Яка нація має право називати Гоголя своїм?

Постать і творчість видатного українського і російського письменника Миколи Гоголя протягом уже майже двох століть викликає цікавість і жваве обговорення не тільки в наукових і літературних колах, а і знаходить своє відображення у мас-медійному просторі, особливо напередодні річниць і знаменних дат, пов'язаних з ім'ям автора безсмертних "Мертвих душ".

І постать Гоголя, і більшість його творів окутані шлейфом із легенд і мітів, що є добрим ґрунтом для численних дискусій, починаючи від питання належності письменника – "український-російський" – і закінчуючи містичною історією смерті. 

"Бросьте в самом деле кацапию, да поезжайте в гетманщину. Я сам думаю то же сделать и на следующий год махнуть отсюда. Дурни мы, право, как рассудишь хорошенько! Для чего и кому мы жертвуем всем? Едем! Сколько мы там насобираем всякой всячины! всё выкопаем! ...вы поймаете еще в Малороссии осень, благоухающую, славную осень, с своим свежим, неподдельным букетом. Счастливы вы! А я живу здесь среди лета и не чувствую лета! Душно, а нет его. Совершенная баня; воздух хочет уничтожить, а не оживить", – пише Гоголь, мешкаючи вже у Петербурзі, своєму другові, відомому українському вченому, фольклористу Михайлу Максимовичу. У планах письменника було переїхати працювати разом з Максимовичем в університет Святого Володимира до Києва. Та не судилося. І він став викладати загальну історію в Санкт-Петербурзькому університеті . "Хотя душа сильно тоскует за Украиной, но нужно покориться, и я покорился безропотно, зная, что с своей стороны употребил все возможные силы..." 

Питання "Український чи російський?" – найчастіше постає в сучасній пресі як Москви, так і Києва. Здається, останнім часом в академічному середовищі суперечки між українцями і росіянами з приводу належності Гоголя до тієї чи іншої культури вщухли. Вже усталеними епітетами, які передують імені Гоголя, стали "відомий український і російський письменник". А от до кого відносив себе сам Микола Васильович, дізнаємося з його листів: "...Сам не знаю, какая у меня душа, хохлацкая или русская. Знаю только то, что никак бы не дал преимущества ни малороссиянину перед русским, ни русскому пред малороссиянином". Проте ще в одному листі до "маменьки" зазначив, що буде писати іноземною мовою. "Принося чувствительнейшую и невыразимую благодарность за ваши драгоценные известия о малороссиянах, прошу вас убедительно не оставлять и впредь таковыми письмами. В тиши уединения я готовлю запас, которого, порядочно не обработавши, не пущу в свет, я не люблю спешить, а тем более занимать поверхностно... Сочинение мое, если когда выйдет, будет на иностранном языке..."

Cумнівів щодо любові Гоголя до неньки-України не може виникнути, адже ментально він на все життя залишився українцем, і, мешкаючи тривалий час у Петербурзі, не зміг обірвати тієї духовної пуповини, яка пов'язувала його з Україною. Недарма він весь час просив "маменьку" розповідати йому про звичаї і обряди малоросів, надсилати українські казки і пісні. Ця "українськість" живила Гоголя, давала йому творчу наснагу.

Тож яка культура має право називати Миколу Васильовича "своїм", ми запитали у відомих українців, яким близька гоголівська тематика.  

Оксана Забужко, письменниця

Літературні шляхи "Малої" й "Великої" Росії вже в Гоголеву добу стрімко розходилися

Феномен Гоголя можна збагнути тільки в контексті 200-літньої історії російсько-українських культурних взаємин. Я про це вже писала в "Notre Dame d'Ukraine". Йому випала унікальна роль – бути останнім "замикаючим" потужного пласту української барокової культури 17-18 ст., зокрема того її, розпочатого Дмитром Тупталом (Ростовським) напрямку, який можна умовно назвати "малоросійським проектом" (адже й самі ці терміни, "Мала" й "Велика" Росія, за аналогією з "Малою і Великою Грецією", – таки нашого, київсько-галицького походження!).

Гоголь, із його амбіцією створити літературу, "для малороссов и великороссов единую", був останнім, найяскравішим вибухом цього проекту. Це він, із своєю лукавою усмішечкою генія й трагічною смертю невдахи-"будителя", завершує собою 200-літній ряд наших незліченних "культурних місіонерів" на Півночі – духовних будівників "православної імперії", якій саме українці (чомусь ми про це нині воліємо сором'язливо мовчати!) дали ідеологію. Цим, між іншим, пояснюється його "моральне проповідництво", яким він заразив російську літературу аж до Солженицина включно (Достоєвський якраз цю "шинель" і мав на увазі, тільки говорив про неї з трепетною шаною!): для Гоголя література була частиною релігійної місії.

На щастя, геній художника все-таки брав у потомственному літераторові гору над самопокликаним "місіонером", – і завдяки цьому він і зумів прищепити розкішне українське барокове древо на російський ґрунт. "Єдиної" літератури для двох народів не вийшло, літературні шляхи "Малої" й "Великої" вже в Гоголеву добу стрімко розходилися, – а от геній залишився обом літературам, і нема сенсу його ділити.

Мирослав Попович, філософ

Якщо говорити про геніальних письменників, то до геніїв одним з перших належить Гоголь

Я розумію, як ділять газ, як ділять нафту, як ділять гроші. А як ділити спадщину культурну – я того не розумію. Гоголь безумовно належить і до спадщини української, і до спадщини російської. Чи можемо ми називати його великим національним нашим талантом? Безумовно, можемо. І не тільки тому, що він народився тут, і не тільки тому, що він написав свої перші твори – українські повісті про свою Полтавщину, – а й тому що він завжди зберігав певне національне бачення. Він Петербург бачив очима південця. Це не викорінюється якимось поверховими культурними впливами. Він безумовно наш, він безумовно і російський.

Важко сказати, як діляться письменники на геніальних і не геніальних. Я скільки писав про Гоголя, завжди уникав терміну геніальний. Але можна сказати, що це абсолютно оригінальне бачення, він був на один поверх глибший, ніж всі письменники його часу. І сьогодні ми сприймаємо тільки поверхові сюжети, образи, жарти, а не завжди вміємо побачити глибинний хід його бачення світу. Якщо вже можна говорити про геніальних письменників, то до геніїв один з перших належить Гоголь.

Микола Томенко, віце-спікер ВР

Гоголь – український романтик і російський реаліст

Я пропоную вийти за межі традиційної літературознавчої дискусійної лінії про українського чи російського письменника Гоголя та подивитися на його як українську так і російську складову творчої спадщини. Про це я пишу у своїй книзі "Український романтик Микола Гоголь", яка буде презентована до Дня народження Гоголя.

Якщо підсумувати оцінки творчості Миколи Гоголя літературними критиками, то дійсно думки розділилися, і історично за його життя та впродовж ХХ століття Гоголь вважався як українським, так і російським письменником. Одним з ідеологів твердження українськості Гоголя є Микола Дашкевич, який в ХІХ столітті назвав його "великим українським письменником" та поставив в одному ряду Гоголя, Квітку, Стороженка, Левицького.

Насправді, більшість фахівців вже давно дали відповідь на це, здавалося б, непросте питання. Основні характеристики місця та ролі Миколи Гоголя в світовій літературі такі: йдеться про українця за походженням та характером більшості своїх творів, що писав російською; йдеться про письменника, що прославився як український романтик і російський реаліст або точніше сатирик.

Гоголь – це людина, яка могла одночасно осягнути менталітет, психологію двох великих, але таких різних народів, як український і російський. Нікому ні до, ні після нього не давалося з таким рівнем майстерності показати ці два народи.

Іван Малкович, директор видавництва "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА"

"Ніч проти Різдва" у перекладі Рильського – серцевинний твір української літератури

Гоголь для мене – це видатний український письменник, який писав російською мовою і став класиком російської літератури.

Можна вважати його українським в тому випадку, коли ми маємо конгеніальний переклад, який зробив Максим Рильський. Читаючи "Ніч проти Різдва" у цьому чудовому перекладі охоче віриш давній легенді, за якої перші свої твори Гоголь нібито писав українською мовою. 

Гоголь – справжній поет у прозі. Його образи, його метафори – це чиста поезія. У нього немає взагалі якихось пустих речень, фраз, над кожним словом він думав, як над поетичним словом. Вражає те, що у величезному прозовому творі кожне слово настільки важливе, як в короткій поезії. Це колосальний письменник і унікальний талант.

Мій улюблений твір – це "Ніч проти Різдва" у перекладі Рильського. Я вважаю, що в цьому варіанті це є серцевинний твір української літератури. Те, що чорт не старшує над людиною, те, що він легко вміщається у козацькій кишені... Коли Гоголь писав цей твір, ще не була перерізана та пуповина, яка з'єднувала його з рідною землею.

Анатолій Стріляний, журналіст

Я ж милуюся собою, як красиво і розумно кажу – я і є Хлестаков

Мені здається, що суперечки про те, кому належить Гоголь – Росії чи Україні – у значній мірі політичні. Учасники цих суперечок думають не стільки про Гоголя, скільки про те, щоби зайвий раз продемонструвати свої політичні позиції і особисті національні почуття.

Зазвичай всі великі люди (а кожен з нас велика людина за власним переконанням), у своїх судженнях, про що б вони не були, думають про себе коханих. І хто-хто, а Гоголь, можливо, краще за всіх у світі знав цю особливість природи людини.   

Треба зробити над собою зусилля і спромогтися сказати дійсно про Гоголя, а не про себе коханих. Забути про свої національні почуття, пристрасті, болі, про політичні переваги, здійснити цей маленький подвиг чесності і сказати, що Гоголь належить у рівній мірі обом культурам: і українській, і російській.

Не можна без великої скорботи слухати тих національних українців, яким дуже чомусь подобається вважати Гоголя зрадником українства. Це така неосвічена пристрасність, це такий вид самолюбства... 

Гоголь, як мало хто в історії культури, відчував природу людини, її душу. Який би ми не читали його твір, ми або сміємося, або плачемо. Тому що дізнаємося там про себе такі речі, які страшно не хочеться про себе знати. Наприклад, його розповідь "Коляска". Цей хвастун, який від натхнення ляпнув, що в нього є така грандіозна коляска, якої ні в кого немає. Хіба кожен з нас не тріпався таким чином? Ти себе пізнаєш, читає і червонієш. А Хлестаков? Хто з нас не був Хлестаковим?! Тільки Клюєв з Іною Богословською будуть заперечувати, що вони колись були Хлестаковими. А я не можу цього заперечувати. Я так часто був і буваю Хлестаковим. Навіть розмовляючи з Вами. Я ж милуюся собою, як красиво і розумно кажу – я і є Хлестаков. Гоголь великий знавець... хочеться сказати людської душі, але це не те... природи людини, тому що в природі людини не тільки душа, а й чорт зна що, саме чорт, сатана. А яка може бути душа у сатани?  

Владислав Троїцький, режисер, організатор фестивалю "Гогольfest"

Гоголь – це безодня, а у безодню завжди зазирнути хочеться

Я вважаю Гоголя і російським, і українським письменником, і не бачу у цьому ніякого конфлікту. Народився в Україні, вихідний імпульс український, а потім російська і європейська шліфовка. Не можна ділити Гоголя. Це було б зовсім неправильно.

Думаю, сам Гоголь хотів відносити себе до російської культури скоріше, особливо наприкінці життя. Але те, що він був українець (і вплив місця народження, і первісне виховання) – безумовно.

Геніальна людина. Зараз як раз працюємо над його матеріалами. Що не сторінка, що не фраза...  як смачно написана, прямо в точку... чи смішна, чи трагічна, чи драматична, чи духовна.

Гоголь – це безодня, а у безодню завжди зазирнути хочеться.

Автор:             Анна ЯЩЕНКО, УНІАН

Матеріали до теми:

1. Гоголь: не всі таємниці розкрито /27-03-2009/

2. Ідеологію – в назви! /08-03-2009/

3. Нас воюють не танками, а кулеметними чергами брехні /08-03-2009/

4. Що відзначає Україна 23 лютого? /23-02-2009/

5. Як продати Україну? /09-02-2009/

6. Електроенергія: Росія обійшла Україну з тилу /26-01-2009/

7. «Ми мусимо навчитися чути себе Українцями...» /22-01-2009/

8. Холодна війна /17-01-2009/

9. Гаряча тема холодних зим /05-01-2009/

10. Після кінця. Антиутопія /29-12-2008/

http://www.unian.net/ukr/news/news-308816.html

У нас было две войны

То, что случилось 65 лет назад, 22 июня 1941 года, стало началом самой крупной и, пожалуй, самой позорной катастрофы за весь период советской истории. И хотя советская пропаганда это чувство стыда, позора пыталась на протяжении десятилетий смыть, изгнать – причем в полном соответствии с желанием самого народа! – эта тема подсознательно до сих пор не дает нам покоя. Советская пропаганда предложила народу версию, прямо противоположную правде, но очень удобную: многократно превосходящий противник набросился на беззащитную страну, мы были не готовы, одна винтовка была на двоих и так далее. Эти абсурдные тезисы давно опровергнуты цифрами и фактами (абсолютное превосходство было в 1941 году как раз у СССР над вермахтом – не только в живой силе, но и в технике). Однако они настолько въелись в российское сознание, что их повторяют даже те, кто своими глазами видел сотни тысяч бойцов и командиров, добровольно сдававшихся в плен, и фронтовые дороги, заваленные новехонькой брошенной техникой. Это нежелание сказать себе правду о войне до сих пор является чем-то вроде общего комплекса...

А правда, которую так не хочется признать, такова: множество советских людей, запуганных и доведенных до нищеты сталинским режимом, потерявших нравственные и моральные ориентиры, в 1941 году не хотели воевать и погибать за ТАКУЮ власть. За власть, которая лишила человека всех прав и свобод. Большевистскую власть многие ненавидели – но до 41-го сталинская глыба казалась несокрушимой. И когда в 41-м глыба неожиданно пошла трещинами, было множество тех, кто сделал свой выбор не в пользу советской власти. Это и была самая страшная неожиданность, с которой режим столкнулся в 1941 году. Я уверен, что разгром Красной армии в 41-м произошел именно потому, что большая часть действующей армии просто отказалась воевать. Скажем, так: и не умела, и не хотела. Не была обучена и не имела мотивации. Не доверяла своим командирам и политработникам.

До сих пор трудно противостоять той огромной махине официальной военно-исторической науки, которой сегодня руководят те же люди, что и при советской власти, – только таблички на дверях поменяли. В результате почти все, что было рассказано о войне неизвестного или нового в последние 15 лет, было сделано людьми, находящимися вне официальной военно-исторической науки, или теми, кто работает в ее низовом звене. Назовем лишь наиболее достойные из исследований – «Упущенный шанс Сталина» Михаила Мельтюхова, работы Владимира Невежина и историка-любителя Алексея Исаева, книга «41 год. Документы», выпущенная фондом Александра Николаевича Яковлева, книга Григория Кривошеева «Гриф секретности снят» – о потерях советских Вооруженных сил.

Между тем историк без архивов – это все равно, что авиаконструктор без аэродинамической трубы: можно умничать на кухне и рисовать самолетики, но без испытаний самолет не построишь. Однако свободного доступа к архивам – в частности, к основному, Центральному, архиву МО в подмосковном Подольске – по-прежнему нет. Архив находится в ведении Минобороны, а стало быть, доступ в него простым смертным закрыт. В перестроечные годы что-то было обнародовано, однако основная документация о Великой Отечественной до сих пор не рассекречена, хотя гриф секретности по всем законам истек еще 30 лет назад. Это абсурд вообще-то: засекречен даже текст (!) советских листовок, которые разбрасывали над немцами. Архивы превратились в личную коллекцию руководства Минобороны, причем иногда кое-что из архива просачивается на Запад и публикуется там. Это же касается и трофейных документов вермахта. Засекречена также вся предвоенная документация – в противном случае никакой полемики вокруг скандальной книги Суворова не было бы.

Таким образом, историкам-энтузиастам приходится восстанавливать историю войны, как динозавра по его останкам. И чуть ли не по костям, извините за кощунство.

Слава богу, живы еще ветераны. Большинству из них уже за 80, но среди них много людей в здравом уме и твердой памяти, Бог дал им крепкое здоровье.

Их надо расспрашивать, пока они не ушли от нас. Но их надо правильно спрашивать. Наши ветераны, привыкшие к встречам с пионерами в красных уголках, как правило, начинают рассказывать о войне клишированным, суконным языком политпропаганды – не будем их судить, их так приучили. Но если ты убедишь их, что тебе нужна правда, а не пересказ книг, они раскрываются. И тогда начинаются совсем другие «рассказы»… А дальше нужно сопоставлять, систематизировать услышанное и делать собственные выводы.

В чем же для нас главный урок 41-го года? Чему он нас учит? Никогда эта простая мысль не была так ярко проиллюстрирована, как в начале войны: воюют не танки, а танкисты. Не самолеты, а летчики. Не пушки, а артиллеристы. Государство, которое заботится о своей боеспособности, должно думать, прежде всего, о людях, из которых состоит армия. Материальное превосходство ничего не дает, если государство не уважает людей, если человеку нечего защищать и не за что умирать. Есть и второй урок 41-го года, менее очевидный и парадоксальный: тоталитарный режим не способен создать порядка. Так называемый железный сталинский порядок – миф. Июнь 41-го года ярко продемонстрировал, что наиболее уместным выражением о том времени было бы – «сталинский бардак»: режим не только не смог создать мотивации, но не способен был даже обеспечить простой канцелярский, казарменный порядок.

22 июня – это лакмусовая бумажка, символ хрупкости и слабости тоталитарного режима. А у нас до сих пор думают, что демократия и права человека – это способ разрушить державу, расшатать ее. Все обстоит ровно наоборот.

Строго говоря, нужно, наконец, понять, что у нас с 41-го по 45-й была не одна, а две войны. Совершенно разные войны. Это потом уже позорная и героическая, Отечественная, усилиями пропаганды были слиты в одну.

Просто фашистский режим оказался еще более жестоким, чем советская власть.

Сталину достался именно тот противник, с которым он мог справиться: еще более бесчеловечный, бесконечно далекий от представлений о гуманизме и правах человека. И поэтому Отечественную войну, которая началась примерно на рубеже 1942 – 1943 годов, действительно выиграл народ, который, однако, воевал и погибал не за усатого и не за мировую революцию, а за себя, мстя за погибших в плену товарищей и замученную гитлеровцами семью. И не благодаря, а вопреки режиму дошел в 45-м до Берлина.

Марк СОЛОНИН, писатель, историк, автор книги «22 июня, или Когда началась Великая Отечественная война»

В Украине повысят пенсии с 1 апреля

С 1 апреля в Украине будут повышены пенсии. Однако такое увеличение коснется не всех выплат, которые получают пожилые люди. Об этом заявил директор департамента пенсионного обеспечения Министерства социальной политики Николай Шамбир, сообщает пресс-служба правительства.

По его словам, с 1 апреля 2011 согласно закону Украины "О Государственном бюджете Украины на 2011 год" состоится очередное повышение прожиточного минимума. В связи с этим будут пересмотрены в сторону увеличения и пенсионные выплаты, размер которых зависит от величины прожиточного минимума.

"Это - размеры повышений к пенсиям ветеранам войны и жертвам нацистских преследований, дополнительная пенсия лицам, пострадавшим вследствие чернобыльской катастрофы, государственная социальная помощь на уход, размеры надбавок к пенсиям донорам, размеры пенсионных выплат шахтерам", - отметил директор департамента министерства.

По словам Н.Шамбира, также будут перечислены и другие выплаты: размеры пенсий, исчисленных в соответствии с законом Украины "О пенсионном обеспечении лиц, уволенных с военной службы, и некоторых других лиц", размеры пенсий за особые заслуги, размеры ежемесячной доплаты к пенсии неработающим пенсионерам, высвобожденным в связи с закрытием Чернобыльской АЭС, наименьшая пенсионная выплата в связи с потерей кормильца, надбавки к пенсиям за сверхнормативный стаж.

Кроме того, директор департамента Минсоцполитики привел несколько примеров новых размеров выплат, которые будут осуществляться уже со следующего месяца. Так, минимальная пенсия (без учета пенсии за особые заслуги) с 1 апреля 2011 для инвалидов ВОВ составит: I группы - 1833,60 грн., II группы - 1642,60 грн., III группы - 1451,60 грн., для участников боевых действий - 1260,60 грн.

Ранее в Минсоцполитики сообщили, что на начало 2011 года средний размер пенсии составлял 1 тыс. 151,93 грн. и увеличился на 153 грн. (15%) по сравнению с январем 2010 года.

31 марта 2011 в 13:30

Источник: http://minprom.ua/

РАДА ТАКИ УХВАЛИЛА ЗАКОН ПРО ДОСТУП ДО ІНФОРМАЦІЇ

Верховна Рада ухвалила закон про доступ до публічної інформації. За відповідний документ, який вніс депутат від БЮТ Андрій Шевченко, проголосували 408 депутатів.

Перед цим парламент ухвалив проект закону про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо забезпечення доступу до публічної інформації, автором якого були депутати від Партії регіонів Олена Бондаренко, Володимир Ландік та НУНСівець Юрій Стець.

За це рішення проголосували 412 депутатів.

Перед розглядом цих документів, віце-спікер Адам Мартинюк, який вів засідання, заявив, що тексти документів суперечать регламенту Верховної Ради.

Водночас автори законопроектів наполягали на їх розгляді парламентом. Після цього Мартинюк поставив на голосування питання, чи бажає Верховна Рада розглядати ці законопроекти “всупереч регламенту”. За проголосували 377 депутатів.

У цей час журналісти у ложі преси повісили плакат “Доступ до публічної інформації - зараз, або ніколи”.

Побачивши це, Мартинюк сказав: “Шановні колеги журналісти, ви можете вішати лозунги у себе в редакціях. Ви приходите на робоче місце не з лозунгами, а з мікрофонами, ручками, і плакати тут не допоможуть. Верховна Рада і без вас знає, що робити”.

Як відомо, раніше з’явилася інформація, що фракція Компартії збирається зірвати голосування за законопроекти про доступ до публічної інформації.

Відповідний законопроект зареєстровано за № 2763.

Джерело: portal.rada.gov.ua

Буковский требует арестовать Горбачева

Известный диссидент Владимир Буковский требует арестовать бывшего президента СССР Михаила Горбачева. Об этом он сам сообщил в эфире "Эха Москвы". Буквоский обвиняет экс-президента СССР в преступлениях против человечества. Речь идет о трагических эпизодах поздней перестройки, когда советская армия подавила выступления мирных граждан в Тбилиси, Баку и Вильнюсе. 30 марта Буковский обратился с иском в Магистратский суд Лондона. Суд иск отклонил, однако Буковский собирается обжаловать это решение. В настоящее время Михаил Горбачев находится в Лондоне, где накануне прошел торжественный прием по случаю его 80-летия.

Торжественный прием прошел в лондонском Королевском Альберт-холле. Как передает РИА "Новости", в течение четырех часов на сцене заполненного почти полностью зала сменяли друг друга известные артисты – Лондонский симфонический оркестр под управлением Валерия Гергиева, Дмитрий Хворостовский и Игорь Крутой, Кэтрин Дженкинс, Лара Фабиан, Андрей Макаревич с группой "Машина времени", Ширли Бэсси, экс-участница группы Spice Girls Мел Си, Брайан Ферри и коллектив "Хор Турецкого".

Ведущими концерта выступили известные актеры Шэрон Стоун и Кевин Спейси, которые рассказывали о малоизвестных сторонах жизни и деятельности юбиляра, включая благотворительность. "К сожалению, в мире еще остаются непреодолимые границы, и нужны такие лидеры, как президент Горбачев, чтобы их открыть", – заявили ведущие. Концертная программа вечера завершилась специально написанным для него номером – дуэт Андрея Макаревича и Пола Анки исполнил песню "Changing the world for us all", по ходу которой к ним присоединились другие участники гала-шоу.

2 марта, в день 80-летия Горбачева, президент Дмитрий Медведев наградил экс-президента СССР орденом Андрея Первозванного. "Я считаю, что это адекватная оценка той большой работы, которую Вы проводили в качестве главы государства", – сказал президент. Медведев отметил, что Горбачев руководил страной в "очень сложный драматический период". "Мы все это помним, во всяком случае, те, кто тогда был уже более-менее взрослым. Это большой труд. Его могут по-разному оценивать, и Вы это знаете, но это действительно большой и сложный труд," – подчеркнул Медведев.

"Я вижу в этом символ уважения к тому государству, которое Вы возглавляли, к тому государству, которое было нашей общей родиной – Советскому Союзу", – сказал Медведев. Горбачев, со своей стороны, поблагодарил президента за подарок и признался, что ощущает свой возраст не только физически, но и психологически. "У меня впечатление, что я живу за кого-то, за того парня", – сказал он.

Накануне своего 80-летия Горбачев раскритиковал сегодняшнюю политическую действительность в России. По его словам, в последнее время ему "приходится наблюдать наступление на права и свободы россиян". "Это недопустимо. Власть должна гарантировать гражданам их права и думать о том, как полноценно обеспечить их безопасность. К сожалению, здесь пока мы слышим много разговоров, но конкретных дел явно недостаточно", – сказал Горбачев. Похожие проблемы есть и в экономической сфере, считает он. "У нас все активнее говорят про необходимость модернизации, но опять же конкретных дел пока очень мало. И это меня тоже беспокоит", – сказал экс-президент.

По его словам, он ожидает положительных перемен от предстоящих выборов в Госдуму, "но только при условии, что они пройдут честно, а все попытки исказить их результаты будут изначально жестко пресекаться. Народ сам разберется, кого выбрать, кто, по его мнению, находясь у власти, может решать его проблемы".

В конце февраля Горбачев назвал "невероятным зазнайством" поведение президента Дмитрия Медведева и премьера Владимира Путина, резко раскритиковав их подход к выборам президента в 2012 году. "Я думаю, что это нескромно, когда отвечает Владимир Владимирович кому-то, что мы сядем с Дмитрием Анатольевичем и договоримся, кому идти в президенты. Это уже невероятное зазнайство", – сказал Горбачев. По его словам, "это не дело Путина, это дело тех, кто будет избирать".

31.03.2011 08:32

http://www.grani.ru/Society/History/m.187417.html

Тандем в России больше, чем тандем

В проекте "Поэт и гражданин" мы представляем Евгения Евтушенко. На что могла вдохновить поэта заочная словесная перепалка между президентом и премьером (прозаический вариант см. в материале "Говорит, но не думает президент"), убедительно версифицировал Дмитрий Быков.

Со мною вот что происходит:

Ко мне мой старый друг не ходит,

И даже открывает рот,

И говорит наоборот!

А я катал его на лыжах,

Учил не отдавать Курил...

Он слов тогда не то, что лишних –

Он никаких не говорил!

Допустим, я, руля державой

Небрежной левою рукой,

Часы ношу всегда на правой,

А он не помню на какой.

Но, в общем, мы ходили цугом,

Я был вполне доволен другом –

И вот в один прекрасный миг

В прямом эфире он возник.

Еще зимой, не ради спору,

Имея ЮКОС на уме,

Я внятно высказал, что вору

Сидеть положено в тюрьме.

А он с хихиканьем подспудным

Сказал, что я давлю на суд, мол,

И зарезвились в суете

Разнообразные не те.

Потом с усмешкою рисковой

Сказал я, пальцем погрозя,

Что, мол, на Ливию Крестовый

Поход устраивать нельзя.

И услыхал от друга строго,

Мол, мы пойдем другой дорогой!

Меня публично он уел.

Ты что же, милый, обалдел?

Зачем тебе со мною ссора?

Иль ты наслушался ИНСОРа?

Иль ты забыл, освоив власть,

Что не на все ты можешь класть?

Ты мне невежливо ответил,

И в общем, судя по губе,

Ты неосознанно наметил

Второе царствие себе!

Иль соблазнил тебя Гонтмахер

Своей словесною пургой?

Тебе его послать бы в рифму,

Но ты не Быков, ты другой.

Тебя прельстили эти цацки,

Тебя опутывает лесть,

Но это так не по-пацански!

Ты помни, Дима, кто ты есть!

Какой резон в таких демаршах?

Запомни, Дима, ты из младших,

Ваш долг – доверие к отцам!

Димон! Ты что как не пацан?!

А дальше вот что происходит:

Ко мне в волнении приходят

Силовики, сырьевики

И остальные земляки,

Визжат Сванидзе и Альбацы,

А я в ответ: спокойно, братцы.

Он президент, но я же – вождь,

И это знает даже "Дождь".

И пусть порой он смотрит злобно,

Серьезный парень, но не царь,

И вышло как бы неудобно...

Но мы подружимся, как встарь.

Дмитрий Быков

Герой недели. Крайний Кучма

России, хоть она и крупный зверь,

За властью Украины не угнаться.

Опять – при Януковиче теперь –

Все спрашивают: «Кучма, где Гонгадзе?»

То на допрос тягают старика,

То фейсом приложить об тейбл грозятся…

Как что-нибудь не ладится слегка,

Так тут же вспоминают про Гонгадзе.

Был Ющенко в коленках слабоват,

Нетверд в начале, никаков в финале –

И Кучма был все время виноват,

И про Гонгадзе все припоминали.

Кричали Януковичу «Виват!»,

А между тем и он не в лучшем виде,

И надо крикнуть: «Кучма виноват!»,

Чтоб не услышать: «Янукович, выйди».

Когда прозреет украинский брат?

Историю, ей-богу, не убыстришь.

Кто возражает, Кучма виноват –

Во многом виноват, но не в убийстве ж!

Что толку применять дурной прием?

Ведь публику враньем не успокоишь.

Скорее он виновен, что при нем

И Ющенко возрос, и Янукович,

Был первый честолюбием томим,

Второй любил грозиться и ругаться –

И Кучма виноват, что верил им

Охотней, чем Георгию Гонгадзе.

Вот если б он увидел их оскал,

А не ругался с прессою зачем-то,

Вот если б он обоих их послал,

Добавив к ним, допустим, Мельниченко, –

Украйна не томилась бы в беде,

Над ней была бы благодать Господня!

«Где Ющенко?» и «Янукович где?» 

Украйна не томилась бы в беде,

Над ней была бы благодать Господня!

«Где Ющенко?» и «Янукович где?» 

Никто бы не спросил его сегодня.

Дмитрий Быков

Росію відповідальною за Голодомор назначив путінізм за участю багатомільйонного совка

Якби не Віктор Ющенко, пам'ять про Голодомор могли б замотати остаточно і безповоротно. Уже цього досить, аби вважати виправданим його президентство.

Взагалі-то, першим забув народ, і дуже швидко, у моєму селі наприклад, – через кілька місяців після того, як закопали (не поховали!) останню жертву з 300 (при населенні 1500). Уже у вересні вечорами зусібіч звучали пісні, всюди гуляли весілля. Про це мені розповіли в 1983 році. Радянська влада здавалася вічною, на дворі розгулювала андроповщина, і спогади тих, хто вижив, записував потайки. «Що ж ви за люди?! Як це можна? Ще ж земля не осіла на ямах!» – «А що? Скінчилися жнива, настав час весіль, раділи, що все позаду, що залишилися живі. Як не співати?» У голові після цього довго крутився вірш одного російського поета районного масштабу:

С уборочной управимся,

Свезём зерно с токов,

И верь: тогда убавится

Число холостяков.

Тільки через багато років я, здається, зрозумів, що зумів. Сидів над списком односельців, звернув увагу на народжених у 1934 році. І раптом обпалило: та ж якби не співали, не справляли весілля, в Україні – не тільки в моєму селі, а в усій Україні! – не було б жодної людини 1934-го, 35, 36-го років народження! А їх досі он скільки...

Народ знав свою справу: виживати й відновлювати втрати.

Колективізація, незважаючи на небачене насильство, на геніальну пропаганду, посувалася зі скрипом. До честі українців, вони чинили опір. Убивали партійців, комсомольців, чекістів, рядових виконавців-ентузіастів. Уже це свідчить, що були й охочі до колгоспів – біднота, романтична частина молоді. По суті, тривала громадянська війна. Перемога в ній не була визначена наперед. Голодомор став зброєю, надзброєю радянської влади. Але першими загинули, між іншим, її найзлиденніші активісти. За що боролися, на те й напоролися: народ був незграбний, безгосподарний, не любив і не умів працювати, ніколи не вмів виживати – тільки жебрати, ну, іноді впадати в мрійливість, а найбільше – заздрити, заздрити, заздрити.

А Росію відповідальною за Голодомор призначив путінізм за участю багатомільйонного совка. Смикнуло його обуритися на визначення «геноцид» – визначення, яке вперше прозвучало півсотні років тому з вуст ученого американця. Але бог із ним, з путінізмом, до нього все менше зважають навіть його власні піддані. Але як розуміти партію російсько-совєцької частини України, що обрушилася на Віктора Ющенка, який повторив і узаконив американське визначення? Вона не заперечувала загибелі мільйонів, не знімала відповідальності зі сталінського політичного режиму, але... Бувають випадки, коли можна сто разів сказати «так», а люди все одно почують «ні», і нічого з цим не зробити. У масовій підсвідомості Партія конкретних пацанів (ПКП) – це партія, що оголосила Голодомор як геноцид шкідливою вигадкою «америкосів» і «бандерівців». Чому вона це зробила? Тому ж, чому не приймає українства, демократії, живе за поняттями зони й підворіття. Антикультура. Причому в найточнішому сенсі слова.

Культура – від слова культ. Культ – це особливе шанування чогось або когось. Окремої особи, предків, Сонця, богів, Христа, Будди, Магомета... У серцевині всякої культури – щось святе для даної групи людей. Антикультура ж означає, що для її носіїв немає нічого святого. Або так: антикультура – це культура люмпена. Люмпен же й на найдорожчій машині, і з мільярдами за кордоном – усе одно люмпен, сміття, шлак, покидьки суспільства. Людям культури думати не так про те, що він утнув учора, як про те, чого від нього можна чекати завтра.

Анатолій Стріляний, УНІАН

Ліна Костенко: Настав наш День Гніву

01.02.2011

Ірина Славінська

Українці думають, що якось воно буде. Вибирають тих самих, а потім питають, що робити. Наступного разу треба вибрати справжніх людей і взяти їх під контроль.

31 січня в театрі ім. Івана Франка відбувся творчий вечір Ліни Костенко та презентація її нового роману "Записки українського самашедшого".

Захід зібрав величезну кількість глядачів. Їх було явно більше, ніж міг умістити зал. Всі, кому запрошення та контрамарки не перепали, мали змогу дивитися пряму трансляцію вечору на великому екрані на вулиці біля театру.

Що характерно, творчий вечір привабив не лише богемну та інтелігентську публіку, але й політичну тусовку. В залі можна було розгледіти політиків усіх мастей і розмірів: від Тимошенко до Бенюка.

Ліна Костенко разом із донькою Оксаною Пахльовською та видавцем Іваном Малковичем протягом двох з половиною годин спілкувалася з читачами. Вона відповіла на записки та читала свої поезії. Вечір закінчився автограф-сесією. Черга охочих отримати автограф вишукувалася від сцени аж до вестибюлю.

"Українська правда. Життя" публікує низку найцікавіших цитат із виступу Ліни Василівни Костенко. Переважно це – уривки з відповідей на запитання читачів. Ці теми цікавлять людей. Вони звернулися за відповідями до живого класика української літератури.

Про себе

Я не пішла в підпілля – я пішла в роботу. Письменницька робота вимагає підпілля. Я вимикаю телефон, домофон, зачиняюся, зовнішнього світу для мене не існує – тоді я працюю.

Моя відсутність давала можливість забути про мене, ніби мене нема в природі. Я дуже вдячна за те, що не забули.

Про творчий вечір

Коли я погодилася на презентацію, то думала, що це буде десь у книгарнях, у бібліотеці... Я ніколи не чекала, що це будуть театри, великі зали, дуже багато людей в театрі та біля театру. Я дуже не хотіла, щоб люди стояли на вулиці, але всі не помістилися.

Я переконалася, що поезія потрібна не тільки дивакам. Ось ці прекрасні люди в залі – це ж не диваки.

Хоч бери й виступай на стадіонах...

Про роман "Записки українського самашедшого"

Коли пишеш, то це зовсім не відбувається логічно. В мене вдома залишилися стоси паперів. Головне – знати, що хочеш сказати.

Це роман про нове тисячоліття. Я писала – і мені було важко. Хотілося, щоб читач нарешті розсміявся. Не можна працювати лише на негативному полі.

Про публіку

Згадайте, що було в 1960-х роках. Тоді люди приходили у великі аудиторії слухати українських шістдесятників.

Ця атмосфера потрібна всім. Люди скучили за не підміненим словом. Люди скучили за собою.

Бачите, яка зараз ситуація? Політики закликають до єдності, а єдності немає. Але в таких залах, як цей, я бачу єдність. У нас немає розбрату – культура та література єднають краще.

Про опозицію

Кажуть, у влади немає опозиції. Хай влада не турбується – опозиція є. Ми – опозиція. Нас поєднують не спільні інтереси, а спільні цінності.

Про громадянське суспільство

Зараз народжується громадянське суспільство.

Це суспільство спокійної опозиції. Десь у мене є рядки: "Диригую вам спокій, бо іншої ради нема, бо інакше ця влада позводить нас всіх з ума".

Не дамо цій зграї звести народ.

Про єдність

Коли ми разом, нас поєднує спільна аура. А потім кожен іде в своє життя. Але людина потребує свого кола. Якби існували такі кола, що об'єднували б, то була би інша ситуація.

Хоча я абсолютно одна. не входжу в жодні об'єднання, вийшла зі Спілки письменників України. Але мені краще – я тут з вами.

Про президентів

Українці думають, що якось воно буде. Вибирають тих самих, а потім питають, що робити. Наступного разу треба вибрати справжніх людей і взяти їх під контроль.

В інших країнах президенти – високоосвічені люди. От Помпіду у Франції впорядкував антологію французької поезії, заснував культурний центр...

А у нас радіють, що президент і прем'єр-міністр змогли вивчити державну мову.

Це не смішно – це трагедія. Це значить, що суспільство приймає образу.

Що робити українцям?

А чи не запізно українці питають, що робити? Треба було прораховувати з самого початку Незалежності. Треба було відстежувати, що з нею робиться.

Ще в 1993 я написала: "Гряде неоцинізм, я в ньому не існую". Хто мене тоді почув?

Про Україну

Це геніальна нація. Давайте зробимо так, щоби цей народ більше не ображали. Давайте припинимо всі ідіотські речі, що відбуваються в Україні.

Про толерантність

Завжди треба поважати в собі Іншого.

Привид ходить по Україні – привид шовінізму. Не тільки по відношенню до українців, а й по відношенню до всіх народів. Треба припиняти. Настав наш день гніву. Лінію оборони тримають живі.

Про освіту та молодь

Як переконати молодь не їхати з України? Це наша найстрашніша проблема. З початку Незалежності талановита кваліфікована молодь поїхала. Я знаю цілі університетські курси, що виїхали.

Оце вранці та ввечері по радіо й телевізору говорять про виплату пенсій... Так, старих людей треба поважати, і пенсії треба платити. Враження, що в цій країні основною проблемою є виплата пенсій.

Думати насамперед треба про молодь. Це майбутнє.

Як переконати молодь не від'їжджати? В нас уже 20 років виховують молодь так, ніби не потрібно ні патріотизму, нічого. За ці роки розвинувся пофігізм – через нього молодь їде.

Колись мені робочий, який прийшов щось полагодити в хаті, сказав: "Они просто умертвляют страну". Це сказала проста людина, молодий хлопець.

Про культуру

Даремно кажуть, що в нас немає літератури, немає читача, немає культури... Все у нас є. Для цього просто потрібне розуміння.

Про українську літературу

Зараз до влади прийшли антиукраїнські сили – там зараз одна нечиста сила.

Те, що вони роблять із українською літературою, – це страшне. Нам треба не віддати те, що маємо.

Я з глибокою байдужістю ставлюся до того, чи викреслюють мене зі шкільної програми, чи не викреслюють. Але зауважте – винен не тільки Табачник. Згадайте, що відбувалося з українською літературою силами тих-таки українських патріотів.

Про Марію Матіос

Марія Матіос – дуже талановита людина.

Оце причепилися до письменниці та зробили погану справу... Раніше стояли собі обеліски – і ніхто з них не сміявся. А тепер побачать – і кажуть "фалос".

Треба бути солідарними з людьми, яких переслідують.

Про шістдесятників

Колись на похороні Надійки Світличної я говорила про шістдесятників. Говорила, що помирають такі люди, що лінію оборони тримають мертві, що їхні могили – це окопи. Тоді я сказала, що тих шістдесятників було і лишилось так мало.

За декілька місяців після того я прочитала інтерв'ю Тараса Компаніченка. Там Тарас дуже делікатно та інтелігентно дорікнув мені за ці слова. Він нагадав, що треба врахувати людей, які їх любили, їхніх батьків, тих, на кого можна було спертися, тих, кому можна було дорікнути.

Тепер я хочу прилюдно вибачитися перед Тарасом Компаніченком. Дякую, Тарасе, за те, що ви дали мені цю радість усвідомлення. Сьогодні часом відчуваєш таким самотнім, а Тарас повернув мені радість відчуття людей. Головне – ви, а потім уже – ми.

Про чоловіків

В романі "Записки українського самашедшого" жінка головного героя сказала: "Мужчини моєї нації можуть схопитися за голову, за серце, за кишеню, за матню, але ніколи не вхопляться за зброю".

Моя героїня сказала правду.

Коли почалася Помаранчева революція, мужчини показали себе найкращим чином. Тоді я була рада визнати, що ця фраза  не відповідає дійсності.

Але сьогодні я думаю, що дружина мого героя може повторити ці слова.

Про Чорнобиль

Коли я ще була членом Спілки письменників, після котрогось засідання прийшла розсерджена, хвора... І подумала, що хай собі співають "Ще не вмерла Україна", а я собі поїду туди, де вона вже вмерла. І поїхала в Чорнобильську зону.

Здається, така трагедія... Але з Чорнобильської зони я повернулася легка, весела, гармонізована. Я побачила там таку трагедію, порівняно з якою всі наші клопоти – дрібниці.

Про гармонізацію себе

Було би гарно, якби можна було сказати: "Все, зараз я себе гармонізую". Щоб можна було, як біцепси, накачати себе гармонією, красою та іншими гарними речами.

Мені здається, що я не дуже гармонійна людина. Завжди щось відчуваю, щось переживаю, щось хочу зробити.

Моє кредо: "А ти, Марку, грай". Так казала моя бабуся.

Про долю

Письменник повинен мати долю, а не кар'єру.