує положення Конституції, що вступає в протиріччя зі статтями Європейської хартії регіональних мов – буде скасований майбутньою, прийнятною владою. Скасовано разом з кількома десятками неприйнятних законів, наштампованих останнім часом.
Шлях до цього не стільки довгий, скільки важкий. Але тільки цей шлях актуальний для суспільства сьогодні. Для суспільства – яке зрозуміє, з якою метою у ньому намагаються посіяти чвари.
Вікторія АНДРЕЄВА, «ОРД»        18.08.2012 0:17

З «ЧИСТОГО АРКУША»


Хто проголосує за «тушок»?
Колись вони тихою сапою переповзли з опозиції в табір Януковича, а тепер знову хочуть до Верховної Ради. Бажання цих нещасних почати свою політичну кар'єру спочатку, звичайно, похвально, але чи варто це бажання задовольняти?  
И с отвращением читая жизнь мою,
Я трепещу и проклинаю,
И горько жалуюсь, и горько слезы лью,
Но строк печальных не смываю.
(А. ПУШКИН)
При всій дрімучості українського електорату один урок вітчизняний виборець вивчив напам'ять: не можна голосувати за партії, в списках яких є так звані «тушки». Ці люди, зрадивши один раз, здатні робити це знову і знову. Чи варто тоді вірити партіям, які беруть їх до себе?
У партійних штабах цю тему просікли «швидко» – і від того на вибори більшість «тушок» йде самовисуванцями по мажоритарних округах. Новиков ... Бобильов ... Білозір ... Замість того, щоб скористатися наданою щасливою можливістю (у вигляді закінчення каденції нинішнього парламенту) віддалитися з очей людських і в тиші та спокої «про душу подумати», вони і їм подібні готові повернутися на арену своєї ганьби.
Каламутна риба в чернігівському «ставку»
Хто з працюючих у сфері політичного «купівлі-продажу» не знає народного депутата Ігоря Рибакова? Того самого, який по цеглинці, день за днем бігаючи на Банкову, створював депутатську групу, любовно охрещену в народі «Тушки заради бабла»; того самого, чиє ім'я пролунало на всю країну завдяки «плівкам Забзалюка»?
... По Верховній Раді цей товариш пересувається не інакше як в оточенні п'яти накачаних лобів в костюмах і з проводками біля вух. Колеги-депутати весело іржуть, дивлячись на те, як біля виходу з парламенту бодігарди Рибакова ефектно крутять головами, а один з них повідомляє в невидимий оку девайс:
– Увага, об'єкт виходить. Повторюю: об'єкт виходить!
Балотується Рибаков у 207-му окрузі на Чернігівщині. «Ігорьок ходить задоволений, начебто йому дали округ, - розповідав «Обкому» кілька місяців тому один з депутатів його групи. – Йому-то добре, а що нам робити? Він же нам розповідав, що як всі будемо правильно робити, без прохідних округів не залишимося ».
Втім, гіркота «тушки», що «пролітає» над наступною Радою, мало турбує Ігоря Олександровича. Йому зараз треба улещувати свій округ, тож і починає свою програму Рибаков з належною моменту урочистістю: «Я, Ігор Рибаков, маю честь обиратися у Вашому окрузі». Не встиг виборець прийти в себе від такого відкриття (наявності «честі») – а Рибаков вже розвиває успіх: «Я докладу всіх зусиль, щоб на нашій рідній Чернігівщині ...».
Просто дивно, як за лічені місяці поріднилася з Чернігівщиною людина, що народилася в німецькому місті Веймарі, що виросла в Одесі, другу освіту отримала в Харкові, працює в Києві, але до цих пір, за відомостями, поданими ним до Центрвиборчкому, проживає в Луганську! Втім, що тут дивного: коли треба за всяку ціну пролізти до парламенту, хочеш не хочеш, а в «рідні» полізеш до кого завгодно, хоч до чукчів. Ось і обіцяє Рибаков газифікувати все, що ще не газифіковано. «Знаю, що гостро стоїть ця проблема в селах Шабалинів і Верба Коропського району, селах Козіловка і Гуриновка Корюківського району, селі Блистова Новгород-Сіверського району, селі Залізний міст Семенівського району, селах Кучинівка та Сновське Щорського району», - докладно перераховує кандидат населені пункти , про існування яких не всі чернігівські старожили пам'ятають.
Не моргнувши оком, Ігор Олександрович обіцяє селянам - програму розвитку села, молоді - багато нового комфортабельного житла, громадянам шкільного віку - програму «Шкільний автобус», а любителям фізкультури - нові спортивні об'єкти.
Якщо судити по декларації кандидата, спорт Ігор Олександрович дійсно любить, особливо водний. Інакше важко пояснити, навіщо одній-єдиній родині одночасно знадобилися прогулянкова баржа, гідроцикл і два глісуючи катери. Ні, справа панська, звичайно, але, може, поки не запрацювала програма «Шкільний автобус», баржу і один з катерів варто задіяти для перевезення учнів?
З іншого боку, не виключено, що на обох катерах пан Рибаков має намір ганятися за контрабандистами у своєму прикордонному окрузі, адже це він був ініціатором міжфракційного депутатського об'єднання «Контрабанді – стоп!». Злі язики стверджують, що в процесі гонитви за контрабандою Ігор Олександрович значно покращив своє матеріальне становище, але ми цьому не віримо – адже зазначено же в декларації, що за минулий рік загальна сума сукупного доходу Рибакова склала 248 тис. 238 гривень. Якщо ж врахувати, що в графі «заробітна плата, інші виплати та винагороди» кандидат проставив суму в 213 тис. 388 грн., То виходить, що весь рік пан Рибаков жив, головним чином, на депутатську платню. І як тільки він примудрявся утримувати п'ятьох бодігардів і робити щедрі пожертви на православні храми, про що живо пліткують його колеги? Хоча духовності Ігор Олександрович і справді не чужий. У своїй програмі він так і пише: «Окрім соціальної і економічної, буду розвивати сферу духовну. Духовність і моральність завжди залишатимуться основою успішності і процвітання ... ».
Приємно чути таку зрілу, високоморальну оцінку від людини, чий голос дуже схожий на голос з плівок Забзалюка. Пам'ятаєте? «Він не голосував за моєю командою. Послухай, на х .. й, я йому в руки нічого не даю, зае .. ал, що ти, бл .. дь!»...
Цар Давид і скарби Біляївки
Ще одним «князем тушок» у Верховній Раді став народний депутат Давид Жванія, екс-«любий друзь» і один з вождів помаранчевої революції, власник заводів, газет і банку. Багато людей переживали, чи вдасться Давиду Важаєвичу пролізти в Раду наступного скликання – хоч тушкою, хоч чучелком, хоч мажоритарником. Адже за останні два з половиною роки пан Жванія заробив собі в опозиційних колах таку погану репутацію, що брати його в список ні за які гроші не хотіли ні Арсеній Яценюк, ні Віталій Кличко, ні цариця кукурудзяних полів Наталія. Занадто багато грішків значилося за Давидом Важаєвичем: тут вам і розвал групи «Народна самооборона», і формування банди «тушок» (навіть раніше того ж Рибакова), і голосування за «харківські угоди», і підтримка буквально всіх починань Януковича-Азарова. Впустити такого «перцю» до себе в список означає своїми руками відрізати від рейтингу кілька відсотків.
Між тим, Давиду Важаєвичу в Раду потрапити дуже потрібно. Бізнесменові його калібру без імунітету і парламентських зв'язків – нікуди. На пам'ять приходять свідчення Юрія Луценка в суді: мовляв, проект «Народна Самооборона» так і затівався, Давид надав фінансування, а натомість отримав депутатську недоторканність ...
... Всю першу половину літа намагався Жванія прилаштуватися до колишніх друзів в опозицію. Чого тільки не робив наш, кажучи словами Леніна, «чудовий грузин»: і ворожість до мовного закону Колесніченка-Ківалова зображував, і участь у парламентській бійці на боці опозиції невміло імітував, і під Український Дім вночі нахабно приперся. Нічого, проте, не виходило, але тут трапився «дзвінок друга», і отримав Давид Важаєвич у феодально-мажоритарну власність округ в Одеській області з центром у місті Біляївці, який з тим же успіхом можна було назвати Клюевкой. І все разом змінилося: на Одещині не треба «втирати» виборцю про цінність української мови, про репресії Партії регіонів та вщент зіпсований імідж країни за кордоном; а треба – про єдність з Росією, стабільність і «покращення», що невідворотно насувається  ...
Сил для того, щоб зачарувати виборців округу, Давид Важаєвич не шкодує: зі знанням справи розмірковує про відродження державної програми «Питна вода України»; ласкаво називає Овідіополь та Біляївку - «справжніми перлинами Одещини», обіцяє набудувати шляхів, відродити медицину, оновити економіку та взагалі зробити з округу райське гніздечко. «Україна - це наша спільна Батьківщина, а Одеський край - наш рідний дім», - вигукує чоловік, що народився в Тбілісі та живе у Києві. З чого, мабуть, слід зробити висновок: Родина для Давида Важаєвича - це не земля його предків, а місце, де він в даний момент робить гроші.
До речі, про гроші: розсудливий Жванія і не думає приховувати від жителів Біляївки та околиць ту обставину, що людина він небідна. Є в декларації і квартири загальною площею під 2 тис. квадратних метрів, і 7 іномарок, і матеріальна допомога в 35 тисяч, яку цей дбайливий господар не посоромився взяти у держави, при тому що в графі «Сума отриманого доходу» у Давида Важаєвича значаться 42 мільйони 245 тис. 766 гривень.
Нам залишається лише побажати Давиду Важаєвичу не розтратити в передвиборній боротьбі всі свої кревно зароблені. А його конкурентам по «біло-синьому» 140-му округу – просто роздрукувати виборцю цитати з п'ятирічної давності інтерв'ю пана Жванії газеті «Україна молода»:
«Те, що каже Янукович, він каже тому, що він – пацан. Він думає, що вся Україна на базарі, але помиляється…
Тут уже не така ситуація, щоб відступатися тільки тому, що Янукович страшно блиснув очима або заслав своїх пацанів із чемоданом грошей…
Ну чому всі так перебільшують роль Ахметова? Ахметов – це найбільший деструктив у цій державі. Тому що він приватизував економіку в регіоні й хоче її не модернізувати, не привести у Європу, а залишити на радянському рівні, тільки щоб тепер вона працювала не на Союз, а на нього…
Скажімо, вчора Янукович здавався виборцю таким пафосним, переконливим, а сьогодні він виглядає вже просто «кірпічом» без шапки – значить, він уже не відповідає запитам суспільства, яке дуже активно працює над собою….».
 «У бідній хатині жила Катерина…»
Серед тих рядових нардепів, яких обернув у «тушок» грузинський «Мефістофель», значиться і Катерина Лук'янова – простацька жінка з демократичними поглядами.
Про Катерину Євгенівну багато людей відгукуються по-булгаковськи: мовляв, квартирне питання її зіпсувало. І була ж собі цілком гідний опозиціонер, з 1998 по 2006 рік пропрацювала першим секретарем Вінницького обкому Соцпартії, тому ціну переконанням повинна була знати. Здавалося б, ще вчора, при ратифікації ганебних Харківських угод, пані Лук'янова обурено цілила яйцем в спікера Литвина. Хоча турбота про ремонт в квартирі проскакувала навіть у найнесподіваніших її вчинках, як, наприклад, в історії з листівками «Stop зек»: «Може, я хотіла ремонт в квартирі зробити і заклеїти всю квартиру листівкою! І якщо я буду заклеювати свою спальню листівкою «Stop зек!», Мені вихідні дані не потрібні!» – Обурювалася пані Лук'янова в розпал президентських виборів ...
Так чи інакше, але вже 9 липня 2010 року віце-спікер Адам Мартинюк оголосив, серед іншого, про входження до складу коаліції депутатських фракцій «Стабільність і реформи» у Верховній Раді України Лук'янової Катерини Євгенівни – «у відповідності з особистою заявою» ...
Не будемо вдаватися у причини, з яких Катерина Євгенівна перебігла у коаліцію. У її колег по фракції «НУ-НС» ні тоді, ні зараз ніяких сумнівів немає: поєднання «квартира-машина» для незаможної матері двох дочок стало тою самою пропозицією, від якої неможливо відмовитися. Все це нардеп Лук'янова заперечує з властивим їй запалом. Втішно, однак, що, зрадивши свого партійного вождя Юрія Луценка, вона цілком затишно і без докорів сумління влаштувалася в депутатській групі Давида Жванії. Група називалася «Християнсько-демократичний союз» ...
Ну, добре, подалася ти у власність політичним конкурентам – в українській політиці таке трапляється. Однак перспектива вилетіти з парламенту і політики назавжди так тривожить пані Лук'янову, що вона вирішила йти і на ці вибори – самовисуванцем. У передвиборчій програмі Катерина Євгенівна проявила обережність: ні слова про політику, зате максимум напрацювань по «гармонійному розвитку підростаючого покоління» та всебічної допомоги українській родині. Написано складно, бадьоро. Правда, потім починаєш вивчати декларацію – і в очі, як на зло, кидається записаний на родичів «Мерседес» 2010 року випуску ...
На вибори пані Лук'янова вирішила йти по 212-му округу. Це Дарницький район Києва, і, крім Катерини Євгенівни, в ньому балотуються ще 38 осіб. Шансів у Лук'янової практично немає, для чого ж тоді витрачати сили і гроші на безнадійну справу?
Найпростіша відповідь на це питання: для того, щоб в останній раз як слід заробити. Не випадково ж по київських округах приблизно з такими ж шансами на успіх ідуть екс-колеги пані Катерини по групі «Народна самооборона». У цьому ж окрузі, але вже від партії Віталія Кличка, балотується Кирило Куликов, по 217-му самовисуванцем йде Олег Новіков ...
Не будемо голослівно стверджувати, що всі ці люди і не сподіваються стати нардепами (той же Куликов, наприклад, живить серйозні надії), і все ж головна з причин по яким вони йдуть на вибори – це витягання матеріальної вигоди. Конкуренція по столичних округах скажена, і свою роль можуть зіграти навіть зайві піввідсотка. А коли розклади більш-менш з'ясуються, можна чекати від фаворитів вигідної пропозиції: грошової суми або «хлібної» посади ...
Така доля більшості людей, яких в народі охрестили «тушками». Їх шлях на смітник політичного процесу тернистий, але повчальний.
Семен ПОТЬОМКІН, Валерій Кривицький               22 серпня 2012 12:03