Інтерв'ю Кахи Бендукидзе радіостанції «Ехо Москви»

Каха Бендукидзе, предприниматель, госминистр Грузии по вопросам экономической реформы в 2004-2009 гг

А. ВЕНЕДИКТОВ – И в советское время, и в грузинской ССР, и в постсоветское время, свободная независимая Грузия для многих жителей Советского Союза была символом коррупции. Сейчас, когда начинаешь встречаться с разными людьми, не только людьми, которые сейчас у власти, но которые были у власти, но сейчас в оппозиции, да, говорят, всё плохо, но с коррупцией всё хорошо, в смысле мы её победили. Во-первых, что такое в понимании Грузии была коррупция и что победили.

К. БЕНДУКИДЗЕ – Ну, что такое была коррупция? Коррупция – когда государственные чиновники брали деньги или выгоду от своей деятельности противоправную. Победили – это означает, что это не является нормой жизни, победили означает, что бывает очень редко, но бывает, конечно, победили это означает, что за это преследуют, наказывают независимо от того, что за человек, и ничего не спасает. И победили означает, что большинство граждан – они с этим явлением в основном не соприкасаются.

А.В.: Как выяснилось сегодня в моей стране, но и в вашей стране, не только в России, но и в Грузии, наказанию подлежат не только те, кто берут взятки, государственные чиновники, по закону, но и те, кто дают взятки. Но мы же прекрасно понимаем, что простой гражданин находится в зоне скорее вымогательства человека, который принимает решение. Почему в Грузии наказывают тех, кто не только берёт, но и тех, кто вынужден дать.

К.Б. – Дело в том, что очень сильно вопрос зависит от контекста. Если в стране коррупция институционализирована, если коррупция в стране встречается повсеместно, то действительно есть люди, которые вынуждены быть в это вовлечены, потому что иначе у них просто жизнь не получается: они никогда не отремонтируют собственную квартиру, они никогда не построят дом на участках, которые есть в 100 километрах от столицы, они никогда не оформят машину, никогда не получат справки для детей, и так далее. В этих случаях, конечно, наказывать их, особенно в первую очередь наказывать – это немножко неправильно. Если в стране коррупция уже, скажем так, деинституционализована, она уже не является повсеместным явлением, которое общество рассматриваем как нормальное явление, то тогда, конечно, можно наказывать и тех, и других, потому что это означает, что 99% граждан или 98% граждан решают эти проблемы без коррупции, а кто-то хочет всё равно с помощью коррупции. Тогда понятно и наказание. То есть контекст очень важен – что вокруг.

А.В.– Если говорить о такой коррупции. У нас в России, ты знаешь, часто говорят – вот, учителя, которые… я сейчас говорю не только о высоких чиновниках… учителя, врачи, естественно, милиционеры, а теперь полицейские. То есть это обыкновенные банальные люди, не сидящие в высоких креслах, и эти обыкновенные банальные люди решают свои проблемы легко с помощью передачи конверта, то есть это массовое явление. Понятно, что можно напугать чиновников, посадить массово депутатов парламента, посадить 150 полицейских, 2 налоговых инспекторов, 1 замминистра, и, там, 5-ых судей. Но в это было вовлечено и в Грузии, сейчас в Росси огромное количество людей. Куда делись все те люди, которые привыкли давать и брать, давать и брать?

К.Б. – Ну огромное количество… может быть, оно огромное с токи зрения сидящих в этой комнате, но оно неогромное… потому что всех учителей, врачей, полицейских и так далее… их было, там, меньше 200 тысяч человек всё равно для маленькой 4-миллионной страны. Говорить, что все получали взятки – это неправильно, да?

А.В.– Ну куда вы увезли 400 тысяч человек? На необитаемый остров?

К.Б. – Не 400 тысяч. Ну, я не очень понимаю, как таксисты брали взятки, честно говоря.

А.В.– Они давали взятки, когда нужно было проходить техосмотр, они давали взятки, когда нужно гашникам, да?

К.Б. – Ну, техосмотр не нужно проходить – взятку не надо давать. Когда возникает взятка? Взятка возникает тогда, когда гражданин соприкасается с государством, да, с одним требованием, часто осмысленным, иногда бессмысленным, сделать то-то, то-то, и чиновником, над которым нет контроля, у которого маленькая зарплата и который считает себя вправе брать деньги, считает, потому что все берут – что же я не возьму. Поэтому мы должны всю эту систему разрушить. То есть эта система рушится одним способом. Давайте всем повысим зарплаты? Это правильно, но недостаточно. Давайте ужесточим контроль? Это правильно, но недостаточно. Давайте выберем таких людей, которые будут моральные, чистые и не будут думать о том, что… это надо, но недостаточно. Надо делать всё одновременно, последовательно, параллельно, как получится. Надо уменьшать количество точек соприкосновения. Это позволит вам усилить контроль там… Вам нужно усилить мотивацию к хорошей работе, в том числе нормальную зарплату. Это тогда ликвидирует у них необходимость воровать, да? Вам нужно им чётко показать, что вокруг чистая атмосфера, вокруг нет коррупции, и они будут изгоями в обществе, а не нормальными членами общества, да? Вам нужно изменить регулирование так, чтобы не было востребованным, что во многих странах есть и борются так или иначе, когда с нас требуют бессмысленные справки, документ, действия и так далее. Вот, совокупно всё это сделать – тогда у вас есть шанс очень сильно уменьшить коррупцию. А когда вы сильно уменьшили коррупцию – она уже перестала быть институциональной проблемой, она становится таким локальным криминалом, ну, уже с ней можно бороться стандартными достаточно способами.

А.В.– Что дало уменьшение коррупции экономике грузинского государства?

К.Б. – Ну, вот, смотрите, у нас в 2003 году государственный бюджет Грузии собрал 13% ВВП, да? После этого к концу 2004-го была проведена налоговая реформа, которая снизила все ставки налогов, и за счёт администрирования… исчезла коррупция в тех местах, где считали налоги, налогов было собрано 22% ВВП за год, в 1,5 раза больше. В принципе в любой стране, где вы за год увеличите сбор налогов… у вас должна быть либо стагнация, либо экономический спад, да? В Грузии был рост 6% в 2004 и около 8% в 2005 году. Почему? Потому что параллельно с экономики был снят вот этот гнёт коррупции и гнёт вот этого избыточного бессмысленного регулирования, которое коррупцию в том числе и порождало.

А.В.– Налоговое?

К.Б. – Нет, не только налоговое. Какая разница – налогов возьмут 100 долларов лишних или заставят 20 справок сделать по 5 долларов каждая. Для меня 20 справок может быть даже хуже, потому что мне нужно ещё бегать, напрягаться, изнашивать себя морально, физически и так далее. Поэтому снятие всех этих избыточных нагрузок, знаете, так позволило экономике вздохнуть. Несмотря на увеличение фактического налогообложения, снижение всех ставок налогов, уничтожение целых рядов налогов, мы получили экономический рост.

А.В.– Если говорить о сегодняшнем дне, за счёт чего сегодня живёт Грузия? Экономика. Нефти у вас нет, газа у вас нет.

К.Б. – Во многих странах этого нет, и тоже там люди сидят и беседуют, да, там ничего не происходит, а в странах, в которых есть нефть, они не самым лучшим образом живут. Я не уверен, что жизнь в Венесуэле – она там такая уж привлекательная, да, или в Йемене.

А.В.– Из чего складывается бюджет?

К.Б. – Бюджет складывается из налогов, которые платят граждане, это налог на добавленную стоимость, подоходный налог, налог на прибыль. Остальные налоги – они незначительную часть относительно занимают. Откуда это берётся? Это берётся от экономической активности людей и компаний. Поэтому за счёт чего живёт страна, я этот вопрос не понимал. Все чем-то заняты – вот так она и живёт… большого экономического… этот вопрос. Можно поговорить о каких-то компонентах экономической жизни…

А.В.– Тем не менее, существуют расходные части бюджета, они существуют на так называемых бюджетниках, это значительная часть расходов во многих странах. Я имею в виду – муниципальные служащие, государственные служащие.

К.Б. – Муниципальные служащие – их мало.

А.В.– Ну хорошо. Госаппарат, начиная с учителя.

К.Б. – Учителя – это не госаппарат.

А.В.– Не придирайся к словам.

К.Б. – Нет, это важно. Учителя – это значительная часть людей, зарплата которых складывается из бюджета в итоге, но это госслужащие, да, это люди, которые наняты частным образом школами…

А.В.– Это бюджет платит всё равно, да?

К.Б. – Ну, да, меньше 10% учатся в частных школах. Там тоже бюджет участвует в этом деле. Но там ограничено. Поэтому основной источник – это бюджет, конечно. Расходы бюджета – около 7 миллиардов лари. 7 миллиардов лари – это примерно 4 миллиарда долларов. В 2003 году было меньше 400 миллионов долларов расходы бюджета.

А.В.– То есть десятикратно за 7 лет…

К.Б. – Это экономика не выросла… просто произошло укрепление лари, реальный рост экономики – всё это вместе дало вот это удесятирение, конечно, бюджета.

А.В.– А можно ли оценить, какую роль в экономике Грузии, если какая-то роль была, сыграло российское эмбарго 6-го года и к чему это привело?

К.Б. – Конечно, российское эмбарго 6-го года – оно снизило темп роста в том году экономики где-то примерно на ноль целых чего-то или примерно на 1 с небольшим, может быть, и в следующем году на несколько маленьких долей процента оно продолжалось, а потом эффект исчез. Но есть, безусловно, когда вводили эмбарго, то представления о грузинской экономике были очень специфическими у тех людей, которые это эмбарго вводили, то есть они, наверное, скорее всего, предполагали, что есть что-то, за счёт чего мы живём, это что-то… Что грузинское ты помнишь, Степан Иванович… – Вино. – А ещё что? – Ну, Боржоми. – Во! Ну, давай их не будем ввозить – и всё, кирдык Грузии. Вот, но так было, если марксистских экономистов хотя бы спрашивать, они бы ответили, что вино составляло меньше полупроцента ВВП, Боржоми вообще ещё гораздо меньше. Поэтому от их запретов… некоторые очень обидятся, каким-то будет очень больно, нескольким десяткам тысяч, но в целом, конечно, для страны ничего не произойдёт.

А.В.– Но всё-таки рынок был потерян и есть потерян.

К.Б. – Потерян. Ну что поделать? Бывает в жизни. Был рынок – и нет уже. Сейчас перестанут телефоны Nokia покупать, и их уже перестали, уменьшили – ну, вот, теряет рынки Nokia, Финляндия же не исчезнет из-за этого.

А.В.– А за счёт чего шёл рост уже в 6-7, скажем, 8-ом году, рост грузинской экономики?

К.Б. – За счёт того, что были инвестиции иностранные и местные. Ведь создавались бизнесы, вот, и в целом… то есть экономика увеличивалась за счёт этого, но основной фактор был – иностранные инвестиции.

А.В.– Вот, есть такое распространённое мнение в России о том, что эти вливания иностранных инвестиций, прежде всего американских и из западной Европы – это на самом деле были не собственные инвестиции, а некий бонус-подарок для поддержания грузинской экономики.

К.Б. – Нет, это комментировать экономические воззрения агентов КГБ особого смысла…

А.В.– НКВД.

К.Б. – Ну или НКВД. Особого смысла не представляет, мне кажется.

А.В.– А что на самом деле…

К.Б. – Ну как, например, узел индустриальный… горно-обогатительный комбинат, завод ферросплавов и гидроэлектростанция принадлежит консорциуму грузинских и украинских инвесторов, там, группа «Приват» украинская известная. Ну, это кто кому подарил? Это никто никому не дарил, они заплатили за это деньги, потом вложили достаточно большое количество денег. Или как называется, не помню, компания, которая принадлежит какому-то русскому бизнесмену в Тбилиси. Она не очень большая, но не маленькая, среднего размера, вполне устоявшаяся на рынке, ну вряд ли человек подарил, или, там, гостиница… вы в какой гостинице остановились?

А.В.– Мы в маленькой. «Бетси».

К.Б. – «Бетси» – она построена конкретным…

А.В.– Там англичане.

К.Б. – Англичанкой, которая Бетси, то есть… не американское правительство, да?

А.В.– Хорошо…

К.Б. – Это такие, знаете, очень наивные представления о том, как жизнь устроена, что есть Америка – она даёт всем деньги, и все живут за эти деньги. Потому что это продолжение того вопроса, за счёт чего живёт эта страна. А! Эта страна живёт за счёт Америки. А эта страна – за счёт нефти. То есть есть как бы упрощённая чёрно-серая картина мира, и есть два источника жизни – либо нефть, либо Америка, да? Вопрос – за счёт чего живёт Америка тогда?

А.В.– Ну как? Известно. За счёт печатания зелёных бумаг.

К.Б. – Ну это я говорю – это чёрно-серая или чёрно-зелёная такая картина мира. Конечно, жизнь не так устроена, экономика не так устроена, но я думаю, что вы же приехали про экономику со мной говорить абстрактно, а конкретно про грузинскую, поэтому давайте.

А.В.– Я и говорю конкретно про грузинскую, мне хотелось бы всё-таки понять…

К.Б. – Фундамент этих воззрений – это в принципе глупость, о том, как устроена экономика в мире вообще, понимаете?

А.В.– Вам, либертарианцам, всё легко.

К.Б. – Нам легко, да.

А.В.– Возвращаясь к экономике конкретно грузинской, война 2008-го года, российско-грузинская война, какой удар она нанесла по экономике и по прошествии трёх лет что изменилось…

К.Б. – Значит, удар был значительный. Тем более что было два удара. Один удар был специфический для Грузии, второй удар был общий для всего мира в виде финансового кризиса. Они последовали в принципе почти что одновременно, то есть с экономической точки зрения можно сказать, что одновременно. И удар был большой, потому что у нас первая половина 2008-го года был очень хороший рост, вторая половина – экономика уменьшилась. В итоге 2008-ой год получилось 2% роста только. А следующий год получилось 4% падения. 4% падения – это меньше, чем это случилось в странах, в которых не было войны, был только кризис, да? В том числе у наших соседних, соседей других стран, в самой России, то есть по нам война + экономический кризис ударили меньше, чем ударили многие страны… чем ударило многие страны только кризис.

А.В.– Почему?

К.Б. – Мне кажется, что несколько причин реальных. Главная причина заключается в том, что модель, которую мы создали в экономике, она очень гибкая. То есть все без исключения люди, с которыми я беседовал, не все большие поклонники этой власти, они признавали, что если б война и кризис были бы во времена Шеварнадзе, то просто там костей бы не собрали назад, потому что это вызвало бы перебои снабжения всем, чем только можно, банки обанкротились, ничего бы не было, как после урагана «Катрина». А поскольку мы к этому времени сильно достаточно убрали всё это ненужное регулирование, то оказалось, что грузинская экономика получилась достаточно эластичной, то есть нажал – она прогнулась, её отпустил – она выпрямилась. Есть такая гипотеза, описанная в этих кругах НКВД-шных или как называть, что это американцы дали 4,5 миллиарда долларов.

А.В.– Даже вопросов не надо. Он сам задаёт, сам отвечает. Замечательно.

К.Б. – Я скажу. В Брюсселе… в октябре или в сентябре был подписан… было заявлено, что такая сумма будет выделена. Надо сказать, что из этой суммы реально на сегодняшний день выделено только половина, да, просто так, к сведению. Из этой половины значительная часть – не деньги. К примеру, куда уходит 200 миллионов технической помощи Евросоюза? Что такое техническая помощь Евросоюза? Это приезжают европейские эксперты и рассказывают, как правильно жить. Ну, от этого экономика лучше не бывает. На мой взгляд, хуже только бывает. Поэтому это нельзя считать. Сюда уходят деньги, которые под высокий достаточно процент, 5% годовых, были выделены Международным валютным фондом Центробанку Грузии…

А.В.– Так это кредит?

К.Б. – Это кредит, который нужно погасить в 2013 году. А это сумма 800 миллионов из этой… из 2,5 миллиардов, которые… скажем так, то где-то 800 миллионов – эти деньги, допустим. На мой взгляд, даже чуть больше 800 миллионов. Значит, 200 миллионов я сказал, вот эти абстрактные деньги, да? И так далее. То есть там много вот таких денег, которые… туда входит около полумиллиарда, которые Европейский банк реконструкции и развития и Международная финансовая корпорация вложили в частные грузинские банки, очень сильно потеснив их акционеров при этом, да, очень сильно потеснив, и которые они продадут с очень большой прибылью, потому что они приняли очень хорошие… вошли в бизнес. Поэтому реальная такая была помощь значительная. Была значительная помощь несколько сот миллионов долларов. Ну, я напомню, что несколько сот миллионов долларов на фоне нескольких миллиардов долларов нашего бюджета. Это была помощь, которую американское казначейство выделило сразу после войны, для того чтобы мы могли… чтобы у нас не возникло текущих проблем с исполнением государственных обязательств типа зарплат, пенсий и так далее, и плюс эти деньги плюс деньги, которые до этого у нас были накоплены – они ушли на строительство жилья для беженцев, да? После войны было перемещено большое количество… часть вернулось в тот же Гори, допустим, в итоге осталось около 30000 человек новых беженцев, новых перемещённых лиц, которым негде было жить. И на сегодняшний день все они имеют собственное жилье.

А.В.– Разве это не немцы, не Евросоюз строил?

К.Б. – Нет, немцы построили 300 домов, которые… я просто сам курировал этот проект.

А.В.– Поэтому и спрашиваю.

К.Б. – Нет, ну 300 домов… в 300 домах не могут жить 30000 человек никак. 300 домов… в маленьких небольших домах… Около Гори. Это было 10 миллионов евро, потом ещё 2 из бюджета добавили на тот проект конкретный. Нет. Совокупно это было построено несколько посёлков, то есть один большой посёлок – он чисто такой для беженцев, а в основном мы старались увеличивать существующее население, чтобы произошла интеграция. Были куплены существующие дома в сельской местности, но это меньше 1000 домов, а также были переделаны в жилые дома разные объекты, которые находились в госсобственности. Допустим, какие-то школы или профтехучилища или больницы, которые находились не в городе и которые можно было переделать. Совокупно удалось за несколько месяцев расселить больше 75% беженцев, в течение полугода расселить больше 90%, и остальная часть, которая расселялась, это как раз связано с тем, что где-то немцы строили, где-то ещё кто-то строил, и это продолжалось дольше, чем обычно, потому что когда мы кончили строить, они только начинали объявлять тендер, хотя большое спасибо им за это. То есть возникли новые траты, новые траты. И поэтому говорить о тех деньгах, чудотворно они изменили жизнь Грузии, нет, нельзя. Тем более что, я говорю, большая часть этих денег – кредиты или инвестиции в капитал частных организаций, которые вообще… бюджет не имеют.

А.В.– Я был здесь за год до войны, в 2007 году, соответственно, прошло 4 года. В Тбилиси… ну, я видел пока только Тбилиси и Рустави. В Тбилиси очень много строится. Хотелось бы понять, откуда после войны и после кризиса такое количество средств для постройки такого количества… и реставрации, реконструкции такого количества зданий… это же должны быть большие затраты.

К.Б. – Ну, реконструкция – это в основном бюджетные деньги, из городского бюджета. Городской бюджет – он очень вырос, городской бюджет Тбилиси – это где-то около 400 миллионов долларов. То есть просто можете сравнить с городским бюджетом Москвы.

А.В.– Не можем.

К.Б. – Который составляет, по-моему, 13 миллиардов? Ну, Москва в 10 раз больше, чем Тбилиси, в этом смысле да, а может в 13 даже. Поэтому городские власти и в Рустави тоже имеют какие-то деньги, поэтому они приводят в порядок дома. А что касается основных средств, это частные деньги, которые, как… у кого-то есть деньги, кто-то заработал, у кого-то инвесторы строят, кто-то занял в банке деньги… тут как-то так.

А.В.– Ещё одна история между Россией и Грузией. Да, нет дипломатических отношений, так мы понимаем, в техническом состоянии полуперемирия. Вот, история с ВТО. Грузия, насколько я понимаю, осталась единственной страной, где двусторонние консультации для вступления России в ВТО не завершены. Можно ли объяснить причину? Если нет политической причины… то есть политическая всё равно есть, существует ли экономическая причина?

К.Б. – Нет, экономическая причина безусловно существует. Дело в том, что ВТО – это как раз… свободной торговли, который один из основополагающих ВТО заключается в том, что у вас на всей территории страны должен быть одинаковый режим торговли. Поэтому ещё до войны мы уменьшили… то есть там было много разных вопросов – важных, менее важных, совсем не важных, там, анекдотичных, там, какой-то завод когда-то Грузии, там… мы очистились от всех этих вопросов… было видно, что есть два главных вопроса. Один вопрос касается эмбарго российского, потому что это, безусловно, нарушает правила честной торговли. И второй вопрос касается того, что на территории Грузии осуществляется два или три таможенных режима – торговля с Осетией, торговля России с Абхазией и торговля с той частью, которая контролируется грузинским правительством. И у нас было оставить два вопроса в переговорном пакете или оставить один вопрос. Второй вопрос – он экономически не так важен, я сказал, что это меньше процента ВВП. Второй вопрос – он, поскольку, там было понятно, что, извините, поскольку нам было понятно, что российский подход к эмбарго – он каков? Он же не объявляется в результате каких-то процессов… прозрачный, и так далее. Просто сказали, что ничего не годится ваше. У вас не так этикетка наклеена или у вас внутри что-то не нравится. Всё не нравится. Любое грузинское вино не нравится, любое «Боржоми» не нравится. Неважно. Состав не интересует, да? То понятно было, что, в общем-то, даже согласие России на то, что давайте-давайте, мы восстановим сейчас торговлю двустороннюю, оно ничего не означает, потому что послезавтра может оказаться, что… в другую сторону. Кстати, дальнейшая история развития отношения торговли между Россией и Молдовой – оно это показало, что молдавское вино то хорошее, то не годится, то опять не хорошее, то опять годится, то опять нехорошее. То же самое было бы… Молдавия подписала двусторонний протокол. Поэтому, исходя из этого, мы сказали – нет, нам не нужен второй вопрос, он мелкий, к тому же он нерелевантный…

А.В.– Таможенные режимы имеется в виду. Про вино.

К.Б. – Про вино. Хотя он важен для кого-то, но о том, что Россия скажет – да, пожалуйста, это ни к чему не может привести. Давайте остановимся на одном вопросе – равномерном таможенном режиме для всей территории Грузии. Мы на этой позиции находимся до сих пор.

А.В.– Иными словами, правильно ли я понимаю, что в двусторонних отношениях при вступлении России в ВТО именно вопрос о таможенных режимах является практически единственным?

К.Б. – Да. Не практически, а просто единственным. Это было сделано тоже сознательно, поскольку было понятно, что если будет три вопроса или 4 вопроса, то Россия в трёх уступит, в одном не уступит, да? Потом все будут говорить в мире – ну, смотрите, мы 75% вопросов выиграли, будьте компромиссными. Когда 1 вопрос – он не делится.

А.В.– Хорошо. Это было до войны. Но после войны, когда Россия признала независимость территории Абхазии как суверенное государство, Южную Осетию как суверенное государство, как вообще из этого вопроса выруливать? Вам, наверное, скажут – не ваш вопрос.

К.Б. – Это могут сказать только никарагуанцы и наурцы.

А.В.– Но, тем не менее, это же реальная история.

К.Б. – Наша территория.

А.В.– В России считают иначе. Российские переговорщики считают иначе.

К.Б. – Россияне-переговорщики, наурцы и никарагуанцы – они считают по-другому. Ну, что делать?

А.В.– И что делать?

К.Б. – Надо значит думать. Пока, мне кажется, Россия – она не понимает… во-первых, вас интересует проблема ВТО.

А.В.– Интересует.

К.Б. – Первый ответ заключается в том, что для России урок, ответ или новость, что Грузия имеет собственную позицию по ВТО. Грузинская позиция по ВТО не является повторением инструкции вашингтонского обкома, как многие считают. Многие люди, которых хорошо знаю, уважаю, очень хорошие экономисты, мне – как, американцы ещё не велели разве вам… велели уже или не велели? Американцы американцами, а грузины – грузинами. У нас есть своя точка зрения на этот счёт. Это не значит, что мы не уважаем Евросоюз или Соединённых Штатов. Конечно, уважаем. Но это не пешка в их игре, чтобы они, для того чтобы ослабить отношения с Россией, они сказали, что за, а нам сказали, что нет, а вы пока будьте против. Нет, это не так. У Грузии собственная позиция. Второе. Эта позиция – она более глубокая и важная, чем вопрос, будет ли продаваться 10 миллионов бутылок «Боржоми» в России или будет продавать 30 миллионов вина в России. То есть, условно говоря, на одной чаше весов лежит нечто большое, а на второй лежит нечто значительно гораздо меньшее. Думать, что как только нам скажут, сигналы будут… а если они будут неплохие, а если тут заполнили все документы, наверное, бы там всё было бы хорошо. Поэтому вопрос… это очень важно понять в России, что это не часть американской политики. Это часть грузинской политики по отношению к ВТО. Второе, что, да, конечно, мы, как любая либеральная демократия, должны выторговывать наилучшие условия, и эта позиция должна быть тоже предметом торговли. Безусловно, есть условия, при которых мы согласимся, есть условия, при которых мы не согласимся. Что правительство выберет в данном случае, я не знаю, потому что я сам по себе.

А.В.– Твой совет правительству.

К.Б. – Мой совет – что если мы безусловно уступим в этом вопросе, должно означать для Грузии очень значительную выгоду, очень значительную выгоду.

А.В.– В этой связи ещё один вопрос, но он немножко боковой, всё-таки, наверное, ты следишь, как развивается интеграция экономическая в России, да, вот, таможенный союз, например, это правильно?

К.Б. – Для России?

А.В.– Да.

К.Б. – Ну, конечно, это правильно. Потому что чем больше будет пространство, на котором идёт торговля без помех, тем лучше. Другое дело, что, мне кажется, в целом Россия должна была идти к максимальному открытию, то есть создать таможенный союз, и, к примеру, все ставки и пошлины снизить до нуля или до очень маленького значения или до наименьшего в любой из стран. Тогда бы эффект был бы гораздо больше. Мне идея, чтобы были высокие пошлины, чтобы было чем торговаться – это неконструктивный путь.

А.В.– В этой связи, что думаешь по поводу того, что экономически происходит в Белоруссии?

К.Б. – Ну, это как бы…

А.В.– Таможенный союз. Внутри как бы, да?

К.Б. – Нет, таможенный союз касается торговли, а внутри Белоруссии просто происходит то, что эта экономическая модель – она не может просто долго существовать, понятно. То есть модель, которая там была построена – это была государственного полукапитализма, полусоциализма, достаточно некоррумпированного, надо сказать, достаточного некоррумпированного, но весьма такого централизованного строя – она не может долго существовать, вот она и дала трещину там, понятно, что девальвация часть проблем решила. Сейчас Белоруссии нужно идти на масштабное развёртывание экономики, ну, насколько может глубоко зайти, настолько будет успешна. Белоруссия может стать суперуспешной страной, потому что там находится очень хорошее окружение. С одной стороны огромная Россия, с другой стороны – Евросоюз. Она могла бы стать… Гонконг – это неправильное сравнение, потому что тот город, а это государство целое, но она могла бы в виде такого острова Белоруссия, да? Плюс это страна, в котором русские будут чувствовать себя комфортно и в которую они могли бы много вкладываться, если там условия будут соответствующие.

А.В.– Матвей Ганапольский.

М. ГАНАПОЛЬСКИЙ – Ходят какие-то легенды по поводу удивительных условий в зоне свободной торговли, которая здесь существует в Поти, значит, вот, существуют эти зоны? Там что, огромное количество предприятий уже западных? Если их мало, то в чём дело?

К.Б. – Нет. Это только начинается, конечно. Я сам был автором этого закона о свободных индустриальных зонах. Там, безусловно, очень хороший набор условий. Другое дело, что, поскольку в Грузии в целом либеральная экономика, то есть условия – они не сильно отличаются, что есть на основной территории. Например, там налога на прибыль 0, а у нас 15%, да, у нас – в смысле за пределами свободных зон. Поэтому… разница была больше. Они только… то есть закон был написан в 2007-ом году, фактически начал действовать в 2008 году, и сразу же (война и кризис) очень сильно остановили. Ну, там работа идёт. Там около 30 компаний международных начали так или иначе действовать. Я думаю, что в этом не надо искать большого огромного смысла. Знаете, потому что каков был смысл этих зон, да, исходный? Одна из проблем Грузии – это сильное разбалансированное распределение богатств, так скажем, или благ в силу целого ряда причин – и в советское, и в постсоветское время Тбилиси рос-рос-рос, а регионы не росли. Поэтому очень важно иметь… да, можно сказать – давайте, ребята, оставим, как есть, и, безусловно, рыночные силы сами через 50 лет это выровняют, но это порождает огромные политические неудобства, да? Потому что фактически получается, что единственным местом жизни является Тбилиси, значит, если человеку сказать – давай, переезжай из Тбилиси жить куда-то, он скажет – да ты что, как это можно? И так далее. Поэтому есть разные инструменты, которые можно делать, как можно выравнивать относительно в разных частях страны. Это можно строить дороги, да, и тогда окраины начинают быть более вовлеченными в жизнь всей страны, это можно давать преимущества какому-то региону, допустим, это сделано в Батуми, в Аджарии, потому что в Аджарии – они оставляют себе больше налогов, чем другие, и они имеют возможность это тратить на благоустройство города Батуми и других городов, и так далее, инфраструктуре, и в итоге хорошее местоположение Батуми сейчас уже привело к тому, что есть люди, которые из Тбилиси переезжают жить в Батуми. Это им не западло. А 7 лет нельзя было даже представить, чтобы человек на такое пойдёт. Сейчас современный такой небольшой город на берегу моря, теплый климат, рыба, всё. И эти инструменты – это создание экономических льгот, да? То, что была идея, что мы в Поти сделаем такую зону, то тогда у нас Поти будет развиваться быстрее, чем другие места, и Поти – очень важный город для западной Грузии, и развитие западной Грузии – оно вытянется по сравнению с Тбилиси. Действительно, Поти – это город в Грузии, где нет безработицы, вообще нет безработицы. Там практически невозможно нанять человека. На высокую зарплату можно, конечно, но нанять за те деньги, за которую в Тбилиси работают рабочие, там рабочие уже не работают, да? И четвертый способ, мы об этом тоже думали и слышали, это перенос, перемещение органов власти из Тбилиси в другие места. Дело не в том, что оттого что мы их переместили, да, в Батуми был перенесён конституционный суд, это несколько десятков квалифицированных юристов, то есть самих судей и их помощников и сотрудников, и, конечно, они не создадут там экономического бума, потому что, ну, 30 человек есть 30 человек, но важно другое. Что вы создаете совершенно другое ощущение страны, да, потому что уже понятно, что, к примеру, вехой карьеры юриста может оказаться работа в Батуми, да? То есть, потому что член конституционного суда – это юрист очень высокой квалификации. Перенос в этом смысле парламента в Кутаиси… дело не в том, что 100 с чем-то депутатов будут столько тратить денег, что они этот город изменят. Нет. Дело в том, что получается, что политическая карьера человека – она заключается в том… географически посмотреть… что он много политически боролся и в итоге стал депутатом парламента, который находится в Кутаиси, и, стало быть, жить в Кутаиси уже не западло, понимаете, уже не стыдно, это уже не провинциальность, это просто один из городов. Естественно, что было достигнуто во многих странах. Самый хороший пример – это Германия, в которой когда только был ФРГ, ГДР был отдельно, Бонн был столицей, да, а не Франкфурт, который был финансовой столицей, не Гамбург, который был торговой столицей, да, вот так. Или Америка, где Нью-Йорк и Вашингтон… понятно, что Нью-Йорк круче, чем Вашингтон, и Вашингтон не второй даже город, и не третий город, и не четвёртый.

А.В.– А Бостон круче, чем Нью-Йорк. Галина Ратникова.

Г. РАТНИКОВА – Да. Я сегодня много общалась с молодёжью и с разными чиновниками и слышала, что большое количество инвестиций из Турции. Но мы помним историю отношений Грузии и Турции, и не является такое инвестирование большого количества средств в Грузию, ну, скажем, мягким захватом Грузии, потому что мне известно, что сейчас есть в Тбилиси и турецкая улица, где написано на турецком языке, что есть курортный город, где практически сложно сейчас услышать грузинскую речь, очень много турок. Что вы скажете по этому поводу?

К.Б. – Насчёт второго я скажу, что это враньё, что нет такого города, к сожалению, пока.

А.В.– К сожалению?

К.Б. – К сожалению, пока нет такого города, в котором можно услышать только иностранную речь. А по поводу первого скажу, что никакого захвата это не означает, потому что Турция является большой цивилизованной страной, членом НАТО, мы не чувствовали никаких угроз со стороны Турции, опыт показывает, что получили осуществлённую угрозу с совершенно другой стороны, противоположной, я бы сказал. И реально там пройдёт… когда-то, знаете, если мы будем думать, кто когда с кем воевал, там, да, то мы так далеко не уйдем, потому что все страны друг с другом воевали. И такие были границы, такие были границы, что турецко-литовская граница существовала. Вот, историк Венедиктов не даст соврать. Я точно также думаю, что пройдёт какое-то количество лет, Россия изменится, да, и российско-грузинские отношения тоже станут совершенно другими, и мягким захватом это не будет.

А.В.– Я продолжу вопрос Гали. Вопрос ограничения иностранных инвестиций одного какого-нибудь государства – будь то турецкого, будь то российского, будь то американского, будь то азербайджанского, будь то иранского, не является вообще угрозой?

К.Б. – Это глупостью является.

А.В.– Глупостью?

К.Б. – Ограничение какой-то одной страны. А любая глупость является угрозой для нормальной жизни. Поэтому в этом смысле – да.

А.В.– Мой вопрос в другом. Я понял. Я невнятно сформулировал. Возможно, что одна из стран-соседей Грузии, может быть, не соседей Грузии, начнёт столь активно инвестировать, что то, что в России окажется стратегическими областями, окажется в руках…

К.Б. – Я умоляю.

А.В.– Я хочу ответа. Не надо меня умолять, а дайте ответ.

К.Б. – Это глупость, я сказал.

А.В.– Глупость чья?

К.Б. – Тех, кто ограничивает. Вообще, стратегических областей нету. Стратегической может быть что-то плохое. Вот электричество. Электричество в этой комнате. Оно поставляется нам компанией Тэласи, Тбилисские сети, тбилисские электросети – ТЭЛАС, да? Компания Тэласи на 80% принадлежит компании «Интерал», которая в значительной степени принадлежит российскому государству. Ну, это компания коммерческая, она действует в соответствии с грузинскими законами. Само электричество, которое поступает в эту компанию, оно может производиться либо на двух гидроэлектростанциях, которые принадлежат «Интералу» – Храми-1 или Храми-2, либо может производиться на электростанции, которая принадлежит тоже им, либо может производиться на электростанциях, которые принадлежат чешской компании, вот, и ничего в этом стратегического, не стратегического нет. Понятно, что они достаточно умные люди, чтобы понимать, что единственный способ существовать с Грузией – это существовать как нормальный корпоративный гражданин, да, то есть выполнять все законы, платить все налоги, и более того, что даже малейшая проблема с их стороны будет рассматриваться через увеличительное стекло. Поэтому, конечно, здесь ничего не может быть, что они придут, сейчас всё закроют, не будут… у нас уже есть опыт этого. У нас и в Грузии, несмотря на всё напряженное отношение, до этого на войну и оккупацию, у нас есть российские инвестиции, которые существуют, которые хорошо работают, зарабатывают прибыль, и ничего с ним не происходит. И это как раз, мне кажется, один из важных доводов, который внутри рассматривает каждый инвестор, когда приходит в такую страну. Тут из-за политических проблем с моей родной страной могут быть какие-то… самое радикальное, что бывает между странами – это война. Даже война не принудила нас как-то по-другому относиться к российским инвестициям.

А.В.– То есть, нет ограничения на российские инвестиции?

К.Б. – Нет. Нет ограничений. Даже на российские приезды. Вот, вы приехали, да? У вас что, были проблемы с визами? Вас мучили?

А.В.– Ох, не мучили. Ну, будут ещё. У нас последний вопрос.

К.Б. – Место, в котором мучат, оно находится севернее Грузии.

А.В.– Ну, мы сегодня были в министерстве внутренних дел тоже.

К.Б. – Там тоже не мучат.

А.В.– Током. Значит, последний вопрос. Смотри. Сейчас уже как к человеку, который долго работал в российской экономике. Президент Медведев на питерском форуме произнес достаточно радикально-либеральную вещь, касающуюся не только экономики, но и экономики. Путин в Париже, отвечая на наш вопрос, сказал, что это наша общая программа, моя и Медведева и что вообще это наша идея была, мы сначала собрали государственные куски, объединили их в госкорпорации, они валялись, объединили, теперь мы будем, соответственно, их приватизировать и продавать на рынки. У нас получается, что руководство России, сейчас взгляд эксперта, да, Медведев и Путин – ультралибералы, либертарианцы, члены партии Кахи Бендукидзе?

К.Б. – Партии нету.

А.В.– Партии идеологической.

К.Б. – Ну, идеологически… да «не по словам их судите, а по делам», сказано в одной книжке.

А.В.– Так.

К.Б. – Поэтому надо судить по делам. И потом, оттого что несколько госкорпораций будут приватизированы, это ещё не означает, что изменяется роль государства в экономике. Роль государства в экономике – в него входит в том числе есть госкорпорации или нет, но нужно сказать, что в этом смысле, может быть, 5 лет назад во Франции было больше госкорпораций, но влияние государства на экономику было больше в России всё ж, понимаете? Или в Сингапуре точно больше госкорпораций, чем в России сегодня, да, но Сингапур гораздо более экономически свободная страна, с каждым меньшим негативным воздействием государства на бизнес, чем Россия. Поэтому это важно. Насколько в стране торжествует принцип правосудия, да? А нефтекомпания государственная или частная – это важно, но гораздо более вторично.

А.В.– То есть в этом смысле ты не являешься оптимистом по поводу либерализации российской, скажем, экономики?

К.Б. – Нет, знаете, я должен сказать, что я в целом считаю, что на шаг вперёд, два шага назад, шаг назад, два вперёд и так далее, то в целом, конечно, Россия, если мы его представляем как государство с большой историей, оно либерализуется. Во времена военного коммунизма расстреливали просто так без причины. Потом расстреливались по причине чего-то, да? Потом перестали расстреливать, стали сажать. Потом перестали даже сажать, стали высылать. Потом стали высылать и доплачивать, да? То есть потом, да, потом посадили… но в целом, знаете, как говорил мой друг Петя Рабинович, пройдёт 200 лет и всё будет хорошо.

А.В.– Вот, на этом с Кахой мы и закончим наш разговор. Встретимся не через 200 лет, пораньше, но проверим тренд. Спасибо, Каха.

Четверг, 07.07.2011

http://www.echo.msk.ru/programs/beseda/790229-echo/

"Успешные реформы проводятся не над людьми, а вместе с гражданами"

Интервью участника Международного симпозиума «20 лет: политическая и экономическая эволюция в посткоммунистической Европе» Андрея Илларионова, президента Института экономического анализа.

– Как вам кажется, этот симпозиум, на который приехали представители самых разных стран, нужен нам в таком формате для общения, обмена опытом, или опыт других стран у нас не будет повторен?
– Конечно, любой опыт полезен. Здесь обсуждается и национальный опыт, и сравнение этого опыта в разных странах. Я бы сказал, что здесь важно то, что эти сравнения и разговоры не ограничиваются чисто экономическими вопросами, здесь немало того, что называется политической экономией и чисто политических вопросов, которые, как выясняется теперь, по прошествии более 20 лет от начала процесса реформирования, оказываются не менее важными, и даже более, чем чисто экономические реформы. И этот разговор показывает, насколько по-разному страны продвинулись в процессе перехода. Мы в этом отношении опаздываем, мы сильно отстали, и для нас некоторые вопросы чисто экономической повестки дня остались еще не решенными, а что касается вопросов политики и права, мы, по сути, не только не приступили к их решению – мы приступили к их решению, но у нас произошла значительная деградация, откат назад.
– В связи с этим мы больше не можем считать себя старшим братом?
– Мы уже давно с точки зрения знаний, с точки зрения технологий перехода, с точки зрения того, куда и как идти, мы давно не старший брат. Мы давно находимся в положении ученика, причем мы в положении ученика, который пока может овладеть только теоретическими знаниями, которого еще не допустили до практических занятий.
– Насколько опыт небольших европейских государств может быть использован для такой крупной страны, как Россия?
– На самом деле он может быть использован очень легко. Тем, кто реально занимался реформами, известно, что проводить реформы гораздо труднее в маленьких странах, а в крупных – легче. Это известный феномен, он описан, статистически измерен и показан – в небольших странах расстояние от властей, которые проводят реформы, до людей, кого касаются эти реформы, гораздо короче, чем в больших. Поэтому у всех сотрудников исполнительной власти, правительств, представителей парламента, огромное количество знакомых, родственников, семей, кого эти реформы касаются, которые невольно, по законам человеческого общежития, пытаются оказать воздействие на тех людей, кто производит реформы, в том числе и с точки зрения сдерживания этих реформ, создания исключений для тех или иных людей. Поэтому удельный вес тех, кто проводит реформы, их близких и знакомых, в маленькой стране, по отношению к общей численности населения, гораздо больше, чем в большой стране. И с этой точки зрения наше исходное положение объективно легче, чем в других странах, таких как Эстония, Литва, Грузия, которые продвинулись гораздо дальше, чем мы.
– Но эти страны стремились интегрироваться в ЕС, откуда, в том числе, импортировали институты. Как тут быть с Россией, нам неоткуда получить институты, и нет такого стремления?
– Вы правы, некоторые страны действительно стремились вступить в ЕС, некоторые из них вступили, и это стремление в Европу сильно помогло им в импорте институтов, в закреплении этих институциональных преобразований на своей территории. Грузия смогла совершить весьма радикальный вариант реформирования, и экономического, и политического, и правового, и по многим направлениям продвинулась дальше, чем многие европейские страны, не только страны с переходной экономикой, но и старые европейские страны. Это показывает, что, несмотря на то, что импорт институтов может оказаться полезным, и действительно таким оказывается, но если есть желание у руководящей команды сделать реформы, то это можно сделать без импорта институтов из того или иного регионального образования. Так что самое главное – это желание, стремление реформаторской команды создать свободное общество, свободную экономику, свободную политическую систему.
– Как вы считаете, какие страны больше всех преуспели в трансформации?
– Традиционно называют в списке успешных Эстонию, Грузию, Литву, Польшу, Чехию; это страны, которые можно назвать по совокупности всех критериев наиболее успешными с точки зрения реформирования.
– Из трех прибалтийских государств вы не называли Латвию.
– Я не назвал Латвию намерено, несмотря на то, что в последние несколько лет в Латвии правительство смогло осуществить почти феноменальные вещи. Они в условиях экономического кризиса пошли не на внешнюю девальвацию валюты, а на внутреннюю, под этим подразумевается сокращение расходов государства, инвестиционных расходов, субсидий, зарплат государственных служащих, включая все руководство, и даже сокращение пенсий и других социальных выплат. Это почти невиданное в мировой истории внутринациональное согласие на сокращение расходов для того, чтобы выжить в условиях кризиса и восстановить экономический рост. Самое поразительное заключается в том, что даже там и тогда, когда такие вещи происходили в других странах, всегда считалось, что такие правительства не выживают, на выборах они проигрывают. Поразительно, что и правительство Латвии, и правительство Эстонии, которое проводило аналогичный пакет реформ, не только не проиграли, но выиграли выборы, причем с большей поддержкой, чем было до того.
Это еще раз показывает – миф, который часто можно услышать в России, что реформы должны быть непопулярными, что реформы обязательно приводят к отставке реформаторов, что реформы приводят к изменению политического дискурса в стране и приходу антиреформистской оппозиции, – это всего лишь миф. Главное – какие реформы проводятся, как власти общаются с гражданами страны, они воспринимают людей как объект, над которым надо экспериментировать, или это коллеги, друзья, с которыми они общаются, объясняют свои действия и представляют аргументы и контраргументы.
– Не может ли это быть эффектом небольшой страны?
– У нас есть возможность показать на примере России, что это можно сделать в большой стране, шанс у нас есть. И как мы уже говорили, по объективным обстоятельствам нам это может быть легче делать, чем небольшим странам.
– Основываясь на опыте этих государств, какие реформы вы хотели бы видеть в России в первую очередь?
– Восстановление демократии в стране, привлечение всех граждан, независимо от их политических взглядов и воззрений, к участию в этом процессе. Что показали эти 20 лет ясно и точно? Реформы нельзя проводить узкой группой людей. Настоящие, удачные и устойчивые реформы, которые завоевывают популярность в стране и остаются на десятилетия, – это реформы, которые проводятся вместе с людьми, когда граждане корректируют первоначальные планы, вносят свои предложения. Только такие реформы могут быть успешными. Без восстановления демократии в России и без восстановления того, что называется верховенством права, успешных реформ быть не может. И этот симпозиум неоднократно обращает внимание именно на это – успешные реформы обусловлены успехом в реформировании правового сектора и политической системы, только правовая и политическая система свободного общества способна принести успех.
Андрей Илларионов   07.07.2011
http://www.hse.ru/news/extraordinary/30506849.html

10 років з дня загибелі журналіста Ігоря Александрова

Донецьк – Сьогодні минає 10 років від дня загибелі слов’янського журналіста, директора ТРК «ТОР» Ігоря Александрова. На Північному цвинтарі міста Слов’янськ, що на Донеччині відбудеться панахида за загиблим журналістом. Його побили у фойє власної телерадіокомпанії 3 липня 2001 року, а через чотири дні Александров помер.

Автор серії телепередач «Без ретуші» на телебаченні міста Слов’янськ Донецької області, де колишні працівники УБОЗ розповідали про зв’язки місцевого криміналу з правоохоронцями, загинув за журналістську діяльність. Він не встиг видати в ефір четверту передачу циклу, що мала розкрити імена найвищих посадовців, пов’язаних зі злочинцями.

За вбивство Ігоря Александрова у 2006 році судили 12 людей, зокрема, і героїв його публікацій – слов’янських бізнесменів, братів Рибаків.  Покарані за вбивство скоро мають вийти на волю, і це викликає занепокоєння вдови Александрова Людмили.

 «Десять років вже минуло. А у людей, які несуть покарання закінчується термін перебування у місцях ув’язнення. І це насторожує, бо винні вони чи ні – це на їх совісті, а ми живемо в одному місті», – каже Людмила Александрова.

За 10 років люди не міняються

Справа Александрова була оголошена закритою у 2004 році, але донецькі колеги журналіста вважають, що його реальні вбивці не тільки не покарані, але й перебувають у вищих ешелонах влади. За десять років небагато змінилось в місцевій журналістиці, каже власний кореспондент УНІАН у Донецьку Олена Колгушева.

Справа Александрова була оголошена закритою у 2004 році, але донецькі колеги журналіста вважають, що його реальні вбивці не тільки не покарані, але й перебувають у вищих ешелонах влади. За десять років небагато змінилось в місцевій журналістиці, каже власний кореспондент УНІАН у Донецьку Олена Колгушева.

Не вбити, а засудити

Між тим, на думку медіа-юриста Наталії Грановської, за десять років більшою проблемою українських медіа стала не свобода слова, а доступ до інформації.

«Журналістам завжди хочеться писати на гострі і неприємні теми. А для того, щоб про це писати, необхідно мати інформацію, а з доступом є проблеми», – каже медіа-юрист.

Грановська зазначає, що сьогодні посадовців використовують проти журналістів не битки,  якими убивали Александрова, а позови до судів про спростування інформації і відшкодування моральних збитків.

Ольга Доровських                                              07.07.2011

http://www.radiosvoboda.org/content/article/24258098.html

Олег Тягнибок: Кожне голосування фракції "Свободи" отримує спершу санкцію громади

Олег Тягнибок: Питання не в тому, чому тепер росте підтримка націоналістів, а в тому, чому це відбувається лише зараз

Пропонуємо вашій увазі повну версію інтерв'ю, наданого лідером ВО "Свобода" Олегом Тягнибоком для ЛІГАБізнесІнформ.

Зі скороченим російськомовним варіантом інтерв'ю можна ознайомитися за адресою

http://news.liga.net/interview/NI110056.html

Пане Олеже, чому, на Ваш погляд, в Україні зростає рейтинг націоналістів – про це говорять останні соціологічні дослідження? Чи може радикалізація суспільства призвести до масштабних заворушень, але не у межах Львова, як це було 9 травня, а по всій Україні?

Ви ставите одним махом одразу два концептуальні питання. Оскільки вони важливі, доведеться відповідати розгорнуто.

Щодо росту націоналізму. Очевидно – це цілком природній хід суспільного розвитку. Як бачимо, за всі роки Незалежності ні національні, ні соціальні права державотворчої нації так і не задоволені. Закономірно, що українці все частіше питають себе: "А для кого ми весь цей час будуємо державу?".

Народ 20 років бачить при владі одну й ту саму, ще совдепівську, номенклатуру – на ділі стару окупаційну адміністрацію, яка лише перемальовується щоразу в інші барви. Рано чи пізно стає видно: кольорові проекти олігархічних кланів – це мильні бульки, роздуті через трубку телевізора. Безідейні, непослідовні, а отже, непевні політичні сили. Що би вони не говорили, які би гасла не виголошували, їхня ідея одна – мародерство і казкове збагачення. Люди все чіткіше це усвідомлюють.

Іде повільне, але неминуче політичне дозрівання нації. Повільне лише тому, що весь цей час політичне поле заполоняли або явно антиукраїнські сили, або лжепатріотичні. Останні експлуатують національну риторику, на ділі ж – каналізують націоналізм. Отож, питання не в тому, чому тепер росте підтримка націоналістів, а в тому, чому тільки-но тепер. Тому, що нації в якості "меншого зла" роками згодовують сурогат – неповноцінний замінник націоналізму. Природно, що від того штучного, генно-модифікованого продукту вже починає нудити. На жаль, це часто супроводжується зневір'ям у національній ідеї взагалі.

Але нічого, українці, як кажуть, довго запрягають, та швидко їдуть. І головний наступ націоналізму (за рік-два згадаєте мої слова!) рушить не з заходу України. А з центру і сходу – звідки вийшли його батьки: Шевченко, Міхновський, Донцов, Липа… Вже нині там, серед російськомовних українців, ходить красномовний куплет (цитую мовою оригіналу): "Сменились принципы и вкусы, сломались старые барьеры: Чем дольше правит Янукович,–– тем больше я люблю Бандеру!". Бандера тут – явно збірний образ національного опору, який просто найбільше бісить панівну верхівку. А бандерівці, до речі, вчилися боротьбі в повстанців Холодного Яру. Насправді, народ поступово осмислює суть саме їхнього гасла: "Воля України, або смерть!". Інакше кажучи: або націоналізм, або зникання нації з політичної карти світу. Або-або – третього не дано.

Такий вибір стоїть не тільки перед українцями. Ріст підтримки націоналістів – загальноєвропейський тренд. Це – відповідь на імперіалізм наддержав, гніт глобалізації, світову кризу та банкрутство універсалістських теорій – передусім марксизму та лібералізму. Світові ресурси стрімко вичерпуються. Гряде великий перерозподіл. Горді європейські народи не бажають годувати чужого дядю, жертвуючи при цьому самобутністю заради примарних "загальнолюдських цінностей". Вони просто прагнуть вижити. І бути господарями у своєму особняку, не перетворюючи його на гуртожиток для всіх. Хто ж цього не хоче? Тому націоналісти здобувають разючі перемоги на останніх виборах – від Шотландії до Фінляндії. А у Франції лідерка націоналістів Марін Лє Пен за всіма опитуваннями вже посідає найвищу сходинку президентського рейтингу. Отже, ріст підтримки націоналістів у нашій державі зайвий раз свідчить – Україна вписується таки у європейський контекст.

Однак сьогодні, на 20-му році Незалежності, ми бачимо, як Україну накриває червоною шматою. Така собі "відрижка совка". Наслідок того, що в Україні (на відміну від більшості європейських країн колишнього соцтабору) стара компартноменклатура зрослася з криміналом і втримала владу в своїх руках. За 20 років вона розпаслася в буржуазну олігархію, обжерлася ананасів і рябчиків та й захотіла собі зригнути червоним. Запахло голодомором.

Отут і відповідь на друге Ваше запитання. Як усі розуміють, суспільство радикалізують не гасла і навіть не радикальні дії опозиції. Суспільство радикалізують гіркі життєві обставини. Людей грабують через непомірні ціни на харчі і комунальні тарифи, доводять до голоду на тлі безбожного жирування можновладців, розкуркулюють середній клас. Тим часом зазіхають на рештки національного добра – українську землю і стратегічні підприємства… Мало того! Антиукраїнська панівна верхівка закриває українські школи, викорчовує державну мову, топчеться по національній пам'яті… Докотилися до того, що ставлять пам'ятники Сталіну – головному винуватцю Голодомору, а з його портретами вже носяться Хрещатиком! Врешті, узаконюють кривавий прапор. Що це, як не плювок в душу нації, яка пережила небачений в історії геноцид саме під цим символом? А розгул репресій і терору каральних органів проти незгідних? Все це тяжко гнітить українців. І рано чи пізно свавілля влади переповнить чашу терпіння.

Чи готові Ви взяти на себе моральну відповідальність за можливі наслідки? Наприклад, в Росії це призвело до загострення ксенофобських настроїв і появи так званих "законспірованих бойових груп націоналістів та націонал-соціалістів".

Ми завжди відповідаємо за свої дії. Це, до речі, ще один із чинників, який впливає на ріст підтримки "Свободи" всюди, де ми мали змогу себе проявити.

Але нема чого перекладати на наші плечі чужу відповідальність. Уявіть собі, хтось Вам заявляє: "Знаєш, я прийду до тебе до хати і буду гадити тобі на стіл. Але ти за це мусиш взяти на себе всю моральну відповідальність!" Ви би погодилися з такою постановкою питання? Так, відповідати за свої дії повинен кожен. Уже давно, наприклад, пора понести відповідальність п'ятій колоні, яка окопалася на владному Олімпі і десятиліттями гадить на стіл великій європейській нації.

А приклад Росії тут просто некоректний. Адже, якщо розглянути, що саме в Росії "призвело до загострення ксенофобських настроїв", то побачимо, що виною є політика московського імперського центру – старання насильно, протиприроднім способом зліпити т. зв. "політичну націю" з різношерстих клаптів. Зліпити те, що природнім способом до купи не ліпиться. Яскравий приклад – імперська політика на Північному Кавказі, зокрема, в Чечні. Якщо Росія – імперія, то мусить терпіти представників підкорених народів у своїй столиці. Хотіла Москва стати Вавілоном – стала! З усіма "можливими наслідками".

На відміну від Росії, Україна – унітарна, моноетнічна держава, 78% населення якої – корінні українці. Так, громадянами нашої держави є представники багатьох національних меншин. Але ми – українці – їх не завойовували і волоком сюди не тягли. Ми їх не гнобимо і не маємо наміру насильно асимілювати. Переважно усі вони мають свої національні держави, які забезпечують всебічний розвиток їхніх народів. У нас же більше "нема на світі України, немає другого Дніпра", як сказав Шевченко. Тому просто не треба нав'язувати нам свої порядки. Не треба топтати національну гідність господаря в його ж хаті. Не треба руйнувати нашу державу і грабувати її. Тоді не буде ніякого "загострення".

Отож, приклад Росії тут доречний хіба в одному – в Україні теж розперезалися промосковські "законспіровані бойові групи". Причому, давно. Нагадати, хто зарізав у Одесі молодого патріота Максима Чайку? А хто серед білого дня, перед стінами облдержадміністрації, просто на очах у міліції вчинив кривавий погром мирного санкціонованого пікету? Хто в цій же Одесі скоював нальоти на офіс "Просвіти"? До речі, про відповідальність: за ці та інші злочини нікого жодного разу не покарано. По фактах бачимо: в Україні процвітає лише один вид ксенофобії – українофобія. То може, в тому є справжня, а не гіпотетична, проблема?

Після подій 9 травня Азаров заявив, що не виключає заборони ВО "Свобода" – мовляв, постановка такого питання є можливою. Чи не боїтеся Ви такого політичного сценарію?

Як бачимо, для цього режиму постановка будь-якого питання є можливою. Він собі, принаймні, так думає. Але чи значить це, що заборона найпотужнішої позапарламентської опозиційної сили має хоч-якісь підстави? Законних – жодних. Про це скаже кожен студент першого курсу юрфаку.

Влада, при всьому бажанні, не може знайти законних підстав до заборони "Свободи". Тому вона пішла іншим шляхом. Ця бутафорна комісія генпрокуратури, яка начебто мала об'єктивно оцінити події 9 травня, не знайшла нічого кращого, ніж гамузом назвати винними виборні органи місцевої влади. Треба ж було когось призначити крайнім, аби "перевести стрілки". Пробували злякати нас розпуском обласної та міської рад. Але видно, втямили, що львів'яни такого безчинства не стерплять і на позачергових виборах "Свобода" візьме ще більше голосів, а регіонали разом із сателітами взагалі "пролетять". Тепер, із тої злості, каральні органи пресують свободівців поодинці, передусім депутатів.

Взагалі, ми звикли бути готовими до будь-яких сценаріїв. Коли "Свобода" вперше самостійно йшла на вибори у 2006 році, вже були спроби зняти об'єднання з перегонів. Тоді теж лунали погрози заборони. Пункти нашої Програми захисту українців їх не на жарт тоді збентежили. Але ми юридично довели свою правоту. Як кажуть, "вовка боятися – в ліс не ходити".

Герман вважає, що день перемоги у Львові ультраправі та ультраліві використали для зростання своїх рейтингів. Ви, у свою чергу, звинуватили у підготовці провокацій владу. Якщо Ви мали рацію, то навіщо це команді Януковича? Чому ви "повелися" на провокацію?

Герман може вважати навіть, що ультрамарсіяни на Пагорбі Слави висадилися. Для зростання своїх рейтингів. Робота в неї така – відбілювати брудні підштаники влади. Можна висловити будь-яке голослівне твердження, вигадувати, хто яку оказію для чого буцімто використав. Важливо, хто авантюру організував.

Тепер тільки сліпому не ясно, – підготував і влаштував червоний демарш реакційний панівний режим. Хіба що "ультралівою" Герман називає владу? Тоді треба так і казати: ультраліва Верховна Рада ухвалила закон про вивішування червоного прапору на ультралівих держустановах і використання його на ультралівих заходах. А ультралівий міністр внутрішніх справ віддав наказ своїм "лівоохоронцям" забезпечити розгортання його на забороненій судом ультралівій акції у Львові. На виконання наказу "лівоохоронці" експропріювали у львівських перевізників автобуси і посадили туди ультралівих "туристів". Разом з усією місцевою організацією КПУ (є така ультраліва партія у владній коаліції). Півдня вони намотували круги довкола Львова, вичікуючи слушного моменту. Потім, у супроводі і під прикриттям "лівоохоронців", рушили на Пагорб Слави для проведення забороненого мітингу. Щоб здійснити заборонене судом розгортання червоного прапора, ультралівим бійцям спецпідрозділів міліції, стягнутим з 5-ти областей, дали наказ розчистити від львів'ян дорогу. Ультраліві екстремісти в мундирах чавили людей автобусами, били палицями і труїли газом… Міліцією, як відомо, керують з Києва. Ніхто з її начальства не поніс відповідальності за протиправні дії міліції у Львові. Значить, Банкова з самого початку дала добро на цей антиукраїнський демарш.

Страшно подумати! Виявляється, у нас і президент – ультралівий. Бо останній акорд у цій реваншистській оргії зіграв Янукович, підписавши закон про криваві прапори совєцької окупації. Але навряд чи це послужить зростанню його рейтингу.

А хто ж тут "ультраправий"? Може, само організована – я підкреслюю – львівська громада? Бо ніхто ж не бачив ніяких листівок, не чув ніяких оголошень чи закликів виходити на протест. Але 9 травня, на захист рідного міста, честі і гідності піднялося щонайменше 7 тисяч львів'ян! Міліція, яка завжди занижує кількість учасників акції протесту, взагалі назвала цифру – 21 тисяча. У страху очі великі. Очевидно, влада не чекала, що львів'яни покажуть такий приклад дієвого патріотизму і самоорганізації громади. То всі ці люди – "ультраправі", які хотіли підняти собі рейтинг?

"Свобода" як політична партія жодних акцій в той день не проводила. Але ясно, що серед львів'ян було багато свободівців. Наприклад, депутати від "Свободи" були поруч зі своїми виборцями, аби прослідкувати за виконанням рішень суду, обласної та міської рад. А коли спецпідрозділи міліції кинулися на людей, то наші депутати ставали на шляху роз'ярілих бійців "Беркуту", захищали громаду як могли. Багато з депутатів отримали ушкодження різного ступеня тяжкості: забої, синці, рвані рани і переломи ребер...

То про які "зростання своїх рейтингів" йдеться? Якщо дивитися на останні опитування, "Свобода" навіть дещо втратила. Чули, скільки бруду на нас відразу вилилося? Видно, задум не в останню чергу в тому й полягав, аби "нагнути" "Свободу".

Як бачимо, посадовці з Банкової та їхні домашні політтехнологи силкуються маніпулювати суспільною свідомістю і судять "Свободу", що вона, мовляв, "піддалася на провокації". Насправді, влада відвертає таким чином увагу українців від питання, хто дійсно відповідальний за організацію провокації.

Навіщо ця провокація панівному режиму? Гуляє багато різних чудернацьких версій. Але ми знаємо, якими мотивами і якою метою керувався режим, готуючи в Україні червоний демарш.

По-перше. Якщо розглядати цей сценарій в масштабі цілої України (бо події у Львові 9 травня – це лише одна його сценка), то головний мотив стає очевидним. Це – ніщо інше, як спроба антиукраїнського реваншу. Режим поставив собі за мету будь-що накрити Україну червоною онучею. Цілу, без будь-яких винятків. Прапор – неодмінний символ держави. Якщо скрізь, надто на держустановах, вивішують якесь інше, відмінне від державного, знамено – це знак державного перевороту. Або окупації. У даному випадку наказали вивісити саме той червоний прапор з серпом і молотом, під яким у минулому столітті ліквідували Українську Народну Республіку. Тобто, це – символ окупації. Той, під яким вчиняли Голодомор українців. Тобто – знак небаченого в історії геноциду. Що ж це діється? Згадайте, щойно Янукович узурпував усю владу,– завішав Україну білбордами: "Будуємо нову країну!"… Кому ще не ясно яку? – Українську Радянську Капіталістичну Республіку. Державний олігархічний капіталізм з совдепівською ментальністю і порядками. І "Русскій Мір" в Україні. Як бачимо, що би вони не будували, – все одно врешті республіка СССР виходить. Горбатого, як кажуть, могила справить. Колишня комуно-комсомольська "еліта" вирішила, що час припиняти ігри в бутафорну демократію. Україна пожинає фатальні плоди відмови від люстрації.

По-друге. Видно, що це така собі "пробна куля". Мається на увазі не та, яку 9 травня випустив у свободівця член Партії регіонів (що теж, звичайно, показово). Загалом, цей червонопрапорний демарш – явна проба нації на опірність. Змовчить вона, чи ні. Ковтне чи не ковтне узаконення прапора своєї окупації і геноциду. Якщо вже таку наругу стерпить, – далі можна чинити з Україною будь-які інші безчинства. Продавати землю іноземцям, запроваджувати другу державну мову, закривати українські школи, піднімати пенсійний вік, розкуркулювати дрібне і середнє підприємництво, впроваджувати рабський трудовий кодекс, піднімати ціни і тарифи, забирати хати за комунальні борги… Одним словом, стерпить народ червоний прапор – символ геноциду батьків-дідів,– стерпить і новий Голодомор. Буде йому ГУЛАГ у власній хаті.

По-третє. Як я вже казав, задум полягав і в тому, щоби "нагнути" непокірні місцеві ради і, насамперед, "Свободу". Видно, для режиму вони – як більмо в оці. Надто виділяються на загальному брудному тлі. І найперше – Львів. Справа в тому, що саме тут, в умовах украй обмежених повноважень місцевого самоврядування, започатковуються такі речі, які ніхто ніколи до того не робив. І не думав робити. Особливо тепер. Займе багато часу розповідати про всі починання фракцій "Свободи". Нажаль ЗМІ в основному звертають увагу лише на їхні суто політичні рішення та звернення. Але львів'яни чудово знають про що йдеться. Лише один приклад – відкриті громадські обговорення, які проходять буквально перед кожною сесією в усіх районах Львова. На таких обговореннях, окрім звітів про депутатську діяльність, оголошуються всі пункти порядку денного наступної сесії. Наші депутати радяться з громадою по кожному господарському, бюджетному, земельному питанню. Тобто, кожне голосування фракції "Свободи" отримує спершу санкцію громади. Відповідно, не може бути ніякої корупції і "дерибану". По-суті – це пряме народовладдя. А слова "депутат – представник народу" нарешті перестають бути порожнім звуком, і набувають реального змісту. Ну і як таке виглядає на тлі інших рад, які тотально лежать під режимом Януковича? Коли там навіть бюджети ухвалюють на сесіях за сім хвилин – без жодного обговорення! Ясно, що режим розуміє, наскільки загрозливий для його існування приклад показує той же Львів. Якраз тому головне вістря червоного демаршу спрямували саме проти Львова. Червонопрапорний марш на Львів – банальна спроба психічної атаки: залякати, запресувати, поставити на місце неугодних.

Чому, на Вашу думку, Віктор Янукович не підписав закон про використання червоних прапорів, хоча у Верховній Раді він був ухвалений саме силами його більшості?

Очевидно, Янукович намагався приховати свою роль у червонопрапорному демарші. Але, підписавши закон навіть із запізненням, він розставив усі крапки над "і". Для всіх тепер зрозуміло, що Верховна Рада, міліція і п'ята колона Кремля діяли за санкцією президента Януковича.

І усі патріотичні сили одностайні у цьому твердженні. Те, чого впритул "не помітила" українська влада, помітила українська діаспора, науковці, громадські діячі, незаангажовані журналісти. Своїм рішенням Янукович різко звузив простір власного політичного маневру, а його ланцюжок привязанності до Кремля критично натягнувся та перетворився на зашморг.

За даними "Свободи", після заворушень у Львові до лікарні потрапили двоє її партійців. Одному прострелили ногу, іншому міліцейською дубинкою розбили голову, лікарі діагностували у нього струс мозку. Як вони почуваються? Ще в лікарні? Партія "Свобода" надасть їм юридичний супровід у захисті їх порушених прав?

У Львові до лікарень звернулися 16 свободівців та прихильників, які постраждали внаслідок міліцейського свавілля. Зокрема, помічник депутата Львівської міської ради від ВО "Свобода" Олег Ковпак, якого поранили в коліно з травматичної зброї, сьогодні перебуває вдома і кожні три дні ходить на перев'язки. Пересувається на милицях – нога частково зафіксована гіпсом. Свободівець Володимир Василенко після отримання струсу мозку та травми голови був доставлений у 8-му лікарню Львова. Сьогодні він перебуває в Стрию, йому повторно наклали шви, оскільки попередні розійшлися і почалося загноєння. Щодня ходить на перев'язки.

"Свобода" завжди захищає права своїх побратимів. Тим більше, коли вони страждають за спільну справу. Один – за всіх і всі – за одного. Більше того, об'єднання при потребі завжди готове надати юридичну допомогу кожному активісту-патріоту, проти якого застосовується міліцейський терор. Незалежно, чи є він членом "Свободи", чи "Тризубу", чи просто громадським активістом. Бо за VIP-репресованих – скажімо, колишніх урядовців – є кому заступитися. До них прикута увага преси і суспільства. За ними стоять народні депутати, цілі штати елітних юристів, правозахисники і, навіть, міжнародні структури. Прості ж хлопці та дівчата часто опиняються з каральною системою сам на сам. І про їхню долю суспільство, здебільшого, навіть не знає.

Скільки кримінальних справ порушено проти свободівців за "мотивами" львівських подій? А скільки в цілому по Україні за півтора роки Віктора Януковича при владі? Партія надасть (надає) їм юридичний супровід у захисті їх порушених прав?

Детальна хроніка терору влади проти "Свободи" висвітлюється на нашому офіційному сайті. На разі розкручують, як мінімум, п'ять кримінальних і ще кілька адміністративних справ. Характерно, що вони стосуються не тільки подій 9 травня у Львові. Інкримінують усе що завгодно – від порушень громадського порядку на попередніх і, навіть, наступних акціях, до спротиву працівникам міліції у відділку. Свідками виступають, зазвичай, самі міліціонери. Є факти катування під час допитів. Усе це свідчить, зрозуміло, про політичне замовлення. Каральним органам, видно, поставили завдання пресувати "Свободу" під будь-якими приводами. Крім того, є спроби тиснути, у т.ч. кримінальними справами, на членів Економічної ради "Свободи".

Також міліція вже давно активно збирає дані про "Свободу" та її членство. Для цього свободівців під будь-якими приводами викликають на допити. Значна частина питань стосується діяльності нашої організації загалом: кількості членства, механізмів діяльності, відповідальних за ті чи інші напрямки партійної роботи тощо. Схоже, каральні органи заповзялися просто паралізувати діяльність "Свободи" в радах. Щоденно допитують наших депутатів, у тому числі, голів фракцій у Львівській обласній та міській радах, не раз по 5-9 годин.

Зрозуміло, що у зв'язку з цим суттєво збільшилося навантаження на юридичне управління "Свободи". Проте, деякі справи ми вже виграли, кількох ув'язнених звільнили.

А скільки в цілому по Україні за останні півтора роки назбиралося фактів міліцейського терору проти активістів "Свободи" – вже збилися з рахунку. Останні вісті – кілька днів тому у Хмельницькому засудили чотирьох активістів "Податкового Майдану", зокрема, активіста "Свободи" Андрія Поліховського. Звинуватили в хуліганських діях, непокорі працівникам правоохоронних органів, опорі представникові влади. Вирок: 2 роки умовно. Юридична служба "Свободи" подає апеляцію на рішення суду.

Чи очікуєте ви повторення безладів 22 червня? Чи є у Вас інформація про можливі провокації? Хто їх організує? Що робитимете – спробуєте уникнути чи будете протистояти?

Знаєте, ці погрози другого червоного походу на Львів вже нагадують анекдот: "Штірліц вдарив сейф рукою – сейф не відчинявся. Штірліц вдарив сейф ногою – сейф не відчинявся. Штірліц вдарив сейф головою… "Закрито" – подумав Штірліц". Так само твердолобі організатори "маршів Пабєди". На "День Пабєди" вони вирішили дати ляпас місту Лева. Рукою кишенькових "родін". Львів не піддався. Тепер вже "губернатори" Януковича – всякі добкіни – погрожують зібрати сили. І вдарити ногою "міжнародних гостей". При чому, на день "віроломного нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз"… Цікаво, коли вони вже будуть битися об львівські мури головою? Можуть вигадати для цього ще якийсь підходящий "празднік" – наприклад, вирахувати "екватор" Совєцько-Німецької війни. Який там день випадає рівно між 22 червня 1941-го і 9 травня 1945-го?

Видно, московська п'ята колона, кров з носа, хоче і в Україні повторити свої естонські "подвиги". Пригадуєте, що ця орда витворяла чотири роки тому в Таллінні, в інших містах незалежної Естонії? Теж, до речі, – "в прєддвєрії праздніка 9 мая". Тоді теж нащадкам "асвабадітєлєй" раптом здалося, що естонці погано вшановують "пабєду дєдов". І червонопрапорні "георгіївці" влаштували їм масові безчинства, погроми і мародерство. Натовпи "захисників бронзового солдата" палили машини, трощили зупинки, громили і грабували магазини. На щастя, там обійшлося лиш одною жертвою: якогось мародера зарізали просто в магазині, не поділивши награбоване…

Як бачимо, коли буйно помішаний на власному "вєлічії" ман'як твердо вирішив напасти, уникнути нападу неможливо. Можна або протистояти, або підкоритися. Звісно, можна спробувати ще й втекти… Але куди тікати з власної хати?

Як відомо, і львівська громада, і місцеві ради, і "Свобода" зокрема зробили все, щоби попередити червоні демарші 9 травня. Тепер ми знову уклінно просимо: дайте людям спокій зі своїми реінкарнаціями сталінізму! Ну, але якщо хтось має таку нав'язливу ідею – убитися об стінку… Що ж, ласкаво просимо.

Ви розумієте, що радикалізм "Свободи" часто працює "на руку" команді Януковича, що влада може використовувати вас у своїх інтересах – наприклад, лякати вами Схід України?

Авжеж, радикалізм ОУН-УПА теж либонь працював "на руку" команді Сталіна: Ще більше, ніж радикалізм "Свободи" – "на руку" Януковичу, якщо йти за такою логікою. Бо це ж був значно радикальніший радикалізм! Але нащо лякати людей страшними іншомовними словами? Давайте розберемося в суті. Радикальний – українською докорінний, ґрунтовний, рішучий. Радикалізм – рішучі змагання за ґрунтовні, докорінні зміни державних і суспільних стосунків. Хтось може пояснити, яким чином рішуча, безкомпромісна боротьба за докорінні зміни працює "на руку" Януковичу? А що тоді йому "не на руку"? Боязнь докорінних змін? Безхребетність, угодовство і просто зради? Політичні торги і повальне "тушкування" в радах усіх рівнів? Здається, "радикалізм" "Свободи" лякає якраз тих, хто саме таким чином "бореться" з Януковичем. І свої нічні страхи вони приписують Сходу України.

Ну, от з чого вони взяли, що той же Донецьк такий лякливий? На яких свідченнях ґрунтується теорія, що його понад усе "лякає радикалізм "Свободи"? І чому ми повинні розуміти ці висмоктані з пальця несусвітні дурниці?

Насправді, усі ці химерні вигадки політтехнологів не мають нічого спільного з об'єктивною дійсністю. Дивіться самі. Розмаїті "експерти" вже добрий рік плетуть небилиці про те, що "Свобода" своїми діями "лякає Схід України" і тим, начебто, страх як "мобілізує" електорат Януковича. Лякає-лякає, мобілізує-мобілізує… А усі опитування невмолимо фіксують протилежне – безупинний обвал підтримки як Януковича, так і ПР. Причому, насамперед – у базових регіонах! Де логіка?

Десь два місяці тому на очі трапилося цікаве опитування, проведене відомим "Центром політологічних досліджень". Його дані якраз і висвітлюють соціально-політичні настрої "вотчини" Януковича – самого Донецька. Але ці красномовні дані чомусь "не помітили" ні ЗМІ, ні ті "експерти", які повторюють різні плітки про "Свободу". Точніше, вибірково "не помітили". Бо, скажімо, штатні політтехнологи і апологети "Батьківщини" залюбки посилалися на деякі витяги з цього ж дослідження. Наприклад, на те, що соціологи фіксують вільне падіння рівня підтримки Януковича і Партії регіонів. І на різке зростання протестних настроїв серед жителів Донецька. Що, до речі, свідчить про неупередженість самого опитування. Які ж дані цього опитування вони "не помітили"?

А цікаве тут не тільки те, що на питання "Який політик відстоює Ваші інтереси?" лише 5% донеччан відповіли: "Янукович"… І навіть не те, що дослідження фіксує вже 3% підтримки Тягнибока у самому Донецьку… Найцікавіше, як донеччани відповідають на питання: "За яку партію Ви не проголосуєте в жодному разі?".

Так от – виявляється, мешканців Донецька найбільше "лякає" зовсім не "Свобода"! Дійсно, якби парламентські вибори були сьогодні, то за "Свободу" в жодному разі не голосувало би всього… 16% донеччан. Але там, виявляється, навіть "рідну" Партію регіонів категорично не сприймає вже 15% – лише на якийсь відсоток менше ніж "Свободу". На відсоток більше – 17% – рішуче проти "Нашої України". Зате, майже кожен другий(!) – 48% – ніколи не голосував би за… БЮТ. При чому, респонденти могли вибрати відразу декілька варіантів відповіді. Тобто, ніщо не заважало опитаним донеччанам голосувати і проти БЮТу, і проти "Свободи" одночасно. Але, як бачимо, БЮТ у Донецьку на дух не переносять рівно втричі більше, ніж "Свободу". Отож, правда в тому, що найбільшу відразу у ключовому центрі Сходу України викликає саме Блок Юлії Тимошенко. Абсолютний і недосяжний чемпіон антипатій. То який сенс комусь "лякати" Схід України "Свободою"?

Більше того! Антирейтинг лідерів (президентський) майже повторює антирейтинг їхніх політичних сил (парламентський). На питання "Якого політика Ви ніколи не підтримаєте?" ті ж самі 15% назвали Януковича. Ті ж самі 16% – Тягнибока. Зате в жодному разі би не проголосували за екс-президента Ющенка 22% донеччан. І на першому місці антипатії – знову ж таки Тимошенко – 44%... То кого насправді влада може використовувати у своїх інтересах – наприклад, лякати Схід України?

Взагалі, казки про те, що "Свободою" буцімто лякатимуть Схід України, вигідні в першу чергу Партії регіонів. Цим вони прагнуть відвернути увагу від того, чого насправді бояться люди – свавілля влади, українофобії та соціальних бід, які несе українцям цей режим "професіоналів та реформаторів".

Чи не варто було би пом'якшити риторику, щоб поширити кількість симпатиків з території Західної України (а зараз "Свобода" фактично партія кількох областей)? Наприклад, таким шляхом зараз іде Марін Лє Пен – нова лідерка французького "Національного фронту", яка заявила, що хоче очистити партію від іміджу ксенофобської та антиісламської організації (який був створений за роки керування партією її батьком) і повернути її в русло цивілізованої політики? Три місяці – і вона вже у трійці політичних лідерів Франції…

По-перше, що означає "пом'якшити"? Це що – відступитися від тих переконань, від тих ідей та принципів, які, власне, й змусили нас до дії, привели в політику і поставили на шлях боротьби? Зрадити себе?

По-друге, з чого Ви взяли, що "Свобода" "фактично партія кількох областей"? Вас, очевидно, вводить в оману, що в цих областях "Свобода" має великі фракції в місцевих радах, посади голів обласних рад, більшості в міських радах обласних центрів і навіть посаду міського голови Тернополя. Але ми маємо фракції у восьми обласних радах. Тобто – в третині обласних рад України. Одна з цих рад – Київська обласна. Гадаю, що "Свобода" мала би фракцію і в Київській міській раді, але Партія регіонів, розуміючи, що київські вибори програє, не стала їх проводити.

По-третє, насправді Марін Лє Пен твердо іде шляхом свого батька Жана-Марі. Можете повірити, бо я спілкувався з нею буквально нещодавно підчас візиту до Парижа. Так, вона дійсно хоче очистити імідж "Національного фронту". Від того бруду, який на нього роками лили антинаціональні сили, використовуючи для цього й усі можливі європейські ЗМІ. Пригадуєте ту істерію, яку здійняли після виходу Жана-Марі Ле Пена у другий тур президентських виборів? Тоді нібито непримиренні опоненти – ліві та ліберали – виступили єдиним фронтом, щоб не допустити "фашизму". Але хто говорив про фашизм? Ле Пен? "Національний фронт"? Ні, про це говорили їхні вороги. До речі, вихід Жана-Марі Ле Пена у другий тур президентських виборів спростовує тезу щодо потреби "пом'якшення риторики". Бо, очевидно, що Ле Пен ввійшов навіть не в трійку, а в двійку лідерів. Щоби було наочніше, – таку позицію в Україні зараз займає Тимошенко. Гадаю, не треба пояснювати, що насправді вага Ле Пена в політиці навіть не в порівняння серйозніша. Бо Франція, на відміну від сплюндрованої України, – могутня світова держава.

Є думка, що Вас готують до так званого "російського сценарію" зразка 1996 року: коли рейтинги Єльцина обвалились, разом з ним до другого туру виборів Президента випустили комуніста Зюганова. В Україні, якщо пам'ятаєте, цей сценарій вже був випробуваний 1999 року – тоді Кучмі дали суперника-комуніста Симоненка, тому що "краще вже Кучма". Тепер, вважають політологи, до другого туру виборів Президента в 2015 році "просунуть" Вас – в якості суперника для Януковича. Прокоментуйте цю версію.

Є різні безглузді думки. Є навіть такі, що здаються на перший погляд дуже логічними… Колись, наприклад, люди думали, що Земля – плоска. Виявляється, навіть тепер, у ХХІ столітті, є цілі товариства людей, які дуже логічно доводять, що Земля – плоска, з бортиком по периметру. За зразком тарілки. Адже з тарілки борщ не витікає? Бо із Землі теж океани на виливаються, отже вона – не кругла, а плоска, як тарілка. Так само, як бачимо, можна вигадувати розмаїті "сценарії" для Тягнибока на 2015 рік, наводячи приклад Зюганова-Симоненка зразка 1996-1999 років. Але всякі теорії мають у першу чергу ґрунтуватися на фактах, а не притягнутих за вуха "зразках".

Правда в тому, що ця "теорія змови" має такі ж підстави, як і небилиці про начебто використання "Свободи" для залякування Донбасу. Ну от скажіть, звідки ці "нострадамуси" вже знають, що чекає Україну на президентських виборах у 2015 році? На кавовій гущі ворожать? По зорях віщують? Адже тільки до парламентських – ще півтори роки!

Давайте тверезо розберемося в туманних думках цих політологів. Ну добре, вони провіщають, що Тягнибок, який зараз посідає десь 6-ту сходинку президентських рейтингів, за 4 роки дожене і пережене решту чотирьох претендентів. По одному за рік: Кличка, чи там Симоненка, Тігіпка, Яценюка, Тимошенко… Таке пророцтво, звісно, тішить наше самолюбство. До речі, замовники цих фантазій політологів, по-суті, наперед визнають свою фатальну поразку. Чи навіть загодя її виправдовують якимись зловісними "сценаріями" всемогутніх сил. Але ж звідки в "експертів" така сліпа віра у нездоланну силу самого Януковича? В яких таємних манускриптах вони спізнали, що Віктор Федорович взагалі пройде в другий тур? Адже досі всі дослідження показували лише вільне падіння його рейтингу. А може, Янукович повторить політичну долю Ющенка? І в 2015 році буде завзято агітувати проти всіх ("Бо вони – однакові!":), коли в другий тур виборів вийдуть наприклад… Тимошенко і Тягнибок. По-моєму, значно вірогідніший сценарій. Зважаючи хоча би на обвал гривні і жахливу кризу, яку прогнозують вже на цю осінь серйозні – підкреслюю – експерти…

Як бачимо, всі ці "теорії змови" шиті білими нитками політтехнологів, просто купи не тримаються.

У продовження теми: соціолог Бекешкіна вважає, що справами проти Тимошенко і Луценка влада намагається, окрім іншого, "знесилити" їх і "витягти Тягнибока як головну опозицію". Що Ви думаєте з цього приводу? Чи готова "Свобода" зайняти цю нішу?

Тобто, влада відкриває справи проти Тимошенко і Луценка заради Тягнибока? Я читав ці роздуми пані Бекешкіної. Чесно кажучи, викликає подив. Одна річ, коли такі "теорії змови" видумує на замовлення політолог. Але зовсім інша річ, коли таким уже займаються соціологи, професія яких – безпристрасно досліджувати громадську думку. Дивно, коли соціолог підробляє ще й заангажованим "експертом", озвучуючи відверто політтехнологічні "теорії змови". Це не додає довіри до нього, як до фахівця. Навряд чи після озвучення таких химерних гіпотез можна вірити в неупередженість його соціологічних досліджень. Будемо знати тепер – рейтингам від Фонду "Демократичні ініціативи" довіряти не можна.

Щодо ідеологічної ніші "Свободи". Вона чітка. Це – соціальний націоналізм. І ми це прямо говоримо. Ми послідовно дотримуємося своєї програми. Хто мені скаже, яка ідеологія тих сил, нішу яких ми начебто мріємо "зайняти"? Як узагалі конкретна ідеологія може зайняти нішу невідомо чого, але аж ніяк не націоналізму, якимось підступним "знесиленням"? З таким же успіхом можна доплестися до того, що Тягнибок займає нішу Кучми, якого влада теж "знесилює" справами. Ми що, підробляємось під когось, аби, як тільки його хтось "знесилить", тут же замінити собою? А якщо всіх, крім нас, хтось би раптом "знесилив"? Невже "Свобода" враз отримала би 100% підтримки? Це ж просто якась безвідповідальна маячня!

Якщо виборець, який колись голосував, скажімо, за "Прорив" і "Тигрюлю", сьогодні обирає "Програму захисту українців", то це вже точно не через "знесилення" першої кримінальними справами. Очевидно, ми просто зуміли довести йому свою правду.

Та й навіщо знесилювати те, що і так втрачає сили? Як відомо, рейтинг, скажімо, Луценка впав ще до того, як його посадили в СІЗО. Його політична сила "стушкувалася" і розлізлася по швах відразу після того, як він втратив владу. Ви ж бачите, що сьогодні немає кому навіть вийти на захист свого лідера? Регіонали тепер просто добивають Юру ногами. Видно, така в них з юності звичка – добивати лежачого. Він їх не посадив – вони його садять. Те саме стосується Тимошенко. Вони самі собі таку долю підготували. До речі, ще не факт, що справи проти Тимошенко і Луценка їх "знесилюють". Може, вони їх навпаки на плаву тримають? Принаймні електорально. Завжди є інформаційний привід. Та й "мучеників" у нас же люблять. Згадайте, з чого почався "прорив" Тимошенко у велику політику. З того ж таки СІЗО.

І нарешті. "Свобода" не захоплює чиїсь "ніші" рейдерськими атаками. До речі, це що, – приватна власність якась, як гектари маєтків у "царському селі"? А виборці це що – чиїсь кріпаки? "Свобода" роками вперто творить і розбудовує свою нішу. Крок за кроком, буквально по крупинці переконуючи українців своїми ідеями і діями. Саме тому рейтинг "Свободи" не скаче, як кардіограма, в залежності від вартості рекламних кампаній. Він росте дуже поступово, але неухильно.

Як Ви думаєте, що буде з Тимошенко та Луценком? Чи "дотисне" їх влада?

Ну, я не провидець, тому не гадатиму на кавовій гущі про те "що буде" Можемо розглянути хіба те, що ясно вже сьогодні. Наприклад, які мотиви влади для таких безпрецедентних кроків? Адже кримінальне переслідування урядовців – це нечувана досі річ, справжнє ноу-хау режиму Януковича.

На поверхні – принаймні два очевидні мотиви. Перший – відвернути увагу від власних діянь і "перевести стрілки" на попередників. Другий – "нагнути" парламентську опозицію і взяти її "на короткий поводок".

Докладніше про перший. Ясно, що самі регіонали (на відміну від їхніх виборців) відразу знали, що нікому не збираються "покращувати життя вже сьогодні". Точніше – нікому, крім себе. І будувати "Україну для людей" мають намір – теж хіба для своїх. Що ми сьогодні й бачимо у "всій красі". Але хтось же мусить відповісти за провал "покращення"? Значить, треба відразу призначити крайніх. А хто в нас завжди крайній? Правильно – попередній уряд. Це вже така узвичаєна практика. Отак 20 років і "переводять стрілки" одні на одних, годуючи електорат новими обіцянками. Отож, народ вже не раз чув, що винні у всьому – попередники. Однак, ніхто ні разу не бачив, аби когось із них притягли до відповідальності. Тому тепер, для більшої переконливості, на вчорашніх урядовців завели кримінальні справи. А попередньо ще й "міжнародний аудит" влаштували. Мовляв, бачите – так розікрали державу, що аж тюрма за ними плаче! Один навіть за кордон втік! Яке ж тут "покращення" після такого?

Цікаво, що нинішня влада відразу почала пояснювати всі цькування вчорашньої… "боротьбою з корупцією". Бо всі ж погодяться, що розгул корупції – одна з ключових причин наших бід. Опитування громадської думки свідчать, що українці, серед своїх вимог до влади, на перші місця стабільно ставлять подолання корупції. Але про "боротьбу з корупцією" роками балакав і Ющенко: "Бандитам – тюрми!", "Закон для всіх один!". А до нього – ще й Кучма, який прийшов до влади також на гаслах "боротьби з корупцією"… Отож, балачками вже не відбудешся. Треба зображати якісь конкретні антикорупційні кроки. Певна річ, про такі докорінні перетворення, які вчинив у Грузії Саакашвілі, ця влада, як і попередня, навіть і не думає. Бо ж справжня мета нової "команди професіоналів" – якраз поставити "дерибан" на валовий конвеєр, налагодивши власні корупційні схеми. Як кажуть, і рибку з'їсти, і кості здати – і самому накрастися, і мафію побороти… Значить, знову ж таки, треба призначити крайніх – на роль мафії. Оскільки досі в Україні ще ніхто ніколи екс-урядовців, тим більше прем'єр-міністра, садити не пробував, то це мусило би вразити електорат. Для підсилення ефекту взялися навіть за позаминулого президента Кучму. Таким чином, Янукович заодно показує, як він залізною рукою "наводить порядок". Мовляв, от тільки розбереться з усіма винними, як відразу візьметься за "покращення життя вже сьогодні". Тому є підстави вважати, що наш "комісар Катані" з Межигір'я поборюватиме того спрута вчорашньої мафії ще довго. Серій так із 40. Як мінімум, – до парламентських виборів.

Також справи проти колишніх урядовців Янукович використовує для тотальної узурпації всіх гілок влади та подальшого утримання їх у повній покорі. "Щоб усі боялись, щоб не насміхались". І це – ще один очевидний мотив. Регіонали дають чіткий сигнал усій політичній "еліті": "До ноги! Лежати і боятися! Бо у нас руки довгі…". Адже тяжко знайти серед політичної верхівки того, в кого рильце не було би в пушку. Мовляв, якщо вже колишніх урядовців садять, і навіть вчорашнього прем'єра тягають, то що вже говорити про якогось нардепа чи рядового чиновника? Отак батогом і пряником зігнали стадо "тушок" у конституційну більшість. Відтак і рештки парламентської опозиції бояться вже й голос подати. Яскравий приклад: недавно нардепи не посміли скерувати до президента Януковича навіть запит про обставини купівлі компанією Ахметова найдорожчого у Лондоні пентхауза. "Не посміли" – не то слово. Такий запит наважилися підтримати аж... 12 нардепів з 395, зареєстрованих у сесійній залі! Оце й уся нині доблесна "парламентська опозиція". Паралізована страхом, як жаба перед удавом. Бо як ще пояснити, що, скажімо, за продовження повноважень цього парламенту голосували не тільки колишні бютівці, але й ті, що на той час ще втрималися у фракції? Вони ж чудово розуміли, що голосують таким чином проти власного лідера. Адже якби не це, то вона вже давно би пройшла у парламент з мандатом недоторканості в кишені! З другого боку, в "Батьківщині", либонь, усі усвідомлюють, що якщо Тимошенко таки усунуть з політики, – партія остаточно розвалиться. Адже це структура вождистського типу, яка тримається майже виключно на одній опорі – харизмі лідера. Ця харизма завжди була головною силою БЮТу, яка дозволяла здобувати перемоги за перемогами. Але водночас це стало і найбільшою слабкістю, яка врешті проявилася. Таким чином, влада має поле для маневру. Можна, за певні поступки, домовитися і, відклавши справу у довгий ящик, тримати її політичну силу "на короткому повідку". А можна, вліпивши Тимошенко, скажімо, умовний термін, не пустити її на вибори, а значить, – вбити "Батьківщину" остаточно.

Виглядає, режим опинився у ситуації "і хочеться, і колеться". З одного боку, врешті вже й мусять когось конкретно посадити. Бо інакше – показово визнають свою слабкість і неправоту. З іншого, – поки що не наважуються. Не виключено, що на офірного цапа просто призначать слабшого. Тобто – Луценка.

Ясно одне – справи проти Луценка і Тимошенко давно вийшли за межі правової площини і носять чисто політичний характер. Очевидно, розв'язуватися вони будуть також у політичній площині.

Одна з проблем української опозиції: кожен грає свою гру, це заплутує і збиває виборців з пантелику. Чи не вважаєте Ви, що опозиція має бути об'єднаною і монолітною? Чи можливо це в українських реаліях, особливо враховуючи історію взаємних зрад і образ?

Заплутує і збиває виборців з пантелику непослідовність і лицемірство гри політиків, а не різноманітність позицій. А утопічна ідея про єдність та монолітність опозиції нагадує совєцький "єдиний блок комуністів і безпартійних". Насправді європейська практика свідчить, що владі завжди протистоїть декілька ідеологічно різних опозиційних сил, які пропонують свої альтернативні програми дій.

В Україні проблема не стільки у відсутності єдності опозиції, а в тому, що переважна більшість партій, які називають себе опозиційними, безідеологічні. Тому окрім заклику усунути чинну владу, який об'єднує усіх опозиціонерів, вони не мають конструктивної програми розвитку країни після опанування влади. Але найгостріша проблема – це елементарна безпринципність більшості опозиційних сил та масова невірність їхніх депутатів у парламенті та місцевих радах. Висловлююся коректно, без назв, але, на жаль, деякі "опозиційні сили" фактично діють як партнери влади, "тушкуються", зраджують свої програмні позиції та виборців, які за них голосували.

Як наслідок, в Україні на ділі немає парламентської опозиції, голосами представників якої Янукович спочатку зліпив парламентську більшість, а потім довів її чисельність до конституційної. Схожа ситуація у місцевих радах, де так звані опозиційні сили явно чи таємно "лягають" під владу. Звичайно, є й протилежні приклади. Наприклад, фракції "Свободи" у всіх місцевих радах та місцеві ради, де "Свобода" здобула найбільше голосів.

Останній з'їзд "Свободи" ухвалив рішення про координацію зусиль з усіма "державними протирежимними силами". Що передбачає така координація? З ким будете працювати – конкретно, з якими партіями чи політиками? Чи йдуть якісь переговори?

"Свобода" твердо тримає цю партійну лінію. Ми – єдина політична сила, яка бере участь в усіх опозиційних координаційних об'єднаннях. "Свобода" спільно з БЮТом та його сателітами є засновником Народного комітету захисту України і бере активну участь в усіх заходах комітету. Входимо і до Української народної ради. Брали участь в ініційованому партіями "Наша Україна" і "За Україну!" оргкомітеті з проведення акцій протесту в річницю підписання зрадницьких Харківських угод. Протестують підприємці, вчителі, пенсіонери, студенти – свободівці завжди в гущі подій. А найголовніше, "Свобода" виступає проти режиму Януковича навіть тоді, коли ніхто цього не робить. Як це було, наприклад, у Львові під час приїзду Януковича чи в Києві у день останнього візиту Путіна.

Більше того, у тих регіонах, де "Свобода" перемогла на виборах і має голів обласних рад, ми на ділі показуємо не лише ефективність роботи, але реальність спільних зусиль опозиції проти режиму Януковича. Саме під егідою "Свободи" обласні та міські ради Івано-Франківська, Львова та Тернополя злагоджено опонують антиукраїнським діям центральної влади. І це при тому, що в жодній облраді ми не маємо більшості. Але "Свобода" довела, що вміє погоджувати дії і єднати опозиційні сили. На жаль, в інших радах, де фракції "Свободи" нечисельні або взагалі відсутні (наприклад у Верховній), такого дійового об'єднання опозиції немає. Усюди там створені більшості, до яких входять "тушки" з так званих опозиційних сил і якими керує Партія регіонів.

Факти свідчать, що в Україні є два реальних центри об'єднання: опозиційний – на чолі з ВО "Свобода" у місцевих радах (поки що лише Західної України) та провладний – під крилом Партії регіонів. І це дійсні, а не ілюзорні центри сил. Висновок простий – чим більше у радах "Свободи", тим реальніше і дієвіше об'єднання опозиційних режиму Януковича сил.

На вибори 2012 року "Свобода" піде самостійно? Кого можна буде побачити у першій десятці Вашого списку? За якими критеріями обиратимуться лідери?

По-перше, спільно йти на вибори можна тільки з тими силами, які сповідують таку саму ідеологію і здійснили внутрішню люстрацію, тобто очистили свої лави від колишніх комуністів, кагебістів, кучмістів та корупціонерів. Єднання на інших засадах – популістське і нежиттєздатне. І це вже давно доказала практика.

По-друге, вже бачимо, що в новому законі про вибори участь блоків у парламентських виборах буде виключена. Отже, йдемо самостійно.

Щодо списку кандидатів від "Свободи". Перед кожними виборами список укладає Політрада об'єднання згідно з чіткими критеріями. Відтак його розглядає і затверджує З'їзд. Дієвість критеріїв укладання списків засвідчили не одні вибори, зокрема, місцеві 2010 року.

На який результат очікуєте? Як думаєте, хто ще пройде до парламенту?

Без сумніву, Всеукраїнське об'єднання "Свобода" за підсумками виборів 2012 року створить фракцію у Верховній Раді. Це ясно вже не лише для соціологів та політологів, але й для широкого загалу. Останні місцеві вибори розбили міф про "непрохідність" "Свободи" і наша підтримка зразу зросла чи не вдвічі. Підкреслю, що об'єднання готується здобути мандати не лише за партійними списками, але й на мажоритарних округах. Досвід тих же місцевих виборів показує, що "Свобода" тотально виграла мажоритарку у Львові, Тернополі та Франківську, маємо перемоги на округах не лише Західної, але й Лівобережної України.

До парламенту на разі проходять Партія регіонів, політичні сили на чолі з Тимошенко і Яценюком та, як я зазначав, "Свобода". Тігіпко, половина виборців якого вже перетекла до Яценюка, навряд чи втримається "на плаву" до осені наступного року. Либонь, у Верховній Раді більше не буде "країні потрібного" Литвина. Жодних шансів не мають останки "Нашої України" – ні "мегаблоком", ні дрібними уламками. Скоро ми побачимо масову міграцію "помаранчевих" нардепів на округи. Де пригожіший клімат, попруть цілими колоніями… Вперше в історії незалежної України в парламенті не буде фракції комуністів. Скажімо, найсвіжіші опитування групи "Рейтинг": "Свобода" долає імовірний 5-ти відсотковий поріг, КПУ – ні. Очевидно, тому так і біснуються. Вже тільки це явище – прихід націоналістів і відхід у небуття комуністів – ознаменує тектонічні зрушення на політичній карті України.

Ви нещодавно заявили, що колекціонуєте найрізноманітніші чутки про джерела фінансування "Свободи", і Фірташа там не найчастіше згадують, а в цілому таких чуток 53. То кого з "благодійників" називають найчастіше? Яка чутка сподобалась найбільше?

Ви праві, ми навіть випустили веселий спецвипуск газети ВО "Свобода" з усіма плітками щодо фінансування "Свободи". Його можна знайти на нашому офіційному сайті.

Частота називання нібито "спонсорів" нашої політичної сили залежить від того, як міняється політична ситуація і хто конкретно замовляє плітки про фінансування "Свободи". Є цілі детективні сюжети зі шпигунськими пристрастями, де дія відбувається на кількох континентах. Наприклад, про фінансування "Свободи" канадською розвідкою через українську діаспору. Або англійською розвідкою через угорських націоналістів. Один відомий заморський паяц із серйозним виглядом твердив, що я, мовляв, – з юних літ працюю на КГБ, притягуючи за вуха якісь "ліві" документи, що стосуються цілком інших людей, і вперто заперечуючи всім відомі факти моєї біографії. Ми знаємо, що замовила, оплатила і тиражувала це марення не менш відома політична сила, користаючись тим, що ніхто не буде судитися з іноземним громадянином. З останнього потішив заголовок на сайті газети "Русский Мир. Украина" (виявляється є така): "Єврейская община поддержала Тягнибока в борьбе с Русским Миром". Там плетуть, що "Свобода" – це, цитую, "последняя организованная славянская группировка на службе у организованного еврейства, активно противостоящая объединительным процессам в славянском мире". Як бачите, політ фантазії – розмаїтий і безкраїй. Отак послухати, то нам півсвіту данину платить, плюс – усі можливі місцеві олігархи.

Така технологія очорнення, до речі, стара як світ. Класика пропагандистських війн, можна сказати. У тій же газеті ми виклали дві листівки часів Другої світової війни, в яких українських націоналістів "викривають" у тому, що вони, немовбито, продалися ворожим силам: у совєцькій листівці пишуть, що продалися німцям, у німецькій – що большевикам. Тому колекціонування продовжується. Певна річ, з'являться інші найхимерніші "правди" про фінансування націоналістів.

Ви стверджуєте, що "Свободу" фінансує економічна рада, яка згуртувала всіх підприємців-членів організації та прихильників (а це кілька сотень представників малого і середнього бізнесу). Хочете сказати, вони не відчувають тиску з боку влади? Чи вони настільки стійкі? Скільки ваша партія отримала коштів у 2009 та 2010 роках?

Звісно, відчувають. І чим більшу підтримку здобуває "Свобода", чим більшу загрозу вона становить для антиукраїнського режиму, – тим більший тиск різних каральних органів відчувають на собі учасники Економічної ради "Свободи". Я вже казав про спроби тиснути кримінальними справами на тих, хто матеріально допомагає своїй політичній силі. Є інформація, що силовим структурам дали вказівку будь-який бізнес, що підозрюється у прихильності до "Свободи", "помножити на нуль". Тепер ми знаємо, що чинили правильно, коли відмовлялися оприлюднювати списки наших благодійників, ігноруючи настирні домагання деяких сиромудрих "доброзичливців".

Чи настільки наші підприємці стійкі, щоби витримати тиск? Думаю, що так, бо прийшли до "Свободи" не як до партії влади, яка би вирішувала лише їхні приватні питання, а значить, все ж таки, – через внутрішні переконання. Окрім ідейної єдності, підприємці бачать у "Свободі" правдивого виразника інтересів українського середнього класу. До того ж, вони знають, що об'єднання ніколи не кине їх у біді, а зробить усе можливе для їхнього захисту.

Відповідно до закону "Про політичні партії в Україні", наша політична сила щороку подає у загальнодержавні ЗМІ звіт про доходи та видатки "Свободи". Наприклад, у 2010 році доходи ВО "Свобода" становили 3815482,00 гривні, з них добровільні пожертви – 3652382,00, а передплата газети ВО "Свобода" – 163100,00 гривень.

Верховна Рада ухвалила закон, який примушує чиновників декларувати свої витрати – правда, тільки ті, які перевищують 150 тис.грн., бо, як виявилось, у депутата Бобильова одні капці коштують 3,5 тис.грн. Ви як людина, що претендує як мінімум на депутатське крісло, готові заздалегідь почати виконувати цей закон? Якою була ваша найбільша витрата, наприклад, минулого року? На які гроші Ви живете? Що є у Вашій власності?

Це одна з давніх програмних засад Всеукраїнського об'єднання "Свобода". Пункт 5 першого розділу нашої "Програми захисту українців" так і звучить: "Ухвалити Закон про контроль не тільки доходів, але й видатків державних посадовців та членів їхніх сімей".

І хоча я не чиновник, не державний посадовець,– ніколи не приховував своїх статків. Коли оприлюднював свою декларацію перед президентськими виборами, виявилося, що я багатший, скажімо, за прем'єр-міністра: Хоча в маєтках у "царських селах" не живу. Отримую заробітну плату в "Свободі", вона складає 15 тисяч гривень на місяць. Спільно з родиною маємо у власності квартири у Львові та Києві. Львівська квартира залишилась у спадок від батька, а київську – у Дарницькому районі біля метро "Харківська" – отримав, коли був народним депутатом України ІІІ та ІV скликань. Інших доходів та нерухомості не маю. Найбільша сімейна витрата минулого року – комп'ютерна техніка для дітей – близько 20 тис. грн.

Прес-служба ВО "Свобода                            10 червня 2011

http://www.svoboda.org.ua/dokumenty/inshi/022367/

Москаль знову підловив Генпрокуратуру на брехні щодо судді Вовка (документи)

Заяви Генеральної прокуратури України про те, що кримінальної справи проти судді Печерського райсуду Сергія Вовка не існує, – це введення громадськості в оману. Про це заявив народний депутат Геннадій Москаль.

«Так, постанова про порушення кримінальної справи проти С. Вовка, який займався земельними махінаціями, які завдали державі величезної шкоди, дійсно була скасована Голосіївським райсудом 16 червня 2009, але потім вона підтверджена постановою Апеляційного суду м. Києва 3 серпня 2009 р. і ухвалою Верховного суду України 23 лютого 2010 р. », – зазначив політик.

«Проте в квітні 2010 р. Генпрокуратура, не погодившись з даними рішеннями, направила до Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України клопотання про перегляд даних судових рішень в порядку виключного провадження. А у вересні 2010 р. шестеро суддів Верховного Суду України, вивчивши клопотання Генпрокуратури і погодившись з викладеними доводами, внесли його на розгляд спільного засідання Судової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії Верховного Суду України», – уточнив Москаль.

«Громадськість повинна знати, які люди судять опозиційних політиків», – підкреслив народний депутат Москаль.

ВСЕновости, прес-служба НС 04. 07. 2011, 11:30

http://vsenovosti.in.ua/news/0711796

 

Грузія: проект резолюції, прийнятий Генасамблеєю ООН

Див.

Литва придумала, як притиснути Газпром: монополіста змусять віддати трубу?

Парламент Литви ухвалив закон, який забороняє постачальникам газу володіти газотранспортною системою в країні, повідомляє Reuters. У разі, якщо Президент країни підпише документ, то "Газпрому", що володіє 37,1% литовської газової компанії Lietuvos Dujos, доведеться найближчими роками відмовитися від володіння газопроводами в Литві.

"Це важливий крок до незалежності... Продаж газопроводів вісім років тому був великою помилкою", - цитує агентство слова прем`єр-міністра Литви Андрюса КУБІЛЮСА.

На даний момент "Газпром" є єдиним постачальником газу до Литви. Акціонерами Lietuvos dujos, крім "Газпрому", є уряд Литви (17,7% акцій) і E.ON Ruhrgas International (38,9%).

У 2009 році Євросоюз домовився про лібералізацію енергетичних ринків, зобов`язавши в рамках так званого третього енергопакета ЄС газові компанії відокремити виробництво від розподільних мереж. На думку Брюсселя, це зробить газові ринки більш конкурентними. Втім, третій енергопакет не зобов`язує країну здійснювати розділення доти, доки вона одержує газ лише з одного джерела.

У "Газпромі" раніше виступали як проти третього енергопакета, так і проти розділення Lietuvos Dujos. На думку компанії, виділення газопроводів, що належать їй, в окрему компанію є незаконним. Магістральні газопроводи уряд Литви збирається націоналізувати, однак схему того, як це буде зроблено, не розкриває.

01.07.2011 11:07  УНІАН ОСТАННІ НОВИНИ 

http://www.unian.net/ukr/news/news-443673.html