Ренат проти Ріната? Спогади колишнього донеччанина

Можна лише вітати жагуче прагнення першого заступника Генерального прокурора України Рената Кузьміна відновити слідство по справі вбитого в 1996 році народного депутата Євгена Щербаня. Давно треба! Тим більше, що досі не допитаними залишаються два воістину невичерпних джерела інформації – народний депутат України Василь Стельмашенко та віце-прем’єр України Борис Колесников. А разом (щоби кілька разів прес-конференції не скликати), нехай Кузьмін відновить також і справи про загибель першого президента футбольного клубу «Шахтар» Ахатя Брагіна, його опонентів Сергія Романа та братів Долідзе.

Вже 15 років, як немає Євгена Олександровича Щербаня й 16 – Аліка Грека, то пак Ахатя Хафізовича Брагіна. І хоча час – найбільший ворог пам’яті, досі пречудово згадується атмосфера тих років: «стрілки», «розбірки», автоматники на вулицях, спалені автомобілі. Донецьк жив життям прифронтового міста, а головними темами розмов було обговорення того, як в перестрілці на Пєсках (донецьке передмістя з наголосом на першому складі – щось на кшталт тамтешньої Кончі-Заспи) у травні 1994 року Алік отримав кулю в живіт і що Греку телефонував з цього приводу виконуючий обов’язки прем’єр-міністра України Юхим Звягільський: висловлював співчуття. Або про те, як у вересні того ж таки 1994-го в «Червоному куті» довговолосий кілер розстріляв з автомата єдиного в області «злодія в законі» Чирика (Едуарда Брагінського).

До речі, ні про яку банду Кушніра, що, за нинішньою версією Генеральної прокуратури України, влаштувала на Аліка замах на Пєсках, ніхто в Донецьку в ті роки не чув. Натомість народний поголос категорично приписував спробу вбивства Грека такому собі Мишку Дворному, який готувався коронуватись на «злодія в законі» і контролював у Донецьку Куйбишевський район, привокзальний ринок та майже всю торгівлю наркотиками. Принагідно зазначимо, що невдовзі, у тому ж таки вересні 1994 року (за чотири дні по смерті Чирика), люди Гівчика розстріляли Дворного у дворі будинку по вулиці Кисловодській. З чого можна зробити висновок, що й смерть Чирика, до найближчого оточення якого входив Михайло Іванович, – також їх рук справа. Ну, а те, що бригада відмороженого Гіві обслуговує замовлення Аліка, у Донецьку знали всі.

Якщо вже Кузьмін вирішив зайнятись розслідуванням донецьких подій 94-96 років минулого століття, то непогано було б і зі смертю Дворного розібратись. Благо, є кого допитувати – Гіві Нємсадзе нині живий та здоровий і перебуває на волі, про що Кузьміну відомо достеменно. Оскільки саме перший заступник Генерального прокурора України у вересні 2010 року особисто вніс подання до Київського районного суду Донецька про закриття за давністю кримінальної справи відносно Гівчика, порушеної в зв’язку зі знахідкою кількох братських могил з похованнями 57 жертв цього найкривавішого злочинного угрупування.

Між іншим, був у 1994 році в моєму житті досить кумедний епізод – я «забив стрілку» людям Гіві. Відморозки Немсадзе, які наводили жах на Донецьк своїми безумними вчинками, влаштували чергову дур – «захопили в полон» одного мого знайомого, що працював інженером у академічному інституті. Цей рафінований «ботанік» був кудись вивезений і бригадний Юра йому оголосив, що ходять чутки про його обдарованість, а також про те, що він може придумати хімічне виробництво, яке приноситиме шалені прибутки. І що, мовляв, тепер він буде сидіти в підвалі й займатись науковою творчістю на користь банди.

М-да… Я не знаю, чи досі живий цей Юра, трохи контужений колишній «афганець», але сумніваюсь. Бо в кримінальних донецьких війнах виживав той, хто розумніший – це був такий собі природній відбір, геть чисто за Дарвіним…

Так ось. Інженера, полякавши, відпустили, «зобов’язавши явкою», але він, переляканий, прийшов до мене в напівшовковому стані й став благати порятунку. На природне запитання, як він уявляє мою допомогу, я отримав вичерпну відповідь: «Ну, не може такого бути, щоби ти чогось не придумав».

Довелось придумувати. Очевидно, що треба було спокійно поговорити з тим самим Юрою або з його бригадним начальством. Досить швидко вдалось встановити місце дислокації бригади – ринок у Пролетарському районі. Також нескладною виявилася й процедура передачі «привіту» з пропозицією поспілкуватись. Але залишався один делікатний момент. Господарем у місті вважався Алік, який вже залікував рану й переніс свою базу з Пєсок у готель «Люкс» на території ботанічного саду (до речі, цей готель будувався як урядова резиденція й першим його пожильцем був Генеральний секретар ЦК КПРС Михайло Горбачов у свій приїзд до Донецька наприкінці 80-х). І тому будь-які розбірки на його канонічних територіях без його відома вважались би, скажімо так, проявом неввічливості. А з іншого боку, історія була настільки абсурдною та сміховинною, що шукати ще й виходи на «Люкс» було б просто верхом ідіотизму.

Тоді я зробив по-інакшому. Разом з товаришем, який добре знав тодішнього віце-президента футбольного клуба «Шахтар» Равіля Сафіулліна, ми приїхали в клуб. Сафіуллін приходився Аліку родичем і мав повноваження вести розмови на такі неординарні теми. Звісно, Равіль сказав, що приймати рішення може тільки «головний тренер», але ситуація настільки абсурдна, що доповідати її Аліку просто немає сенсу. Тож мені варто самому з’ясовувати відносини з братвою Гіві, але якщо виникнуть запитання, він підтвердить, що я приїздив у клуб, висловив повагу й поставив до відома. Власне, це мені й треба було.

Через пару днів я був на ринку. Розмова відбулась трохи на «понтах», Юра все намагався зрозуміти, чи є в мене є солідний «дах», чи я приїхав на ринок з причини свого феноменального нахабства. Тому про всяк випадок співрозмовник запевнив, що у зв’язку з моїм візитом до клубу «Шахтар» (у бригаді Гівчика про це вже знали) вчора він зрання замочив м’ясо на шашлик і ввечері з тим м’ясом з’їздив у «Люкс» до Ріната: мовляв, нормально посиділи, Рінат жодних претензій не висловлював.

Урешті-решт наша високоінтелектуальна розмова завершилась тим, що інцидент обома сторонами був визнаний вичерпаним.

Принагідно зазначу, що Сафуллін взірця 1994 року і нинішній голова Державної служби молоді та спорту України – це як дві різних людини. 18 років тому Сафіуллін справляв враження більш-менш розумного хлопа. Принаймні, розмірковував він логічно і навіть, на відміну від теперішнього свого стану, усвідомлював те, що йому говорилось. Час, що сплинув з тих пір, змінив Равіля Сафовича докорінно. Подейкують, що причиною цього є серйозна хвороба – тяжкі склеротичні зміни, які перетворили колишнього помічника Аліка Грека на маразматика з нескладною мовою та нездатністю розуміти зміст найпростіших речень.

Проблеми з головним мозком призвели до помітних змін у психіці, на ґрунті яких в Сафіулліна розвинулась виражена клептоманія. Зараз він – дрібний вимагач, який обклав поборами спортсменів, трусить по 300 гривень з юніорів і під час передостанньої нашої зустрічі влітку 2010 року запевняв мене, що «доки він міністр, платити будуть усі». Мабуть, Алік Грек у труні перевертається від сорому. Втім, схоже, що Рінату це байдуже й президента футбольного клубу «Шахтар» ганебна репутація його офіційного представника в спортивному світі не хвилює.

До речі, про Ріната. Для донеччан мого покоління Ахметов назавжди залишиться просто Рінатом – прізвище та по батькові найбагатшого нині українця ми вперше довідались лише з офіційного повідомлення про призначення його президентом «Шахтаря». На той момент постать Ріната була вже поспіль міфологізованою, чому сприяло його втаємничене й абсолютно непублічне життя.

Втім, такий усамітнений спосіб життя Ахметов став вести не зразу, а після 30 листопада 1994 року – грандіозної перестрілки на бульварі Шахтобудівників, коли вибухали автомобілі й літали гранати. Це був замах персонально на нього, але Рінат, отримавши поранення, вижив, натомість загинув випадковий перехожий, мешканець сусіднього будинку, що виносив сміття й потрапив під автоматну кулю. А до того часу Рінат не раз потрапляв у кадри оперативної відеозйомки, найвідоміші з яких – це участь у похороні Яноша Кранца в листопаді 1992 року. Ці кадри не раз публікувались, на них – Брагін у малиновому пальті й молодий та тендітний майбутній член українського парламенту…

Пригадую історію, що трапилась, здається, у 93-му чи 92-му році з моїми друзями. Друзі тримали невеличку торговельну фірму й працювали «під Аліком». Офіс розміщувався в готелі «Донбас», який належав Брагіну. Зараз цього готелю в самому центрі Донецька не має, натомість на його місці зведений 5-ти зірковий «Донбас Палас», що зовнішньо повторює вигляд попередника. Алік туди час від часу заїжджав і, бувало, телефонував тодішньому меру Звягільському, криючи останніми словами за поганий лінолеум у холі готелю чи неякісні шпалери. До чого тут Звягільський було незрозуміло, але висловів Алік не добирав і розмовляв з міським головою, як з обслугою. Що, власне, повністю відповідало реаліям.

Одного разу в офіс до друзів нагрянули похмурі хлопці з короткими зачісками й пояснили, що треба ділитись. У ті часи в Донецьку, окрім метрів рекету, орудувало ще безліч дрібних бригад, чиє бандитське щастя полягало в тому, щоби знайти «бездашного» комерсанта та знімати з нього до 25% прибутку «за охорону». «Так ми ж не безхозні, — пояснили друзі, — з ким треба, з тим ділимось». Називати високі імена комерсанти права не мали – це була не їх сфера компетенції. Тому, за встановленою процедурою, бандюки «забили стрілку» — тобто оголосили друзям, що чекають повноважних представників їх «даху» через пару днів у цьому ж офісі для предметної розмови.

Але розмови не вийшло. На стрілку приїхав Рінат. Побачивши, як він виходить разом з братвою з машини, пацани, які ще кілька хвилин тому розпускали пальці й розповідали комерсам про свою крутизну, прожогом кинулись бігти…

Що й казати – авторитет Ріната вже тоді був у Донецьку річчю дуже відчутною. Справедливості ради також треба зазначити, що авторитет цей і зараз є беззастережним і ґрунтується він, передусім, на винятковому розумі та житейській мудрості Ріната, якого за очі називають не інакше як «Уважаємий». Погодьмось, що ані грошима, ані силою таку повагу здобути неможливо.

Але повернімось до заяв Кузміьна й обставин загибелі Аліка Грека та Євгена Щербаня. Те, що Алік був приречений, здравомислені донеччани розуміли задовго до його смерті, спостерігаючи за тим, як сходила зірка Євгена Олександровича. Останній, який, як і Алік, претендував на те, щоби безроздільно хазяйнувати в Донецькій області. Але в Щербаня було те, на що не міг розраховувати Грек – колосальний адмінресурс, передусім – правоохоронний. І це принципово відрізняло Щербаня він інших опонентів Аліка – Брагінського, Дворного, Фролова, Романа, братів Долідзе.

По Донецьку тоді кружляло чимало чуток про те, як Алік возив у багажнику власного автомобіля іншого Щербаня, губернатора Володимира Петровича, доводячи, хто в області хазяїн. Але хазяїн в області міг бути лише один, оскільки ще не було випадку в історії, щоби два ведмеді ужились у одному барлозі.

І ще суттєва деталь. Описуючи велику кримінальну війну, яка тривала в Донецьку з 1992 по 1997 рік, дослідники упускають з виду, що ледь не головним учасником подій були аж ніяк не бандити, а правоохоронні органи (спочатку міліція, згодом – Служба безпеки України), які мали свою мету: замкнути на собі величезні грошові потоки, що обслуговували криміналітет, та взяти під свій контроль нелегальний і напівлегальний бізнес. Форма участі правоохоронців у воєнних діях була різною – починаючи від прямих розстрілів ватажків бандитських угруповань (наприклад, таким чином були знищені всі крупні осередки злочинності в Криму в той час, коли міліцейський главк на півострові очолював Геннадій Москаль), до створення «альтернативних» злочинних угруповань з числа міліцейської агентури, які сіяли смуту в кримінальному середовищі (по цій частині спеціалізувався найзакритіший підрозділ МВС – кримінальна розвідка; з числа таких угруповань згодом вийшли деякі народні депутати та відомі боксери).

Алік не вписувався в нові економічні та політичні реалії, не визнавав верховну владу і не міг забезпечити стабільність у регіоні. Тому доля його була вирішена наперед – і це в 1995 році в Донецьку розуміло багато людей.

Звісно, відстріл опонентів, влаштований Аліком, кожного разу призводив до певного перегруповування сил. Наприклад, після вбивства Сергія Романа – давнього товариша Грека, який вийшов з довіри через те, що наполягав на встановленні ділових відносин з носіями злодійських традицій (Чирик, Дворний, Фролов) – у «Люкс» миттєво переметнувся молодший партнер Романа по бізнесу Борис Колесников.

Принагідно зазначимо, що вигадки журналістів про те, що нинішній віце-прем’єр України був ледь не замовником вбивства Романа, дійсності абсолютно не відповідають. Точно так, як не відповідають дійсності розповіді самого Бориса Вікторовича про дружбу з Рінатом зі шкільних років. Насправді зблизились вони вже після вбивства Романа (хоча, звісно, знали один одного раніше, позаяк навчались в одній школі, щоправда в різних класах – Колесников старший від Ахметова на 4 роки).

Близьким до ватажків «антилюксівської» опозиції – Романа, Рябина та Кушніра – був і нинішній народний депутат України Василь Стельмашенко («Картавий»), що потрапив до парламенту по квоті «Люкса». Кажуть, майбутній народний обранець купив прихильність Аліка та Ріната тим, що систематично зливав інформацію щодо своїх благодійників, яка й дозволила з ними розправитись.

Тим не менш, смерть кожного ворога Аліка з кримінального середовища тільки наближувала його власну кончину. Оскільки ніякою мірою не зачіпляла тих ворогів, що перебували при офіційній владі, а лише доводила, що доки живий Грек, спокою в області не буде.

Вибух на стадіоні «Шахтар» 15 жовтня 1995 року був очікуваним. Як жартували КВН-щики з Донецького політехнічного, «это была хорошая мина при плохой игре». На похоронах Грека були всі помітні люди регіону: одних тільки фужерів для води на поминальну вечерю Футбольний клуб «Шахтар» купив тисячу штук – у крамниці по проспекту Ілліча напроти гастронома «Грузія». Не було лише Щербанів, Володимира та Євгена. Виявляється, напередодні вибуху делегація від Донецької області на чолі з губернатором виїхала в Польщу для обміну досвідом. Переривати візит і повертатись додому в зв’язку з вибухом на стадіоні керівництво області демонстративно не стало.

А через рік з гаком, 3 листопада 1996 року, в кращі світи відійшов і Євген Щербань.

Що ж стосується гучних заяв першого заступника Генпрокурора Кузьміна про «дніпропетровський» слід у вбивстві Євгена Олександровича, то зазначу, що, по-перше, Щербаня вбили виключно з помсти. У нього раптом виявився кревний ворог, який не тільки не задовольнився смертю депутата та його дружини, а ще кілька років поспіль переслідував його синів. І цей ворог був явно не нинішній каліфорнійський в’язень.

А, по-друге, Кузьмін чомусь не розповідає, що ж трапилось з бізнес-імперією Євгена Щербаня, наприклад – з його часткою в Індустріальною союзі Донбасу. Тоді нагадуємо, що частка ця якимсь дивом відійшла «Люксу». У 2001 році спадкоємець Брагіна оголосив іншим компаньйонам – Гайдуку, Таруті, Мкртчану – що хоче забрати свої кошти й відокремитись. Ясна річ, що таких грошей в корпорації не було й бути не могло. Довелось віддавати акціями Харцизького трубного заводу (єдине в колишньому Союзі підприємство, що виготовляє труди великого діаметру для магістральних газопроводів), «Азовсталі» та інших промислових перлин. Для управління цими колишніми активами ІСД, що відійшли Ахметову, і була створена компанія (зараз – група компаній) «Сістем капітел менеджмент».

Тож не можемо на подякувати першому заступникові Генерального прокурора України, який так сміливо вирішив стряхнути пил зі старої кримінальної справи. Сподіваємось, що він обов’язково допитає і Стельмашенка, і Колесникова, і Немсадзе (не кажучи вже про не менш шанованих народних депутатів Сергія Вікторович Кия та Юрія Дмитровича Черткова, а також скромного донецького підприємця Михайла Михайловича Ляшка), та встановить правду про Донецькі події першої половини 90-х років. Перед наступними парламентськими виборами це буде дуже доречно.

Володимир БОЙКО, спеціально для «ОРД»               18.04.2012 23:51

http://www.ord-ua.com/2012/04/18/renat-proti-rinata-spogadi-kolishnogo-donechchanina/

Сім нещасливих обіцянок

Вибори наближаються, політики щодня обіцяють українцям манну небесну. А ми подивимось, що з обіцяного вони вже виконали. Виявилося – не багато.

Сайт моніторингу політичних обіцянок "Владометр" вирішив згадати деякі обіцянки, що так і не вдалось виконати, реалізувати чи втілити. Очевидно, не тому що їх ніхто й не збирався виконувати. І зовсім не тому, що ці обіцянки в принципі неможливо було виконати.

Просто їх обіцяльникам не пощастило, не поталанило. Та й просто не повезло.

1. Янукович не показав Межигір'я журналістам.

24 червня 2010 року на прес-конференції, що її було присвячено першим 100 дням на посаді, після питання Мустафи Найєма Віктор Янукович запросив журналістів до своєї резиденції в Межигір'я. Сам запросив. Експромтом.

"Збирайтесь, прямо зараз поїдемо, без підготовки". Президент був готовий прийняти на своїй території хоч п'ять автобусів журналістів. "Тільки майте на увазі, що там у мене півтора гектара. Там, де я власник. А далі заборонено". Та журналістам, здається, було байдуже – президент сам показує Межигір'я, місце, що за три роки стало не менш легендарним, ніж Атлантида, Ельдорадо чи Кітєж-град.

Ця поїздка могла стати символом відкритості в стосунках "влада – журналісти", показати людськість, себто приналежність до людей, а не до небожителів, нового президента.

Але не так сталося, як гадалося.

Після прес-конференції виявилось, що в голови держави от-от почнеться зустріч. З ким – неясно, та й неважливо, бо це закрита інформація. І автобуси не встигли замовити. А ще "позапланові заходи потребують ретельної підготовки, проведення визначених законодавством охоронних та протокольних процедур, оперативне проведення яких у стислі терміни є неможливим ".

За рік зустріч із журналістами начебто відбулась. "Начебто" – бо й журналісти були "обрані", і відео знімала прес-служба президента, і будинок, у якому відбулась зустріч, наводив підозру, що президент тут не зовсім мешкає.

Так і не показав Янукович своє Межигір'я журналістам. Не судилося, напевно.

2. КПУ не провела референдум по НАТО.

Якщо бути точними, то КПУ не провела не один, а три референдуми, які були обіцяні партією з 2007 року. Українці так і не висловили своєї думки, щодо доцільності вступу до НАТО, щодо недовіри президенту Віктору Ющенку, щодо надання російській мові статусу другої державної.

Чому, запитаєте ви? Можливо, на заваді стали об'єднані зусилля прислужників світового капіталу, представників національно-шовіністичних груп та ворогів українських трудящих?

Можливо, тому що КПУ не зробила жодного кроку, аби ініціювати хоча б один референдум? Можливо, на заваді стало те, що, доцільність приєднання до НАТО та довіри президенту не є питаннями, що вирішуються на референдумі?

А можливо – просто невдача. Не склалось в комуністів провести референдуми. Що ж поробиш. Трапляється.

3 та 4. Могильов і Клюєв не ввели в обіг біометричні паспорти.

Міністр внутрішніх справ Анатолій Могильов пообіцяв ввести біометричні закордонні паспорти до кінця вересня 2011 року; перший віце-прем'єр-міністр, міністр економічного розвитку Андрій Клюєв – до кінця того ж року.

Обидва заявляли про необхідність біометричних паспортів для скасування Шенгенських віз для українців, і обидва вказували на складнощі в процесі. "Необхідно обладнати кордони зчитувальними пристроями", – заявляв Могильов. "Потрібно створити ефективну систему інтегрованого управління кордонами та розробити нормативно-правову базу", – говорив Клюєв.

Обидва успішно змінили посади, а українці так і їздять із целюлозним посвідченням. Не склалось.

Нинішній перший віце-прем'єр Валерій Хорошковський не втрачає надії ввести біометричні паспорти в дію, але значно стриманіший у висловлюваннях. 24 березня Хрошковський прогнозував прийняття Верховною Радою закону про біометричні паспорти в Україні 10-13 квітня.

Подивимось, часу залишилось небагато.

5. Яценюк не покинув парламент після арешту Тимошенко.

24 травня 2011 року, Арсеній Яценюк, коментуючи інформацію про затримання в Генпрокуратурі лідера БЮТ Юлії Тимошенко пообіцяв бойкотувати пленарні засідання, у разі арешту Тимошенко. "Якщо Тимошенко буде арештована, то жоден опозиційний народний депутат не повинен з'являтися в залі парламенту. [...] Ми підемо в народ. Опозиція не братиме участі в пленарних засіданнях, бо після такого рішення це вже не парламент, у країні – не влада, а хунта. […]"

Втім, арешт Юлії Тимошенко 5 липня 2011 не вплинув на роботу пана Яценюка в парламенті та відвідуваність ним пленарних засідань.

Згідно сайту Верховної Ради, уже за два дні після арешту Тимошенко Арсеній Яценюк працював у ВР, наче нічого не сталося. Яценюк не полишив парламентську діяльність ані під час проведення суду над пані Тимошенко, ані після винесення вироку, ані після її ув'язнення.

Навіть відкриття нової кримінальної справи проти Тимошенко, не змусило Арсенія Яценюка піти в народ та бойкотувати пленарні засідання.

Не доля.

6. Янукович не перейшов на контрактну армію з 2011-го.

Спочатку була обіцянка. Тверда, лаконічна й по-військовому сувора. "Гарантую перехід на контрактну армію з 2011 року". Те, що виконати цю обіцянку неможливо, було очевидно всім, з майбутнім гарантом Конституції включно – але маленька надія на диво, як завжди, залишалась.

Із часом – дуже коротким часом, – рішучість опозиційного кандидата змінилась обережністю державного політика, а однозначні обіцянки – заявами, що витримують широке трактування.

Вже 11 лютого 2011 року, міністр оборони Михайло Єжель, напевно, втомившись від запитань "де ж та професійна армія?", "чому вже місяць пройшов, а її немає?", – прямо заявив, що Україна не зможе перейти на контрактну армію в 2011.

За два тижні цю новину підтвердив і президент, заявивши, що в його програму варто внести певні корективи. 24 лютого 2011, під час спільної прес-конференції з генсеком НАТО Віктор Янукович заявив: "Я не відмовляюся від своєї програми, я її виконую, і ми обов'язково будемо робити практичні кроки реформування Збройних сил. Вони, у тому числі, пов'язані з поступовим переходом на професійну армію. Цей шлях Україна обов'язково пройде".

Про строки проходження цього шляху президент завбачливо промовчав.

7. КПУ не ліквідувала депутатську недоторканість. А також недоторканність президента України, суддів та інших державних чиновників.

КПУ обіцяла ліквідувати недоторканість державних службовців у тій самій програмі 2007 року, де було обіцяно скасувати інститут президента, провести референдуми та захистити канонічне православ'я.

Напевно, ті самі сили, дивись вище, що завадили комуністам ініціювати референдум, не дозволили їм внести жодного законопроекту, скерованого на боротьбу з депутатською недоторканістю.

Проект закону про внесення змін до закону "Про статус народного депутата України" – а саме ним визначаються межі депутатської недоторканності – був зареєстрований у ВР VI скликання 27 грудня далекого 2007 року. Авторами проекту стали два Кириленки – Іван та В'ячеслав, з БЮТ та НУНС відповідно.

Жодного комуніста.

А 18 березня 2008 цей проект було відхилено й знято з розгляду.

За інформацією сайту ВР, це був єдиний раз, за останні 5 років, коли депутати спробували позбавити себе недоторканності.

Невдало, та що ж вдієш...

Тарас Фролов, керуючий редактор сайту "Владометр", спеціально для УП               Вівторок, 17 квітня 2012, 11:34

http://www.pravda.com.ua/articles/2012/04/17/6962691/

Не плутайте боротьбу з корупцією зі зведенням політичних рахунків – Геннадій Москаль

Перший заступник парламентського комітету з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією депутат-нашоукраїнець Геннадій Москаль вважає, що зараз організована злочинність почуває себе значно комфортніше, ніж у часи президентства Леоніда Кучми чи Віктора Ющенка. Про причини цього, а також про особливості боротьби із корупцією, відбір опозиційних кандидатів та новий Кримінально-процесуальний кодекс Геннадій Москаль розповів в інтерв’ю Радіо Свобода.

– Запитання на «Суботню Свободу» формують наші читачі на нашій сторінці у мережі «Фейсбук». Одне з них: як зараз живеться в Україні організованій злочинності та кримінальним авторитетам?

– Я б сказав, що набагато легше, ніж було при Кучмі та при Ющенкові. Питання в тому, що сьогодні для них – повний рай і повна свобода. Деякі області сьогодні повністю контролюються кримінальними авторитетами, кримінальними угрупуваннями. І це не тільки я кажу.

– Контролюються через голів облдержадміністрацій чи паралельно?

– Голів облдержадміністрацій, мерів міст, голів райдержадміністрацій. Координують, керують ними і, будемо казати, наставляють на шлях істинний кримінальні авторитети. Це визнав сам Президент, коли дав доручення, після поїздки в Запоріжжя, розібратися з кримінальною ситуацією, тому що група кримінальних авторитетів захопила там владу. Таке в Миколаєві, в багатьох інших областях. У Сумах злодій у законі на прізвисько (по-російськи «поганяло») Лєра фактично через своїх підлеглих контролює всю область: губернатора, мера, голів районних державних адміністрацій. Слухайте, такого не було за 20 років незалежності України.

– Чому спецслужби допустили до такої ситуації? Очевидно, і міліції це стосується, а Ви – генерал міліції.

– Вибачте, а хто в міліції буде боротися з організованими злочинними угрупуваннями, з організованими групами, зі злодіями в законі чи кримінальними авторитетами? В міліції лишилися працівники, які працюють 1-3 роки. Це діти. Після закінчення школи вони закінчили університет чи академію МВС, прийшли, у них ще дитинство в голові. Їм би де за день заробити пару копійок, щоб ввечері піти на дискотеку.

– Але ж є керівництво – не таке молоде, більш досвідчене.

– Керівництво таке саме. Сьогодні вся система правоохоронних органів – прогнила. Вся цілком корумпована. І людина рано приходить на роботу з однією метою і цілий день думає, де заробити гроші, а не як навести лад в суспільстві чи навести лад у державі. Тому такий сьогодні контроль, така кадрова політика. При всій повазі до донецької землі, вона сьогодні не може родити стільки міліціонерів і керівників правоохоронних органів. Куди не глянеш – донецькі, донецькі й ще раз донецькі. Хай вони і беруть всю відповідальність на себе. Я дивився сьогодні статистику: фактично підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю вичерпали себе. Показники впали. Удвічі менші, навіть порівняно з минулим роком.

– Але ж багато порушено кримінальних справ за фактами корупції.

– Де? Покажіть.

– Принаймні, звітують про це – про корупційні розслідування. Навіть цілий Інститут соціології Національної академії наук викликали на допити.

– Інформаційний привід і направлення кримінальної справи до суду – це дві великі різниці. Я можу вам сьогодні авторитетно заявити, що 90 відсотків усіх корупційних правопорушень, про які складено протоколи органами міліції, то є не більше, ніж голови сільських рад або депутати сільських рад. І пов’язані ті справи з незаконною роздачею землі, видачею якихось довідок фіктивних. Як правило, це – 90 відсотків усіх справ. Хоча, по ідеї, 90 відсотків цих справ мали б бути на вищих керівників нашої держави.

– Є ж справа голови Держфінпослуг Василя Волги, вже передана до суду.

– Не плутайте боротьбу з корупцією зі зведенням особистих політичних рахунків. Це є абсолютно різні речі. Якщо комусь людина не догодила, під виглядом боротьби з корупцією…

– Це ви скажете і про керівника Держслужби зайнятості, який теж за ґратами?

– А, вибачте, Партія регіонів, коли його перезначала, не бачила, хто він такий?

– Але ж реально викрили. І не попередня влада, а ця!

– Ой, я вас прошу. Якщо ми на одному цьому пану Галицькому скажемо, що ми покінчили з усіма – мабуть, сьогодні радіослухачі з нас будуть сміятися.

– І який Ви бачите вихід із ситуації?

– Жодна країна не поборола корупцію такими методами, якими сьогодні бореться Україна. Спочатку ухвалюють закони, потім через Конституційний суд їх пом’якшують. Явно бажання у влади боротися з корупцією немає. Немає сьогодні політичної волі вищого керівництва держави.

– Тобто, вихід – переобирати владу?

– Зміна влади і прихід лідера, який би мав політичну волю навести лад. Більше абсолютно нічого не треба.

– А чи не повториться історія з переходом опозиційних депутатів у провладні? Ви ж зараз опозиціонер. До наступного парламенту разом з опозицією йдете?

– Я прийшов разом з опозицією і сьогодні разом з опозицією.

– Та невже? Ви були і головою облдержадміністрації за Президента Кучми, і керівником міліції.

– Якби ми сьогодні всіх звинувачували, хто де робив…

– Я вас ні в чому не звинувачую. Просто Ви не були в опозиції при Кучмі.

– При Кучмі опозиції як такої не було. Опозиція при Кучмі почалася зі зникненням Георгія Гонгадзе. Це є початок опозиції.

– Після того, як Тимошенко втратила владу, багато з її соратників пішли на співпрацю з чинним Президентом.

– Я дуже радий, що воно так сталося. Знаєте чому? Я сьогодні не міг би пережити, якби ці моральні потвори керували би мною, якби Тимошенко стала президентом. Подивіться, хто пішов. Та не пішли ті, які прийшли у партію за ідейними міркуваннями. Пішли ті, які хотіли дорватися до корита через те, що Тимошенко стане президентом.

– Чи знову таких пристосуванців не набереться критична маса?

– Критичної маси вже не буде. Зараз йде проціджування через дуже рідке сито. Але ніхто не може сьогодні сказати, що десь якийсь негідник не заведеться у тій чи іншій партії опозиційній. Але сьогодні керівництво партій, виборчі штаби роблять все для того, щоб таких негідників не було.

– Чи не повториться історія Ющенко-Тимошенко, тільки тепер в ролі Ющенка – Яценюк?

– Ні. Такого не буде.

– На чому ґрунтується така Ваша впевненість, що такого вже не буде?

– Іде дуже ретельний підбір. Ви бачите, що до кожної людини сьогодні придивляються з різних позицій…

– Але я хотів би зауважити на амбіціях Яценюка й Тимошенко.

– Повірте мені, що сьогодні не до амбіцій і Тимошенко, яка перебуває в ізоляції, і Яценюку, якому сьогодні потрібно не допустити зрадників до участі у виборах чи в партійних, чи в мажоритарних. Бо це ж його авторитет, як і авторитет Турчинова. Тому що другий раз уже виборці не пробачать. Якщо ви вже вдруге помилилися – що ви за лідери?

Сьогодні якраз ідеться про формування якісного списку. Такого списку, який користується довірою у населення, який би набрав 226 голосів, тобто абсолютну більшість, щоб мати можливість сформувати більшість у Верховній Раді, вибрати спікера із числа опозиції, голів комітетів.

– Верховна Рада ухвалила новий Кримінально-процесуальний кодекс. Цей кодекс написаний не зараз, а кілька років тому. І один колишній урядовець розповідав, що свого часу, коли запропонували цей кодекс за Президента Ющенка, то, серед іншого, проти був і Юрій Луценко. На той час він був міністром внутрішніх справ, а ви були його радником. Це Ви йому нарадили тоді бути проти Кримінально-процесуального кодексу? Бо зараз йому було б значно легше, якби цей кодекс діяв.

– Йому було б легше? Та нікому не вірте! Рішення приймаються не за Кримінально-процесуальним кодексом, новим чи старим.

– Принаймні, він би не сидів до вироку суду.

– Хто вам це сказав? Ніхто ні за новим, ні за старим кодексом не скасовував судам взяття під варту людини.

– Але під заставу можна було б вийти!

По таких фігурантах, як Філіпчук, як Іващенко, як Луценко, як Тимошенко рішення приймалося в Адміністрації Президента. Вирок там писався

– А зараз що, не можна випустити? Подивіться, Яценюк давав мільйон, партія зібрала мільйон, більше ста депутатів – здається, 120 – звернулися в суд, що беруть його на поруки. Суд це врахував?.. Новий Кримінально-процесуальний кодекс ніяк не може вплинути на прийняття політичного рішення. По таких фігурантах, як Філіпчук, як Іващенко, як Луценко, як Тимошенко не приймалося рішення у відповідності до Кримінально-процесуального кодексу. Рішення приймалося в Адміністрації Президента. Вирок там писався. Тому суддя тільки виконував технічні функції.

– Але ж новий Кримінально-процесуальний кодекс передбачає зростання ролі судді. Тобто, суддя більше вирішує, ніж зараз.

– Суддя вирішує стільки, скільки йому дозволяє Адміністрація Президента. Ні менше й ні більше. Якщо він буде вирішувати більше, то він завтра стане перед Вищою радою юстиції або перед Вищою кваліфікаційною комісією суддів і знайдуть причини: чи за порушення присяги, чи за порушення норм матеріального, процесуального права просто його звільнити з роботи. І на тому буде все. Не вірте в доброго царя.

– І в конструктивний Кримінально-процесуальний кодекс теж не вірити?

– Не вірте.

– А що тоді для пересічного громадянина зміниться зі зміною кодексу?

– Я думаю кожен сидить вдома і дивиться, з чого було б варто починати реформи. Мабуть, реформи варто було б почати з житлово-комунального господарства. Але за ті реформи ніхто не береться, тому що тут потрібні великі кошти.

– Невже кримінально-процесуальне законодавство не треба змінювати?

– Потрібно змінювати. Але перед тим, як його змінювати, спочатку треба було написати новий Закон «Про адвокатуру», новий Закон «Про прокуратуру». Тому що в такому вигляді, в якому сьогодні існує прокуратура, її немає в жодній країні світу. Треба реформувати Службу безпеки – забрати від неї слідство, всяку організовану злочинність, боротьбу з економічною злочинністю і зробити класичну контррозвідку, яка є у всіх країнах світу. Далі реформувати всі правоохоронні органи. А потім уже ухвалювати Кримінально-процесуальний кодекс.

– У нас корумпована вся ця система: і правоохоронна, і судова. Тому деякі адвокати висловлюють таку думку: хабарі тепер треба буде носити не прокурорам, а суддям. В цьому плані щось зміниться?

– Зміниться, якщо буде змагальність. Хто сьогодні такий адвокат? Нехай на мене не ображаються, бо я теж маю свідоцтва про заняття адвокатською діяльністю. І добре знаю: сьогодні адвокат – це той, що бере гроші у свого підзахисного і несе їх судді. Це є посередник.

– Фінансовий посередник?

– Так. Йому не треба знати: чи він буде виступати в суді за новим Кримінально-процесуальним кодексом чи за старим. Все одно на сьогодні адвоката в суді ніхто не слухає.

– Новий Кримінально-процесуальний кодекс це вирішує?

– Не вирішує.

Радіо Свобода    Дмитро Шурхало              16 квітня 2012, Київ 15:59

http://www.radiosvoboda.org/content/article/24547796.html

Міністру Віталію Захарченку: чому проти людей виводять бидло?

Шановний Віталій Юрійович!

Вчора я був на Михайлівській площі на акції протесту проти забудови Андріївського спуску. Як журналіст і як киянин. Як не дивно, до акції “ненав'язливо” приєдналося декілька десятків співробітників Беркута. В цілому у мене немає питань, навіщо вони там з'явилися. Очевидно, часи такі і таке ось дивне в правоохоронних органів розуміння мирної акції протесту.

Скажу чесно, я прагну шанобливо відноситися до роботи міліції та Беркута на масових акціях. Але вчора в оточенні бійців Беркута були люди, в яких мені було складно пізнати співробітників правоохоронних органів.

Вони були без форми, не представлялися і поводилися, м'яко кажучи, зухвало. Саме ці хлопці декількома хвилинами раніше намагалися розтаскати натовп протестуючих на підходах до площі. І саме один з них штовхнув об стінку учасницю мітингу.

Мені так і не удалося довідатися, хто вони, ці хлопці в цивільному. Офіцери вдавали, що їх не знають, а самі парубки з оточення прагнули не виходити. 

У зв'язку з цим, Віталій Юрійович, у мене до Вас декілька питань.

1. Наскільки я розумію, ці хлопці все ж Ваші співробітники. Поясніть, чому вони не у формі? Чому без пізнавальних знаків?

2. Чи правильно я розумію, що це Ви або Ваші підлеглі дають їм право поводитися як гопота з далеких 90-х? Якщо вже вони працюють під прикриттям, чому поводяться як бидло?! У них є для цього відповідна інструкція?

3. Якщо вони Ваші співробітники, чому плутаються в свідченнях і представляються то працівниками зеленбуду, то співробітниками міськбуду?!))

І останнє.

Відверто кажучи, якби такий парубок підійшов до мене з не дуже ввічливим питанням “Якого х… ти несеш це в руках?”, я б не став запитувати у нього документи. А якби мені повезло виявитися поряд з дівчиною, яку штовхнув один з ваших молодців, я б вирішив, що маю право за неї заступитися. Можливо, одному мені це б не вдалося. Але якби нас було п'ять-сім людей, думаю, в швидку допомогу звернулася б не дівчина, а один з цих “співробітників”.

Я здогадуюся, хто зрештою виявився б винним, і які відписки ми б отримали з Вашого відомства.

Але, пан міністр, я хочу щоб Ви зрозуміли і усвідомили: у такій ситуації провокатор не дівчина, не цей “співробітник” і не ті, хто може його побити. А особисто Ви, з чийого відома вони "працюють". І я сподіваюся, Ви готові нести відповідальність за хамство цих парубків. Як міністр і як чоловік.

Мустафа Найем                13.04.2012 8:58

http://www.ord-ua.com/2012/04/13/ministru-vitaliyu-zaharchenko-pochemu-protiv-lyudej-vyivodyat-byidlo/?lpage=1

Міністр оборони незаконно потрапив до Верховної ради?

Міністр оборони України Дмитро Саламатін незаконно отримав депутатський мандат в 2007-му році, про це заявив депутат від НУНС Володимир Стретович в ефірі 5 каналу. За його словами, регіонал Саламатін отримав громадянство у 2005-му році, а згідно з національним законодавством, депутатом може стати людина, яка є громадянином не менше 5-ти років.

Поки юристи ВР аналізують цю ситуацію, представники як опозиції, так і влади говорять про суто політичний підтекст справи. Спікер ВР Володимир Литвин сказав, що проблема у різночитанні положень закону про вибори народних депутатів стосовно вимоги жити п’ять років на території України до обрання в депутати.

"В цьому плані потрібно однозначне юридичне тлумачення. Я доручив юристам ВР проаналізувати ситуацію, тому що одні кажуть про 5 років громадянства, а інші про 5 років проживання в Україні", – сказав Литвин.

Опозиційні політики вважають, що ПР сьогодні продовжує вести політику призначення своїх людей на керівні посади, як і раніше, при цьому закриваючи очі на багато що. Колишній міністр оборони Анатолій Гриценко в коментарі Голосу Америки сказав, що до владних посад не допускаються інакомислячі люди, тому подібні спірні призначення – це суто політичне питання.  

«Про це заговорили, бо знайшлася людина, яка вирішила цю справу підняти, інакше в країні не розуміють. Це добре, бо у нас зараз багато говорити не можна, ти щось не те сказав – ти вже винен, але от є вільнодумці, які не бояться говорити правду», – сказав Гриценко.

Розмови про незаконність депутатства Саламатіна розпочалися раніше, проте загострення набули тільки після його призначення на посаду міністра оборони. Саме його кандидатура викликає більше неприязні серед опозиції ніж інші призначення Януковича, тому що він замішаний у багатьох бійках у парламенті.

Зокрема, під час ратифікації Харківських угод та 16 грудня під час сутички у парламенті. Президент аналітичного центру « Відкрита політика» Ігор Жданов сказав Голосу Америки, що саме через участь Саламатіна у бійках у ВР, багато опозиційних політиків мають особисті мотиви у цій справі.

Співробітники деяких державних аналітичних центрів відмовляються коментувати цю справу посилаючись на неетичність у зв’язку з власними посадами, проте говорять про безкінечність політичної боротьби в Україні.

В той же час, представники опозиційних партій говорять про присутність кримінального злочину у діях тих людей, які сприяли тому, щоб Саламатін став депутатом у 2007-му році.

«Це жодним чином не політична, а кримінальна історія», – сказав Голосу Америки народний депутат від НУНС Володимир Арьєв. «Тут наочне порушення закону, зокрема балотування за підробними документами. Потрібно, щоб Генеральна прокуратура порушила справу, інакше виходить, що будь-яка особа подавши будь-який документ може балотуватися до ВР».

Експерти також схиляються до думки, що було порушення, адже навіть різночитання закону до якого апелює спікер стосується громадян України, яким для того, щоб мати право балотуватися в парламент до всього ж потрібно безперервно протягом п’яти років проживати на території країни.

Чи знімуть міністра з посади, експерти не беруться прогнозувати, але говорять про велику вірогідність того, що провладна партія буде застосовувати політичні важелі, щоб вирішити ситуацію.

 «Якщо б ми жили в нормальній цивілізованій демократичній державі, то, звичайно, було б службове розслідування, відсторонення від посади, зараз же будуть намагатися вирішити всі ці питання політичними важелями і не діяти в правовому руслі», – сказав Жданов.

Анна Полуденко,  Київ      четвер, 12 квітня 2012

http://www.voanews.com/ukrainian/news/ap-salamatin-2012-04-12-147186115.html

Справа Щербаня: «чорний» PR від ПР

На тлі уповільненої передвиборної гонки Генеральна прокуратура України минулого тижня знов перетворилася на основного ньюсмейкера країни. Заяви одіозного заступника Генпрокурора Рената Кузьміна і раніше маловідомого Україні депутата-регіонала з Донецької облради Руслана Щербаня, які назвали Юлію Тимошенко одним із замовників гучних вбивств українських бізнесменів і політичних діячів у «лихі 90-ті», дали старт масштабній анти-PR-акції, спрямованій на подальшу дискредитацію другого за популярністю, згідно даних останніх соціологічних опитувань, політика в Україні.

Головне – посіяти зерно сумніву в розумах і душах українців, а там – хоч траві не рости. Пластинка Кузьміна і Ко навряд чи буде довгограючою, швидше за все голослівні звинувачення на адресу Тимошенко розтануть ще до виборів.

Нескінченні мантри донецьких прокурорів про те, що гроші за вбивство Щербаня поступили на рахунки убивць від фірм, що належали Лазаренку і Тимошенко, звучали і до засідання Луганського апеляційного суду 2003 року, що ухвалив вирок по справі Євгена Щербаня, і навіть пізніше – в 2006 році. При цьому в Генпрокуратури так і не знайшлося жодних доказів.

У справі Щербаня питань більше, ніж відповідей

Заступник генпрокурора Ренат Кузьмін заявив, що практично за всіма замовленими вбивствами в Україні стоїть Юлія Тимошенко. У журналістів виникли сумніви:

– Ренат Равелієвич, а чому тоді майно і гроші убитих бізнесменів перейшли у власність до Ріната Ахметова?!

– В цьому і криється підступність Юлії Тимошенко — вона хотіла зганьбити кришталево чисте ім’я чесного бізнесмена Ріната Леонідовича!

 (Політичний анекдот)

Що ж до мотивів для знищення відомого донецького авторитету у вірогідних замовників, то тут справи ще складніші. Прокуратура поширила думку, що вбивство Євгена Щербаня було вигідне Лазаренку і Тимошенко тому, що корпорації «Індустріальний союз Донбасу» (ІСД), що був заснований і розвивався першим, складали конкуренцію «Єдині енергетичні систему України» (ЄЕСУ), контрольовані відомим тандемом із Дніпропетровська. Бізнесмен із Донбаса нібито заважав їхньому підприємству монополізувати місцевий газовий ринок.

Проте, тут теж є пара цікавих моментів. Відомо, що корпорації ІСД спочатку було складно змагатися з ЄЕСУ, зважаючи лише на те, що «дніпропетровський» газ обходився донецьким споживачам дешевше. У результаті господарі Донбасу руками тодішнього голови облдержадміністрації регіону, однофамільця убитого бізнесмена, Володимира Щербаня вирішили цю проблему у властивому для себе дусі. Незговірливі підприємці отримали пропозиції, від яких, як то кажуть, не можна відмовитися. Це виразилося в адміністративному тиску, що здійснювався з боку Донецької облдержадміністрації в особі вищезазначеного голови і його тодішнього першого зама – Віталія Гайдука.

Тим часом, усередині самого ІСД також виник певний конфлікт інтересів, про масштаби якого сьогодні можна лише здогадуватися. Або ж розслідувати працівникам правоохоронних органів… Євген Щербань ніколи не був одноосібним і повновладним господарем корпорації. До «Союзу» вже на зорі його існування мали безпосереднє відношення такі видатні вихідці з Донбасу, як його нинішні співвласники Сергій Тарута і Олег Мкртчан та вже згадуваний Віталій Гайдук. Свої інтереси в ІСД (зокрема через компанію «АРС») були також в Ахатя Брагина, відомого як Алік Грек, і Ріната Ахметова, а також нібито у Володимира Щербаня.

Виникає цілком логічне питання, чому ж тоді Лазаренко з Тимошенко не задалися метою ліквідувати решту партнерів Євгена Щербаня по бізнесу, що дуже заважав їм обом? Тим більше, що в ті смутні часи у Донецьку (на відміну від того ж Дніпропетровська і решти України) бізнесменів відстрілювали пачками, а практично весь їх бізнес незабаром найдивнішим чином опинявся у власності їхніх колег, але про ітиметься далі.

Шукай, кому вигідно!

До речі, ще в 2001 році тодішній адвокат кілера Болотських Дмитро Поїзд в інтерв’ю журналістові Сергію Кузіну згадував про те, що в Генпрокуратурі підозрюваних у вбивстві Євгена Щербаня «орієнтували не лише на Лазаренко, в списку виконавців ролі замовника були присутні і деякі особи, що проживають в Донецьку». Тоді ж Поїзд назвав справу Щербаня «політикою», прозоро натякаючи на те, що нею ще не раз скористаються у вирішенні політичних питань як засобом тиску на можливих опонентів.

Взагалі сьогодні рідко згадують про те, що Євген Щербань в ті часи був чи не найвпливовішим політиком Донбасу, як серйозно захопився ідеєю створення єдиної політичної бази Донбасу. Це могло бути не до вподоби іншим впливовим «донецьким». Наприклад, за версією авторів вельми популярного в інтернеті документального фільму про кримінальну окупацію України донецьким кланом, найближчому соратникові і компаньйонові Євгена Щербаня по Ліберальній партії України (ЛПУ) і посередницькій фірмі «Атон» – дагестанцеві Ігорю (Ібрагиму) Меркулову довелося бігти з країни після того, як останній потрапив у немилість до свого колишнього заступника Аліка Грека. В усякому разі, за даними автора цієї статті, після втечі засновника ЛПУ за кордон у розкішні апартаменти Меркулова (Кіровський район Донецька, поряд із площею «Свободи» і радгоспом «Троянда») в’їхав нинішній народний депутат від Партії регіонів, якого зараз вважають близьким до групи Ахметова-Колесникова, – Нуруліслам Аркаллаєв, в 90-ті відомий правоохоронцям під прізвиськом «Нурік». При цьому вважається, що справи Аркаллаєва різко пішли вгору після того, як він здав озброєному злочинному угрупованню Брагина, своїх «авторитетних» земляків – дагестанських представників донецької злочинності, які були пізніше ліквідовані.

У зв’язку з цією обставиною авторові цієї статті пригадуються його спілкування зі старшим сином загиблого Євгена Кушніра, який, за версією слідства, очолював банду кілерів, що вбили Щербаня, Момота, Брагина, Гетьмана та інших. Так от, Олександр Кушнір був просто шокований телекартинкою однієї з бійок у Верховній Раді України. Адже ці кадри облетіли тоді весь світ. Цікаво, що Олександр був здивований не тим, що відбувалося в парламенті, а наявністю в залі особи, яка жорстоко била нунсівця Олеся Донія. Він впізнав у ньому того самого Василя Петровича, який 15-20 років тому був частим гостем в їхньому колишньому будинку в Донецьку. За словами Кушніра-молодшого, ця людина незадовго до еміграції їхньої сім’ї за кордон, раптом зникла із виду. Але більш за все мого співбесідника здивувало те, що «дядько Вася» знаходиться в партії наступників Аліка Грека, з яким у його загиблого батька були «натягнуті стосунки».

Свого часу інтернет-видання «Острів» із посиланням на власні джерела писало, що Стельмашенко входив у бригаду Кушніра, яка з 1992 року посварилася з угрупуванням Аліка Грека. Після того, як Рінат Ахметов очолив імперію підірваного Брагина і почалося знищення членів угрупування Кушніра, який нібито організував той трагічний вибух. Стельмашенко залишає Донецьк і переїжджає в оточений лісами Святогорськ. Він купує будинок на живописному березі Сіверського Дінця, але не ховається, а займається бізнесом. У той же період часу, навесні 1998 року, неподалік від села Піски під Донецьком був важко поранений «головний ворог» брагинського угрупування – Євген Кушнір. Він всього на декілька днів приїхав до Донецька з Ізраїлю, де ховався від куль конкурентів, але якимось чином вороги встигли дізнатися не лише про його приїзд, але і про маршрути пересування. Другого травня того ж року, вже майже оправившись від ран, Кушнір загадково помер у санчастині слідчого ізолятора начебто від серцевого нападу.

Майже всі з тих, хто проходили підозрюваними у справах так званої банди Кушніра, не дожили до суду: більшість із них були ліквідовані або пропали безвісті в Донбасі. На ці обставини звернув увагу громадськості і колишній глава СБУ, нинішній перший заступник лідера партії «Батьківщина» Олександр Турчинов, який, коментуючи днями останні заяви Руслана Щербаня на 5 каналі, акцентував увагу глядачів на тому, що головного свідка Кушніра вбили саме в Донецькому СІЗО.

 «А замовників можна легко порахувати – поглянути, хто привласнив майно Щербаня, хто узяв під контроль його бізнес, його підприємства. І тоді буде зрозуміло, що і зараз ці люди сидять або в парламенті, або знаходяться на дуже серйозних і відповідальних посадах. І всі сліди приведуть, безумовно, до Партії регіонів», – додав Турчинов.

Ще раніше подібними питаннями публічно задавався на всіляких брифінгах і в своїх запитах-зверненнях до правоохоронців кривдник регіонала Бориса Колесникова і видавець скандально відомої книги «Донецька мафія» – Борис Пенчук. За що, в принципі, не може розплатитися до цього дня.

 «Страна рабов, страна господ»

Гасло «донецьких»: Нам чужого не треба, але своє ми візьмемо, чиїм би воно не було!..

 (Із народної творчості в Уанеті)

Ясна річ, що відповідей від Генпрокуратури, МВС і СБУ, цілком набитих перевіреними на батьківщині Донецької мафії кадрами, чекати безглуздо, а ставити питання – навіть небезпечно. Хоча сьогодні практично неможливо назвати бізнес-структури, котрі в 90-ті належали загиблим від бандитських куль комерсантам і які б згодом не перебували під тотальним контролем могутньої фінансової імперії СКМ Ахметова або його правої руки Колесникова.

До освоєних сьогоднішніми господарями Донбасу фінансових активів відносяться і підприємства, що раніше належали вбитим Євгену Щербаню і Олександру Момоту. Перевірку причетності Тимошенко і до вбивства останнього заступник Генпрокурора Кузьмін також пафосно анонсував днями. Компанія «Данко», керована сьогодні молодшим братом убитого – Сергієм Момотом, після загибелі колишнього власника стала активно реалізовувати спільні проекти з СКМ і під її керівництвом. У березні 2006 року Сергій Момот пройшов у Верховну Раду під прапорами Партії регіонів…

Чи вигідні були смерті Щербаня, Момота та інших донецьких бізнесменів деяким із нинішніх керівників України? Авжеж, куди корисніші, ніж для Тимошенко! Чи причетні до десятків вбивств одвічні боси Донбасу і нові володарі України? Цілком ймовірно, що до більшості. Чи можливо повірити в те, що в Україні 21-го століття син, який на свої власні очі бачив жахливу загибель батька та його близьких і здогадується про тих, хто винен у ній, міг звинуватити невинних людей на догоду самим же катам? Судячи із гнівних постів на безлічі форумів в Уанеті, так! До того ж в Донбасі бувало навіть таке, що молодший брат обумовлював вже покійного старшого, звалюючи на того свою вину в здійсненні безлічі вбивств! І найгірше те, що в сучасній Україні сорому не мають не лише мертві!..

За більш ніж півтора роки перебування «донецьких» у владі, до багатьох українців стало доходити, що вдає із себе світогляд нових державних управлінців, який навіть віддалено не відповідає загальнолюдським цінностям і християнським заповідям. Про які моральні принципи і дотримання законів може йти мова, коли на чільне місце ставиться нажива, а людське життя не коштує і гроша. Нинішні господарі життя – раби потворної системи, що виросла на руїнах 1990-х років. Вони існують і займаються справами за принципом, озвученим героями відомої гангстерської саги Маріо Пьюзо «Хрещений батько» – «Це бізнес, нічого особистого!»

Ще вчора єдиний власник металургійного гіганта ММК імені Ілліча Володимир Бойко на всю країну кричав про того, хто хоче прибрати завод до рук і про те, що з Ахметовим неможливо домовитися. Сьогодні він, як і син загиблого Щербаня – депутат облради від партії влади, який задовольняється місцем топ-менеджера і 5% акцій підприємства, ще й співає дифірамби своєму новому «добродійникові» на кожному офіційному заході. Власник ринку «Барабашово» і екс-спонсор БЮТу Олександр Фельдман, втомлений від постійних підпалів і нальотів спецназу на підприємство, за рік пройшов шлях із фракції Тимошенко у фракцію регіоналів через «тушки». Можна було б ще згадати про замовлені вбивства в Запоріжжі або нескінченні підпали ресторанів в Одесі. Та чи варто, якщо враховувати те, що рекет в Україні вже давно переродився в державну політику.

Масштаби переділу власності в нашій країні вже не піддаються опису. Куди там Юлі з її «жахливою реприватизацією», в результаті якої (о, жах!) «стратегічна» «Криворіжсталь» була відібрана у «міцного донецького господарника» і продана «жадібному індусові» на відкритому аукціоні! Але нічого, «донецькі» ще поклопочуться про те, щоб страшні сни більше не повторювалися. Нарешті секретар РНБО Андрій Клюєв вже пропонує вивести українські капітали з тіні шляхом проведення «амністії для бізнесменів»…

Артем Фурманюк – журналіст                     11.04.2012 17:51

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

http://www.ord-ua.com/2012/04/11/sprava-scherbanya-chornij-pr-vid-pr/?lpage=1

Хорошковский – глава банды «оборотней». Во главе с Кмитой и Деревянко

То, о чем мы неоднократно писали, а именно – что «птенцы Хорошковского» начальник Департамента контрразведывательной защиты экономической безопасности СБУ Андрей Кмита и начальник Главного следственного управления СБУ Иван Деревянко – махровые взяточники, наконец, подтверждается. Причем, свидетельствами их же «голубого» товарища – мужа племянницы экс-генпрокурора Медведько – Павла Борулько. Особую прелесть начинающемуся скандалу придает то, что именно Кмита и Деревянко были главными фальсификаторами уголовных дел против Юлии Тимошенко. Не стоит также забывать, что вымогательство и взяточничество, в которых Борулько обвиняет Кмиту и Деревянко осуществлялись им под чутким руководством тогдашнего главы СБУ Валерия Хорошковского. Который сейчас всячески старается стереть всякую память о своей грязной роли в фабрикации уголовных дел против лидера оппозиции. И вот выясняется, что Валерий Иванович не только причастен к полит-репрессиям, но еще и является главной банды банальных вымогателей, «оборотней» в погонах.

Цитируем сегодняшнюю статью в «Коммерсанте».

“Version:1.0 StartHTML:0000000167 EndHTML:0000020758 StartFragment:0000000578 EndFragment:0000020742

Вчера в Службе безопасности Украины сообщили о завершении расследования дела о разворовывании средств Фонда гарантирования вкладов физических лиц (ФГВФЛ) в сумме 620 млн. гр. Организатором преступления в СБУ называют бизнесмена Павла Борулько, который, в свою очередь, считает данное дело заказным и обвиняет высокопоставленных сотрудников Службы безопасности в вымогательстве у него $10 млн. Об этом Павел Борулько сообщил в заявлении, адресованном первому заместителю генерального прокурора Ренату Кузьмину. В СБУ появление этого документа называют спланированной акцией по дискредитации руководства спецслужбы.

Бизнесмена сгруппировали

В СБУ завершили досудебное следствие по факту разворовывания средств ФГВФЛ, сообщили вчера в спецслужбе. Следствием установлена причастность владельца банков “Европейский”, “Национальный стандарт” и “Владимирский” Павла Борулько к разворовыванию 620 млн. гр. из фонда.

Как ранее сообщал “Ъ” (см. номер от 17 ноября 2011 года), в СБУ возбудили уголовное дело по ч. 5 ст. 191 Уголовного кодекса (предусматривает наказание в виде лишения свободы на срок от 7 до 12 лет с конфискацией имущества) по факту присвоения сотрудниками банков “Национальный стандарт” и “Европейский” более 444 млн. гр. средств ФГВФЛ. В ходе расследования фактового дела в отдельное производство было выделено дело в отношении основного акционера этих банков Павла Борулько, который, помимо обвинения в присвоении средств, подозревается также в совершении преступления по ч. 3 ст. 27 УК – по версии следствия, именно он выступал организатором преступной группировки.

Согласно информации СБУ, в 2009 году, за день до отзыва банковских лицензий “Национального стандарта” и “Европейского”, сотрудники учреждений открыли 1339 текущих счетов, на которые были перечислены виртуальные деньги. “В дальнейшем это дало основания для получения реальных средств из ФГВФЛ. Сами деньги были получены наличными тремя лицами, двое из которых одновременно работали как в “Национальном стандарте”, так и в банке “Европейский”“, – отмечают в СБУ. За время расследования установленная сумма разворованных средств выросла до 620 млн. гр., следователями проведено 1500 следственных действий. Обвинение по ч. 5 ст. 191 УК было предъявлено семерым членам группировки, трое из которых содержатся под стражей.

В СБУ утверждают: за время расследования работники спецслужбы сталкивались с прямым давлением, им угрожали, но “сотрудниками СБУ была проявлена принципиальность и личное мужество, в результате чего расследование завершено”.

Давление оказывалось и на тех, кто давал показания против Павла Борулько. “В феврале этого года свидетель из близкого окружения Борулько дал следствию обличительные показания относительно преступной деятельности Павла Борулько. Вечером после допроса свидетеля нашли мертвым в его собственном офисе. Следствие проверяет версию о совершении умышленного убийства”,– говорится во вчерашнем заявлении СБУ, где также указывается, что еще на одного свидетеля было совершено покушение с использованием огнестрельного оружия.

Кроме того, в ходе расследования был задержан один из соучастников преступления – гражданин Т., у которого был изъят план противодействия следствию, запугивания и подкупа свидетелей и “компрометации следователей и руководства СБУ любой ценой”. “В соответствии с этим планом обвиняемый Борулько должен был послать в Генпрокуратуру заявление о якобы вымогательстве у него денег сотрудниками СБУ”. В распоряжении “Ъ” оказалось это заявление, датированное 13 марта этого года, подписанное Павлом Борулько и адресованное первому заместителю генерального прокурора Ренату Кузьмину.

Начиная с малого

Документ озаглавлен “Заявление о совершении преступлений должностными лицами Службы безопасности Украины”. В нем бизнесмен утверждает, что возбужденное СБУ в отношении него и его подчиненных уголовное дело является “элементом вымогательства взятки в особо крупном размере”.

Как сообщает господин Борулько, события, повлекшие возбуждение уголовного дела в отношении него, произошли два года назад, когда он дал взаймы $150 тыс. начальнику департамента контрразведывательной защиты экономики государства Андрею Кмите, с которым бизнесмен находился в “дружеских отношениях”, и они “неоднократно встречались семьями, вместе проводили свободное время”. “Уверен, что личные неприязненные отношения Кмиты А. Ф. ко мне возникли в период, когда я предложил ему вернуть $150 тыс., которые он занял у меня для покупки дома в селе Козин (Киевская область), поскольку Кмита, наверное, считал указанную сумму подарком, который возврату не подлежит. Указанные денежные средства Кмита мне вернул, отметив в мае 2010 года, что я якобы “украл” деньги и буду сидеть”, – говорится в заявлении.

После этого инцидента в мае 2010 года, как утверждает господин Борулько, в СБУ были заведены оперативно-розыскные дела, и в период с мая по ноябрь ему “через общих знакомых неоднократно поступала информация, что я (Павел Борулько. – ”Ъ”) лично обидел Кмиту, что должен заплатить ему в разные периоды от $1 млн. до $5 млн. за нанесенную обиду, чтобы проверки прекратились”.

С конца 2010 года, утверждает бизнесмен, начальник следственного управления СБУ Иван Деревянко начал через посредника требовать у него взятку за закрытие фактового дела № 600, возбужденного по итогам проверок коммерческих структур, где работал Павел Борулько. “У меня состоялось несколько встреч с адвокатом Юрием Александровичем Гайсинским, ранее работавшим в прокуратуре (занимал пост заместителя генпрокурора. – ”Ъ”) и позиционировавшим себя как близкий товарищ и бывший сослуживец Деревянко. По предложению Гайсинского, я должен был передать ему $2 млн. для его знакомого – начальника следственного управления СБУ Деревянко за решение вопроса по мне и моей семье”, – утверждает бизнесмен, отмечая, что у него имеется аудиозапись одной такой беседы, которую он готов предоставить в Генпрокуратуру. Связаться с господином Гайсинским вчера не удалось – на телефонные звонки он не отвечал. Указанную сумму банкир платить отказался и в августе 2011 года покинул Украину.

Уже в сентябре к Павлу Борулько обратился его знакомый Кирилл, у которого был еще один знакомый, Алексей, якобы родственник Ивана Деревянко. Кирилл пообещал урегулировать ситуацию с уголовным делом и сообщил о том, что возбуждено уголовное дело в отношении супруги банкира Аллы Борулько… “Я вынужден был передать им (Кириллу и Алексею. – ”Ъ”) денежные средства в сумме $1,3 млн. за то, чтобы не была арестована мать моих детей Борулько Алла Николаевна, – говорится в заявлении. – После этого на связь со мной снова вышел Гайсинский, сказавший, что ситуация осложнилась, и теперь решение ситуации с уголовным делом будет стоить мне $5 млн. Беседа велась по телефону, я слышал также голос Деревянко”.

После этого разговора, как следует из заявления, Павел Борулько решил все же заплатить за закрытие уголовного дела и в качестве задатка передал 5 млн. гр. По его словам, передача суммы произошла 21 ноября 2011 года. Однако эффект оказался обратным – на банкира снова вышли переговорщики, которые, по его словам, действовали двумя группами – и одновременно заявили ему, что теперь “урегулирование ситуации будет стоить $10 млн.”.

7 декабря 2011 года Павел Борулько, по его словам, встретился в Мюнхене с Иваном Деревянко. Бизнесмен утверждает, что начальник следственного управления СБУ прилетел туда на лечение, о чем ему сообщили Кирилл и Алексей, назвав номер рейса. Их разговор состоялся в аэропорту и, видимо, был зафиксирован камерами видеонаблюдения. Из беседы, сообщает Павел Борулько, он сделал несколько выводов. В частности, он понял, что сумма выкупа в размере $10 млн. сформировалась из-за того, что дело о разворовывании средств получило большой резонанс. “В частности, Деревянко сказал мне, что часть денег должна быть передана Кмите, чтобы он в будущем не создавал проблем. Кроме того надо было отдать часть денежных средств Хорошковскому (Валерий Хорошковский, на тот момент председатель СБУ. – ”Ъ”) и в Генеральную прокуратуру. Решение этих вопросов Деревянко брал на себя”, – утверждает бизнесмен.

Из заявления следует, что в итоге Борулько согласился заплатить $10 млн., перечислив их на банковский счет. Однако сделать этого не успел, поскольку спустя неделю, прибыв на встречу в Белоруссию, был задержан сотрудниками комитета госбезопасности, действовавшими на основе постановления об объявлении банкира в международный розыск. Сейчас Борулько содержится в одном из следственных изоляторов КГБ Белоруссии.

Делу – время

В СБУ уверены, что в приведенном заявлении изложены неправдивые факты, а само оно направлено в Генпрокуратуру с целью “содействовать передаче уголовного дела от СБУ в другой орган досудебного следствия, где для Борулько и других участников организованной преступной группы будет больше возможностей избежать уголовной ответственности”. Банкир действительно просит Рената Кузьмина изменить подследственность и передать дело на расследование в Генпрокуратуру, а также возбудить уголовное дело в отношении Ивана Деревянко и других “указанных лиц” по ч. 3 ст. 368 УК (“получение взятки в крупном размере”; карается лишением свободы на срок от 5 до 10 лет).

По информации “Ъ”, генпрокурор Виктор Пшонка поручил проверку изложенных фактов заместителям генпрокурора Евгению Блаживскому (курирует вопросы соблюдения законодательства, в частности, сотрудниками СБУ) и Анатолию Прышко (курирует вопросы военных прокуратур, где, в частности, рассматриваются дела, возбужденные в отношении сотрудников СБУ). В Генпрокуратуре была создана специальная следственная группа, которую возглавил начальник Главного управления военных прокуратур Юрий Вийтев. По имеющейся информации, следователи побывали в Белоруссии в конце марта и встретились там с Павлом Борулько. Он подтвердил, что заявление, направленное им на имя первого заместителя генпрокурора, писал действительно он, и изъявил желание сотрудничать со следствием. “Проводится проверка. Решение о возбуждении дела в отношении сотрудников СБУ пока не принято, но думаю, оно появится на этой неделе”, – заявил “Ъ” господин Вийтев”

Валерий Калныш              11.04.2012 11:47

http://www.ord-ua.com/2012/04/11/horoshkovskij---glava-bandyi-oborotnej-vo-glave-s-kmitoj-i-derevyanko/