Відкрите суспільство

«...кому підпорядковується публічна влада, кому підпорядковується верховна влада в країні - бандитам або громадянам країни? До того часу, поки це питання не вирішене, ніякі інші питання не можуть бути вирішені.»

Андрій Іларіонов

«Янукович – людина старого кримінального складу, яка має свої ігри «за поняттями». У тому світі не ухвалюють закон в принципі. Така людина може говорити про закон, але кримінальний світ не любить закону... Карні злочинці в таборах говорили політичним: ви прийдете до влади і знову мене посадите, оскільки моя справа – обійти закон, а ви хочете привести суспільство до закону»

Євген Сверстюк, доктор філософії, політв'язень радянського режиму.

понеділок, 22 жовтня 2012 р.

Новый хозяин всея Украины, или Несколько эпизодов из жизни Фирташа


Ви думаєте, що господарем країни є малограмотний дядько зі свинячі вічками під назвою «Янукович»? Він просто недоучка-другорічник, лох, якщо порівнювати його з іншим «пересічнім» українцем – Дмитром Фірташем. Тим самим, рейтинг якого порахував Фокус: п'яте місце в списку 200 найбагатших людей України, в 2012 році його стан оцінений в $ 2,834 млрд. Дмитро Фірташ входить у десятку найвпливовіших людей України.
  У 1991 році простий продавець помідорів Діма Фірташ з села Синьків, що у Тернопільській області, поїхав до Москви торгувати. Треба сказати, з'їздив вдало. Спочатку став мільйонером, потім – мільярдером. У цьому матеріалі не розглядаються давні дільця Фірташа: наприклад, дружба з Сьомою Могилевичем, тим самим «авторитетом». Або – як же він примудрився влізти в «Газпром»? У цій структурі рекомендації «Могилевич» не проходять. Поясненням самого Фірташа в ЗМІ, мовляв, я опинився в потрібний час і в потрібному місці, повірити може хіба що він сам.
Ім'я Дмитра Фірташа вперше публічно прозвучала на початку 2006 року, після підписання між Україною та Росією газових угод. Згідно з документами, посередником у поставках газу стала компанія «Росукренерго», частина акцій якої належить саме Фірташу. У квітні 2006 року Дмитро Фірташ вже відкрито заявляє про те, що є основним партнером «Газпрому» в компанії «Росукренерго» – у нього 45% акцій, також йому належать 90% акцій Centragas Holding – спільне підприємство з «Газпромом» в «Росукренерго» .
Сьогодні він президент міжнародної групи компаній «Group DF». Він володіє активами підприємств в Україні, Росії, Угорщини, Туркменістані, Великобританії, Швейцарії, Естонії. За останні 15 років Дмитро Фірташ став одним з провідних інвесторів в енергетиці та хімічній промисловості в Центральній і Східній Європі. Сьогодні компанія займає близько 3% світового виробництва азотних добрив. У вересні 2010 року до складу холдингу Group DF увійшов ВАТ Концерн Стирол.
Бізнес-імперія Фірташа продовжує зростати, причому небаченими в Україні темпами. Вартість його активів за 2011 рік зросла на 540% – з 354 млн. дол. до 2,25 млрд. дол. З 2009 по 2011 рік він приступив до скупки активів і більш ніж уп'ятеро помножив розмір свого стану, темпи приросту – вище 500% на рік. Це світовий рекорд (вартість активів Facebook, однієї з компаній, що найбільш стрімко розвиваються в світі виросла за рік на 247%.)
Вас, напевно, цікавить, а на які такі гроші Фірташ все купує і купує? Відповідь проста: треба дружити з українською владою. У нашому випадку – з пацанами з регіонів. Фірташ брав і бере донині активну участь у фінансуванні Партії регіонів. Інтереси Фірташа в Партії представляють Сергій Льовочкін, Юрій Бойко та Михайло Папієв. Юрій Бойко та Сергій Льовочкін раніше входили в так звану «групу Фірташа» в Раді. А перший віце-прем'єр-міністр Валерій Хорошковський розповідав пресі, що взагалі дружить з Фірташем і грає з ним в футбол та волейбол. Як «зворушливо», правда?
Фірташ активно займається політичним лобіюванням. Затягнув до Кличка двох своїх дружбанів – Павла Рябікіна та Сергія Куніцина. Крім суто грошового аспекту, тут є і організаційний козир. Обидві згадані персони дуже впевнено «стоять» в своїх регіонах – у Миколаївській області та у Криму. Що, природно, може значно поліпшити на цих територіях результат «Удару». Як Фірташ планує використовувати Кличка? Орієнтовний результат «Удару», приблизно, 14%, плюс кілька виграних мажоритарних округів, це дорівнює 35-40 парламентським багнетам. Така фракція, безумовно, матиме значення при формуванні більшості, а значить – впливати на прийняття рішень. А в яких рішеннях зацікавлений Фірташ, здогадатися не складно.
Перефразовуючи Чорного Абдуллу з «Білого сонця пустелі» – що потрібно, щоб зустріти старість? – У випадку з Фірташем можна відповісти так: дружити з владою, а його товариші, власне, і є сама влада. Для комфортного майбутнього також необхідна тотальна скупка активів в окремо взятій галузі. Монопольний вплив на одну з найбільш чутливих галузей (про це нижче) – гарантований і безвідмовний важіль впливу на діловий і політичний світ країни. Ну і, звичайно, як водиться у мільярдерів, прикупити якийсь спортивний клуб: Фірташ сьогодні власник сімферопольського футбольного клубу Таврія і баскетбольного клубу «Київ».
Знайомство з Дмитром Васильовичем відбулося. Тепер давайте оцінимо кілька епізодів з життя мільярдера, які багато розкажуть про його завдання. А головне – про його цілі.
Епізод 1. Війна з Тимошенко
На газову сцену країни Фірташ вийшов в 2006 році. Завдяки активній підтримці Кремля, його «Росукренерго» стало єдиним постачальників усього газу в Україну. Крім того, було створено ЗАТ «УкрГаз-Енерго» (СП «Росукренерго» і НАК «Нафтогаз»), яке в 2006-2007 роках повністю монополізувало постачання газу промисловим підприємствам всередині України. Причому, не без підтримки тодішнього глави Мінпаливенерго Юрія Бойка.
Похолодання у відносинах Росії і України в кінці 2005 – початку 2006 року підштовхнуло Газпром до відмови від низьких цін. Москва вимагала значного підвищення вартості блакитного палива, Київ не поступався. Глава Нафтогазу Івченко оголосив, що компанія буде купувати газ по $ 95 за 1 тис. кубометрів, а глава «Газпрому» Міллер – що буде продавати не нижче $ 230. І тут Фірташ вміло підставив своє плече президенту України – Віктору Ющенку. Саме взимку 2006 року Ющенко «благословив» входження «Росукренерго» на український газовий ринок, як посередника.
Таким чином, з середини 2000-х у Фірташа з'явився доступ до капіталу, якого було достатньо для початку скупки активів у хімічній та титанової промисловості України, а також ближнього і далекого зарубіжжя. У 2007 році була створена група «Group DF», яка і об'єднала всі активи Фірташа. Перед бізнесменом замаячила приваблива перспектива – стати однією з провідних транснаціональних корпорацій світу.
У той же час, ціла армія українських політиків і експертів наполягала на тому, що «Росукренерго» варто було б прибрати з українського ринку – «за непрозорість і корупційність застосовуваних схем». Особливо голосно і категорично в хорі критиків пролунав голос прем'єра – Юлії Тимошенко. Власне кажучи, війну «Росукренерго» лідер БЮТ оголосила ще у свій перший прихід на пост глави уряду. Тоді «перебити хребет» РУЕ не вдалося – скоро надійшла відставка прем'єра. Однак Тимошенко не втомлювалася «штурхати» газового посередника.
Екс-глава СБУ і соратник Тимошенко Олександр Турчинов в інтерв'ю одному з телеканалів, коментуючи дані Wikileaks, заявив: «Ми мали окрему інформацію, розслідували питання «Росукренерго» і корупції на газовому ринку ... Як тільки ми почали реальні розслідування, допити, слідчі дії, у мене почався конфлікт з Ющенком, який закінчився відставкою нашого уряду в 2005 році і відставкою мене з посади голови СБУ», – кінець цитати.
Навесні 2008 року під тиском прем'єра Тимошенко і чергової гри «Перекрій Україні газ» схема постачань палива знову змінилася, зменшивши при цьому доходи Фірташа: з українського ринку прибрали компанію «УкрГаз-Енерго». За словами Ю.Тимошенко, «УкрГаз -Енерго» змушувало Україну «миритися з тіньовими схемами».
«Я думаю, найближчим часом, буде прибраний і другий монополіст – я маю на увазі компанію «Росукренерго». Сьогодні вся Україна і вся світова громадськість, яка стежила, чи зможе Україна прибрати корупційні схеми в газовій сфері, світ побачив, що Україна здатна відстоювати свої національні інтереси і розвиватися», – сказала Прем'єр. Ну, якому фірташу це сподобається?
У грудні 2008 року Тимошенко заявила, що в результаті незаконних операцій, здійснених через банк «Надра», що належить Фірташу, їх організатори, серед яких президент Віктор Ющенко, голова Нацбанку Володимир Стельмах і керівник Секретаріату президента Віктор Балога, планували заробити 4,55 млрд. гривень. Також вона сказала, що НБУ рефінансував банк «Надра» на 7,1 млрд. гривень, які були направлені на фінансові махінації і здешевили курс гривні.
Після другого пришестя в уряд Тимошенко активні бойові дії відновилися і, укупі з позицією «Газпрому», що змінилася, призвели до не втішних для РУЕ наслідків. Після газового конфлікту між Росією і Україною в кінці 2008 початку 2009 року прем'єр-міністри двох країн, Володимир Путін і Юлія Тимошенко, домовилися позбутися посередника в особі «Росукренерго»: газ на Україну з 2009 року повинен був постачати «Газпром» напряму.
У березні 2009 року Тимошенко повідомила, що 11 млрд. кубометрів газу, на які претендував ексклюзивний постачальник імпортного палива в Україну компанія "Росукренерго", передається у власність «Нафтогазу». Це був цілеспрямований удар по Фірташу, власнику 45% акцій РУЕ. Але колишній сільський хлопчик тут не здався: привернув ресурси – людські та грошові. Річний судовий розгляд в міжнародному арбітражному трибуналі в Стокгольмі завершився на його користь. Відповідно до судового рішення Україна повинна була повернути газ RUE.
З приходом до влади Віктора Януковича, «Росукренерго» знову зайняло свої позиції в Україні.
І якщо резюмувати підсумки газової війни, то виходить, що всі учасники, м'яко кажучи, непрозорих схем розподілу газових потоків, та ще звинувачених в корупції, що називається «в шоколаді»: у Стельмаха дуже і дуже непогана пенсія, Ющенко бере участь у виборах, Балога займається відкатами в МінНС, ну, а Фірташ, як ви вже зрозуміли, взагалі на коні.
Всі при ділі і при грошах. А головний критик їх «роботи» – Юлія Тимошенко – сидить у в'язниці! Вам цих фактів недостатньо, панове виборці? Підкину вам ще одну загадку: регіонали прийшли до влади в 2010 році, займалися обіцянками реформ, Харківськими «угодами» і т.д. Але чому в 2010 ніхто з представників славної донецької братви, в тому числі і президент, не сказав, що газові контракти Тимошенко – «злочин»? І чому гоніння на Юлію Володимирівну почалися тільки в 2011 році?
Епізод 2. Хімічний король України  
Дмитро Фірташ не займається сільським господарством, але саме його бізнес робить істотний вплив на роботу українського агросектору. Особливо навесні та восени, коли аграрії вносять в землю добрива, адже Фірташу належать чотири (!) з шести українських азотних підприємств: сєверодонецький і черкаський "Азот", "Рівнеазот" і концерн «Стирол». Також Фірташ контролює естонський «Нітроферт» і таджицький «Таджиказот». Взявши всі ці об'єкти в свої руки, Фірташ почав прагнути до монополії і вже оголосив про необхідність створити єдиний консолідований ринок хімії. Зараз Фірташ контролює 80% внутрішнього виробництва міндобрив і в цьому сегменті прагне до абсолютного результату. Так, така концентрація виробництва дозволяє Фірташу диктувати політику. Причому не тільки цінову.
Крім активності в азотній хімії, Фірташ почав реалізацію масштабного проекту з розвитку в Україні нафтохімічного виробництва, куди протягом найближчих 5-6 років він планує інвестувати $ 2,8 млрд. Непогано йдуть справи і в титановій галузі, олігарх після двох років судової тяганини повернув контроль над найбільшими держпідприємствами – Іршанським ГЗКом і Вільногірським ГМКом. Серед головних активів Фірташа – Кримський содовий завод, чия частка на українському ринку кальцинованої соди – 80%, і Кримтітан, найбільший виробник діоксиду титану в Східній Європі, якому належать 70% українського ринку двоокису титану.
Титан – це особливий, стратегічний інтерес Фірташа. В інтерв'ю для журналу Politique Internationale (Франція) він сказав: «Найважливіший напрямок – це титановий бізнес. Те, що китайці сьогодні почали будувати великі виробництва в цьому секторі – це не просто так. Цей ринок буде розвиватися. У майбутньому цей ринок отримає значний розвиток. Літаки, атомні станції, трубки, лопатки, навіть зуби – все більше напрямів, де використовується титан», – кінець цитати. http://www.politiqueinternationale.com/revue/print_article.php?id=994&id_revue=130&content=texte
«Титанові» амбіції нашого олігарха не закінчуються в Криму. Компанії Фірташа мають намір почати розробку родовища титанових руд на Житомирщині, яке було розвідано ще за часів СРСР. Виявляється, і це мало хто знає, за кількістю запасів титану – наша країна посідає 5 місце в світі.
«Пустеля ім. Фірташа», ось у що він хоче перетворити Полісся. Ну, так, мільярдеру необхідно розробляти ці родовища, він вже купив заводи, він хоче стати монополістом і в цій галузі. Саме з цієї причини жителі 15 сіл на Житомирщині опинилися під загрозою виселення, а їхні будинки – під загрозою знищення. Селяни категорично проти видобутку титану через те, що глибокі кар'єри перетворять їх села і землі на мляву пустелю, як мінімум на 20 років: піде вода! Розробку рудників активно лобіює держава, тобто регіональна влада, але ми вже знаємо, що Фірташ – «гаманець» Партії Регіонів. Подивіться матеріал. Можливо, це майбутнє нашої з вами (поки) країни.
Одне радує: ці люди не будуть голосувати за Партію Регіонів.
Епізод 3. Фірташ переходить в газову атаку
Ще один крок до тотального контролю ринку газу Фірташ зробив, коли почав скуповувати акції облгазів, принаймні, так вважають профільні експерти. Тільки в серпні і вересні 2012 року компанія Фірташа – "Газтек" придбала у держави частки в 13 газопостачальних компаніях на 326 млн. грн.
Про значимість регіональної газорозподільної системи, так званих газопроводів низького і малого тиску, замислюється не кожен. Але доставка палива від постачальника до споживача – вигідний бізнес. Облгази обслуговують не тільки такого гіганта, як Нафтогаз, але і багатомільйонне населення, бюджетні організації. А це дрібні, середні і великі струмочки грошей.
Масовий розпродаж обл– і міськгазів України в 2012–2013 рр.. Фонд держмайна планував провести тихо і швидко. «Слушні люди» повинні були скупити газорозподільні компанії за викидними цінами. «Кишенькові» українські оцінювачі хутко підрахували, що регіональні газорозподільні та газопостачальні компанії з сотнями мільйонів щорічного обігу коштують набагато дешевше не тільки труб, що їм належать (а їх чимало), але навіть бруду, в який вони закопані.
«Правильні експерти» монотонно бубоніли, що облгази – це набір стільців, а труби у нас – державні. Так, левова частка облгазівських труб їм не належить, а знаходиться в управлінні. Юридично облгазу належать офіс, меблі, ті труби, які вони побудували вже самі. І – прямий доступ до споживачів. Це багато, але з цим треба вміти працювати. Самі по собі газорозподільні активи, без доступу до газового і політичного ресурсу, не становлять особливої ​​вартості. Бо те, і інше в Україні є тільки у Фірташа.
З 25 областей України компанії, підконтрольні Дмитру Фірташу, мають газові активи в 14. Головним чином, у власності бізнесмена були невеликі пакети акцій (менше 25%) обл– та міськгазів. Влітку 2012 р. ситуація почала змінюватися. У серпні Фонд держмайна дав старт розпродажу газорозподільних підприємств. У боротьбу за міські та обласні газові мережі відразу включився «Газтек», підконтрольний Фірташу.
Протягом серпня-вересня «Газтек» швидко і напористо скупив за безцінь пакети акцій 12 облгазів: 22 вересня було придбано 22% акцій «Вінницягазу», 20 вересня купили 23% акцій «Волиньгазу», 19 вересня – 20% акцій «Чернівцігазу», 17 вересня – 16% акцій «Житомиргазу», 13 вересня – 26% акцій «Тисменицягазу», 10 вересня – 26% акцій «Сумигазу», 7 вересня – 26% акцій «Луганськгазу», 6 вересня – 25% акцій «Запоріжжягазу», 5 вересня – 26% акцій «Дніпропетровськгазу», 4 вересня – 25% акцій «Севастопольгазу», 30 серпня – 25% «Івано-Франківськгазу», 1 серпня – 25% акцій «Миколаївгазу».
Витративши трохи більше 300 млн. грн. на приватизаційних конкурсах, ПрАТ Газтек стало володарем міноритарних пакетів акцій 12 міських і обласних газових мереж. На швидкий прибуток розраховувати не доводиться, кажуть експерти. А ось їх перепродаж у майбутньому буде дуже вигідним: обсяг внутрішнього ринку України – одного з найбільших в Європі споживачів газу – перевищує $ 10 млрд. і є дуже перспективним. А як ви думаєте, чи захоче пан Фірташ якось компенсувати свої витрати? Інтуїція мені підказує, що захоче і ... як підвищить тарифи! Який ваш наступний крок, панове виборці? Думаємо!
Епізод 4. «Паралельний» правитель України  
У листопаді 2011 Дмитро Фірташ був обраний головою Федерації роботодавців України. Навіщо йому це треба? Як видно з вищевикладених фактів, ця людина – патологічно жадібна. І, очоливши ФРУ, Фірташ може монополізувати трудові відносини в Україні.
У лютому 2012 року Янукович призначив Фірташа на посаду голови Національної тристоронньої соціально-економічної ради (НТСЕР). Цей «орган» виробляє і вносить гаранту пропозиції щодо «...питань формування та реалізації соціально-економічної політики». Коротше, з питань «Покращення, добробуту, стабільності» та інших дурниць. Тобто одна «зграя товаришів» матиме право на регулювання основних принципів і норм реалізації соціально-економічної політики і трудових відносин в нашій країні. Хто ці «товариші»? Від органів виконавчої влади в Тристоронній раді при главі держави цю посаду обіймає міністр соціальної політики Сергій Тігіпко. Два із трьох співголів безпосередньо або побічно представляють інтереси однієї групи людей (якщо згадати, як часто з прізвищем Фірташ пов'язуються два інших – Льовочкін і Хорошковський).
Сенс «танців» навколо Трьохбічної ради полягає в тому, що ця структура має реальний вплив. Рада бере участь у визначенні державних соцстандартів і рівня оплати праці, основних економічних та соціальних показників проекту бюджету, в узгодженні проектів економічного і соціального розвитку і т.д. І пан Фірташ отримав величезний вплив на цю раду, яка приймає рішення про зростання заробітної плати і бере участь в управлінні фондами соціального страхування.
Згідно з чинною Генеральною угодою про регулювання основних принципів соціально-економічної політики і трудових відносин в Україні на 2010-2012 роки, влада, бізнес і профспілки домовилися забезпечити на вказаний період середньорічне зростання середньомісячної реальної заробітної плати на рівні не нижче, ніж зростання реального ВВП (мінімум приросту середньої заробітної плати в 2012 році – не нижче ніж на 16% від рівня 2011-го.)
Закінчується дія Генеральної угоди 31 грудня 2012. Виходить, що це час «Ч», він критично важливий як для «великих», так і для «маленьких» українців. У новій угоді мають бути визначені умови оплати праці десятків мільйонів робітників, принципи соціального захисту.
При цьому ФРУ, одразу після обрання нового глави заявила, що прагне стати єдиною (!) керівною силою, і хоче об'єднати всіх роботодавців України. З'їзд, власне кажучи, саме з цією метою і проводився: об'єднати якомога більше організацій роботодавців країни під керівництвом структур Фірташа. Дмитро Васильович дуже хоче стати сильним, а для цього йому потрібно об'єднати навколо себе слабких. Він отримає контрольний пакет. А значить – монопольне право на подання інтересів усіх роботодавців країни.
Так що «соціальний діалог» може бути монополізованим групою осіб, що прагнуть через Тристоронню раду задати Україні свої правила гри на багато років вперед. І, швидше за все, використовувати її для «доїння» українського бізнесу. А та частина українського капіталу, яка не входить в «коло Фірташа», реально може потрапити під суб'єктивний підхід «зграї товаришів».
З прийняттям законодавства про фонди соціального страхування – повсюдно, як гриби, почали зростати лобістські структури роботодавців. Разом з представниками влади та профспілок вони входять до керівних органів цих фондів. А фонди – дуже ласий кусочок: сукупний обсяг коштів у фондах соціального страхування в цьому році вже перевищує, на думку багатьох експертів, 30 млрд. грн., Але ці гроші поза контролем. Точні ж цифри невідомі, оскільки процес формування, затвердження та виконання бюджету фондів відбувається негласно і не прозоро для громадян.
По суті ж йдеться про створення «паралельного» уряду в Україні. Якщо Фірташ успішно його реалізує, він може отримати в своє розпорядження такий колосальний ресурс, який і не снився нинішньому уряду. У перспективі він зможе контролювати вітчизняний ринок праці, активність трудових мас, засоби виробництва. Дмитро Фірташ фактично зробив заявку на те, щоб стати лідером соціально-економічного класу національної буржуазії, який поступово створюється в Україні. Така консолідація навколо себе роботодавців-капіталістів може стати для нього навіть більш ефективним ресурсом, ніж політична партія. До того ж, ця ніша дуже вже перспективна і приваблива для впливу на будь-яку владу.
Епізод останній. Освітній.
Трохи не забув згадати про непогану освіту Дмитра Васильовича. Майже на всіх сайтах присутня інформація, що першим «університетом» майбутнього мільярдера був Донецький залізничний технікум. Але є інформація про те, що після школи Фірташ закінчив Краснолиманське (Донецька обл.) залізничне профтехучилище. http://bp.ubr.ua/profile/firtash-dmitrii-vasilevich
Не Гарвард, прямо скажемо. І олігарх наш – простий «петеушник». Цікаво, чи поставили в Краснолиманському ПТУ бюст «героя»?
Потім, за офіційними повідомленнями, Дмитро Васильович закінчив ... тримайтеся! Він закінчив Національну академію внутрішніх справ України! Вау! Причому я ніде не знайшов ні дати його вступу, ні дати закінчення того славетного ВНЗу. Скрізь написано «пізніше закінчив». Чому саме цей диплом захотів купити Фірташ – ще одна олігархічна таємниця ...
Пропоную цитату з Вікіпедії: «Національна академія внутрішніх справ України здійснює підготовку наукових, науково-педагогічних та управлінських кадрів для підрозділів МВС України. Академія також готує слідчих, експертів-криміналістів, офіцерів внутрішніх військ, займається перепідготовкою та підвищенням кваліфікації працівників органів внутрішніх справ ... », – кінець цитати. Невже він хотів стати «експертом-криміналістом»? Або, не дай Бог, офіцером внутрішніх військ? Зрозуміло, ректор цього навчального закладу – генерал-лейтенант міліції Валентин Васильович Коваленко – виявився найбільш «згідливим». Але невже не вистачило грошей, щоб купити диплом, ну, не Оксфорда, але – Київського університету? А, може, використовуючи знання «слідчого», цей сільський хлопець, хотів боротися з внутрішніми ворогами? Загадка на загадці. Хоча багато політологів та експертів відзначають дуже низький рівень, як освіти, так і культури у біло-блакитної правлячої еліти та «задіяних» олігархів. Хтось вчився, а хтось вбивав сусіда, щоб забрати заводик ... Думаємо, виборці!

Сашко Вовк, «ОРД»            22.10.2012 22:22

пʼятницю, 19 жовтня 2012 р.

У Києві проукраїнські сили підписали угоду про створення коаліції у Верховній Раді VII скликання


«Угода про створення проукраїнської коаліції в майбутньому парламенті є запорукою швидких і рішучих змін з метою усунення від влади режиму Януковича, подолання наслідків його правління та проведення всеосяжних докорінних змін у суспільно-політичному та соціально-економічному житті держави на користь українців. Про це заявив лідер Всеукраїнського об`єднання «Свобода» Олег Тягнибок за підсумками підписання політичної угоди про створення коаліції у Верховній Раді України VII скликання.
Олег Тягнибок підкреслив: незважаючи на ідеологічні суперечності, опозиції все ж вдалося досягти домовленості про ухвалення у майбутньому парламенті першочергових законопроектів. Йдеться про наступні невідкладні заходи:
– не допустити внесення президентом Януковичем змін до Конституції України, які мають на меті обрання глави держави у парламенті та ліквідацію права українців на всенародні президентські вибори. Не голосувати за відповідні зміни до Основного Закону України.
– ухвалити закон України про порядок імпічменту президента та створити Тимчасову слідчу комісію Верховної Ради України з питань усунення президента Януковича від влади. Розпочати процедуру імпічменту чинного глави держави.
– здійснити усі можливі заходи з метою формування справедливого та незалежного правосуддя в Україні, дотримання прав і свобод громадян та звільнення політичних в’язнів, зокрема, лідера опозиції Юлії Тимошенко та Юрія Луценка.
– ухвалити закон України про відкликання народного депутата України. Проголосувати за встановлення кримінальної відповідальності для тих народних депутатів, які голосують за інших парламентарів. Скасувати недоторканність для Президента, народних депутатів і суддів.
– скасувати Закон «Про засади державної мовної політики», як антиконституційний, такий, що розколює суспільство, та ставить під загрозу державний статус і розвиток української мови.
– продовжити мораторій на продаж землі до 1 січня 2016 року та ухвалити необхідні закони, спрямовані на захист селян-власників землі.
– скасувати чинний Податковий кодекс, який знищує основу середнього класу – приватне підприємництво. Ухвалити Кодекс економічного зростання, який передбачає запровадження лише 7 податків замість чинних 135, створення максимально сприятливих умов для ведення малого та середнього бізнесу.
– скасувати антинародну «пенсійну реформу» Януковича-Азарова-Тігіпка, яка призвела до підвищення пенсійного віку.
– ухвалити справедливу пенсійну реформу, що передбачатиме єдиний для всіх порядок нарахування пенсій та ліквідацію спеціальних пенсій для високопосадовців. Забезпечити європейські стандарти якості життя українських громадян, заробітної плати, соціального та пенсійного забезпечення.
– забезпечити підписання та ратифікацію Угоди про Асоціацію з Європейським Союзом, включно зі створенням зони вільної торгівлі, створити умови для запровадження безвізового режиму з країнами ЄС. Денонсувати зрадницькі «Харківські угоди».
Очільник «Свободи» заявив: «Ми не тільки подолали скепсис тих, хто говорив, що опозиція не зможе домовитися про спільну боротьбу проти режиму Януковича, але – що найважливіше – підготували пакет законопроектів, які негайно буде внесено до Верховної Ради наступного скликання і за які проголосують усі народні депутати від об’єднаних сил опозиції. Таким чином ми зможемо подолати данню хворобу українського парламентаризму – затяжні «спікеріаду» і «коаліціаду», а одразу ж візьмемося за реальні дії».
Прес-служба Всеукраїнського об’єднання «Свобода»  067-441-46-01                       «19» жовтня 2012 року
 twitter.com/vo_svoboda        Skype: Yuriy.Syrotyuk

четвер, 18 жовтня 2012 р.

ЩО ВИВЧАЮТЬ РЕАЛІСТИ?


Анекдот старий, ще радянських часів. Мовляв, оптимісти вивчають англійську мову; песимісти – китайську. А реалісти – вивчають автомат Калашникова. Анекдот – дуже відповідний сьогоднішньому передвиборному становищу країни. Якщо під оптимістами розуміти партію влади та її нечисленних прибічників, які висловлюють впевненість, що після 28 жовтня режим не тільки збереже статус-кво, але розширить свої можливості творити, що завгодно, «завоює нові висоти». Песимісти в нашому випадку, це ті, хто вже майже спокійно констатує – ми «завойовані» заздалегідь, які там вибори, ми поневолені надовго, залишається «вивчати китайську» (тобто в нашому випадку – «феню», якою користується банда при владі) , ну, в крайньому випадку, з цим знанням якось, з головою під подушкою, якщо з-під неї не витягнуть, чекати гіпотетичних президентських виборів, на яких, може бути, щось ... А я – на боці реалістів.
Якщо повернутися до анекдоту, реалісти, це ті, хто вважає, що захищати свою країну (тобто себе, своїх дітей) потрібно сьогодні. До цього треба бути готовим. І, до речі, в нашому випадку, «автомат Калашникова», це не заклик всупереч закону обзаводитися реальною вогнепальною зброєю. Це – розуміння: якщо на парламентських виборах, що неухильно наближаються і одразу ж після них країна не знайде в собі сил зробити реальний поворот, країна загине. «Вивчення китайської» не допоможе громадянам. А ось зброю – на даному етапі, сміливість і розум об'єктивно оцінити ситуацію; взяти участь у цих заходах, не здаючись режиму, що б не співав він зараз, і що б не озвучив за результатами виборів, може і повинно допомогти. Поки – зброя, не пахне мастилом. А там, у гіпотетичному екстремальному випадку, як Бог дасть. Так, навіть так.
До речі, в останні передвиборні тижні, стало зрозумілим: «наші оптимісти» насправді бояться програти вибори 28-го. Незважаючи на те, що Тігіпко від імені партії влади не втомлюється надувати щоки на публіку: ми-де можемо самі, навіть без комуністів, сформувати більшість у майбутній Раді. Насправді вони віддають собі звіт в максимальних, рівномірно розподілених географічно, настроях громадян проти режиму.
Фальсифікації для того, щоб при таких умовах намалювати собі переконливу перемогу, повинні бути воістину грандіозними. А та ж міжнародна місія спостерігачів на цей раз, на відміну від попередніх, обіцяє бути куди більш масовою і працювати куди уважніше. Власне, немаленька група так званих довгострокових спостерігачів, трудиться вже зараз, скрупульозно «складує» факти тих порушень, які спостерігаються в ході кампанії, до дня голосування і підрахунку. Отже, щоб вибори були визнані хоча б «частково демократичними» (хоч убийте, не зрозумію, звідки взявся цей вираз, і як поєднати в ньому слово «частково» з фактом відповідності або невідповідності процесу та результату принципам демократії), в урнах все ж повинна бути виявлена більш-менш прийнятна кількість «за» режим.
Що ж, влада саме зараз міцно стискає кулаки, в яких і так зосереджений адмінресурс. Місцеві бонзи відверто доводять до керівників окружних і дільничних комісій план: мовляв, робіть, що хочете, але щоб у наданих вами бюлетенях за Партію регіонів було 70 (50, 60, 80) відсотків. О, ця влада вміє лякати. І – розправлятися з тими, хто не слухається. І залякані, природно, внесуть свій внесок. Тільки ж і тут – варіант досить двоїстий. У багатьох, кого лякають, виникає кардинально протилежна думка: якщо ми не виконаємо вашого розпорядження, і «допоможемо» вам покинути владні крісла, якраз ви нам ВЖЕ нічого і не зможете зробити, і за те, що ми рахували чесно, нам, мабуть, не буде нічого поганого, окрім хорошого ... Цей аспект мислення теж присутній, і він не на користь режиму.
Тігіпки-Чечетови жонглюють словами про «гарантовану більшість». А політологи, в тому числі, скажімо так, лояльні до режиму, в останні дні все частіше говорять про те, що навіть якщо Партія регіонів візьме невеликий відсоток, то більшість вона так-сяк зліпить, за рахунок мажоритарників. Так, для того мажоритарку і завели. І подібна небезпека, коли якийсь кандидат, що порівняно недорого, і часто в буквальному сенсі слова, купив округ, отримає «вільний квиток» у парламент, щоб там приєднатися до провладної більшості – є, вона реальна. Те, що здорові сили суспільства, думаючі громадяни, намагаються протиставити такій небезпеці сьогодні – це той самий простий, але єдино можливий підхід: на мажоритарці голосуємо виключно за узгоджених опозиційними силами кандидатів. І готуємося супроводжувати весь процес підрахунку і транспортування бюлетенів.
Більш того, громадська організація «Спільна справа» організувала центр паралельного підрахунку голосів. Мета – реєструвати результати не в цілому, не на рівні окружних комісій (де як раз і можливі фальсифікації, які важко відстежити). Реєструвати результати на рівні кожної окремо взятої ділянки. Якщо хто не знає, то протокол підрахунку голосів на дільниці – за законом, перш ніж бути направленим в окружком, має бути вивішений в дільничному приміщенні для загального ознайомлення. Так от, кожен член комісії не від влади (їх мало, але вони ж є), будь-який незалежний спостерігач або зареєстрований на ділянці журналіст, має право вимагати на руки його копію з так званою «мокрою печаткою». І передати її в громадський центр паралельного підрахунку. Якщо, всупереч закону, домогтися копії не вдасться, то хоча б сфотографувати протокол. Підсумовування результатів по ділянках, де легше відстежити фальсифікації – це і є резонансний результат, який можна протиставити центрвиборчкомівському, якщо ЦВК дозволить собі фальсифікацію.
І трохи про те, що політологи передрікають: партія влади, взявши навіть невеликий відсоток, приросте до більшості за рахунок мажоритарників. Ті ж політологи не забувають сказати, що подібна більшість буде «хиткою, ситуативною». Режиму від цього, звичайно, радості мало: кожен раз буквально торгуватися з «крутими пацанами» з того чи іншого питання. Але й країні, яка намагається віднайти цивілізований парламент, від подібного розброду та хитання тих, хто переслідує особисту тактичну вигоду – радості ніякої. Більш міцну більшість Верховна Рада може знайти саме, за наявності тої або іншої облікової більшості. Мажоритарники – володарі «вільного квитка» з цілком прагматичних міркувань зв'яжуть свою парламентську долю з коаліцією, яка переможе, на більш міцній основі. А судячи з реальних настроїв у країні, таку більшість, так-так, може отримати нинішня опозиція.
Природно, до подібного гіпотетичного результату, як кажуть, «сім верст лісом». Та по байраках, бурелому. Тому що суспільні настрої, які кожен тримає поки що «в кишені», це одне. А домогтися, щоб людина прийшла на вибори, з наміром змінити своє життя на краще; проголосувала без страху і розумно; а потім ще й відстояти реальні результати виборів, якщо вони будуть такими – при нинішньому режимі процес вкрай складний. І всьому, що намагаються зробити зараз громадські організації – і протистоянню видаленню спостерігачів з дільниць; і «видобутку» тих же копій бюлетенів для паралельного підрахунку; і супроводу бюлетенів; і оголошенню результатів паралельного підрахунку і вимозі того, щоб результат визнали реальним – необхідна всенародна підтримка.
А нас намагаються переконати, що в країні відсутні протестні настрої. Перш за все, це звичайно, каже режим (як же, нас пакращілі до цілковитого задоволення, так що, протестувати проти благодійників?). У другу чергу – пораженські настрої, як міазми, поширює частина горезвісної «інтеліХенціі». Якій, з одного боку, дістався не гідний її народ, якому просто ще необхідно «походити в упряжі», а з іншого – які там парламентські вибори, давайте-но вся увага – на віддалений 2015-й, вибори президентські.
Немає настроїв протесту? Ну-ну. Ми з вами, шановні читачі-співрозмовники, зарікалися посилатися на результати соціології. Але то мова йшла про передвиборчі рейтинги. А є опитування, в рамках яких людина не відчуває небезпеки, висловлюючи свою думку, тому що їй пропонують не «відректися від всесильної страшної влади», а просто відповісти, як живеться. Результати дослідження Київського міжнародного інституту соціології. 76% громадян, опитаних у всіх областях країни, висловлюють невдоволення економічною ситуацією; 63% – ситуацією політичною; 51% – культурною; 43% незадоволені нинішньою зовнішньою політикою. А пам'ятаєте, як вчора на Запорізькому автозаводі робочі осміяли і освистали Азарова? Він порадував їх, що їхня середня зарплата – 3,5 тисячі гривень. А коли йому крикнули, що отримують в кращому випадку півтори, промимрив «значить, працюєте не повний робочий день», чим викликав відкрите обурення.
Як ви думаєте, робочий, який «забрав» це обурення додому, в день виборів вже зовсім не зрозуміє, що Азаров, якому він свистів за брехню – номер один у списку регіоналів? І якщо він, цей робітник, не проголосує за Азарова, а потім дізнається, що він за нього із захопленням «проголосував» – він, скажімо так, не образиться? Не конвертує свою образу в протестні дії? Помножте на відсоток, який заявляє про своє невдоволення тим, що відбувається в країні.
І, нарешті, остаточно припинимо слухати тих, хто продовжує чірікать, що на Майдан-2004 «завезли-купили». Я (і багато хто з вас), були там з першої ночі. І хай ображаються, якщо хочуть, опозиційні політики, але за великим рахунком це вони пішли за громадянами, а не навпаки. А адже тоді й економічне становище було краще, і країна, не по розділенню географічних прихильностей, а цілком – не розсмакувала Януковича і Ko на смак, як зараз. І не захотіла виплюнути «оце».
Так, режим боїться. Боїться отримати парламент з ненадійною більшістю. І ще більше – боїться реалізації шансу програти в результаті народних протестів і невизнання виборів легітимними. Доказом того, що влада шукає виходи в разі таких ситуацій, несподівано послужило інтерв'ю з Юрієм Єхануровим, опубліковане на ресурсі «Українська правда. Економічна правда ». Інтерв'юери кілька разів підкреслили, що співрозмовник – екс-політик в усіх відношеннях, тихо працює викладачем, і зустрілися вони з ним в кафе. Єхануров і справді, на відміну від деяких інших «ексів», нічого «смаженого» не розкривав, і взагалі, можна сказати, говорив ні про що. Тоді чому ж цей нуднуватий текст був оперативно відтворений купою прорежимних видань? Можна припустити – через одне твердження. А в критичних ситуаціях – диктатури вкладають подібні ідеї на межі фолу якраз в уста людей незначних, так, для проби. Ось воно, твердження: «Я допускаю, що якщо ці вибори будуть визнані не зовсім демократичними, то президент може на це подивитися, і розпустити цей парламент. Знайти легітимні методи розпуску. І ми можемо через рік мати ще одні вибори. І це буде відповідати вимогам світової громадськості. Ви знаєте, як це добре, коли не заважають?».
 «Перевести» цю сентенцію, судячи з усього, слід приблизно так. Якщо режим зрозуміє, що він програв, і при цьому зіткнувся з неприйняттям фальсифікацій, вихлюпується протестами – він не танки з водометами використовує, а сам скасує невигідний для себе результат. У надії, таким чином, «помазати по губах» і світовій громадськості. Ах, як чарівна фраза «добре, коли не заважають» розкриває карти... Для режиму зараз – головне за всяку ціну утриматися при владі. Хоча б – з колишнім парламентом, який давно не парламент. У цьому положенні можна дограбувати країну, а з громадянськими свободами зробити так, щоб ми з вами вже дійсно «не заважали». До речі, можна і збільшити зручність цього парламенту. У свій час мало хто звернув увагу на одну з пропозицій Януковича, що міститься в так званому щорічному посланні Верховній Раді (послання він не оповістив, а якось гранично тихо роздав нардепам, ось до тексту і не чіплялися). А пропозиція – пахуча: доцільно ввести до Конституції норму про прийняття ВР законів більшістю від представлених на засіданні народних депутатів, за умови, що присутня половина складу. Тобто для того, щоб прийняти, що завгодно, можна буде навіть не домагатися від «піаністів-багатокнопочників» нинішніх 226 «за». І ще багато якихось необхідних для режиму важелів можна наклепати, якщо залишити теперішній парламент, і ніхто не буде «заважати».
Так, але про який рік до наступних виборів говорить Єхануров, якщо припустити, що Янукович ось так, з нуля, розпустить парламент, обраний 28-го? Гортаємо закони, Конституцію. Парламентські вибори можуть бути як черговими, так і позачерговими. Позачергові призначаються якраз у разі припинення повноважень вищого законодавчого органу президентом. Стаття 16 п.3 чинного закону про вибори народних депутатів відводить термін для позачергових виборів рівно в 60 днів з моменту указу глави держави про розпуск ВР. Хоча – чому дивуватися? Кишеньковий Конституційний суд освятить будь-яке потрібне рішення, хоч рік. Необхідний чи для то повної здачі країни, чи то для того, щоб перетворити цей рік в безстроковість убивчої влади паханату, де якась її частина буде навіщось називатися парламентом.
 «Їм» вистачить і року, і днів, якщо ми, громадяни, не будемо «заважати». А щоб розважитися – повіримо, що вся справа зараз у тому, щоб зосередити думки на 2015-му. «Єдиною опозиція не стане ніколи. Адже десь інтереси не збігатимуться, тому що і Кличко, і Яценюк будуть готуватися до президентських виборів». А чому, скажімо, до них не будуть готуватися незнані поки що Іванченко і Петренко? І головне – до яких президентських виборів, де гарантія, що вони будуть, що країна доживе? Що скажете, пан Карасьов, що так переживає нині про долі Яценюка і Кличка? Втім, будемо справедливі. В інтерв'ю «Газеті по-українськи» Вадим Карасьов переживає «взагалі». Гірко. «У тупику все – і держава, і влада, і опозиція». Бажаючі сплакнули? А я, яка вважає себе часткою «ні на що не здатного» народу, запитую в великорозумного політолога: так що робити сьогодні, як почати виходити з тупика?! Відповідь, напевно, в останній фразі згаданого інтерв'ю. «В українській політиці має відбутися перегрупування і перепозиціювання». Як дожити до «перегрупування» – не вказано. Ну, а що таке «перепозиціювання», вибачте за народну ж простоту, хрін зрозумієш. Існуючий режим з якогось дива змінить свою позицію на проукраїнську і демократичну? Або ті, хто не приймає режим, без жодних підстав «пере ...», ну, під нього?
Напевно – так. Нехай наші умовні «оптимісти» і «песимісти» базікають, про що захочуть. А ми з вами, реалісти, будемо вивчати «автомат Калашникова». Тому що для того, щоб заглядати в яке-небудь майбутнє, потрібно витримати бій тут і зараз. В кінці жовтня 2012-го.
Вікторія АНДРЕЄВА, «ОРД»             17.10.2012 23:08    

середу, 17 жовтня 2012 р.

Передвиборний PR-фокус регіоналів із продажем земель


Регіонали відчули, що із-за тотальної недовіри до влади народ відторгає їхній ринок земель. В усіх без виключення регіонах. Люди бояться, що хлопці із Єнакієвого скуплять задешево ($300 за гектар) усі землі країни.
В штабі ПР це питання "опрацювали" і вирішили: перед 28 жовтня людей треба заспокоїти, а після виборів – проштовхнемо свій "ринок" і скупимо землі без проблем.
Тут же, на випередження, регіонали хутко реєструють законопроект. Автор – Юрій Мірошниченко, представник Президента у Раді. Номер – 11315 від 10 жовтня. Голосувати планують невідкладно, сьогодні ж, 16 жовтня – бо це останнє засідання ВР перед 28 жовтня.
Суть проекту – продаж-купівля земель відбуватимуться тільки після прийняття Закону про обіг земель сільгосппризначення. Це вони так сором'язливо його назвали, аби і в назві не було згадки про ринок земель.
PR-ідея регіоналів – подати народу законопроект 11315 через ЗМІ як нібито мораторій на ринок земель. Бо того хочуть почути люди.
Реальний задум регіоналів – після виборів (не виключаю, що ще й нинішнім складом ВР) тихенько прийняти Закон про обіг земель сільгосппризначення і тим самим дати старт скупівлі земель. Бо того хоче Сім'я і наближені до неї олігархи.
Анатолій Гриценко              16 жовтня 2012 

вівторок, 16 жовтня 2012 р.

Петро Григоренко – радянський генерал, який став дисидентом

Це був геніальний здогад: поставити український національний інтерес на міжнародну основу, у контекст протиборства демократичного Заходу з тоталітарним Сходом. Усього за 15 років Україна стала вільною.
16 жовтня виповнилося 105 років зі дня народження генерала Петра Григоренка – одного з лідерів громадського опору радянській тоталітарній машині в 1960-70-их роках.
---------------------
Петро Григоренко, як і значна частина українців, ще в юності спокусився був гаслами комунізму. Однак пізніше він знайшов у собі силу не тільки звільнитися від цієї мани, але й повстати проти неї.
Як і маршал Пілсудський, генерал "вийшов з червоного трамваю", коли усвідомив, що цей трамвай котиться у прірву. І поставив собі завдання допомогти й іншим людям позбутися комуністичних ілюзій.
Григоренко був не просто бунтівник. Він був стратег. Зрозумівши суть СРСР як тоталітарної Імперії Зла, він вдумливо розробляв стратегію подолання цього зла.
Григоренко був першим представником радянського правлячого класу, який ще в 1961 р. виступив проти партократії: "Треба виступати. Не можна мовчати".
7 вересня 1961 року він виступив на партконференції Ленінського району м. Москви із закликом "підсилити демократизацію виборів і широку змінюваність, відповідальність перед виборцями. Вилучити всі умови, які породжують порушення ленінських принципів і норм, зокрема, високі оклади, незмінюваність".
Тобто він виступив проти нового культу – культу Хрущова. Він свідомо повстав, розуміючи, що позбудеться ґенеральського чину, керівництва кафедрою військової кібернетики, яку створив, усіх пов`язаних з цим благ, навіть пенсії. Більше того, він був запроторений у психіатричну лікарню.
Наприкінці 1968 Петро Григоренко написав працю "Про спеціальні психіатричні лікарні (дурдоми)", де першим поставив питання:
"Треба боротися за корінну зміну системи експертизи й утримання хворих у СПЛ, за надання громадськості справжньої можливості контролювати умови утримання і лікування хворих у цих умовах".
Згодом СРСР, припертий доказами Григоренка та інших правозахисників, був змушений вийти з Міжнародної асоціації психіатрів, інакше б його виключили звідти за використання психіатрії в політичних цілях.
З розпадом СРСР це моторошне зло – каральна психіатрія – було подолане, значною мірою завдяки українцю Григоренкові. До речі, в Росії знову починають використовувати каральну психіатрію в політичних цілях. Біймося, щоб цей політичний вірус не перекинувся і в Україну.
Доктор воєнно-історичних наук генерал Григоренко 1967 р. написав історико-публіцистичний памфлет "Приховування історичної правди – злочин перед народом!". (Відгук на книжку Некрича "1941. 22 июня").
Він був першим істориком, який вказав на те, що колосальні поразки СРСР у перший період радянсько-німецького зіткнення під час Другої світової війни були обумовлені не лише тотальним винищенням перед війною військових кадрів, а й але головним чином тим, що СРСР готувався до агресивної війни, нехтуючи обороною.
Петро Григоренко, як ніхто інший, порушив питання про національне гноблення в СРСР. Його виступи на захист євреїв, месхів, вірмен, німців Поволжя, чеченців та багатьох інших, його безкомпромісна боротьба за право корінних мешканців Криму жити на рідній землі зробили його не тільки героєм волелюбного кримськотатарського народу, а й перетворили Петра Григоренка у символ боротьби за справжню рівноправність народів.
Григоренко – приклад справжнього інтернаціоналізму. Його син Андрій писав:
"Покійний генерал був і залишається символом толерантності, символом істинного патріота, який не тільки не забуває про біль свого народу, але так само безкорисливо відгукується на біль інших народів.
Саме такий взірець так гостро потрібен сьогодні не тільки українському народові, але й цілому світові, що захльостується отруйною хвилею релігійної і національної нетерпимості".
Україні зараз вочевидь не вистачає таких борців за толерантність і міжетнічний мир. Тому саме ім`я Григоренка і саме зараз Україна має підносити на належну висоту перед усім людством.
У період "празької весни" Григоренко підтримав демократичні перетворення в Чехословаччині, був одним з авторів відкритого листа "До членів Комуністичної партії Чехословаччини, до всього чехословацького народу", у якому віталися зміни, що відбувалися в цій країні.
Він також написав листа Олександрові Дубчеку з порадами щодо можливої оборони країни у випадку радянської інтервенції і передав його в чехословацьке посольство в Москві.
Він виступив на захист учасників "демонстрації сімох" на Красній площі проти окупації Чехословаччини, він закликав громадян СРСР домагатися виведення  військ із Чехословаччини.
Григоренкові належить честь організації і проведення першого відкритого громадського мітингу опозиції. На очах у розгублених кагебістів він виголосив промову,"вошедшую в нравственную и общественную историю страны" (Андрій Сахаров).
На вшануванні письменника Олексія Костеріна в 1968 р. він звернувся до кримських татар: "Перестаньте просити! Поверніть те, що належить вам по праву, але незаконно у вас відібрано”. На похороні О.Костеріна він сказав: "Свобода буде! Демократія буде! Твій прах у Криму буде!".
Він знав, що зруйнувати Імперію Зла зможе тільки Правда. У самвидаві ходило кілька праць Григоренка, окрім згаданих: "Думки душевнохворого""Наші будні","Дискримінація кримських татар продовжується", тюремний щоденник.
Він упорядкував самвидавний збірник "Памяти А.Е. Костерина", написав коментар, спрямований проти фальсифікації радянськими слідчими органами даних про втрати кримськотатарського народу після депортації, підготував промову "Хто ж злочинці?".
Самвидав став непереможною інформаційною мережею, яка зруйнувала дезінформаційну систему маніпулювання масами.
"Дисиденти" не організація, в них не було вождів, тому що кожен із них ОСОБИСТІСТЬ. Григоренко не був "командувачем" чи безумовним авторитетом. Григоренкові, як кібернетикові, як докторові наук, було самоочевидним, що самвидав є персоналістичною самоорганізовувальною системою. Він підкреслював неієрархічність, а особистісність. Він був лише однією з найяскравіших Особистостей цієї мережі. Його власні риси відбивали найкраще в ній.
Навіть його антипод – Генеральний Жандарм Андропов – відзначав, що Григоренкова енергія активізувала й радикалізувала кволу ліберальну інтелігенцію. А його стратегічна думка відшукувала все нові форми спротиву ресталінізації країни. До речі, тепер у Росії почався новий етап ресталінізації, і її підтримують послідовні противники демократії і незалежності – комуністи України.
Петро Григоренко ще у 1968 році ініціював дискусію про необхідність надати дисидентському рухові, що виникав, організаційної форми, висунув ідею легалізованої, тобто відкритої правозахисної організації.
Цю ідею не приймали Якір і Красін. Мовляв, зголосившись організацією, ми даємо КГБ перелік прізвищ для арештів і підставу для гучного процесу над "антисовєтською організацією". Але саме відкритість, гласність створила правозахисному рухові величезний моральний авторитет у суспільстві, в усьому світі.
Керівництво СРСР, не бажаючи аналогій з гучними груповими процесам 20–30-х років, не зважилося судити правозахисні організації: кожного її члена судили окремо. Уже після другого арешту Григоренка виникла "Ініціативна група захисту прав людини в СРСР".
Згодом, 1976 року, такими стали Гельсінські групи. Саме у спілкуванні Петра Григоренка і Миколи Руденка виникла ідея створити Українську Гельсінкську групу (9.11.1976), а вже після неї виникли Литовська, Вірменська, Грузинська групи. Григоренко підкреслював, що УГГ, на відміну від Московської ГГ, окрім прав людини, захищає ще й права нації.
Щойно вийшовши з другого, п`ятирічного ув`язнення в психлікарні, у День конституції, 5 грудня 1976 року, Григоренко мав мужність узяти участь у традиційній мовчазній правозахисній демонстрації в Москві на Пушкінській площі, де виголосив стислу промову:
"Спасибі всім, хто прийшов сюди вшанувати пам’ять мільйонів безневинно знищених людей! Спасибі усім вам і за те, що ви своєю присутністю тут висловили солідарність із в'язнями сумління!".
Ґенерал разом зі своїми земляками в діаспорі закладав фундамент відродження незалежної і демократичної України. Опинившись у вигнанні, він створив і очолив Закордонне представництво Української Гельсінкської групи, яке фактично стало неофіційним посольством незалежної України ще задовго до її появи на політичній мапі світу.
Великою мірою завдяки ЗП УГГ, особисто Григоренкові, український правозахисний рух вийшов на міжнародну арену.
Після 1917–1920 років світ забув про Україну. Завдяки працям Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?", В’ячеслава Чорновола "Лихо з розуму" та Українській Гельсінкській Групі світ дізнавався про Україну, яка є і яка бореться за права людини і за свою незалежність.
Це був геніальний здогад: поставити український національний інтерес на міжнародну правову основу, у контекст протиборства демократичного Заходу з тоталітарним Сходом. Цей шлях виявився правильним: усього за півтора десятиліття Україна стала вільною – без національно-визвольної війни, без насильства.
Григоренко був провідником геніальної ідея Юрія Орлова трансформувати капітулянтський з боку Заходу "детант" ("розрядка", відпруження) у точку опори для правозахисного руху. Як підкреслює сам Орлов, "центральною фігурою для нас був генерал-майор Петро Григоренко".
Згодом перед Григоренком відчинялися двері кабінетів президентів США, лідерів держав Європи. Знаменитий вислів Рейґана про "Імперію Зла" виник не без впливу листів і заяв Григоренка.
Зрештою радянська окупація Афганістану примусила США зупинити мюнхенську політику "детантизму", викрити Москву як міжнародного жандарма, фактично зірвати міжнародні Олімпійські ігри 1980 року в Москві.
Григоренко об`їздив майже всі країни Європи. Однією з цілей його було створення там Гельсінських груп. Вони ставали громадським опором капітулянтській політиці тамтешніх урядів, вони тиснули на свої уряди і уряд СССР вимогами дотримання гельсінкських домовленостей.
Найбільшою мірою завдяки стратегічному політичному розумові Григоренка та його особистій популярності в світі Гельсінський рух став міжнародним.
У 1980 році, вже будучи тяжко хворим, Григоренко подорожував Європою, готуючи ґрунт до Мадридської конференції НБСЄ. Він тримався лише духом, почуттям обов'язку.
Його позиція була радикальною: Захід мусить вимагати від СРСР шанувати права людини. Якщо людей будуть і далі переслідувати за участь у гельсінкському русі, то Захід мусить розірвати Гельсінські угоди. Ясна річ, мова йшла про контроль за дотриманням Гельсінських угод, про ультимативну позицію Заходу, яку опісля таки посів президент США Рональд Рейган.
Григоренко переконав українську діаспору, що в той час саме леґалізм, гласність, література самвидаву стали головним інструментом у боротьбі з тоталітарним радянськким режимом. Він підтримав діяльність Вашинґтонського Комітету Гельсінських Гарантій для України.
Разом з Надією Світличною він налагодив видання "Вісника репресій в Україні", який видавався українською і англійською мовами. Його матеріяли передавалися в Україну радіостанцією "Свобода". Це було потужне кайло, яке разом з іншими чинниками доконало радянську імперію.
За дорученням УГГ, СКВУ, Литовського, Латиського, Білоруського Світового Конгресів Григоренко подав в ООН Акт про деколонізацію СРСР. Тим самим він вибивав з рук Кремля його важливу козирну карту – лицемірну підтримку боротьби колоніяльних народів за свою незалежність (у той час як у самому Союзі було 100 колоніальних народів!).
Деколонізація Радянського Союзу здавалася неймовірною в 1980 році. Згадаймо: навіть у 1989-90 роках президент США Буш-старший, прем`єр-міністр Великобританії Марґарет Тетчер висловлювалися проти незалежності України.
Але деколонізація стала реальністю через десять років. Тому що світова політична думка була вже підготована виступами дисидентів різних республік, у т. ч. Григоренка.
Ґенерал Григоренко постійно домагався єдності боротьби всіх націй СРСР проти імперії. Зокрема, він постійно підкреслював, що без підтримки росіян деколонізація СССР неможлива. Така позиція викликала постійні атаки проти Григоренка.
Закордонних українців шокувало твердження Григоренка, що й самі росіяни є рабами імперії, і в цьому сенсі СРСР не є російською імперією, бо є імперією партократії: "Ця імперія є загрозою для всього світу. Тому боротьба за її деколонізацію не може бути справою однієї нації. Це завдання всього світу".
Більшість політичних партій діаспори прийняла цю лінію, посилаючись на писання Петра Полтави, тобто на позицію ОУН 40-х років. І сьогодні без підтримки російських демократів неможливий ефективний опір п'ятій колоні Путіна.
Жаль, що російська інтелігенція в Україні, а тим паче в самій Росії (окрім окремих особистостей, як-от Валерія Новодворська), не доростає до цієї архіважливої ідеї. Жаль, не всі українці розуміють, що будь-яка русофобія сприяє п'ятій колоні.
Навіть і в смерті своїй Григоренкові вдалося об'єднати людей з різним поглядами. На похороні у Бавд-Бруку були українці і росіяни, вірмени і євреї, кримські татари і корінні американці, християни різних конфесій, іудеї і мусульмани.
Його боротьба за універсальні права людини не тільки не суперечила здоровому національному патріотизмові, а навпаки, сприяла йому і додавала поваги у світі. Бо до людства можна належати лише через певну націю, певну культуру.
Одного разу, ще в підлітковому віці, він, усвідомивши себе українцем, не забув цього навіть і в той час, коли вважав себе комуністом. Як і Тарас Шевченко, він виїхав з України підлітком, але не піддався русифікації. Через усе життя він проніс Україну в серці. Це прекрасний приклад для денаціоналізованих українців поза Україною, та й у самій Україні.
Григоренко відкривав і вказував іншим людям дорогу до добра. Головна думка спогадів Григоренка "У підпіллі можна зустріти тільки щурів…" (вони видавалися кількома мовами): добро не може народитися від злочину; людина має право жертвувати тільки собою, а не кимось ще; немає і не може бути в світі ідеї, яка виправдовувала б одну безневинну сльозу.
Ці спогади – його сповідь. Він здобувся на каяття за участь у комуністичній партії. На таку сповідь потрібна чимала мужність. Він повернувся до віри свого дитинства – і це теж добрий шлях для інших.
У 70–80-х роках ХХ ст.. Петро Григоренко був найпопулярнішим у світі українцем. Він представляв Україну з найкращого боку, бо сам був людиною найвищих моральних чеснот і самовідданого громадянського служіння. Його безстрашність і почуття гідності запалювали інших людей.
Петро Григоренко – особистість планетарного масштабу. Він підносить престиж України на міжнародний рівень. Не розуміють, не хочуть сприймати цього хіба ті люди, які зацікавлені тримати Україну на провінційному рівні. Свідомі ж українці тішаться, що був такий Великий Українець – генерал Петро Григоренко.
І хай молоді люди знають, що належати до нації Петра Григоренка – це престижно, це почесно. На прикладі цієї справді героїчної постаті слід виховувати молоде покоління громадян України.
------------------------
Петро Григорович ГРИГОРЕНКО (нар. 16.10.1907, с. Борисівка Приморського р-ну Запорізької обл. – 21.02.1987, Нью-Йорк, США).
Генерал, правозахисник, член-засновник Московської та Української Гельсінських груп.
Народився в селянській сім'ї. Працював слюсарем, зчіплювачем вагонів, кочегаром, машиністом паровоза. Був активістом комсомольського руху. Один з організаторів комсомольського осередку у своєму селі (1922), делегат з'їзду (1930) і член ЦК Комсомолу України (1929-1931).
В 1927 вступив у Комуністичну партію. У 1929 закінчив робітфак, вчився на інженерно-будівельному факультеті Технологічного інституту в Харкові (1929-1931).
З 1931 – фаховий військовий. Закінчив Військово-інженерну академію ім. Куйбишева, у 1934-1937 служив на командних посадах у Білоруському військовому окрузі, потім був слухачем академії Ґенерального штабу. У 1939-1943 служив на Далекому Сході, учасник боїв на р. Халхин-Гол (1939).
В 1944-1945 – на фронтах Великої Вітчизняної війни, двічі поранений. Закінчив війну в званні полковника на посаді начальника штабу дивізії. Нагороджений орденом Леніна, двома орденами Червоного Прапора, орденом Червоної Зірки, орденом Вітчизняної війни і шістьма медалями.
У грудні 1945 – вересні 1961 – на викладацькій і науковій роботі у Військовій академії ім. М.В.Фрунзе. Кандидат військових наук (1948), автор 83 робіт із військової історії, теорії і кібернетики. З 1959 – начальник кафедри оперативно-тактичної підготовки, генерал-майор. У серпні 1961 захистив докторську дисертацію.
Після XX з'їзду КПРС, критично переглянувши сформовану в СРСР політичну систему, прийшов до висновку про її невідповідність ідеалам ленінізму. Вирішив відкрито виступити з викладом своїх поглядів, використавши для цього обговорення проекту Програми КПРС, яке проходило влітку і восени 1961.
"У моїй душі царю вав розлад. Мені важко було мовчки терпіти лицемірство правителів, та одночасно я розумів, що виступ буде коштувати мені способу життя, що цілком мене влаштовував, (...) з особливою силою навалилася на мене думка, що давно вже переслідувала мене: "Треба виступати. Не можна мовчати".
На наполегливу вимогу представників ЦК КПРС, що були присутні на партійній конференції Ленінського народу Москви, був позбавлений депутатського мандата з формулюванням "за політичну незрілість". Негайно був усунутий від викладання в Академії, одержав сувору догану по партійній лінії і був переведений на службу в Далекосхідний військовий округ.
Восени 1963, знаходячись у відпустці в Москві, організував підпільну "Спілку боротьби за відродження ленінізму" (до неї ввійшли сини Григоренка і декілька їхніх друзів – студентів і офіцерів). Написав сім листівок, які були поширені в Москві, Владимирі, Калузі, у військах Ленінградського і Середньоазіатського округів (деякі тиражем до 100 екз.).
Темами листівок були бюрократичне переродження радянської держави, її каральна політика стосовно робітників (придушення заворушень у Новочеркаську, Темиртау і Тбілісі), причини продовольчої кризи в країні.
01.02.1964 Григоренко був затриманий органами КГБ в аеропорту Хабаровська, доставлений у Москву і поміщений у внутрішню в'язницю КГБ. На першому допиті він відхилив пропозицію голови КГБ В.Семичастного "покаятися", щоб уникнути арешту і суду, після чого був звинувачений за ст. 70 КК РРФСР, а потім направлений на судово-психіатричну експертизу в Інститут ім. Сербського.
Експертиза визнала його неосудним (19.04.1964) із діагнозом: "Паранойяльний розвиток особистості, що виник в особистості з психопатичними рисами характеру". (на думку Григоровича, рішення про визнання його душевнохворим було прийняте членами Політбюро ЦК КПРС).
17.07.1964 ухвалою Військової колегії Верховного Суду СРСР Г. був направлений на примусове лікування в Ленінградську спеціальну психіатричну лікарню, а 29.08.1964 постановою Ради Міністрів СРСР розжалуваний у рядові. Останнє рішення показало, що влада розглядала Григоренка не як хворого, а як політичного злочинця. Під час ув'язнення познайомився з Олексієм Добровольським.
Незабаром після звільнення з керівних посад М.Хрущова, який був основним об'єктом критики й ініціатором постанови Ради Міністрів, Григоренко був звільнений із лікарні (22.04.1965) як такий, що одужав. Працював сторожем, екскурсоводом, вантажником у магазинах, майстром у будівельному управлінні.
Навесні 1966 О. Добровольський познайомив Григоренка з Володимиром Буковським, який ввів його в коло московських дисидентів.
Наприкінці 1968 Григоренко написав працю "Про спеціальні психіатричні лікарні (дурдоми)», що ввійшла складовою частиною в книжку Наталії Горбаневської "Полудень":
"Обстановка будинку для душевнохворих, повне безправ’я і відсутність реальної перспективи виходу на свободу – ось ті страшні чинники, з якими зіштовхується кожний, хто потрапляє в СПЛ. Треба боротися за корінну зміну системи експертизи й утримання хворих у СПЛ, за надання громадськості справжньої можливості контролювати умови утримання і лікування хворих у цих умовах».
Починаючи з 1968 року, ініціював дискусії про необхідність надати дисидентському рухові, що виникав, організаційної форми. Був гарячим прихильником створення правозахисного комітету, ідея якого була реалізована у формі створення Ініціативної групи захисту прав людини в СРСР уже після його арешту.
17.05.1968 був присутній на демонстрації кримських татар на Старій площі перед будинком ЦК КПРС і зажадав, щоб його затримали разом із ними. Влітку 1968 збирав дані про порушення прав кримських татар, які намагалися повернутися в Крим із місць заслання, підготував інформацію про це для західних кореспондентів. Генерал Петро Григоренко став на захист кримських татар, які прагнули повернутися на свою землю з Узбекистану. Туди їх депортували в кінці війни. "Не просіть, а вимагайте!" – Сказав він і став неформальним лідером їхнього руху.
Влада намагалась припинити контакти Григоренка з кримськотатарським рухом: 19.11.1968 за ордерами, виданими узбецькою прокуратурою, у московській квартирі генерала був проведений багатогодинний обшук, під час якого був вилучений весь його архів.
07.05.1969 був заарештований у Ташкенті і до жовтня того року знаходився в СІЗО КГБ Узбекистану. Йому було пред'явлене обвинувачення за ст. 70 ч.1 КК РРФСР. З 13 до 28 червня він голоду вав на знак протесту проти незаконного арешту, піддавався примусовому годуванню, побиттю і знущанням.
Судово-психіатричною експертизою в Ташкенті Григоренко був визнаний осудним. Це рішення не влаштовувало владу, і в жовтні 1969 він був етапований у Москву, де психіатри Інституту ім. Сербського визнали результати попередньої експертизи помилковими.
04.12.1969 знову був переведений у Ташкент, де в міському суді слухалася  його справа. Ухвалою суду від 27.02.1970 був спрямованим на примусове лікування в Черняховську СПЛ (Калінінградська обл.).
19.09.1973 був переведений у психіатричну лікарню загального типу в Підмосков'ї. 24.06.1974 (напередодні візиту президента США Ніксона в СРСР) Московський міський суд виніс ухвалу про припинення примусового лікування.
Був членом-фундатором Московської Гельсінської групи, підписав більшість її документів, випущених у 1976-1977, став одним з ініціаторів створення при МГГ Робочої комісії з розслідування використання психіатрії в політичних цілях.
Приїздив у Київ до Миколи Руденка в серпні 1976 р., був ініціатором і брав участь у створенні Української Гельсінської групи (УГГ), увійшов у число її членів-засновників. У лютому 1977 склав брошуру "Наші будні" про боротьбу КГБ проти Гельсінського руху в СРСР.
У листопаді 1977 Г. одержав дозвіл на піврічну поїздку у США для лікування і 30.11 виїхав з СРСР. Під час перебування у США не робив політичних заяв, проте указом Президії Верховної Ради СРСР від 13.02.1978 був позбавлений радянського громадянства "за дії, що ганьблять звання громадянина СРСР".
Дізнавшись про це, дав у Нью-Йорку прес-конференцію, де сказав, що це – найсумніший день у його житті: "Мене позбавили права померти на Батьківщині".
У США в 1978 Г. був на його прохання підданий психіатричній експертизі, її висновок гласив, що ознак психічного захворювання в Г. не виявлено.
Продовжував брати участь у правозахисній діяльності: був закордонним представником УГГ, виступав на Сахаровських слуханнях у 1979 у Вашинґтоні. В еміграції остаточно відмовився від комуністичних поглядів, став членом української общини у США, православним віруючим.
Похований на українському цвинтарі Баундбрук, (штат Нью-Джерсі, США) біля Нью-Йорку.
Указом президента Російської Федерації в 1993 посмертно відновлений у званні генерал-майора. Його ім'ям названий проспект у Києві і декілька вулиць у Криму.
З 1990 книги і статті Григоренка друкуються на батьківщині. У листопаді 1991-го медична комісія, створена з ініціативи Головної військової прокуратури СРСР, провела посмертну психіатричну експертизу і визнала Григоренка здоровим.
У 1997 нагороджений (посмертно) відзнакою Президента України – орденом "За мужність" І ступеня.
Кримські татари вважають, що для їх народу ніхто з чужих не зробив стільки, як українець генерал Григоренко. У 1999-му в Сімферополі вони самочинно встановили бюст свого захисника. Коли місцева влада хотіла його усунути, татари пообіцяли знести в Криму всі пам'ятники Леніну. Бюст залишили в спокої.
Василь Овсієнко  Філолог. Громадський діяч, політв'язень (1973-1988). Історик дисидентського руху