Юрій Афанасьєв: Рівень масової свідомості в Росії й досі міфологічний

Ідеолог антикомуністичного руху в СРСР Юрій Афанасьєв про драматичну міфологізацію російської імперії та її володарів

На запрошення Тижня та книгарні «Є» в Києві відбулася зустріч із Юрієм Афанасьєвим, російським істориком, ідеологом антикомуністичного руху в СРСР, одним із засновників та співголовою руху «Демократическая Россия». У минулих числах нашого видання він аналізував процеси, що відбуваються в нинішній Росії, зокрема розкриваючи природу й суть тамтешнього неототалітаризму. Публікуємо нові думки російського інтелектуала на цю тему, які прозвучали під час останньої зустрічі.

Росії як неімперії ніколи не існувало, не було в неї такого історичного досвіду. Вона формувалась як держава – і це моя думка – в часи орди, на основі орди й утворювалася саме як імперія, що протистояла орді. Орда теж була імперією, але вже занепадала, конала. Саме на засадах напрацьованої ордою державності, досвіду взаємозв’язку влади та населення й формувалася Росія. Наголошую ще раз: саме як імперія. Та почалося це значно раніше. У ХІІ столітті. Підвалини її заклав Андрій Боголюбський.

Імперська Росія завжди мала панівний ідеал: Москва – Третій Рим. На цьому вона вибудувала цілу християнську віру. Прийшли більшовики – ідеал ніби змінився: ми за пролетарську революцію, за інтернаціоналізм, ми атеїсти. Здавалося б, що там може бути спільного? Та погляньте, щó сталось у 1920-х і пізніше. Частина білої еміграції раптом заявила: росіян слід підтримати, бо вони відновили імперію, а що вони червоні – ба́йдуже. Тобто емігранти відчули: імперію відновлено. За часів Лєніна це ще не було так помітно, а за Сталіна аж надто яскраво виражено. Лєнін – усе-таки інтернаціоналізм, Сталін – соціалізм в одній країні, але сутність, основа держави виявилася незмінною. Імперська суть.

Росія мала «червоний проект» – глобальний світовий – як альтернативу капіталізму. Про це думали дуже багато людей в СРСР. Звичайні громадяни приховано були занурені в імперський ідеал, хоч і співали пісень, що «нам бы очень хотелось в эту телегу посадить всех людей». Зі Сталіним на вустах вони йшли на смерть, і «проект» втілювався трупами та кров’ю. Звідси й голодомор 1920-х і 1930-х. До речі, ще один голодомор, жахливий і лютий, який здебільшого замовчують, – це 1947–1948 роки.

Головний підсумок ідеалу «червоного проекту» – перемелювання людського тіста, буквально всього живого за більшовиків. Усі мали перестати бути ремісниками, купцями, доморобами-одинаками, навіть сільськогосподарськими робітниками, інтелігенцією. Мусили зробитися лише службовцями держави. Причому на короткому повідку такої зарплати, на яку й прожити годі.

Підсумок утілення «червоного проекту» на імперській основі – цілковите позбавлення соціуму всього людського, викорінення людяності, розкультурення культури. Діялося це на рівні не лише соціальному, а й моральному. Суспільство було понівечено й фізично, а рештки спільноти, що витримали, жили зі скаліченими душами. Ось у чому трагедія цього ідеалу.

У 1990-х, коли розпався радянський лад, знову-таки здавалося, що імперська суть зникла назавжди й зосталася тільки Росія. Звучали гасла: «ринкова економіка», «відкрите суспільство» тощо, а замість імперії національна держава. Та якщо ретельніше придивитися, все збереглося так само, як і було. Тобто чергове перемішування людського тіста під час ваучерної приватизації, заставних аукціонів, дефолту, тощо. Про яку Росію мова? Імперський синдром залишається: він не раз проявився щодо України, Прибалтики, Казахстану, Азербайджану. Був утілений навіть у вигляді воєнних злочинів. Згадаймо Грузію. Що ж до громадян РФ, то над ними розцвіли кримінальні за своєю сутністю діяння влади й злочинність.

Вихід росіян у грудні 2011-го на площу в Москві – ознака того, що синдром імперії зазнає краху. Зрештою, російське суспільство переживає на очах лишень кількох поколінь крах спочатку імперського ідеалу, відтак радянського, нині чергового (обидва на імперській сутності). Куди ж рухатися? Бо саме в цей час громадяни Росії масово усвідомлюють, що й Захід аж ніяк не ідеал. У капіталізму – пікова ситуація: чи то у глухому куті він опинився, чи в кризовій безвиході застряг. Багато хто й у світі стверджує, що поїзд капіталізму дістався своєї кінцевої зупинки…

Як поєднати поняття суверенітету, незалежності й цілісності Росії? Вони несумісні. Або те, або те. Власне, це продемонструвала Чечня. За нею – і весь Північний Кавказ. Дивіться, в Чечні – там шаріат, убивства, викрадення людей, цілковите свавілля. Силами Кадирова досягнуто повного підкорення чеченців. Хто був у тамтешніх лісах, порозходилися лісами Північного Кавказу, у своїй країні їм і дихати нічим. А володарює в Чечні такий самий бандит – Кадиров, він цілком контролює ситуацію.

А що було доти? По всій Росії утворюються степові республіки, як-то в Калмикії, наприклад. Чи як у Свердловську – Уральська Республіка. Це відображає настрій масової свідомості. І Калмикія, і УР ніяк не обмежують своїх прав, вони створили багато посольств за кордоном, розпочали укладати торговельні угоди, оминаючи будь-яку федерацію.

Яскраво такі настрої виявились і на Далекому Сході. Власне кажучи, це не зовсім чітко артикульований, а все-таки консенсус щодо центральної влади й регіонів. Москва дає бюджетні кошти, а за це вимагає беззастережно дотримуватися лояльності. Що саме на Далекому Сході коїться, Москва не звертає уваги: робіть що завгодно. У Примор’ї те саме. Почали ловити рибу на російських суднах і продавати її там-таки в морі японцям за валюту. Налагодили потік золота, дорогоцінних металів контрабандою. Інколи Путін змінює керманичів у деяких регіонах, але консенсус із центром залишається назавжди: ми вам бюджет, а ви за це лояльність.

До речі, днями на горіхи перепало кіровському губернатору Нікіті Бєлих за те, що там зросли комунальні тарифи. Путін його «відшмагав». Але розкрив ці підвищення тарифів сам Бєлих, причому ще в листопаді, а в грудні ситуацію вже було виправлено. Путін каже про це в січні, начебто він сам виявив, що там коять на місцях. І цю брехню, це вихиляння, цей піар транслюють на всю Росію. Багато хто сприймає це за щиру правду. Втім, рано чи пізно, але брехню Путіна зрозуміють.

Рівень масової свідомості в Росії й досі здебільшого міфологічний. Це той рівень, на якому тримався і тримається в одному випадку імперський ідеал, а в другому – його синдром. Цього не подолати вмить якимось декретом чи рішенням. Європа позбувалася міфології приблизно 400 років. Сказати, що там узагалі немає такого типу свідомості, не можна, це перебільшення. Однак панівною таки є раціональна свідомість. Зміна йшла дуже важким шляхом, можливо, навіть 500 років, та ще й у кілька етапів. Був етап відродження, етап реформ та етап просвітництва. Кожен із них тривав майже 100 років, навіть більше. Так Європа викорінювала міфологічну свідомість і релігійні уявлення про існування якогось абсолюту, котрий є десь зовні, де завгодно. Так різні країни проходили вдало точку біфуркації. У Росії, як на мене, вона не відбулася, її навіть не намацано, бо стан масової свідомості росіян міфологічний, традиціоналістський.

Нині відносини між нашими державами біля тієї межі, від подолання якої залежить багато що. Росія каже: ми з ціною $500 за бочку продаватимемо вам її за $200 з гаком, а ви нам віддайте свою систему, інфраструктуру як територію, як простір, що, власне кажучи, є безцінним багатством України. Частково проблема ще й у тім, що ось-ось розпочнеться період, коли нафтогазові ресурси не відіграватимуть важливої стратегічної ролі. Потреба в російському газі відпаде сама собою. Про який мир у такому разі може йтися?

Дехто вважає, що Україні з економічного боку можуть бути навіть вигідні здирницькі пропозиції Росії. Тобто якщо ви матимете газ за $200 з гаком, чого вам іще треба? Однак із цього неодмінно випливає технологічне панування Росії на території України. І загалом над усім у вашій країні. Ви будете змушені стежити за російськими технологіями. А це поза-позавчорашній день. Бути незалежними й водночас цілком залежними від них не можна. Бо на цьому Росія не зупиниться. Будуть торги з вашими олігархами, почнуть із металургії.

Російська інтелігенція залишається саме російською інтелігенцією. Її соціально-моральний та інтелектуальний феномен чудово розписано у збірці «ВЕХИ», видрукуваній 1909 року. Кращого не написано. Специфіка російської інтелігенції в тому, що вона керувалась ідеєю, відомою давно, але не пов’язаною з реаліями Росії; така вона й досі. Тут наявний відрив якогось ідеалу, мрії, певного устремління від того, що є насправді. Тобто ідеал передує аналізові й синтезові. Тому інтелігенція Росії занурена в якісь мрії, філософські роздуми та пошуки. Звісно, є люди, котрі не підпадають під таку характеристику. Але здебільшого вона продовжує бути політично утисненою…

Наше сучасне телебачення та кінематограф – страхітливе явище в житті Росії. Не все, звісно. Є фільми великого Андрія Тарковського й Олексія Германа. Але, і це правда, їхні стрічки, шедеври найвищого світового рівня ніхто, майже ніхто не бачить. А якщо хтось випадково і заходить до кінотеатру на їхні геніальні фільми, то не висиджує до кінця, бо не може зрозуміти, про що там йдеться. Більшість глядачів не може навіть зануритися у суть того, що відбувається на екрані – настільки їм відбили здатність бачити прекрасне й інтелектуально глибоке. Ось до чого довели наш соціум радянською пропагандою. Вона, ця пропаганда, звісно, зараз розквітає в кіно Міхалкова…

В Москві вирішили поставити пам’ятник Столипіну. Говорять, давайте таким чином віддячимо йому за реформи, за формування прогресивного суспільства тощо. Не в цьому суть Столипіна. Його суттю була спроба врятувати царський режим, що на той час падав, вмирав, бо насправді згнив. Ось чим Столипін займався. Багато хто вважає, що його реформи були успішними. А в чому насправді успішність? Після того, як виділили селянам землю й надали можливість розселитися на хуторах, після того, як селяни навіть до Сибіру їздили-смикалися, пройшов невеликий час. Потім майже всі родини повернулись назад. Повернулися й відновили общину, яка на той час чи не вщент була зруйнована. Ось така трагедія сталася. В Росії процвітає незнання цього та нерозуміння, ким був Столипін. А він насправді – справжній сатрап самодержавства, проте розумний.

Моя думка: середнього класу як соціальної та соціально-економічної категорії (може, навіть на політичному рівні) в Росіє немає. У цій країні є середні високооплачувані працівники. Таких людей багато, і вони серед цілком різних категорій людей. Це і державні посадовці, і військовослужбовці, і правоохоронці. Вся система, котра, власне кажучи, правоохоронна. За категорією оплати вони перебувають начебто на якомусь середньому рівні між тими, хто живе на межі виживання, на межі втрати здатності керуватися чимось іншим, а не тваринними інстинктами, і тими, хто становить дуже високооплачувану категорію. Ось вони і є середні.

Однак, ґрунтуючись лише на цьому, їх не можна називати середнім класом, мені здається, в жодному разі не можна. Тому що середній клас передбачає все-таки діяльність на основі приватної власності, передбачає виробничу діяльність, навіть якщо вона інтелектуальна. І, звісно, передбачає саморозвиток, само спрямованість на досягнення якоїсь поставленої мети. Немає такого середнього класу в Росії.

Втім, його зараз навіть у світі немає. Відбувається вимивання цієї категорії у цілому світі. Монопольний панівний бізнес, власне кажучи, і привів Захід до такого становища, що може нині вже остання станція капіталізму, навіть кінцева зупинка. І тут важливо, що існує протистояння всередині західних країн: протистояння між устремліннями до наживи та прибутків з одного боку, до устремління та до свободи і незалежності, зокрема на основі приватної власності з іншого. Перемогу здобули на сьогодні прибуток і вигода. Так було покладено край історичним протиріччям західного капіталізму.

Саме це і дає підстави стверджувати: а раптом не це остання зупинка поїзду капіталізму на Заході? Чи знайде вихід Захід із такого становища, адже він не вперше опиняється начебто на останній зупинці, невідомо. Книжка Шпенлера «Закат Європи» саме про це.

Найстрашніше в Росії нині те, що саме холопи мають владу над держпідприємствами й доступом до ресурсів. А холоп – це страшна тварина. Вони остаточно сформувалися за орди, коли ладні були на колінах повзти до хана по ярлик на князювання. Коли дорогою до його палацу бачили свого співвітчизника чи навіть рідного брата, який стікав кров’ю, – вдавали, що не помічають цього. Такі випадки відомі, вони повністю знищували в людині людське. Ось такі холопи посідають нині в Росії центральні місця в економіці й управлінні державою.

Путін – це ставленик цієї олігархії. Саме вона привели його до влади. Та саме він нічого не вдіяв би, тож і сформував найближче оточення. Це оточення називається кооператив «Озеро». Всього кілька мільярдерів, котрі й становлять його вузьке коло, а він, у свою чергу, на них цілком спирається. Хто ким там керує, я й гадки не маю. Я туди доступу не маю. І ніхто взагалі сторонній доступу туди не має. Я б навіть і припущень жодних не насмілився б зробити. Я бачу, що сьогодні в Росії відбувається розкол еліт. Чи підніжків, якщо ваша ласка. Розкол очевидний: є люди, котрі незадоволені цим кооперативом «Озеро» разом із Путіним. І, власне кажучи, поява на площі в грудні того року Прохорова та Ксєнії Собчак, вона, звісно, не Прохоров, утім, це також незвичне явище. Такі олігархи, як Мамут, Лєбєдєв, наприклад, теж висловлювалися – ми хочемо, щоб ви, Путін, до нас дослухалися. Невдоволення цим пануванням кооперативу вже панує навіть серед олігархів, воно вже навіть на шпальтах преси є, поступово воно перетворюється на всенародне надбання.

Україну ніколи в Росії не сприймали як щось неросійське. Ще на початку ХІХ сторіччя заводили зрідка мову про шляхту, котру якось треба приборкати. Запитання про те, з кого вона складається, навіть не поставало. Така розумна людина, з європейською освітою, як Карамзін, навіть не замилювалася над тим, а хто ж власне там живе, на цьому просторі? Ні, його більше хвилювало те, як приборкати шляхту, котру він там бачив. Тому й государеві він давав поради, як це зробити. Щодо міфологеми, я маю на увазі міфологему про те, що Україна – це частина Росії, то якби вона була притаманна виключно правлячому класу, це було би ще півбіди. А вона стала предметом масової російської свідомості. Адже річ ось у чому. Я міг би дуже багато доказів навести: Севастополь!!! І Україна!!! Я маю на увазі не свою свідомість, а масову, що підкорена цій міфології.

Записала: Олена Чекан          27 січня, 2012

http://tyzhden.ua/World/40555

Громадянський опір спільно з незалежними політичними експертами проаналізував списки провладної парламентської коаліції і політичних партій, обраних до Верховної Ради.

У результаті, визначено і чітко класифіковано конкретні постаті усіх депутатів-тушок, які зрадили своїх виборців.

Запам’ятайте ці обличчя. Кожен з них несе персональну відповідальність за те, що наше життя стало нестерпним. Адже це не просто абстрактна зрада. Кожен з них зрадив особисто кожного з нас і відібрав те, що належить кожному з нас – шанс на краще майбутнє і право жити у достойній країні.

Не подаруймо їм знову свого «покращення життя» вже вчора. Будьмо пильними і обережними, завтра кожен з них знову постукає у наші двері з черговою порцією обіцянок.

Викиньмо зрадників на смітник історії назавжди!!!

Роздрукуй цю листівку і передай її іншому. Що більше людей запам’ятає їхні обличчя – то більше у нас шансів жити у країні, де закон, честь і мораль – важать більше, ніж влада і гроші.

Іменем народу України викарбовуємо наш всенародний вирок:

 «Політичним покидькам – політичне кладовище.

Більше ніколи не буде при владі той, хто зрадив довіру свого народу!»

Завантажити листівку (JPG)

Завантажити листівку (PDF)

http://opirnarodu.com/

http://www.ord-ua.com/2012/01/25/politichnim-pokidkam-politichne-kladovishe/

Цена «круглого стола»

Польща

Идея «круглого стола», за который можно будет усадить вместе представителей власти и протестующего общества, популярна у части российской оппозиции. Сторонники этой идеи апеллируют к польскому опыту, когда в результате «круглого стола» между коммунистической властью и «Солидарностью» были достигнуты договоренности, устраивающие и власть, и оппозицию.

Однако польский опыт в России изучен поверхностно. Мнение о том, что «круглый стол» был безусловным успехом польской антикоммунистической оппозиции, по меньшей мере, ошибочно. Это мнение основано не столько на фактах, сколько на их передергивании или просто на ложной информации. Применимость польского опыта к сегодняшним российским событиям исследует в своей статье в «ЕЖе» «Круглый стол: польский опыт» Алексей Макаркин.

Автор утверждает, что в Польше «договориться все же удалось», несмотря на тяжелый «груз» истории – жесткое противостояние между властью и оппозицией, военное положение, массовые аресты. Да, груз, действительно, был не из легких. С властью, которая была привезена на советских танках и навязана Польше, народ не смирился никогда. До конца 50-х годов продолжалась партизанская борьба. В 1956 году в Познани коммунистической властью было потоплено в крови протестное выступление рабочих. Когда Ярузельский был министром национальной обороны, армия участвовала в расстрелах рабочих в районе Выбжэже в декабре 1970г.

Позднее оппозиция усиленно работала над воспитанием молодого поколения. Десятимиллионная «Солидарность» показала, что коммунизм чужд польскому народу. Было даже так, что сотни тысяч членов ПОРП поддержали выступления поляков за независимость в 1980-81 годах. Многие из них после введения 13 декабря 1981г. военного положения выбросили свои партбилеты.

Однако вся правда состоит в том, что правительство Ярузельского пошло на силовое решение конфликта не только с целью остаться при власти, но и для того, чтобы заменить элиту «Солидарности» и обеспечить себе возможность договариться с ней в будущем. Они сменили патриотов на послушных оппортунистов. Таким образом была проведена селекция предателей и будущих «переговорщиков».

Когда в Советском Союзе началась «перестройка», польские наместники московской власти получили из Кремля приказ проводить «перестройку» и в Польше. Однако они не спешили делать это, так как боялись потерять власть. В 1987-1988 годах, когда в СССР освобождали политзаключенных, аресты в Польше продолжались. В тюрьму был брошен Ян Гурны, член Временной координационной комиссии «Солидарности», и Корнель Моравецкий, председатель всепольской подпольной организации «Борющаяся Солидарность». В январе 1988г. Был арестован Анджэй Колодзей, председатель Исполкома «Борющейся Солидарности», который работал на этом посту после ареста Моравецкого. Чтобы продемонстрировать, что власть знает всё и держит всё под контролем, режим пытался, правда, безуспешно, схватить и автора этих строк. Я была председателем «Борющейся Солидарности» – работала на этом посту после ареста предшественников и находилась в подполье с 13 декабря 1981г.

Не эти ли репрессии Алексей Макаркин имеет ввиду, когда пишет, что «противники диалога оказались политическими аутсайдерами» и были изолированы от переговоров? Да, они сначала оказались политическими заключенными, а потом их отправили за границу с билетом в одну сторону! Настоящая оппозиция продолжала борьбу, набирала силы и предостерегала от компромиссов с коммунистами, пока продажная верхушка «Солидарности» договаривалась с властями.

Коммунистическое руководство отобрали для переговоров в городке Магдаленка около Варшавы (где еще до «круглого стола» 1989 года проходили тайные переговоры оппозиции с властью) тех оппозиционеров, которые уже были подготовлены к роли предателей. Это были люди, которые стремились попасть во власть любой ценой и готовы были ради этого поделиться властью с коммунистами. В свою очередь, хунте Ярузельского очень важно было заменить свои партбилеты на документы о приватизации государственной собственности, провести «элитарную приватизацию» в собственных интересах. К тому же они не хотели нести ответственность за свои преступления. Именно Адам Михник в процессе переговоров «круглого стола» поднимал тосты вместе с генералом Чеславом Кищаком – министром внутренних дел, ответственным за расстрел горняков шахты «Вуек» 16 декабря 1981г. и другие подлые убийства из-за угла. Для Михника этот генерал был и до сих пор остается «человеком чести»!

Надо помнить, что именно Москва оказывала давление на хунту, чтобы та начинала в Польше «перестройку». А средства массовой дезинформации убедили поляков, что достигнут исторический компромисс.

Особенностью успеха «круглого стола» в Польше Алексей Макаркин считает структурированность оппозиции, создание Гражданского комитета и тот факт, что «именно «Солидарность» – во время «круглого стола» еще официально нелегальная – дала полномочия Леху Валенсе для ведения необходимых для организации круглого стола переговоров в 1988 году».

И это неправда! «Солидарность», которая ушла в подполье во время военного положения, не давала никаких полномочий Леху Валенсе. Дать какие-либо полномочия ему могли только Съезд делегатов или Общепольский комитет организации. Анджэй Гвязда (заместитель Валенсы), несколько членов Общепольского комитета и несколько делегатов Съезда, выбранных в 1981г., предприняли попытки собрать заседание Общепольского руководства «Солидарности». Однако Валенса не допустил этого. Ещё ранее в подпольной «Солидарности» были отстранены от руководства демократически выбранные руководители. После этого в Гражданский комитет при Лехе Валенсе вошло много людей, которые не могли себе даже представить, что станут участниками фарса, которым дирижировал Ярузельский. Пропаганда пугала всех кровопролитием в случае, если не начнутся переговоры с коммунистами. О том, что это была ложь, свидетельствует факт проведения всего через три месяца действительно свободных выборов в Чехословакии и Венгрии.

Польский народ на ближайших выборах также ясно заявил, что не хочет в дальнейшем жить под властью коммунистов и его не интересуют соглашения, достигнутые в результате «обильного возлияния в Магдаленке». Однако слишком поздно польский народ понял, что его обманули. Многие, осознав, что от них уже ничего не зависит, ушли во «внутреннюю эмиграцию». Многие до сих пор недоумевают: как можно было сидеть за одним столом с убийцами? Ведь даже во время переговоров «круглого стола» службы госбезопасности убили ещё трёх священников.

Впрочем, Алексей Макаркин полагает, что в переговорах не имеет значения, какой имидж у партнера. Убийца – так убийца, почему нет? Однако он серьезно заблуждается, утверждая, что доверие большинства оппозиционеров к Валенсе оставалось на высоком уровне, несмотря на то, что «значительная часть консультаций между Валенсой и Кищаком носила закрытый характер». Это неправда. Валенса не пользовался доверием большей части оппозиции. Далеко не все сели и за «круглый стол». «Борющаяся Солидарность», Польская партия независимости, Либерально-демократическая партия «Независимость», Федерация борющейся молодёжи не сели за один стол с шулерами. Валенсу забастовщики выгнали прочь на шахте в Ястжэнбе (1988г.). На улицах проходили многотысячные демонстрации.

Однако народ действительно хотел верить, что скоро станет легче. Что кто-то за людей всё наладит. Про это твердили по телевидению, об этом говорило радио «Свободная Европа». Поляки позволили обмануть себя! В тот период ещё отрицался факт тайных переговоров в Магдаленке. Здесь автор прав: Валенса скрытно договаривался с врагом. Народ не знал об этом.

В принципе, понятие «круглого стола» исключает «участие сторон». За круглым столом сидят друзья, а не «стороны»! За польским «круглым столом» была такая же ситуация. Теперь даже звучат голоса, что в переговоры вступили тогда офицеры, ведущие свою агентуру, и сама эта агентура. Понятно, что за «круглым столом» было в избытке «полезных идиотов». Всё было отрежиссировано, обо всём было договорено. С самыми радикальными предложениями выступал, например, молодой представитель правительства Александр Квасневский. Было достигнуто единодушие почти во всём, был подписан документ, хотя понятно было, что договоренности никогда не будут выполняться. Более того, было понятно, что и читать этот документ никто не будет – больше десяти тысяч страниц текста.

Переговоры «круглого стола» были спектаклем для общества, поставленным с целью его обмана, создания иллюзии того, что вот, на глазах народа, возникает новая, независимая Польша. Не нужно и даже нельзя что-либо делать, так как всё можно только испортить. Тех, кто открыто предупреждал о мистификации, называли «придурками». Сегодня все признают, что «придурки» как раз и были правы. Ну и что – польская политика до сих пор руководствуется «постмагдаленковским» соглашением. Обещание, которое партнеры дали с наполненными бокалами в руках, обязательны к выполнению до сегодняшнего дня!

К счастью, оценки политикам выставляет история. По прошествии лет становится понятно, кто был прав, а кто нет. Кто нагло врал, а кто говорил правду; кто был агентом, а кто патриотом. Только спустя годы выяснилось, что и Лех Валенса, и часть упомянутых Макаркиным «моральных авторитетов» от интеллигенции и католической церкви были просто агентами госбезопасности (СБ). К сожалению, в католической Церкви некоторые епископы сотрудничали не только с партией, многие из них были к тому же агентами СБ. Таким образом, история подтвердила правоту тех, кого Макаркин называет фундаменталистами и крайними радикалами. «Круглый стол» был причиной того, что к власти прорвались холуи и неудачники, посредственные, но верные и послушные исполнители.

В Польше порядочные люди оказались на обочине. Торжествует власть договорённостей и знакомств. Продолжается разворовывание государства. Когда Лех Качиньский хотел порвать с договорённостями «круглого стола», случилась катастрофа под Смоленском. Сейчас и каждый россиянин видит, как повсюду бывшие сотрудники КПСС и КГБ захватили народную собственность. Оппозиционеры, боровшиеся с коммунизмом в СССР и сидевшие годами в лагерях, едва ли не бедствуют сегодня. Не они теперь премьеры, депутаты и губернаторы в России.

Что теперь можно посоветовать россиянам? Только создать общенародное освободительное движение. Например, под лозунгом «Наша страна принадлежит нам» или «Никаких дел без нас». В Польше «Солидарность» создавалась в 1980 году на протяжении неполных двух недель.

И, наконец, я хочу предостеречь российское общество от «круглых столов». Такой предмет мебели может стоять только в доме, где собираются друзья. То есть разные течения в оппозиции, близкие друг другу, могут сесть за этот стол, чтобы обсудить то, что их разделяет и объединяет.

С врагом нужно садиться за стол обычной формы, чтобы было ясно, кто на какой стороне занял своё место. Иначе результаты этих переговоров будут иметь печальные последствия на протяжении еще многих лет, а цена, которую придется заплатить народу за свою опрометчивость, будет слишком высокой.

24 ЯНВАРЯ 2012 г. ЯДВИГА ХМЕЛЕВСКАЯ

http://www.ej.ru/?a=note&id=11712

У Сумах під будівлею міліції мітингували з-за смерті в райвідділі

Сьогодні, 22 січня, на вул. Першотравневій, 21 під будівлею Ковпаківського відділу міліції зібралося близько ста сумчан з вимогою відставки керівництва відділу.

Нагадаємо, 17 січня в Ковпаківському відділі міліції під час "бесіди" з оперативними працівниками помер 32-річний сумчанин Олексій Ходаков.

Сьогодні сумчани зажадали від міліції відставки керівництва Ковпаківського відділу і Сумського міського управління міліції і віддачі під суд винних в смерті Ходакова. Окрім родичів і друзів Олексія Ходакова на мітингу зібралися представники  козацтва, Молодіжного національного конгресу, обласного суспільно-політичного центру «Відкріте суспільство», а також рідні сумчан, потерпілих від дій міліції.

Присутні висловили співчуття близьким Олексія і зажадали зустрічі з начальником Ковпаківського відділу або міського управління міліції. Але від керівництва сумської міліції виступити перед народом вийшла замначальника міськуправління міліції по питаннях кадрового забезпечення Вікторія Коваленко.

– Ганьба! Міліція сховалася за спиною жінки,  – у відповідь на це сказала вдова, Валентина Ходакова.

 «Ганьба! Ганьба!»  підтримали її мітингуючі. Пори обіцянки Вікторії Коваленко, що начальник міліції буде хвилини через 10-15, протягом півторагодинної акції до людей так ніхто і не вийшов.

Пані Коваленко ж сказала, що нічого коментувати не може, оскільки по даному факту проводить розслідування прокуратура, а службова перевірка міністерства внутрішніх справ ще не закінчена.

Не задоволені такою відповіддю міліції мітингуючі домовилися продовжити мітинг завтра, 23 січня, о 13.00.

Олена Адаменко, неділя, 22 січня 2012 р. 14:56

http://www.dancor.sumy.ua/news/newsline/74617

Он возвращается

Росія

«Преступник обязательно „обходит“ территорию, нередко возвращается на место преступления».

Образцов В. Богомолова С. «Криминалистическая психология».

«Горчаковская» статья Путина в желтых «Известиях» не написана им, конечно, как каким-нибудь Башмачкиным собственной рукой от первого до последнего слова, но отпечатки пальцев и опечатки души незаурядного автора в ней явно проступают.

По жанру это парадное автожитие профессионального спасателя нации, старательно перечисляюшее все акты спасения, совершенные им с Отчизной. Интереснейший материал для психоаналитика и криминолога.

Показательно, например, что на протяжении статьи он несколько раз возвращается к трагическим событиям лета 1999 года на Северном Кавказе, называя их то нападением на государство бандитов при поддержке определенных внешних сил, то гражданской войной. Между тем очевидно, что кавказская тема не выигрышна для автора с точки зрения избранного им критерия оценки собственных деяний «Было до меня в 1999-ом – Стало под моим руководством в 2012-ом». Более того, она абсолютно для него проигрышна.

События на Северном Кавказе все более перерастают сегодня рамки серьезного регионального конфликта, превращаясь в центральную экзистенциальную проблему Российской Федерации. В кавказском узле сплелись все ошибки, провалы, преступления властей посткоммунистической России в сфере безопасности, экономики, национальной политики, федеративного устройства.

За что мы воевали в Чечне? За территориальную целостность России. Но территориальная целостность – это не выжженная земля без людей. Мы воевали, чтобы доказать чеченцам, что они являются гражданами России. Но при этом мы уничтожали их города и села авиацией и системами залпового огня (а в чистом поле система «Град», за нами Путин и Сталинград), похищали мирных жителей, трупы которых потом находили со следами пыток.

Мы постоянно доказывали чеченцам как раз обратное тому, что провозглашали, – мы доказывали им всем своим поведением, что они не являются гражданами России, что мы их давно уже не считаем гражданами России, а их города и села российскими. И убедительно доказали это не только чеченцам, но и всем кавказцам.

Вот в этом и заключался фундаментальный трагический абсурд той войны, обусловивший ее итог.

Мы проиграли войну чеченским сепаратистам. Победил один из самых жестоких полевых командиров Рамзан Кадыров. Он пользуется такой степенью независимости от Кремля, о которой и не мечтали советские офицеры Дудаев и Масхадов.

Оказавшись вследствие своей политики перед выбором между очень плохим и чудовищным, Путин, надо отдать ему должное, выбрал очень плохое. Признав свое поражение, он отдал всю власть в Чечне Кадырову с его армией и выплачивает ему контрибуцию. В ответ Кадыров формально декларирует не столько даже лояльность Кремлю, сколько свою личную унию с Путиным. Чудовищным было бы продолжение войны на уничтожение – по-шамановски, по-будановски.

Многолетняя война Чечни за независимость от России закончена. Забудьте. В ней победил разгуливающий по Кремлю в подштанниках Рамзан Кадыров. На Кавказе сегодня идет совсем другая война. Там нет людей, сражающихся за отделение от России. Но все больше становится тех, кто сражается за светлые идеалы всемирной исламской революции.

Войну с чеченским сепаратизмом сменила на Северном Кавказе другая война – война с исламистским фундаментализмом. Когда 12 с лишним лет назад в процессе осуществления операции «Наследник» группой кремлевских мерзавцев был дан проход Басаеву в Дагестан, подавляющее большинство дагестанцев с оружием в руках выступили против этой первой пробы пера исламистов на российской земле.

Сравните ситуацию в Дагестане и на Кавказе в целом с сегодняшней, когда мы каждый день узнаем в вечерних новостях об убийствах, взрывах, похищениях.

Исламистский фундаментализм за это время расползся по всему Северному Кавказу, где выросли его адепты и укрепились структуры собственных джамаатов.

Можно называть происходящее терроризмом, но этим словечком не укроешься от проблемы. Гораздо ближе к истине был Путин, который совсем недавно был во Владикавказе и там впервые произнес слова «братоубийственная война». После двенадцати с лишним лет призывов «мочить в сортире» он нашел, наконец, другие слова и характеризовал бойню, которая идет на Кавказе, как братоубийственную войну.

И так же, как во время чеченской войны, мы своей собственной политикой увеличиваем число исламистов. Взять, например, риторику нашего верховного главнокомандующего, испытывающего, видимо, некий синдром дефицита брутальности по отношению к дяде Володе. Вся его реакция на теракты на территории России сводится к беспрерывным призывам «уничтожать дотла» и наказывать всех, даже «стирающих белье и готовящих суп для террористов».

Прекрасно зная нравы наших ханты-мансийских борцов с терроризмом, выезжающих на Кавказ как на заработки, Медведев и его наставник не могут не понимать, что единственным результатом этих призывов будет значительный рост числа бессудных казней людей, не имеющих никакого отношения к боевикам, и расправ с родственниками подозреваемых. А это, в свою очередь, пополнит ряды смертников и приведет к новым терактам на территории России.

И так же, как и в Чечне, мы обманываем себя, выплачивая дань коррумпированным «элитам» этих республик, которые ее разворовывают, толкая обездоленных на путь исламской революции.

Еще раз приведу очень показательное свидетельство хорошо информированного и принятого в верхах главного редактора «Эха Москвы» Алексея Венедиктова:

«Когда иногда разговариваешь с действительно высокопоставленными людьми, людьми, принимающими решения, когда им говоришь: послушай, эти президенты на Кавказе ведут себя уже как ханы, – они говорят: это цена за отсутствие войны. Как отсутствие войны? Да, конечно, танки не ходят, системы „Град“ не работают. Но как отсутствие войны? А это что, это не война, то, что мы имеем? Это глобальная ошибка. Мы воюющая страна».

Мы двенадцатый год ведем войну, не понимая масштаба происходящей трагедии – сползания всей страны в гражданскую межнациональную войну, полная ответственность за которую лежит на политике властей, давно поджигавших этот фитиль с двух сторон.

На Кавказе, развязав и проиграв войну, Кремль платит в обмен на показную покорность контрибуцию не только Кадырову, но и криминальным элитам всех других республик. На нее покупаются дворцы и золотые пистолеты, болтающиеся на ягодицах местных вождей. А деклассированные безработные молодые горцы уходят к воинам Аллаха или вытесняются с Кавказа на улицы русских городов.

А там уже выросло поколение детей тех, кто абсолютно и навсегда проиграл за двадцатилетие неудачных экономических реформ.

Телевизионные мастера культуры и властители дум разъяснили им, что во всех их бедах виноваты и хотят их расчленить «дяди в пробковых шлемах» и «преступные группировки некоренной национальности».

И сегодня уже две армии desperados, обманутых и ограбленных по сути одними и теми же людьми, брошены друг на друга.

Ментально между русской молодежью и кавказской, с детства выросшей в условиях жестокой войны, сначала чеченской, а затем общекавказской, – растущая пропасть. Молодые москвичи проходят по городу маршем с криками «Е.... Кавказ! Е....!», а молодые горцы ведут себя на улицах русских городов демонстративно вызывающе и агрессивно. У них выработалась психология победителей. В их представлении Москва проиграла кавказскую войну. В умах и сердцах Кавказ и Россия стремительно отделяются друг от друга.

Так почему же с такой кредитной историей и с таким итогом своего правления Спаситель вновь и вновь возвращается к незабываемому 1999-му, к походу Басаева и Хаттаба в Дагестан? А это уже даже не психология, а биологический зов. Поход Басаева в Дагестан, взрывы домов в Волгодонске и Москве и «учения» в Рязани, были событиями системообразующими для зачатия путинского режима. Без них неизвестного стране серого чиновника никогда бы не удалось превратить в телепродукт «национальный герой – спаситель Отечества».

Эти шоковые акции нужны были для того, чтобы сделать в обществе популярной идею новой войны на Кавказе. Войны не за Кавказ, а за Кремль. Только в обстановке срежиссированной шовинистической истерии и страха назначенный Семьей мало кому известный наследник мог стать «национальным героем» и предотвратить казавшийся в августе неминуемым приход к власти клана Примакова-Лужкова. А чем это грозило Ельцину, доходчиво объяснил тогда руководитель лужковского штаба Георгий Боос: «Ельцинская семья будет завидовать судьбе Чаушеску».

Об истинной подоплеке событий лета-осени 1999 года догадываются десятки миллионов людей в России. Но эта правда слишком страшна, чтобы нам признаться в ней даже самим себе.

Есть вопросы, которые нации из чувства самосохранения избегают задавать себе именно потому, что подсознательно знают ответ. (Например, кто убил президента Джона Кеннеди или кто пытался взорвать дом в Рязани.) И, может быть, это правильно.

Но мне кажется, что сегодня, когда коллективная г-жа Собчак-Радзиховская страстно убеждает нас расслабиться и потерпеть дядю Володю еще лет шесть как минимум, мы должны отважиться задать себе неприятные вопросы. И разобраться, наконец, что за Спасителя породило ельцинское чрево и что за единомышленников он привел с собой.

Тем более что кремлевские за эти годы уже сами проговорились о многом:

Свидетель № 1. Сергей Степашин, премьер министр России (май-август 1999)

В мае-июне 2005-го года по 3-му каналу ТВ шел публицистический сериал с длинным и несколько претенциозным названием – «Честь имею. Откровенный диалог Олега Попцова и Сергея Степашина о судьбе России». Во второй его части «Западня» речь шла о недолгом счастливом премьерстве Степашина и о политической смерти чиновника 9 августа 1999 года. Эти события и оказались, по мысли авторов, «западней» в карьерной судьбе сегодняшнего руководителя Счетной палаты.

Сознавали ли авторы, что на самом деле речь идет о гораздо более страшной западне? Той, в которую попала Россия трагическим летом 1999 года, из которой она еще не вырвалась и из которой ей вообще, может быть, не суждено вырваться. И да и нет.

Нет, не сознавали. Потому что Степашин все время увлеченно говорил о каких-то пустяках – своих поездках в США и на саммит «Большой восьмерки» в Кельн, об интригах Николая Аксененко, предательстве Александра Волошина и Валентина Юмашева. Он все еще переживал свою отставку, голос его дрожал, об Аксененко он говорил с нескрываемой ненавистью, с наслаждением вспоминая все колкости и резкости, которые ему удалось бросить тому в лицо 6 лет назад. (Были, однако, пределы его благородному негодованию по поводу несправедливой отставки. Перед, казалось бы, главным обидчиком – сменившим его на посту премьера неким В. Путиным – он в своих воспоминаниях на всякий случай почтительно расшаркивается.)

И все же – да, на неком глубинном уровне сознавали. Потому что в унылый поток сведения каких-то мелких счетов и обид – Аксененко, Газпром, НТВ, снова Аксененко – вдруг неожиданно врываются ключевые слова – Ботлих, Дагестан.

«Войска были выведены из Ботлиха еще месяц назад, открыв Басаеву дорогу в Дагестан. Этим должна была заниматься военная прокуратура».

Вот она, настоящая Западня – та, в которой мы бьемся до сих пор, все глубже погружаясь в хаос на Северном Кавказе. Но, неосторожно прикоснувшись к этой раскаленной теме, Степашин и Попцов мгновенно отшатнулись от нее, увлеченно обсуждая, на каком крыльце какой резиденции встречал Ельцин Степашина в день отставки.

Свидетель № 2. Виталий Третьяков. В 1999-ом главный редактор «Независимой газеты», ведущий прокремлевский журналист.

В сентябре 1999-го «Московский Комсомолец» опубликовал серию распечаток телефонных разговоров Березовского и Удугова, явно свидетельствовавших о вовлеченности (в том числе финансовой) Березовского и, следовательно, Кремля в планы Басаева и Удугова по вторжению в Дагестан. Березовский, напомню, справедливо считался тогда серым кардиналом Кремля и был основным идеологом и спонсором операции «Наследник».

В ответ на эти разоблачения в принадлежащей Березовскому «Независимой газете» появилась статья ее главного редактора. Задачей автора было обелить Березовского, но для этого ему пришлось сделать поразительное признание:

«Совершенно очевидно, что чеченцев в Дагестан заманили, дали им вляпаться в это дело, чтобы получить законный повод для восстановления федеральной власти в республике и начала активной фазы борьбы против собравшихся в Чечне террористов. Ясно – это была операция российских спецслужб (не путать ее со взрывами домов), причем политически санкционированная на самом верху».

Давайте внимательно перечитаем этот текст, бесценный для историка, психиатра, юриста, приоткрывающий окошко в больное сознание русского пациента: «российской политической элиты».

В нем автор не выдвигает оригинальной журналисткой версии. Об операции российских спецслужб по организации похода Басаева в Дагестан он говорит как о бесспорном факте, как об аксиоме, совершенно очевидной для своих хорошо информированных читателей. Версия появляется ниже (ради нее и написана статья В. Третьякова) и заключается в том, что патриотически настроенный олигарх Б. также внес свой посильный вклад в эту блестящую операцию. Кстати, никто из российского политического бомонда, включая прямо указанного самого верха (президента и премьера), не возмутились тогда откровением Третьякова, не отмежевались от него. Они вообще не нашли в нем ничего шокирующего.

Итак, «российской политической элитой» принимается как бесспорное и как должное, что басаевский поход в Дагестан, повлекший гибель сотен русских солдат и сотен мирных дагестанцев, разрушение десятков деревень, был организован российскими спецслужбами и был «политически санкционирован на самом верху». С единственной целью: «дать Москве законный повод» для развязывания крупномасштабной бойни, в которой также как в 1994–1996 годах, погибнут тысячи русских солдат и десятки тысяч мирных жителей.

Но в таком случае, чем «санкционировавшие операцию на самом верху» президент и премьер-министр, активно в ней участвовавший олигарх и гордо повествующий о ней редактор отличаются от международных террористов и убийц – Басаева и Хаттаба?

Впрочем, редактор, увлеченный отмыванием любимого олигарха, все-таки краешком сознания понимает, что выбалтывает что-то лишнее, и на всякий случай огораживается скобочкой – (не путать ее со взрывами домов).

А почему, собственно, не путать? И рейд Басаева в Дагестан, и взрывы в Москве послужили закреплению в общественном сознании одной и той же простенькой цепочки условных рефлексов: «чеченец – террорист – уничтожить». Именно взрывы в Москве окончательно закрепили эту триаду.

И если президенты, олигархи и редактора ради торжества таких абсолютных ценностей, как «геополитические интересы на Кавказе», «консолидация политической элиты, объединившейся вокруг наследника» или «величие России» могут недрогнувшей рукой пожертвовать сотнями жизней в Дагестане, то что остановило бы их от такой же искупительной жертвы в Москве, Волгодонске, Рязани?

Cвидетель № 3. Борис Березовский. В представлениях не нуждается.

Это осенью 1999-го в атмосфере «патриотической» эйфории было модно воспевать блестящую операцию российских спецслужб, политически санкционированную на самом верху. А вот в 2001 году, когда у меня была дискуссия на радио «Свобода» с Березовским, он уже отмежевывался от статьи своего главного редактора и от какой-либо своей личной ответственности за организацию похода Басаева.

Но 8 лет спустя в 2009-ом Гольдфарб, пытаясь выгородить Березовского, так же как в свое время Третьяков, снова проговарился о слишком многом:

«Весной 1999 года в преддверии осенних выборов была достигнута тайная договоренность между Басаевым и Удуговым с одной стороны и кремлевской верхушкой – с другой – о маленькой победоносной (для России) войне на Кавказе. Удугов для этого даже прилетал в Москву. Березовский знал об этом плане, даже обсуждал его с Удуговым и тогдашним премьером Степашиным, но был против. Главными сторонниками плана были Степашин и Путин, который в качестве секретаря Совбеза отвечал тогда за Чечню».

Итак, устами Гольдфарба Березовский признает то, о чем еще 10 лет назад простодушно поведал Третьяков. В преддверии выборов Степашин, Путин и Березовский обсуждали с международным террористом Басаевым план похода последнего в Дагестан. План этот был реализован, в результате погибли сотни российских солдат и сотни дагестанцев, и была развязана бойня, в которой погибли уже десятки тысяч человек, Россия окончательно потеряла Чечню, а скорее всего не только Чечню.

Березовский обсуждал с Удуговым и Степашиным подробности заговора, но был, по Гольдфарбу, против. Допустим. Но в чем же это «против» выразилось? Он что, переубедил своих коллег или обратился к президенту, к обществу, наконец, через свою замечательную «Независимую газету» или свой Первый телевизионный канал, чтобы предотвратить готовящееся преступление или остановить его, когда задуманный план начал развертываться?

Напротив, с таким знанием и с такой печалью он продолжал и после похода Басаева яростно прокладывать дорогу к президентству «главному стороннику плана» Путину, создавая для него ручную партию «Единство» и отрядив своего суперкиллера Доренко крошить суставы и рвать глотки несчастных примаковых-лужковых.

И прекрасно зная, на что способна кремлевская верхушка, к ядру которой он тогда сам принадлежал, он доверчиво принимал официальные версии взрывов в Москве и Волгодонске и «учений» в Рязани, пока, наконец, через несколько лет – уже в эмиграции – ему не «открыл глаза» Фельштинский. Каким же для этого действительно надо было быть, по его же словам, «м...даком»!

Коррелирующие показания таких разных и таких информированных людей, как Степашин, Третьяков и Березовский, настолько серьезны, что Международный трибунал в Гааге или Лига избирателей в Москве могли бы начать свое расследование, допросив всех названных в них фигурантов для начала как свидетелей.

Некоторые из и них, к сожалению, не могут быть доставлены по объективным причинам: скоропостижная смерть (Басаев), иммунитет высокого государственного чиновника (Путин) и т. д. Но ничто не препятствует организации чартерного рейса Лондон-Гаага или Лондон-Москва со свидетелем Березовским на борту.

Можно будет ему предложить очную ставку, например, с Волошиным (известным в лихие 90-е как Санька-облигация), Юмашевым, Чубайсом, Абрамовичем. Эти государственные мужи, интимно вовлеченные в драматические события 1999-го, не пользуются сейчас иммунитетом и любят посещать уютные европейские страны с лекциями о неизменном либеральном реформаторском курсе Путина-Медведева. Для разнообразия могли бы рассказать высокому собранию о хорошо известных им обстоятельствах спецоперации «Наследник».

На исходе путинского режима обществу придется вернуться к тайнам его зачатия. Чтобы не оказаться нам всем, как Березовскому, в «м...даках» еще раз.

Андрей Пионтковский, публицист, політолог                    23 января 2012, 13:53

http://www.echo.msk.ru/blog/piontkovsky_a/851517-echo/

Висновок лікаря: до Тимошенко застосували отруту спецслужб

Написати цю статтю спонукали мене не тільки честь військового лікаря й клятва Гіппократа, а, в першу чергу, той критичний стан Ю.Тимошенко, в якому вона знаходиться зараз. Знак біди – втрата свідомості 06.01.2012 року і відсутність належної реакції на цей симптом зі сторони всіх членів медичної комісії, яка оглядала хвору наступного дня (07.01. 2012 року). Надіюсь, що стаття допоможе й колегам, яких включають до складу міністерських медичних комісій, професійніше й відповідальніше виконувати свою роль лікарів – консультантів.

Усе, що твориться навколо Юлії Тимошенко, наводить на думку, що і рішення Печерського суду щодо її ув’язнення, і рішення Апеляційного суду, і розпочаті нові судові справи є замовними для прикриття факту отруєння. Щоб на волю вона вийшла тільки мертвою. З цією ж метою призначаються і «діють» міністерські комісії із високого класу, але не профільних спеціалістів, які далекі від токсикології. Вони проводять МРТ – діагностику (магнітно–резонансна діагностика у нашій медицині чомусь є вершиною можливого), продовжують лікувати прояви респіраторного синдрому, рекомендують хворій «масаж і більше руху» і не виключають навіть оперативне втручання (для чого?). Так проявляється невігластво нашої медицини в токсикології. Ніхто навіть не запідозрив отруєння!!! Саме на такі реагування було розраховане отруєння!

1. Дещо про токсикологію талію. Згідно гігієнічної класифікації токсичних речовин, талій і його сполуки за ступенем небезпечності віднесені до першого класу отруйних речовин, які надзвичайно токсичні і надзвичайно небезпечні. Ця отрута проявляє токсичну дію в будь-якому агрегатному стані і здатна уражати живі організми всіх рівнів організації. Талій є смертельною отрутою повільної дії, про що свідчить наявність прихованого періоду інтоксикації та смертельні наслідки отруєнь навіть мінімальними токсичними дозами цього токсиканту. Без запаху і смаку. При контакті з отрутою будь які відчуття відсутні (німий контакт). Він здатний проявляти пряму деструктивну дію на органи й тканини при безпосередньому контакті з ними і загальнотоксичну (резорбтивну) дію через порушення функцій життєво важливих органів і систем. Талієві отруєння називають талотоксикозами.

Талій належить до найпідступніших отрут тому, що клініка талієвого отруєння розвивається повільно і тривалий час проходить без характерних клінічних симптомів і синдромів, що суттєво ускладнює ранню діагностику. Крім того, незалежно від ступеню важкості отруєння, можливі смерть або важкі віддалені наслідки перенесеної (навіть легкої) інтоксикації. Чудово свідчать про це кримінальні епідемії талотоксикозів у Львові (1975-1982) та Києві (1977-1987) і техногенна у Чернівцях (1988-1998). При хронічних отруєннях малими дозами талій здатний внаслідок кумуляції проявляти токсичну дію в сумарній дозі, яка буває меншою тієї, що викликає подібну інтоксикацію при гострому отруєнні.

В організмі талій перебуває в іонній формі. Іони талію здатні втягувати в патологічний процес всі життєво важливі органи й системи, проявляючи, в залежності від величини токсодози та тривалості дії на організм, різнобічні токсичні ефекти: загально токсичний, мутагенний, гонадотропний, тератогенний та бактеріостатичний. Унаслідок поступового перерозподілу в організмі талій депонується в кістках, волоссі та інших тропних до нього тканинах. Через три тижні після отруєння вміст талію у волоссі може становити 60 % загальної кількості металу. При смертельних отруєннях у людей найбільшу концентрацію талію виявляли в нирках і серці. Знайти талій в організмі отруєних можна і через 50-100 років після їх смерті (дослідження праху). Тому приховати отруєння талієм неможливо.

Талій є отрутою спецслужб. Часто використовується для знищення політичних опонентів. Наприклад, талієм були отруєні депутат Держдуми Росії, політичний діяч, журналіст Ю.Щекочихін (2003) та співробітник ФСБ Росії О.Литвиненко (2006). З допомогою талію полюбляв знищувати опонентів та небезпечних йому своїх генералів диктатор Іраку Саддам Хусейн. Практикував отруєння навіть ув’язнених супротивників. Наприклад, труїли небезпечного політв’язня малими дозами сполук талію. З появою ознак отруєння, ув’язненого «звільняли» за амністією і «організовували» йому втечу за кордон. Частіше амністовані «тікали» у Велику Британію. Там їм давали політичний притулок, діагностували отруєння, але уже пізно, а тому хворі через певний час повільно помирали.

2.Класичні прояви клініки всіх форм талотоксикозів. Для всіх форм талієвих отруєнь характерний повільний перебіг інтоксикації з наявністю довготривалого токсикогенного періоду, який поступово переходить у соматогенний. Винятком є швидкоплинні тяжкі гострі отруєння з летальним наслідком упродовж 7-15 днів від початку захворювання (приклад з отруєнням О.Литвиненка). Небезпечними є отруєння із затяжним (прогредієнтним) перебігом інтоксикації з наростанням негативних симптомів і поступовим обтяженням стану хворого. Вони складні для діагностики і закінчуються летально від загальної інтоксикації, тому що такі талотоксикози супроводжуються «токсичним імунодефіцитом». Агата Крісті, яка була фармацевтом і добре знала отрути, чудово описала талієве отруєння у своєму детективі «Вілла Білий кінь».

Талієвим отруєнням властива певна послідовність ураження тканин і органів-мішеней. Відповідно формується такий же послідовний прояв клінічних симптомів і синдромів: 1. синдром ураження відкритих слизових оболонок, носоглотки і дихальних шляхів (схожі з клінікою ГРЗ, ангіни, стоматиту, блефариту тощо); 2. гастроентерологічний синдром (з ознаками ураження шлунково-кишкового тракту, дисбактеріозу, гіповітамінозу й схуднення); 3.психоневрологічний синдром (з ознаками ураження центральної нервової системи, переважно проміжного і спинного мозку та периферичних нервів, особливо литкового); 4. ендокринний синдром (з алергізацією організму та ознаками ураження щитовидної й підшлункової залоз, статевих залоз і наднирників); 5. гематологічний синдром (з ознаками вираженої еозинофілії, лімфоцитозу, зрушенням формули вліво і наростанням анемії); 6. кардіо-судинний синдром (з ознаками токсичної кардіодистрофії, можливих інфаркту міокарда, інсульту, геморагічних діатезів та спазматичного чи спазматично-атонічного стану капілярів); 7. гепато-ренальний синдром (у більшості з ознаками «реактивного гепатиту», «малої печінкової недостатності» і порушенням видільної функції нирок); 8. дерматологічний синдром(з ознаками токсичного ураження шкіри та її додатків, з порідінням волосся або проявами різних форм облисіння). Дерматологічний синдром є ніби завершальною клінічною ознакою талотоксикозів.

Синдром (симптомокомплекс) токсичного ураження слизових оболонок і дихальних шляхів є однією із самих ранніх ознак талієвої інтоксикації при всіх клінічних формах талотоксикозів. З нього все починається. Якщо лікар не запідозрив талієву інтоксикацію, то ураження слизової оболонки діагностуються як кон’юнктивіти, риніти, ангіни, гострі респіраторні інфекції, ларинготрахеїти, стоматити, трахеобронхіти різного ступеню обструкції тощо, які майже не лікуються традиційними терапевтичними засобами. У таких випадках смерть отруєних пояснюють як наслідок ускладнення грипу, ГРЗ, ангіни тощо. При огляді хворих увагу лікаря привертає гіперемія кон’юнктиви, сухість і тріщини слизової губ. При огляді носоглотки можна виявити ознаки аденоїдних вегетацій, гіпертрофовані мигдалини, виразковий стоматит. Часто на слизовій помічають крапкові крововиливи або екхімози, а іноді висипки, подібні кору чи скарлатині.

Гастроентерологічний синдром на ранній стадії талотоксикозів проявляється функціональними розладами шлунка та кишечнику, диспанкреатизмом, дисбактеріозом, які поступово доповнюються ознаками гіповітамінозу та схуднення. Видільний ентероколіт може проявлятися у різних формах, від катарального до виразково-некротичного і супроводжуватися протягом усього періоду захворювання повторними кровотечами. Тривала відсутність апетиту, дисбактеріоз, порушення функції органів травлення призводять до помітного схуднення хворих (можлива втрата до 25% маси тіла) і появи виразних ознак авітамінозу.

Психоневрологічний синдром розглядають як одну з характерних (патогномонічних) ознак всіх форм талотоксикозів. Суб’єктивно синдром проявляється загальною слабкістю, яка при важких талотоксикозах або при відсутності лікування може перейти в стан повної адинамії, швидким стомленням, атаксією, яка проявляється більш вираженою втратою рівноваги ніж порушенням координації руху. Хворим стає важко ходити, боляче сидіти. Порушення сну проявляється часто в’ялістю та сонливістю протягом дня й неможливістю заснути або неприємними сновидіннями, нічними страхами, частими прокиданнями протягом ночі.

Парестезії при легких формах талотоксикозів проявляються поколюванням в підошвах ніг і в пальцях рук та ніг, відчуттям «повзання мурашок», легким онімінням, іноді в поєднанні із порушеннями больової й тактильної чутливості. При важких отруєннях талієм парестезії підошовної поверхні ніг змінюються появою сильних болів, які можуть різко посилюватися навіть від дотику до постільної білизни, чим позбавляють хворих сну і здатності ходити. Болі підошовної поверхні ніг подібного характеру не зустрічаються при невропатіях іншої етіології і є характерною ознакою талотоксикозу. Виникає в цей період небезпека набряку й стиснення спинного мозку з можливими відповідними наслідками.

Суб’єктивні прояви психоневрологічного синдрому поступово доповнюються об’єктивними ознаками низхідного талієвого поліневриту. Для талієвих невропатій на ранніх стадіях інтоксикації характерне збереження рефлексів при вже виражених ознаках невропатії. Ця особливість важлива при проведенні диференційної діагностики талотоксикозу від синдрому Гійєна-Барре. У пізній стадії інтоксикації можуть з’явитися ознаки невропатії черепно-мозкових нервів. Найчастіше виявляється невропатія зорових нервів, ядра яких розміщені в гіпоталамусі. Порушення зору можуть проявлятися диплопією в поєднанні з мідріазом і птозом.

Виразність психічних порушень при талотоксикозах має помітну залежність від тяжкості інтоксикації й тривалості дії токсиканту на організм. Для більшості талотоксикозів характерні розгальмованість, збудженість, іноді агресивність, нестриманість у реагуванні, а нерідко – неадекватне реагування на ситуацію, тривожні сновидіння, нічні страхи, страхітливі галюцинації, зоогалюцинації.

Ендокринний синдром проявляється найчастіше ознаками токсичної дії талію на статеві залози, наднирники, щитовидну й підшлункову залози. При важких талієвих отруєннях токсичне ураження наднирників може проявитись наднирниковим кризом і стати причиною смерті хворого.

Гепато-ренальний синдром на ранній стадії проявляється розладом функції печінки і нирок без ознак патології у цих органах. Легкі та середньої тяжкості талотоксикози проявляються синдромом «малої печінкової недостатності». “Локальними ознаками» талієвої гепатопатії на пізній стадії інтоксикації є збільшення розмірів і болючість печінки при пальпації. Геморагічні діатези, печінкова коліка, іноді жовтушність, при збільшених розмірах і болючості печінки свідчать про гепатопатію середньої важкості. Дегенеративні зміни в печінці можуть стати причиною печінкової недостатності й смерті в соматогенному періоді.

Гематологічний синдром при всіх формах талотоксикозів найчастіше проявляється еозинофілією, лімфоцитозом, відносною нейтропенією і зрушенням лейкоцитарної формули вліво. Появляються ознаки анемічного синдрому з його раннім прогресуванням. Можливий розвиток гемобластозів із раннім і стійким синдромом анемії. Результати біохімічних та імунологічних досліджень крові при талотоксикозах привертають увагу виразною дезімуноглобулінемією.

Кардіо-судинний синдромнайвиразніше проявляється в органній стадії токсикогенного періоду і часто стає причиною смерті хворих від первинного токсикогенного колапсу зі швидким, а іноді раптовим розвитком недостатності кровообігу внаслідок токсичного міокардиту або інфаркту міокарда. Виникають загрудинні болі, подібні до стенокардії, які не знімаються валідолом. Описані випадки смерті хворих від вторинного колапсу через виснаження компенсаторних резервів серцево-судинної системи або від інфаркту міокарда, який може бути наслідком токсичної дистрофії міокарда через некробіотичні зміни в серцевому м’язі. Геморагічні діатези проявляються екхімозами, крапковими крововиливами, носовими і кишечними кровотечами.

Дерматологічний синдром появляється не раніше 2-3 тижнів від початку хвороби при гострих і через 4-6 тижнів – при хронічних отруєннях. Гострі отруєння в більшості проявляються тотальним чи субтотальним облисінням без помітних ознак токсичної дистрофії шкіри та її додатків (приклад отруєння О.Литвиненка), тоді як хронічні отруєння малими дозами талію (як у Юлії Володимирівни) частіше проявляються дифузним порідінням волосся на голові або осередковим облисінням. Інтенсивність випадіння волосся й виразність алопеції зростають майже пропорційно збільшенню концентрації талію в організмі. Появу на тлі або в поєднанні з психоневрологічним синдромом дифузної алопеції із швидким прогресуванням і переходом її в осередкове, тотальне чи субтотальне облисіння слід розглядати як генеральну ознаку талотоксикозів.

На ранній стадії інтоксикації, особливо в перші 7-10 днів від початку хвороби, ознаки токсичного ураження шкіри та її додатків виявляються рідко. На пізній стадії хворих змушують звернутися до лікаря: свербіння й болючість шкіри волосистої частини голови та обличчя; інтенсивне випадіння волосся при розчісуванні або під час миття голови; вульгарні вугрі, себорея, поверхневий або глибокий фолікуліт; крихкість та ламкість нігтів на руках і ногах; сухість та лускатість шкіри; заїди або тріщини слизової губ, які майже не піддаються лікуванню загальноприйнятими засобами. Привертають увагу крапкові крововиливи на шкірі та слизовій носоглотки. При огляді хворих помітна воскова блідість шкіри (прояв капіляроспазму) і «мармуровий» малюнок на деяких її ділянках (при ураженні наднирників), частіше на плечах і між лопатками на спині. Помітні гіперкератоз та набряк шкіри на підошвах і долонях, ознаки ліхенізації шкіри, вульгарні угрі, себорея, заїди або тріщини на губах, фолікуліт на щоках, підборідді, на дорзальних поверхнях рук і ніг, крапкові крововиливи чи екхімози на шкірі та видимих слизових оболонках. На голові помітні ознаки порідіння волосся або облисіння. На нігтях рук знаходять білу поперечну смугу біля нігтьового ложа (смуга Меєса),яка з’являється вперше через 4-5 тижнів від початку хвороби. Кількість поперечних смуг може збільшуватися по мірі росту нігтів протягом усього токсикогенного періоду хвороби. Зникнення смуг Меєса на нігтях є ознакою очищення організму від токсиканта.

3.Особливості розвитку і прояву талотоксикозів з хронічним перебігом. Особливої уваги заслуговують отруєння субтоксичними дозами талію, які набувають хронічного перебігу. Хронічного перебігу через відсутність лікування набув талотоксикоз у Юлії Володимирівни. Повільний розвиток патологічного процесу, із появою характерних клінічних симптомів і синдромів талієвого отруєння не раніше 3-6 тижнів від початку захворювання, є причиною діагностики хронічних талотоксикозів тільки на стадії розпалу хвороби.

На ранній стадії хронічної інтоксикації у більшості випадків звернутись хворого до лікаря змушує гостре респіраторне захворювання, стоматит, кон’юнктивіт, ангіна або загострення хронічного тонзиліту, аденоїдні вегетації тощо. Саме синдромом ураження відкритих слизових оболонок і слизової носоглотки та дихальних шляхів із характерним торпідним перебігом і схильністю до ускладнень гнійною інфекцією розпочинають свій прояв хронічні талотоксикози. Поступово, протягом 4-6 тижнів, до синдрому ураження слизових оболонок приєднуються клінічні прояви інших синдромів талотоксикозу і, в першу чергу, психоневрологічного, гастроентерологічного, гематологічного та гепаторенального. На прийомі у лікаря хворі скаржаться на швидку втому при будь-якому фізичному навантаженні, на прогресуючу слабкість, особливо в ногах і руках, на відчуття оніміння в пальцях рук і ніг та «повзання мурашок» або поколювання в шкірі стоп і рук, на стиснення й судоми литкових м’язів під час швидкої ходьби або підйомі по сходинках. Хворі повідомляють лікарю про порушення апетиту і схуднення, про свербіння шкіри і посилене випадіння волосся на голові, про посилене потіння, підвищену збудливість та нервозність, про порушення сну, яке проявляється часто в’ялістю та сонливістю протягом дня й неможливістю заснути або неприємними сновидіннями, частими прокиданнями протягом ночі. Хворі звертають увагу лікаря на болі в серці, подібні стенокардії, які «не знімаються валідолом» та періодичні болі в животі, в правому підребер’ї.

На пізній, органній стадії хронічних талотоксикозів звернутись хворого до лікаря часто спонукає помітне порідіння волосся на голові або прояви дрібно гніздової алопеції чи інших форм осередкового облисіння, іноді з порідінням брів і вій. Хворі скаржаться на безсоння вночі і дрімотний стан протягом дня, на неприємні або страхітливі галюцинації, на надмірну нервозність, підвищену збудливість, нестриманість у реагуванні, а нерідко – неадекватне реагування на події. Жінки повідомляють лікарю про розлади або відсутність менструацій, а чоловіки – про прояви імпотенції. Турбують більш часті, ніж були раніше й інтенсивні болі в серці. На цій стадії захворювання починають непокоїти болі в довгих трубчатих кістках, в суглобах, впродовж кровоносних судин та нервів, у підошовній поверхні ніг. Хворі помічають і звертають увагу лікаря на сухість і огрубіння шкіри на підошвах і долонях, на появу «сухих мозолів», тріщин і набряку шкіри підошовної поверхні, на крихкість нігтів і появу білих поперечних смуг (смуги Меєса) на нігтях рук.

Обстеження хворих на пізній стадії інтоксикації дозволяє виявити ознаки дисбактеріозу, авітамінозу та прояви всіх клінічних симптомів і синдромів, які є характерними для талієвих отруєнь. Але якщо лікар не запідозрив талієву інтоксикацію, то кожний з виявлених синдромів діагностується як самостійне захворювання. Досить часто при хронічних талотоксикозах алопеція виявляється в сукупності із скаргами хворих на швидку стомлюваність, схуднення та болі в кінцівках (класичний симптомокомплекс) і є основною ознакою хронічного талотоксикозу. Остеопороз трубчатих кісток виявляється на рентгенограмах через 1,5-2 місяці від початку хронічного захворювання.

4. А тепер віддзеркалимо хроніку появи і перебігу хвороби ув’язненої Юлії Тимошенко на клініку талотоксикозів (опираючись поки що лише на повідомлення ЗМІ). Починалася хвороба з ознак простуди і проявів ангіни (ніби то через сирість і холод у камері СІЗО). Так почав проявлятись самий ранній синдром талотоксикозу — синдром ураження відкритих слизових оболонок, носоглотки і дихальних шляхів. Стан здоров’я продовжує погіршуватися.

Відтоді (з серпня 2011 року) Юлія Володимирівна уже не виходить із стану хвороби, що є характерним для талотоксикозів. Респіраторний синдром майже не піддається лікуванню стандартними терапевтичними засобами. Далі формуються наступні синдроми талієвого отруєння. З’являються болі в животі, ознаки порушення апетиту і схуднення (прояви гастроентерологічного синдрому). Виникають і наростають ознаки психоневрологічних розладів: порушення сну, парестезії (казали, що це «маревний паразитоз»), загальна слабкість і швидке стомлення, нестриманість, неадекватне реагування на ситуацію (пригадайте епізоди поведінки в суді), ознаки низхідного талієвого поліневриту.

На блідій шкірі з’являються крапкові крововиливи і синці. Починають турбувати носові кровотечі, загрудинні болі (прояви кардіо – судинного синдрому). Стан здоров’я і особливо зовнішній вигляд хворої Юлії Тимошенко сильно вразили Ніну Карпачову. Дивно, чому жодного разу стан і особливо зовнішній вигляд хворої не вразили не тільки прокурорів, а й лікарів? Були ж підозри на отруєння ув’язненої зоокумарином через покрашені у камері СІЗО стіни з домішкою отрути проти тарганів. Чому ж у складі стількох медичних комісій ні разу не було лікаря — токсиколога? На показаному відео із медичної палати СІЗО зовнішній вигляд хворої майже схожий із зовнішнім виглядом хворого О.Литвиненка (різниця у прояві алопеції). Зауважу, характерний зовнішній вигляд отруєних талієм є важливою клінічною ознакою талотоксикозів.

Лише висвітлені через ЗМІ дані про стан хворої, динаміку розвитку та клінічні прояви хвороби дають всі підстави запідозрити й діагностувати у Юлії Володимирівни талієве отруєння і виставити достатньо обґрунтований такий попередній діагноз: «Отруєння талієм середньої важкості; органна стадія токсикогенного періоду з прогредієнтним періодом і поступовим обтяженням стану хворої». Уже добре виражена талієва невропатія. Це вершина клініки отруєння. На цій стадії талотоксикозу причиною раптової смерті можуть стати: первинний токсикогенний колапс, гостра серцева недостатність або інфаркт міокарда, інсульт, наднирниковий криз. Тому, такі хворі потребують негайної госпіталізації в реанімаційне відділення токсикологічного центру для постійного медичного нагляду і невідкладного проведення детоксикації організму, антидотної терапії з використанням прусської сині (AntidotumThalliiHееl) та комплексним посиндромним лікуванням. Юлія Володимирівна потребує негайної госпіталізації у реанімаційне відділення в готовності до апаратної реанімації.

Випадок втрати свідомості, що стався 6 січня 2012 року – надто небезпечний симптом. В процесі лікування слід одночасно проводити спеціальні токсикологічні та інші дослідження для підтвердження і уточнення остаточного діагнозу. Подробиці дивись у монографії «Талотоксикози (чернівецька хімічна хвороба)», (Чернівці, 2002,284 с.). Книга є у парламентській бібліотеці та інших бібліотеках і повністю розкрита в Інтернеті на сайті «Бібліотеки Росії, України, зарубіжжя».

Зразу ж зазначу наступне. Лікувати таких хворих важко. Токсикологічних центрів в Україні немає. Вітчизняні токсикологічні лабораторії та НДІ не мають потрібного сучасного обладнання для діагностики отруєнь талієм та іншими важкими металами. Клінічну токсикологію у наших медичних навчальних закладах всіх рівнів акредитації не вивчають. Лікують отруєних у відділеннях інтенсивної терапії або реанімації лікарі – реаніматологи, які можуть мати післядипломну токсикологічну підготовку. Лікують як правило, посиндромно, а тому не завжди успішно. Необхідним і обов’язковим є залучення іноземних медичних фахівців – токсикологів і використання засобів детоксикації і діагностики зарубіжних клінік. Цього вимагає реальність нашої української медицини.

В.І. Білоус, кандидат медичних наук, лікар – токсиколог з 50-річним медичним стажем

“Главком”            17.01.2012 19:49

http://www.ord-ua.com/2012/01/17/visnovok-likarya-do-timoshenko-zastosuvali-otrutu-spetssluzhb/

«Жека 20 відсотків»

Останнім часом преса частенько пише про суддівські династії. Пише з осудом. Мовляв, непорядок, що суддями призначають молодих юристів з відомими прізвищами, чиї батьки відправляють правосуддя у вищих спеціалізованих, Верховному чи Конституційному судах. Багато років спостерігаючи за тим, що коїться в українській юстиції, не можу погодитись з такою точкою зору. Можливо, природа й відпочиває на дітях. У деяких випадках – навіть безпробудно. Але все ж таки нащадки відомих людей – принаймні, ті, що вдягнули суддівську мантію – як правило, намагаються своєю поведінкою не ганьбити прізвище батька чи матері. Інша річ – це «кухарчини діти», що зробили кар’єру лише через брак будь-яких моральних гальм та готовність винести будь-яке рішення на користь владного покровителя.

В одній з публікацій я якось згадував суддю господарського суду – сина колишнього Голови Верховного Суду України. Чув про нього лише позитивні відгуки. А нещодавно в одному зі столичних судів бачив отаку картину: суддя, батько якого відправляє правосуддя в Конституційному Суді України, спізнився в засідання на дві години – під час обідньої перерви поїхав по службових потребах, на зворотному шляху потрапив у затор і не зміг вчасно повернутись. У коридорі суду, де на нього чекали учасники трьох чи чотирьох справ, він підійшов до кожного, прилюдно вибачився, а потім ще й повторно вибачався в засіданні.

Не берусь оцінювати професійні якості цього судді – раніше стикатись з ним не доводилось, відгуків про нього я не чув і розглянутих ним справ не аналізував. Але при всьому тому, що написав чимало в’їдливих слів на адресу його батька, мушу відзначити: батько виховав сина ввічливою та культурною людиною, яка себе гідно поводить і не дає підстав всує згадувати своє прізвище.

А ось інший приклад.

У черзі до правосуддя

20 грудня 2011 року. Окружний адміністративний суд міста Києва, що на вулиці Командарма Каменєва. На 9:30 призначене попереднє засідання в справі за моїм позовом до Міністерства освіти і науки молоді та спорту України й підпорядкованій йому Державній службі молоді та спорту України. Адміністративних позовів до шановних відповідачів останнім часом я подав щось порядку 40 (сорока), здебільшого – про визнання неправомірною відмову в наданні публічної інформації або зобов’язання дати відповідь на звернення. Біля десятка справ вже розглянули. По одній навіть виданий виконавчий лист, згідно з яким Державна служба молоді та спорту України повинна надати мені документи в порядку Закону України «Про доступ до публічної інформації» (Єдиний календарний план фізкультурно-оздоровчих і спортивних заходів на 2008 рік, накази про проведення всеукраїнських змагань та інший подібний мотлох, який чиновники ретельно ховають від людського ока: виявляється, на то є причини суто корупційного характеру). Але оскільки керманич цієї служби Сафіуллін заявив, що він не визнає юрисдикції Окружного адміністративного суду й виконувати його постанови не збирається, довелось відкрити виконавче провадження. Будемо відповідь на інформаційний запит отримувати примусово. Веселий репортаж гарантовано.

Втім, є в провадженні Окружного адмінсуду й більш суттєві мої позови – про визнання нечинними нормативно-правових актів, скасування незаконних наказів і навіть один позов про відшкодування шкоди, завданої неповнолітньому. Зрозуміло, що в останньому випадку я дію по довіреності в інтересах вихованця державного закладу позашкільної освіти, якого обібрали дорослі дяді. Прізвища цих дорослих, які відмовляються повертати дитині 300 гривень, добре знає вся країна – Табачник Дмитро Володимирович і Сафіуллін Равіль Сафович. Дрібні вимагачі та аферисти. 

Якраз цей позов зараз ми й почнемо розглядати. Власне, розгляд справи повинен здійснюватись колегіально, трьома суддями, позаяк відповідачами є центральні органи виконавчої влади. Але це – попереднє засідання, яке проводить той суддя, що відкрив провадження, з метою уточнити позовні вимоги, долучити до матеріалів справи заперечення проти позову й т.п.

Провадження відкрив легендарний «Жека 20 відсотків» – Євген Валерійович Аблов, який зовсім недавно, 18 жовтня 2011 року, призначений заступником голови цього суду. Своє непересічне прізвисько Євген Валерійович отримав від гострих на язик одеситів, з яких донедавна знущався в тамтешньому адміністративному суді. У Києві Жека лише рік – він тут прислужує Сергію Ківалову, голові Комітету Верховної Ради з питань правосуддя, який, власне, і виписав Жеку в столицю. З обслуги Сергія Васильовича – і голова суду Павло Вовк, який раніше працював помічником-консультантом народного депутата Ківалова.

Ось на цього Жеку ми з представниками відповідачів і чекаємо з 9:30 год. Вже десята, Аблова досі немає, а перед нами призначено ще дві справи до розгляду – про скасування податкових повідомлень-рішень. «Жирні» справи, судді такі люблять. Хоча, найсмачніші позови – це про відшкодування ПДВ. Кажуть, саме за розгляд таких справ Аблов і отримав своє прізвисько. В очікуванні судді народ товчеться біля зали судових засідань, коментуючи на всі заставки «Жеку 20 відсотків» з його пунктуальністю. З другого поверху, де розташовані кабінети суддів, пару разів з’являється секретарка Аблова й просить не розходитись – мовляв, суддя тут, але зайнятий якимись нагальними справами.

Вчора був Святий Миколай і народ у коридорі кепкує, що, мовляв, Аблов з головою суду Вовком або наколядоване ділять, або похміляються. І то вірно: які інші нагальні справи можуть бути в судді під час судового засідання?

Одинадцята година. Продовжуємо чекати, коли ж, нарешті, Євгеній Валерійович впорається зі своїми проблемами. Черга значно збільшилась, оскільки прийшли ті, кому його честь направив повістки з викликом на 10:00, 10:30, 11:00. Один з відвідувачів храму Феміди починає голосно лаятись. Він – адвокат, представляє позивача по якийсь зі справ, що призначена на ранок до розгляду суддею Абловим. Каже, що приходить по цій справі вже другий раз, але суддю так в очі й не побачив. Минулого разу простояв понад дві години в коридорі, тепер, мовляв, історія повторюється.

Дванадцята година. В Окружному адміністративному суді міста Києва розпочинається перерва й обурений народ розходиться, залишаються тільки самі стійки – я з представниками Табачника та Сафіулліна. Нарешті на сходах, що ведуть з другого поверху, з’являється пан Аблов – у мантії та при медальйоні, себто «нагрудному знаку». Ми миттєво заскакуємо в залу, його честь, зверхньо зиркнувши у відповідь на наше «добрий день», мовчки сідає на місце головуючого. Починається звичайна судова рутина – оголошення номеру справи, з’ясування явки учасників, роз’яснення права на відвід головуючому та секретареві, розв’язання клопотань, пов’язаних з уточненням позовних вимог і заперечень проти них.

Я підвожусь і кажу, що, відповідно до статті 137 Кодексу адміністративного судочинства України, вношу зміни в позовну заяву й уточнюю свої вимоги. Це пов’язано з тим, що попервах відповідачем мало б бути Міністерство у справах сім’ї, молоді та спорту України, але воно зараз вступило в фінальну стадію реорганізації й за кілька днів вже буде викреслено з Єдиного державного реєстру. Тому я відкликаю вимоги, які були заявлені саме до цієї юридичної особи, натомість залишаю лише ті, що стосуються його правонаступників – МОНмолодьспорт і Держмолодьспорт.

Аблов гортає позовну заяву. Його честь знайомиться з позовними вимогами й підвищеним тоном заявляє, що, мовляв, права позивача ніхто не порушував, тому підстав розглядати позов він не бачить. Доводиться пояснювати – очевидно, «Жека 20 відсотків» це ніяк не може зрозуміти – що, взагалі-то, за цією позовною заявою вже відкрито провадження, між іншим – відкрито ухвалою за його підписом. Тож, якщо суд у наступному дійде висновку, що позовні вимоги є безпідставними, то в позові треба буде відмовити, але не тут і не зараз, а після розгляду справи по суті й у нарадчій кімнаті.

Тоді Аблов переходить на крик і починає вимагати, щоби я назвав йому статтю Конституції, яку порушили позивачі своїми діями.

– Немає такої статті! – волає його честь.

– Ну, чому ж, – кажу у відповідь, – у позовній заяві прямо зазначені, якими саме статтями Конституції гарантуються права позивача, порушені центральним органом виконавчої влади. Але звертаю Вашу увагу, що в суді захищаються не тільки права та свободи, але й охоронювані законом інтереси.

– Ви мені статтю Конституції вкажіть! – кричить Аблов. – Я бачу, що позовні вимоги є безпідставними й права позивача не порушені. На сьогодні все. Я почитаю позовну заяву й вирішу, чи треба її взагалі розглядати.

Аблов бере нотатник і призначає ще раз попереднє засідання – на 31 січня. Божечки-божечки, і на якому ж смітнику Ківалов набирає собі таку обслугу?..

Я дивлюсь на оце чудо в мантії, що називається, широко розплющеними очима. Взагалі-то суд (навіть не суддя, а саме суд: у нашому випадку це має бути судова колегія, яка ще навіть не сформована і яка збереться тільки після того, як завершиться стадія підготовчого провадження) може висловлювати своє ставлення до позовних вимог, давати їм оцінку, вирішувати, чи порушив відповідач права та законні інтереси позивача, виключно в нарадчій кімнаті й лише після розгляду справи по суті. Суддя, який висловив своє ставлення до позовних вимог до видалення в нарадчу кімнату, брати подальшу участь у розгляді справи не може. Це – процесуальна аксіома. Тепер доведеться ще й марнувати папір на заяву про відвід судді Аблову.

А суддями на ту пору були…

Про багатьох (якщо не більшість) українських суддів я знаю чимало: де й коли народились, де й з ким навчались, як і за яку суму потрапили на суддівську посаду, кого з високопосадовців чи просто заможних громадян обслуговують, з ким сплять і що п’ють. Знаю розцінки на їх послуги. Єдине, чого я не знаю: коли ж такі судді, як Аблов, порозумнішають і зрозуміють, що кричати на мене, та ще й у судовому засіданні – це все однаково, що лякати їжака голим задом.

Всі ми – і судді, і учасники судових справ – є заручниками суспільних відносин. Не може суддя того ж, наприклад, Окружного адміністративного суду м. Києва задовольнити позов громадянина до Адміністрації Президента України незалежно від обґрунтованості позовних вимог. Бо якщо суддя й винесе законне рішення, то, по-перше, це рішення буде все однаково скасовано апеляційною інстанцією, а, по-друге, у самого судді почнуться неприємності – аж до порушення дисциплінарного провадження. Окрім того, суддям регулярно доводяться вказівки, як саме розглядати ті чи інші категорії справ. Наприклад, ще рік тому тим же суддям адміністративних судів було заборонено (точніше – категорично не рекомендовано, бо заборонити судді судити по закону, звісно, ніхто не може) виносити законні рішення на користь громадян у справах щодо обчислення, призначення, перерахунку чи одержання пільг, соціальних виплат і доплат. Мотив: бюджет не має грошей, щоби виконувати законодавчі приписи й платити «чорнобильцям», «афганцям» чи «дітям війни».

Ці нюанси треба розуміти й не очікувати від суддів більшого, ніж вони можуть зробити. В Україні взагалі немає такого владного інституту, як правосуддя. Одначе винуваті в цьому аж ніяк не судді. Причина – це відсутність відповідного суспільного запиту. І так буде доти, доки не будуть реформовані правовідносини власності, а громадяни не стануть відчувати себе власниками майна територіальної громади чи хоча б багатоквартирного будинку. Ось тоді й з’явиться попит на правосуддя, себто прозорий та неупереджений механізм розв’язання спірних правовідносин.

Але відсутність такого механізму ще не дає право людям на кшталт Аблова поводити себе по-хамськи, спізнюватись у судові засідання на дві години й демонстративно порушувати підвалини процесуального законодавства.

Я цілком припускаю, що голову Окружного адміністративного суду Києва Павла Вовка шановні люди попрохали організувати незаконне судове рішення й відмовити в позові вихованцю державного закладу освіти, який став жертвою шахраїв з оточення Сафіулліна. Більш того, оскільки я жодного разу не чув, щоби хтось охарактеризував Вовка як розумну людину, я також цілком припускаю, що він може піти на публічний скандал заради 300 гривень, які один мерзотник відібрав у дитини від імені держави й тепер не хоче віддавати. Але якщо Павлу В’ячеславовичу через брак досвіду (Вовк став суддею у березні 2007 року й, як і Аблов, ще навіть не обраний на посаду судді безстроково) незрозуміло, як виконати це завдання, то пояснюю. Суддям треба провести розгляд справи з підкресленим дотриманням усіх процесуальним норм, піти в нарадчу кімнату й постановити те рішення, яке вони вважатимуть за потрібне. На то вони й судді. А не лементувати в попередньому засіданні, що позовні вимоги є безпідставними.

А тепер спробуємо дати відповідь на два запитання.

По-перше, чи став би себе поводити з такою кричущою зухвалістю суддя, який є сином чи донькою відомої людини? Думаю, що ні. Принаймні, мені такі приклади не відомі, а якби таке б десь колись трапилось, то кляті журналісти вже б з’їли з потрохом і самого суддю, і його знаменитих батьків. Тож, суддівські династії – це не так вже й погано, між іншим.

Друге запитання витікає з першого: що ж заважає всім цим абловим дотримуватись бодай видимості суддівської етики? Відповідь проста – впевненість у власній безкарності, помножена на відсутність моральних засад.

Звернімо увагу на такий нюанс. 21 травня 2012 року в Аблова закінчаться повноваження судді (сплине п’ятирічний термін, на який він був уперше призначений суддею Указом Президента України) і йому треба буде пройти чистилище Вищої кваліфікаційної комісії суддів, профільного комітету Верховної Ради та пленарного засідання парламенту, щоби бути обраним суддею безстроково. 22 листопада 2011 року Вища кваліфікаційна комісія суддів України оголосила про підготовку матеріалів щодо обрання Аблова на посаду судді Окружного адміністративного суду міста Києва безстроково. Зазвичай у цей період судді поводять себе дуже обережно, ретельно оминають будь-які скандали, не виносять явно незаконних рішень. Бо достатньо буде однієї скарги, щоби процедура обрання надовго загальмувалась.

Що казати про рядових суддів, якщо навіть колишній Голова Верховного Суду України Василь Маляренко, обраний на найвищу суддівську посаду в листопаді 2002 році, також попервах не робив жодних «різких рухів» і намагався сподобатись парламентській опозиції, оскільки на той момент ще не був обраний суддею безстроково (це трапилось тільки 22 травня 2003 року і побоювання Василя Тимофійовича, до речі, були не безпідставними – якби не голоси фракції Соцпартії та БЮТ, йому довелося б знімати мантію).

Але суддя Аблов позитивним висновком ВККСУ не переймається, як і майбутнім голосуванням у парламенті. Статус «людини Ківалова» гарантує йому і перше, і друге. А про можливі скарги до Вищої ради юстиції, яку очолює кум Ківалова, взагалі смішно згадувати. Більш того, до Окружного адміністративного суду Києва Аблов, власне, і був переведений з Одеси в розпал скандалу, який би іншому судді міг би коштувати, як мінімум посади (а, можливо – і свободи).

Володимир БОЙКО, спеціально для «ОРД»               11.01.2012 1:24

http://www.ord-ua.com/2012/01/11/zheka-20-vidsotkiv/?lpage=1

«Жека 20 відсотків» - 2

Окружний адміністративний суд Києва посідає особливе місце в системі адміністративного судочинства. Саме тут по першій інстанції розглядаються справи з приводу оскарження нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади. У цьому суді оскаржують рішення, дії та бездіяльність Адміністрації Президента України, Антимонопольного комітету України, Національного Банку України й геть усіх суб’єктів владних повноважень, що розташовані в Києві. У його стінах забороняють мітинги на Майдані, поновлюють на публічній службі урядовців і розпускають політичні партії. Якщо діяльність інших окружних адміністративних судів – то чисте заробітчанство, адмінсуд столиці – це висока політика.

Апостоли нестяжательства

До 3 червня 2010 року Окружний адміністративний суд Києва перебував під орудою Олега Бачуна, який мав два професійних свята – День судді (15 грудня) і День залізничника (4 листопада). Що прикметно: День юриста (8 жовтня) Олег Володимирович не святкував. Ще б пак – ну який з нього юрист? Інша річ – романтика залізничного сполучення, креозотовий запах шпал і щедрість (зрозуміло – духовна) колишнього начальника Львівської залізниці Георгія Кірпи.

Десять років тому, невдовзі після призначення Кірпи міністром транспорту й зв’язку України, львів’янин Бачун у обозі його команди потрапляє до Києва – разом з соратником і близьким другом Миколою Ковзелем, нині – народним депутатом України, а на той час директором Державного транспортно-експедиційного підприємства «Інтертранс». Колишній голова Личаківського райсуду Львова стає першим заступником голови Господарського суду м. Києва, а з червня 2006 року – головою новоствореного Окружного адміністративного суду м. Києва.

Як відомо, сапер і голова суду можуть помилитись лише один раз, причому, з однієї і тієї ж причини – через вибухонебезпечні умови праці. Помилка Бачуна полягала в тому, що він, відчувши себе самостійним політичним гравцем, занадто понадіявся на ступень свого впливу й не зразу зрозумів, що розпочинається грандіозний перерозподіл ринку замовних судових рішень.

Цей ринок стихійно склався ще на початку 2000-х років і довгий час на ньому володарював хіба колишній заступник Генерального прокурора України Віктор Кудрявцев. Ринок розвивався абсолютно стихійно й становив собою радше базар, де кожний суддя-одноосібник намагався всучити свій товар, нерідко псуючи вигідну комбінацію колезі з сусідньої ятки.

Управлінський хаос часів президентства Ющенка, криза на інших ринках – металургійному, продовольчому, енергетичному тощо – і нерозвинутість ринку землі призвели до розквіту ринку замовних судових рішень (ринок ЗСР – непоганий економічний термін, правда ж?) та його переформатування. Новий час потребував не тільки нових пісень, але й нових співаків, тому поява такої постаті, як Андрій Портнов стало явищем знаковим.

Про те, що на політичній сцені України з’явився новий артист з задатками примадона стало зрозумілим у листопаді 2005 року, коли мало кому відомий адвокат Андрій Портнов разом з колегою Сергієм Петрашком подав адміністративний позов з вимогою зобов’язати Державний комітет України у справах релігій ініціювати питання та вжити всіх необхідних заходів на право причислити Петра Порошенка до числа святих мучеників. Кому цікаво, текст цієї непересічної позовної заяви можуть прочитати отут: http://ord-ua.com/2010/06/28/netsenzurnij-poroshenko/ .

Дуже скоро Андрій Володимирович був обраний народним депутатом України й завдяки своїм видатним рисам – здатності до системної роботи та відсутності комплексів – стрімголов увірвався в коло головних гравців на ринку ЗСР, ставши поруч з Сергієм Ківаловим, Ігорем Пукшиним, Олександром Пасенюком, Віктором Кудрявцевим.

Це викликало спротив (хто б сумнівався?) з боку «старої гвардії» — Голови Верховного Суду України Василя Онопенка, багатьох суддів ВСУ, того ж голови Окружного адмінсуду Києва Олега Бачуна – що стали боронити свої канонічні території від зазіхань «самозванця». І якщо попервах Голова ВСУ був для Портнова поза зоною досяжності, Бачун сповна скуштував системності, послідовності та здатності до далекоглядного розрахунку, притаманних опоненту.

Взагалі-то кампанія по усунення Бачуна з ринку ЗСР гідна того, щоби присвятити їй окрему книжку. Тож зараз лише нагадаємо окремі сюжетні лінії, щоби зрозуміти, завдяки якому збігу обставин до Окружного адміністративного суду Києва потрапив «Жека 20 відсотків» — нинішній заступник його голови Євгеній Валерійович Аблов.

Доля Бачуна вирішилась 18 вересня 2009 року, коли один з суддів Окружного адміністративного суду Києва виніс ухвалу про забезпечення позову ВАТ «Дніпроазот» про заборону приватизації Одеського припортового заводу. Це була фатальна помилка Олега Володимировича, який заради інтересів власника «Дніпроазоту» пана Коломойського непродумано встряв у міжнародно-політичну комбінацію, що ретельно вибудовувалась тодішнім українським прем’єром Юлією Тимошенко. У результаті Одеський припортовий не дістався нікому – ані Коломойському, ані російському «Сибуру», ані лівійському лідеру Муаммару Каддафі, інтереси якого (точніше – інтереси сина Каддафі, Сейфа аль-Іслама) представляв україно-російський олігарх Костянтин Григоришин. Що ж стосується Бачуна, то він миттєво позбувся підтримки парламентської фракції БЮТ, що розв’язало руки Портнову.

Звісно, Андрій Володимирович розумів, що самотужки йому Бачуна не здолати – голову Окружного адмінсуду столиці підтримував Голова Верховного Суду України Василь Онопенко, який сподівався, що Бачун очолить Вищий адміністративний суд України (у тодішнього Голови ВАСУ Олександра Пасенюка 24 грудня 2009 року добігав кінця п’ятирічний термін повноважень). Тому Портнов хутенько помирився з Пасенюком і залучив його на свій бік, а також заручився підтримкою голови Комітету Верховної Ради України з питань правосуддя Сергія Ківалова, який давно мріяв завести в Окружний адмінсуд Києва своїх людей на керівні посади.

Брошура, присвячена О. Бачуну та його статкам і маєтностям, з отакими ілюстраціями була розіслана невідомими особами всім народним депутатам і суддям

І вже в перших числах жовтня 2010 року по Бачуну вдарила «важка артилерія». Кожний народний депутат України, кожний суддя, а також провідні видання отримали брошуру з описом неправедного життя Олега Володимировича, з переліком його численних закордонних вояжів та оздоблену якісними фотографіями його автомобіля й мобільного телефону. У Мережі був відкритий сайт www.bachuna.net відповідного спрямування. Публікації в ЗМІ запістрявіли подробицями скандалу – про те, як Портнов направив Бачуну депутатське звернення з проханням отримати декларацію про доход, а одержав у відповідь лист запорозьких козаків турецькому султану.

Але єдиним реальним компроматом, який вдалось «накопати» опонентам Бачуна, був факт надання останнім у бутність перебування на посаді першого заступника голови Господарського суду м.Києва лікарняного листка про начебто перебування на стаціонарному лікуванні з 25 березня по 1 квітня 2005 року (насправді Бачун у ці дні знаходився на відпочинку у Франції). І тоді два апостоли нестяжательства Андрій Портнов і Олександр Пасенюк (про останнього докладніше — http://ord-ua.com/2011/12/12/nye-vinavataya-ya-s-perdlini-tizhnya/), не маючи підстав для вагомих звинувачень, зажадали звільнення Бачуна з посади судді за нескромний спосіб життя, який підриває моральні засади судової влади.

Розв’язка трапилась 3 червня 2010 року, коли Верховна Рада України за згодою Комітету ВР з питань правосуддя, очолюваного Сергієм Ківаловим, та на подання Вищої ради юстиції (голова – кум Ківалова Володимир Колесниченко, серед членів – Сергій Ківалов і Андрій Портнов) звільнила з посади за порушення присяги судді як самого Олега Бачуна, так і двох його відданих кунаків – Петра Ковзеля (брата народного депутата й близького друга Бачуна Миколи Ковзеля) та Миколу Кишинського.

Порушення присяги судді з боку Бачуна полягала в невідповідності витрат офіційним доходам, що, бачте, порушило морально-етичні принципи, які все своє життя сповідують Андрій Портнов і Сергій Ківалов. Вина Кишинського – у тому, що він при розгляді позову ЗАТ «Інтертранс» до Генеральної прокуратури України виніс ухвалу про забезпечення позову, якою заборонив Генпрокуратурі до завершення провадження по справі здійснювати перевірки та вилучати документи ЗАТ «Інтернтранс» (ця ухвала, як на наш погляд, є, дійсно, не дуже грамотною, одначе жодних принципових заперечень вона не викликає, ніким не оскаржувалась і, до речі, незаконною визнана не була). Суддю Ковзеля (брат народного депутата, який є власником ЗАТ «Інтертранс») звинуватили в тому, що він виніс ухвалу про забезпечення позову Федерації спортивного покеру при оскарженні рішення Міністерства юстиції України. Ця ухвала також є абсолютно правомірною, ніким не оскаржувалась і незаконною також визнана не була.

Згодом Кишинському таки вдалось відкараскатись від обвинувачень у порушенні присяги, постанова Верховної Ради України Вищим адмінсудом була скасована, але в Окружний адмінсуд Києва він не повернувся, а був переведений Указом Президента України до аналогічного суду в Івано-Франківську.

Вакансії, що вивільнились у результаті поразки Бачуна, треба було заповнювати. З першою особою питань не виникало – незадовго до звільнення Бачуна йому довелось призначити виконуючим обов’язки голови суддю Павла Вовка, який до березня 2007 року працював у апараті Верховної Ради помічником-консультантом народного депутата Сергія Ківалова. У наступному Павло В’ячеславович автоматично був призначений головою Окружного адміністративного суду м. Києва.

Але цього було замало й 16 липня 2010 року Президент України підписує Указ про переведення до Києва з Одеського окружного адміністративного суду Євгенія Валерійовича Аблова на прізвисько «Жека 20 відсотків». Указ був дуже вчасним, оскільки в Одесі на пана Євгенія чекали великі неприємності внаслідок феєричної земельної оборудки, яку він прокрутив у травні 2010 року, помінявши своїм рішенням адміністративні кордони в курортній зоні Білгород-Дніспровського району. Все йшло до порушення щодо Аблова кримінальної справи за винесення завідомо неправосудного рішення, у ході розслідування якої неминуче б викрились і квартирні маніпуляції «його честі».

П’ятий вимір судді Аблова

Герой Булгакова з захватом оповідав про прониру, який без усякого п’ятого виміру та іншої математичної чортівні покращив свої житлові умови в результаті багатоступеневих комбінацій з обміну квартир. Наш герой домігся значно більшого, і також без допомоги потобійчних сил і п’ятого виміру, а лише завдяки тому, що має два ідентифікаційних коди – 835700019 і 2636714275.

Під першим значиться безробітний громадянин Аблов Євгеній Валерійович, 10 березня 1972 року народження, який народився в с. Випасне Білгород-Дністровського району Одеської області і користується двома оселями в м. Білгород-Дністровському: по провулку Франка, буд. 15, кв.41 і по вул. Провадійській, буд. 16, кв. 12.

Звертаємо увагу читачів: цей код дев’яти-, а не десятизначний. Хтось навмисно пропустив цифру «2» на початку коду, завдяки чому він сприймається (точніше – сприймався, оскільки зараз Аблов ним вже не користується) базами даних державної податкової служби як помилковий. Тим не менш, саме такий код був присвоєний Євгенію Валерійовичу 26 травня 1996 року Білгород-Дністровською об’єднаною Держподатковою інспекцією. У 2005 році, як тільки батько Аблова пішов з посади заступника голови Білгород-Дністровської райдержадміністрації, цей код був закритий.

Другий код був виданий громадянину Аблову Євгенію Валерійовичу, який народився 10 березня 1972 року в м. Білгород-Дністровському, проживав у Одесі по провулку Маяковського, 5 і працював у прокуратурі Одеської області. Видала код у квітні 1998 року ліквідована нині Держподаткова інспекція в Жовтневому районі м.Одеси. Цим кодом Аблов користується донині.

Дружина Євгенія Валерійовича, Юлія Юріївна, до переїзду в столицю також мала окрему квартиру в м. Одесі, по вулиці Польській, 5, квартира 40, і працювала (до травня 2007 – разом з чоловіком) у прокуратурі Одеської області. Але, треба думати, й гадки не мала, що її родина володіє такою кількістю нерухомості. Бо в протилежному випадку пані Юлія, як чесний прокурорський працівник, негайно б доповіла про це рапортом.

Підкреслюємо: йдеться саме про квартири сім’ї Євгенія та Юлії Аблових, квартири їх батьків ми не рахуємо. Наприклад, батько Євгенія Валерійовича, Валерій Федорович, 16 березня 1948 року народження, колишній заступник голови Білгород-Дністровської районної державної адміністрації, і досі мешкає в с. Випасному по вулиці Кишинівській, 160, звідкіля щодня добирається на роботу – Валерій Федорович керує Дослідним господарством «Андріївське» в с. Андріївка цього ж району.

До цього списку можна додати ще й помешкання в Києві. І всі ці квартири, здається, отримані безкоштовно по лінії або прокуратури, або Державної судової адміністрації. Точніше – дві від прокуратури й три від ДСА. Злі люди пащекують, що, начебто, видурювати в держави службові квартири за допомогою різних ідентифікаційних кодів пана Аблова навчила ріднесенька тітка. Втім, якщо ми десь помилились – ласкаво запрошуємо Євгенія Валерійовича до слова. Ми залюбки надамо йому можливість розповісти про свої житлові умови – хоч у формі інтерв’ю, хоч у вигляді публікації за його авторством. Якщо ж пан Аблов забажає оприлюднити через сайт «ОРД» декларацію про доходи – впевнені, що редакція буде лише вітати цей мужній і правильний крок заступника голови Окружного адміністративного суду м. Києва.

Звісно, дуже б хотілось, щоби ті ж Андрій Портнов та Сергій Ківалов прокоментували джерела такої заможності скромного служителя Феміди. Бо після їх обурених філіппік на адресу Бачуна цілком природнім було б очікувати, що відтепер в Окружному адміністративному суді Києва відправлятимуть правосуддя виключно експерти з питань суддівської етики й лише за наявності довідки про те, що всі свої капітали вони роздали сірим та убогим.

Ну, а ми доки розповімо шановним читачам про обіцяну справу, аналогів якій досі не знало вітчизняне адміністративне право, і яка була розглянута Абловим в травні 2010 року, наприкінці свого перебування на посаді судді Одеського окружного адміністративного суду. Це був своєрідній «дембельський акорд» Євгенія Валерійовича, за який його цілком могли взяти під варту. Але він не тільки викрутився, не тільки після своєї грандіозної витівки перебрався до Києва, так ще й потрапив на посаду заступника голови Окружного адміністративного суду столиці. І хто після цього посміє засумніватись у надприродних здібностях Сергія Васильовича Ківалова?

Володимир БОЙКО, спеціально для «ОРД»       13.01.2012 1:12

http://www.ord-ua.com/2012/01/13/zheka-20-vidsotkiv-2/?lpage=1

«Жека 20 відсотків» - 3

У травні 2007 року Євгеній Аблов покинув прокуратуру Одеської області й став прислужувати незрячій богині на посаді судді Одеського окружного адміністративного суду. Впродовж трьох років, до переведення в Київ, Євгеній Валерійович доклав чимало зусиль, аби виправдати своє прізвисько «Жека 20 відсотків», але справжнє визнання серед земельних аферистів, доступ до тіла Сергія Васильовича Ківалова й роботу в столиці він заслужив постановою від 13 травня 2010 року в адміністративній справі №2а-10947/09/1570.

 «Дембельський акорд»

Мала батьківщина Євгенія Валерійовича – Білгород-Дністровський район Одеської області – славиться узбережжям Дністровського лиману, де вартість землі сягає захмарних висот. Особливо цінується територія коси Кароліно-Бугаз, де на місцинку, що зветься «Дідове болото», знайшовся заможний покупець. Одна біда – та земля належить Затоківській селищній раді, голова якої аж ніяк не поспішав занурюватись у кримінальні оборудки. Як не умовляв його голова Білгород-Дністровської райдержадміністрації, як не вабив перспективою стати за один день мільйонером – ніяк.

І тоді організатори афери вирішили взяти й поміняти адміністративні межі, вилучити з володіння Затоківської селищної ради 600 гектарів землі, у тому числі й «Дідове болото», та передати їх у розпорядження зговірливого голови райдержадміністрації. Як поміняти? – А дуже просто. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду. Благо в суді працювала своя людина – синок Валерія Федоровича, колишнього заступника голови райдержадміністрації, на прізвисько «Жека 20 відсотків».

Звісно, наївний читач може здивуватись, і навіть заперечити – мовляв, це неможливо, оскільки, по-перше, кордони населених пунктів встановлювались за царя Панька чи, принаймні, радянської влади, а, отже, навіть суто теоретично розгляд таких справ у суді неможливий через те, що давним-давно сплинули строки позовної давності. По-друге, адміністративні межі встановлюються постановами Верховної Ради України (раніше це була прерогатива Ради Міністрів УРСР), отже відповідачами в справі треба залучати найвищі органи державного управління при тому, що невідомо, хто в такому разі буде позивачем. Ну, і, по-третє, в судах, взагалі-то захищають права, свободи та законні інтереси. А примусова зміна адміністративних кордонів ну ніяк не підпадає під завдання судочинства.

Але суддя Аблов блискуче вийшов з цієї колізії. Позов був заявлений Білгород-Дністровською райдержадміністрацією до Державного підприємства «Центр державного земельного кадастру», Головного управління Держкомзему в Одеській області, відділу Держкомзему у м. Білгород-Дністровський Одеської області, Затоківської та Сергіївської селищних рад. Рекомендуємо суддям Окружного адміністративного суду м.Києва зазирнути в Єдиний державний реєстр судових рішень і переконатись, під проводом якого титана юридичної думки вони працюють:

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/9606178  

Такого теорія адміністративного права ще не бачила й не чула. Цитуємо резолютивну частину скандальної постанови, винесеної Абловим:

 «Визнати відсутність у Затоківської селищної ради компетенції щодо розпорядження масивом земель загальною площею 614,3 га, який розташований з правого боку гирла Дністровського лиману на косі Кароліно-Бугаз від мосту до села Кароліно-Бугаз Овідіопольського району Одеської області та знаходиться за межами населеного пункту селища Затока, м.Білгород-Дністровського, Одеської області.

Зобов’язати Відділ Держкомзему у м. Білгород-Дністровський Одеської області в подальшому не приймати від Затоківської та Сергіївської селищних рад щорічну звітність за формою 6-зем відносно наявних у їх користуванні земельних ділянок, як такі що рахуються за містом Білгород-Дністровський Одеської області, а також по Затоківській селищній раді, що масив земель загальною площею 614,3 га на косі Кароліно-Бугаз входить в межі селища Затока, а по Сергіївській селищній раді, що масив земель загальною площею 538,9 га входить в межі селища Сергіївка.

Зобов’язати Головне управління Держкомзему в Одеській області виключити з державної статистичної звітності за формою 6-зем данні про те, що землі селищ Затока та Сергіївна входять до складу земель міста Білгород-Дністровського, Одеської області та масиви земель загальною площею 614,3 га, який розташований на косі Кароліно-Бугаз входить в межі селища Затока, а масив земель загальною площею 538,9 га до меж селища Сергіївка.

Заборонити Затоківській селищній раді приймати рішення щодо передачі у власність, користування, вилучення земель та здійснювати повноваження передбачені ст.12, ст.118, ст.123, ст.144, ст.151 Земельного кодексу України, відносно масиву земель загальною площею 614,3 га, який розташований з правого боку гирла Дністровського лиману на косі Кароліно-Бугаз від мосту до села Кароліно-Бугаз Овідіопольського району Одеської області та знаходиться за межами населеного пункту селища Затока, м.Білгород-Дністровського, Одеської області».

Зрозуміло? – Аблов не став міняти ніякі кордони. Він просто «визнав відсутність компетенції» в селищної ради розпоряджатись своїми землями. Причому зробив це без зайвих формальностей і без скасування розпорядження Ради Міністрів УРСР № 1442-р від 24.11.1966 року, яким було прийнято пропозицію Одеського облвиконкому про передачу 614,3 га земель на косі Кароліно-Бугаз селищу міського типу Затока Білгород-Дністровської міськради Одеської області.

Читати це феєричне рішення можна тільки стоячи й вголос, виразно декламуючи всі юридичні шедеври, винайдені Євгенієм Валерійовичем. Коментарю потребують кожний рядок, кожний термінологічний зворот цього майстра художнього слова.

Вдуматись тільки: до правовідносин, що виникли у 1965 році, Аблов примудрився застосувати норми Земельного кодексу УРСР 1970 року, Земельний кодекс УРСР 1990 року та Земельний кодекс України 2001 року –замість Постанови Ради Міністрів СРСР «Про додаткову передачу деяких питань господарського і культурного будівництва на вирішення Міністрів союзних республік» від 29 серпня 1957 року № 1041.

Але зацініть, як геніально Євгеній Валерійович обійшов питання позовної давності (на той час для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод і законних інтересів встановлювався річний строк, зараз – півроку) – його честь дійшла висновку, що підстави для застосування статті 99 КАС України взагалі відсутні. Мовляв, рішення про зміну кордонів породжує правові наслідки тільки на майбутнє, а тому немає сенсу говорити про якусь там позовну давність. Але й це не все – оскільки нічого подібного в Кодексі адміністративного судочинства України немає й бути не може, Аблов застосував аналогію права й у якості взірця послався на повноваження Конституційного Суду України, який розглядає питання про відповідність законів і Указів Президента Конституції України незалежно від того, коли ці акти були видані.

Якщо, за висловом Винниченка, українську історію неможливо читати без брому, то постанову судді Аблова годі осягнути без півлітри. Люди добрі, ну яка аналогія права може бути при застосуванні процесуальних норм? Аналогія допускається у випадку відсутності матеріального права, що регулює спірні правовідносини. Ма-те-рі-аль-ного-го, Євгенію Валерійовичу.

Можна собі лише уявити те задоволення, які одержали судді апеляційної інстанції, скасовуючи цей витвір абловського інтелекту. Для охочих почитати – наводимо посилання на ухвалу Одеського адміністративного апеляційного суду від 27 жовтня 2010 року

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/12184164

А тепер найцікавіше. Чи розумів Аблов, що його постанова є незаконною? – Безсумнівно. Тобто, можна, звісно, припустити, що в Євгенія Валерійовича спостерігається стійкий ідіотизм, але в такому випадку чи навряд би його Ківалов забрав до Києва – тут і своїх придурків вистачає. Отже, суддя Аблов виніс завідомо неправосудне рішення, чітко усвідомлюючи наслідки свого вчинку.

Друге запитання: чи припускав Аблов, що його постанова буде скасована апеляційним судом? – Напевно, ну не дурень же він (дивись пункт перший).

І тоді постає цілком природне третє запитання – а навіщо все це було потрібно організаторам афери? З Абловим усе зрозуміло, його роль мінімальна – лише проголосити потрібне рішення та порахувати подяку. Але який сенс був витрачатись тим, хто вирішив прибрати до рук оте «Дідове болото» та інші ласі ділянки курортної землі?

Відповідаємо. Позов подавався аж ніяк не заради постанови, оскільки всі розуміли, що незаконне рішення Аблова буде скасовано вищими інстанціями, а заради ухвали про забезпечення позову. 28 січня 2010 року суддя Одеського окружного адміністративного суду Аблов виніс ухвалу про заборону Затоківській селищній раді приймати рішення щодо передачі у власність, в оренду та інше тимчасове користування земельних ділянок або її частин із масиву земель загальною площею 614,3 га – до вступу в законну силу постанови по справі. Далі роль Аблова полягала лише в тому, щоби максимально затягнути винесення остаточного судового рішення.

Паралельно Білгород-Дністровська районна рада рішенням від 25 березня 2010 року №460-V скасувала та визнала не чинним рішення 42-річної давнини від 5 квітня1968 року №126, на підставі якого виконком Білгород-Дністровської районної ради передав в розпорядження Затоківській селищній раді землі площею 198,8 га. Третім кроком мало стати відчуження земель «добросовісним набувачам». Що ж стосується «Дідового болота» площею 36,65га, то воно було миттєво передано в оренду на 49 років розпорядженням Білогород-Дністровської райдержадміністрації. Ось, власне, заради чого все це затівалось.

Але й це не все. Зрозуміло, що Затоківська селищна рада подала апеляцію на ухвалу Аблова про забезпечення позову. 19 травня 2010 року, вже після винесення постанови по першій інстанції, Одеській апеляційний адміністративний суд цю ухвалу скасував. Але за 8 днів по тому, 28 травня 2010 року, інша колегія того ж самого апеляційного суду все повернула назад «за нововиявленими обставинами» й ухвала Аблова знову набула чинності.

І лише в жовтні 2010 року, коли земля вже була подерибанена, а Аблов обживався в Києві, Одеський апеляційний адміністративний суд поставив крапку в цій епопеї, визнавши постанову та ухвали Аблова незаконними. Але нашого героя це вже не бентежило.

Високодостойні та високоморальні

Про Олега Бачуна та його унікальну правосвідомість я писав ще в ті часи, коли Андрій Портнов працював у Державній комісії з цінних паперів і фондовому ринку й не мріяв, що колись буде крутити судоустроєм, мов циган сонцем. Ось, наприклад:

http://cripo.com.ua/?sect_id=1$&aid=1251

http://cripo.com.ua/?sect_id=1$&aid=1346

Тож на правах першого біографа пана Бачуна можу лише схвально відзначити високохудожній рівень операції Андрія Володимировича по усуненню Олега Володимировича з посади судді. Єдине, що викликає заперечення – це розповіді високоповажних членів Вищої ради юстиції про «очищення суддівських лав». Ну, вижили Портнов з Ківаловим Бачуна, Кишинського й Ковзеля з Окружного адмінсуду – і прапор їм у руки. На війні – як на війні. Але навіщо розпатякувати, що це зроблено заради відновлення етичних засад правосуддя та забезпечення Окружного адмінсуду столиці високоморальним кадровим потенціалом?

Пригадується, як пані Ізовітова, заступниця Голови Вищої ради юстиції, обурювалась з-з-злочином судді Кишинського, який, бачте, виніс ухвалу про забезпечення позову компанії «Інтертранс» до Генеральної прокуратури України й заборонив ГПУ до завершення провадження по справі проводити перевірки та вилучати документи позивача. Ухвала, дійсно, містила кілька «ляпів» і юридичних неоковирностей. Але ж не це було причиною звільнення Кишинського, а те, що «Інтертранс» оплачував вояжі Бачуна за кордон. Що ж стосується Кишинського, то він своєю ухвалою ніякої шкоди нікому не завдав.

А тепер порівняємо ухвалу Кишинського з витівками того ж Аблова, який перебрався до Києва після «зачистки» команди Бачуна – дитячий лемент та й годі. Бо судові рішення, які офіційно «інкримінувались» суддям Кишинському та Ковзелю, принаймні, не потягнули жодних негативних наслідків.

Але мовчить пані Ізовітова. І пан Портнов не розсилає брошури з фотографіями судді Аблова. Тому ми вирішили допомогти цим високодостойним членам Вищої ради юстиції проявити свою принциповість – направити їм скаргу з описом витребеньок «Жеки 20 відсотків». Бо, як засвідчує досвід, член ВРЮ Андрій Портнов не утруднює себе не тільки розглядом скарг, а навіть підписуванням відписок – це за нього роблять молодші клерки з Адміністрації Президента, розсилаючи скаржникам стандартні заготовки про те, що розгляд скарг громадян на порушення суддями присяги не належить до компетенції членів Вищої ради юстиції. Тому продовження цієї історії обіцяє бути і веселим, і повчальним.

Володимир БОЙКО, спеціально для «ОРД»        17.01.2012 0:52

http://www.ord-ua.com/2012/01/17/zheka-20-vidsotkiv-3/?lpage=1