Міжкланова війна за Харків

Минулого разу мова велась про прокурорсько-ментівські бої із потужним суто кримінальним забарвленням за контроль над східноукраїнським (харківським наркотрафіком). Але ці бої є лише тактичними операціями великої війни за контроль над Харківщиною поміж декількома найпотужнішими місцевими владно-кримінальними та фінансово-промисловими кланами.

Мова піде про три головних із них. Але про це згодом.

А спочатку трохи історії.

Свого часу в Харкові за великим рахунком існувало два потужних владних клани: фінансово-промислово-аграрний під патронатом легендарного харківського губернатора Олександра Масельського і бізнесово-чиновницький під опікою тодішнього мера Євгена Кушнарьова.

Не втримаюсь і трохи відійду від теми. Аби було зрозумілішим хто такий Масельський – пару історій про нього.

Перша. Від теж вже покійного Євгена Кушнарьова.

Коли 19 серпня 1991 року до нього – на той час голови облвиконкому – прибігла перелякана керівна партноменклатура на чолі із першим секретарем обкому компартії Мисниченком з одним питанням: «Що робити?» Відповідь була така: «А що хочете робіть. Це у вас ГКЧП, а в мене жнива!»

Друга. Від Олександра Мороза.

Як відомо Кучма міняв прем’єрів як пальчатки. І якось в травні 96-го на нараді президента із лідерами політичних сил хтось запитався у Кучми, мовляв, чому так відбувається.

·         Бо не справляються та ще й крадуть – , була відповідь

·         Невже на всю Україну не знайдеться бодай одна людина, котра б могла упоратись із українською господаркою і при цьому не крала ?– , запитався Мороз

·         Була така людина, та й вона нещодавно померла в Харкові.

На увазі звичайно мався саме Масельський. Котрого, подейкують, чи не єдиного побоювався і сам Данилич. Через що, можливо, і не призначав головою Кабміну.

Втім, можливо і не даремно я вставив цю ремарку. Бо уважному читачеві згодом стане зрозумілішим, від якої за потугою особи і яке «кланове господарство» перейде у спадок від Масельського до його зятя, харківського магната Олександра Ярославського.

Та повернемось до наших кланових баранів…

Кадровим стрижнем першого клану була колишня так звана господарська («червоні директори») і виконкомівська номенклатура, а другий тримався переважно на новій бізнесовій еліті та новій хвилі чиновництва, котрі гамузом являли собою екс-комсомольських вожаків та колишню компартійну номенклатуру середньої ланки.

Головне ж протистояння цих двох кланів сфокусувалось в боротьбі за контроль над обласним центром та самою областю. З одного боку «червоні директори» прагнули якнайбільше поширити свій вплив у місті, одночасно втримуючи так би мовити позиції вже захоплені. З іншого – «горожани» при першій-ліпшій нагоді посували «директорат» в місті і здійснювали інтервенції в область.

Особливо запеклі бої точились за солодкі газоносні (Балаклійський, Богодухівський, Краснокутський, Красноградський)) та приміські сільські (Харківський, Дергачівський) райони Харкова. Та за контроль над самим Харковом.

Але по-перше, за межі природнього протистояння область/місто цей антагонізм ніколи не виходив. Не кажучи вже про якісь там криваві розбірки, як то бувало на Одещині, Львівщині чи Донеччині.

По-друге, обидва харківські клани суворо дотримувались принципу, сформульованого ще Масельським – особливо, без крайньої на те необхідності не висовуючись за межі регіону, чужим зайдам на Харківщині була одна відповідь – зась!

До речі, цей покон абсолютно співпадав із принципом тодішньої харківської ментури, авторство котрого приписують теж легендарному генералу Покусу, через що Харків і набув слави ментівського міста. Тобто, із свого авторитетного криміналітету маємо, дрібний, а особливо зальотний контрапупимо і лоха по можливості захищаємо.

По-третє, обидва клани тримали на відстані від себе брутальний кримінал. Принаймні в найближчому оточенні неформального керівництва обох кланів помітити відвертих, най і авторитетних кримінальників, ніхто не міг. Цього навіть уявити собі було неможливо.

Після смерті у 1996 році Масельського, за сприяння тодішнього голови АП Кушнарьова і харківського губернатора Олега Дьоміна, контроль над фінансово-промисловим кланом взяв зять Олександра Степановича – Олександр Ярославський.

В політичному ж сенсі до 2006 року сильні позиції мали хто-завгодно – «За єду», об’єднані есдеки, соціалісти, бютівці, короткий час навіть нунсівці – , але аж ніяк не «регіонали». Керівним кадровим ядром котрих, від самого початку створення у 2001 році місцевого осередку ПР, були представники, викинутої з тих чи інших причин на узбіччя, верхньої за місцевими мірками колишньої компартійної, радянської (тобто працівники рад різних рівнів) і частково тієї ж таки «директорської», номенклатури.

Між іншим, харківська ПР до часу теж намагалась уникнути контактів із відвертим криміналом.

І десь року до 2005-6 такий стан речей на Харківщині і зберігався. Але спочатку після переходу Євгена Кушнарьова із його «Новою демократією»(?) під егіду ПР та перемоги регіоналів на місцевих виборах ситуація міжкланового протистояння почала змінюватися.

Група Кушнарьова, що улилась до Харківської ПР і отримала певну квоту депутатських мандатів і чиновних посад, старою гвардією не сприймалась – позначалась образа останніх, котрі вважали себе обділеними при поділі депутатсько-посадового пирога. «Кушнарьовці» їм платили відповідною монетою.

Тобто із самого початку такого об’єднавчого процесу в Харківській ПР окреслилось певне розмежування, котре посилилось опісля обрання Допи та «примкнувшего» до нього Гепи відповідно мером Харкова і секретарем міськради, це розмежування посилилось.

Чому «примкнувшего»? Бо якщо Допа подався до регіоналів ще у 2004 р., ставши відразу членом політради ПР, заступником голови міської ПР та представником кандидата у президенти Януковича по Харківській області, то хитрожопий Гепа, котрий перебував у Допи в останній іпостасі заступником під час помаранчевих подій перебіг до «оранжоїдів». Харків’яни і досі пам’ятають його недолугу фігурку із мавпячою пичкою, що мерехтіла на трибунах, наметовому містечку та в телевізії в неодмінному помаранчевому шалику.

Але у помаранчевих Гепа не прижився і незабаром повернувся під крильце старого дружбана Допи.

Треба зазначити і ще один нюанс. Допа з Гепою притягли за собою, спочатку в ПР, а потім і в міськраду купу відвертий криміналітет. За оцінками тодішнього керманича МВС Луценка лише по спискам ПР до місцевих рад усіх рівнів пройшло до 20% кримінальників.

Звичайно ж у рафінованої кушнарьовської групи цей процес викликав лише огиду. Бо, як згадувалось вище Євген Петрович ніколи із відвертими бандюками справи не мав і команду свою підбирав відповідно.

Правда, до часу це угрупування було досить аморфним – йому не вистачало лідера. І він з’явився. Правда, найпарадоксальніше, що це виявилась особа напряму причетна до загибелі самого Кушнарьова у січні 2007 року. А дехто стверджує, що не просто причетна, а і напряму винна у вбивстві Євгена Кушнарьова. Але про це трохи згодом, а прізвище цього мікроЛідєра – Шенцев Дмитро, нардеп, заступник голови усія ПР.

Тобто, констатуємо. Сьогодні на Харківщині сформувались три клани, котрі з перемінними успіхами ведуть війну за монопольний контроль над «першою столицею» та її околицями. Це клан імені Гепи із Допою, клан Шенцева та клан Ярославського.

Але про Допу з Гепою та Ко я повістувати цього разу не буду. Бо, по-перше, гидко, а, по-друге – вже писано-переписано в тому числі і автором стільки, що і додати нічого новенького. Для тих же, хто не в темі пропоную ознайомитись із тутешнім авторським матеріалом, особливо звернувши увагу на довідку ОРД під статтею, котра висловлюючись ментівським сленгом є об’єктивкою на Гепу та «примкнувшего» до нього Допу.

Чому цього разу навпаки. Бо якщо, такий що виглядає цілком порядною особою Допа, котрий до того ж до кримінальної відповідальності не притягався і строків не отримував, увів Гепу у вищі владно-політичні кола, то Гепа якраз і увів Допу в кола відверто кримінального характеру…

Але про це як-небудь окремо, а поки далі буде…

Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківщина, село Губарівка, Товариство «Малого Кола»       05.12.2011 0:42

http://www.ord-ua.com/2011/12/05/mizhklanova-vijna-za-harkiv/?lpage=1

Міжкланова війна за Харків – 2. Або хто вбив Кушнарьова?

Констатуючи минулого разу, що лідер і батько-засновник одного із двох найпотужніших харківських кланів, що сформувались ще десь на початку-середині 90-х м.ст., Євген Кушнарьов, в ті часи не допускав до свого найближчого оточення брутальний криміналітет, автор не те щоби злукавив, а трохи не договорив. Ця теза справедлива до його призначення у жовтні 2000 р. губернатором Харківської області.

Щур Дімон

Взагалі-то, з часів перебудови і до своєї загибелі Кушнарьов припустив усього 2-3-и помилки, які б могли вартувати йому політичної кар’єри чи призвели б до політичної смерті. Але одна із цих помилок призвела до смерті фізичної. 

І ця помилка – дуже щільне наближення на початку 2000-х рр.. до власної персони такого собі Дмитра Шенцева. Кінцево – це був роковий крок…

Взагалі-то Шенцев – це не просто т.зв. темна конячка харківського політикуму, це якийсь щур, діяльність котрого практично не видко, а от продукти цієї діяльності, тобто обгризені кістки жертв та послід відшукуються скрізь, де він устигав похазяйнувати.

Якщо ознайомитись із офіційною версією біографії Дмитра Шенцева, то хоч сьогодні в єпископи рекомендуй – суцільна доброчинність. Та не вір очам і вухам своїм, коли мова ведеться про політика.

Тому відтинок біографії від пелюшок, горщиків у дитячому садочку, смикання дівчаток за косички тощо аж до кінця 80-х рр. м.ст. ми пропустимо – бо в цей період у нашого героя нічого цікавого для нас не відбувалось.

А от наприкінці 80-х – початку 90-х бізнесмен-початківець Дімон (кримінальне поганяло Шенцева) подальшу свою життєву долю пов’язав із сумнівними манівцями кримінального світу. Саме в той період оперативниками Фрунзенського РВВС він був помічений у зв’язках із харківською ОЗУ «Спезики», що якраз розгортало свою діяльність в міському спальному районі Нові Дома, через що за оперативними повідомленнями означалось ще і як «Новодомське».

Керували ОЗУ, що спеціалізувалась в той час на здирництві, вибиванні боргів, рекеті, кришуванні різноманітного бізнесу кримінальні авторитети Ниць (Володимир Ниць) та Кабатя (Віктор Долгих). От через них, особисто не приймаючи активної участі в діяльності самої ОЗУ, Шенцев (з кінця 80-х і до 92-го замдиректора СП «Фортуна-Сервіс», 92-94 рр. директор ТОВ «Кадіс») і вирішував деякі питання свого бізнесу шляхом наводок на більш успішних конкурентів задля подальших рекетирських наїздів «Спезиків» на них і з подальшою постановкою їхнього бізнесу на контроль ОЗУ.

Але на зламі 93-94 рр. на доленосних манівцях Дімона трапляється крутий віраж – він стає довіреною особою, тобто «смотрящім» по Харкову російського авторитета Михайла Алексєєва, котрий переймався організацією грального бізнесу у країнах СНД. Мережа гральних закладів і окремих автоматів, котрі до Харкова у великій кількості завіз все той же Алексєєв, охопила практично усі людні місця в місті.

А от з боку місцевих силовиків Дімон знаходить «дах» у першого екс-зампрокурора Харкова, а на той час члена облсуду Сергія Стороженка. Сьогодні цей екс-прокурор та екс-суддя в першу чергу відомий в якості першого віце-президента ФФУ та члена Юридичного комітету УЕФА.

А в ті часи Стороженко був відомий як жадібна тварюка, на котрій замикалися чисельні кримінально-корупційні схеми, а також як прокурор, котрий виплекав першого дисидента незалежної України, посадовивши за надуманими мотивами на 4-ри роки до буцегарні відомого харківського журналіста, господаря і головного редактора першої в країні офіційно зареєстрованої незалежної газети «Орієнтир» Олександра Волосова.

Подавшись до грального бізнесу Дімон прихопив із собою «ударний загін» бійців «Спезиків» на чолі із кримінальним авторитетом «Арою» (В’ячеслав Арутюнов), тим самим фактично знекровивши це ОЗУ.

Розкрутившись на гральному бізнесі Шенцев прикупив собі «хатинку» в Будапешті, де і був помічений у започаткуванні спільного газотранспортного бізнесу із таким собі Михайлом Гіріним (особа наближена до самого Сєви Могилевича, наразі заразом із босом перебуває у міжнародному розшуку).

Обзавівшись такими зв’язками Дімон вирішив прокинути Алексєєва, котрий, власне, налагодив гральний бізнес у Харкові, за яким Шенцев був усього лише смотрящім. Саме задля цього він і використав бійців Ари, котрі в силовий спосіб виперли людей Алексєєва із Харкова геть, «провівши» їх аж до самого російського кордону.

Правда в ході цих розбірок Ара отримав серйозне поранення, зате Дімон став монопольним господарем грального бізнесу в Харкові.

До речі, оця його риса – прокидувати, підставляти, зраджувати не кого-небудь, а в першу чергу саме дружбанів, покровителів, соратників ще неодноразово проявиться в майбутньому.

Ще одна характерна риса Дімона це надзвичайна обережність, постійні намагання свої справи робити чужими руками. Попри малопомітну, а насправді бурхливу діяльність, допоки Шенцева до кримінальної відповідальності спробували притягти усього лише один раз. І то – невдало.

Ще в 1995-му р. стосовно Шенцева було порушено кримінальну справу за фактом здирництва, за ознаками ст. 144 ч. 3 КК (справа № 185024). Його затримали на троє діб, але потому із незрозумілих причин випустили, після чого Дімон подався у біга. Тоді ж його оголосили у розшук (розшукова справа № 675304).

Бігав він майже півроку, але потому завдяки втручанню вже згадуваного С.Стороженка та генерала міліції В.Музики кримінальна справа була закрита, а розшук припинили.

Але це було вперше і востаннє, коли Дімоном щільно займалися правоохоронці.

Вбивця Кушнарьова?

Хто і як вивів Шенцева на Кушнарьова достеменно не відомо. За одними даними, користуючись своїми зв’язками десь у році 97-98-му він познайомився, а потому і потоваришував із братом Євгена Петровича (на той час головою АП) Сергієм Кушнарьовим, а вже через нього і вийшов вже на самого голову АП Кушнарьова.

За іншими – Дімона із Кушнарьовим, коли той вже повернувся в Харків у 2000 році на посаду губернатора, напряму звів Стороженко…

Як би там не було, але Шенцев чимось таки узяв Кушнарьова, бо вже невдовзі для початку губернатор замкнув на Дімоні вирішення власних «господарчих питань» і довірив йому забезпечення особистої безпеки. Згодом на Шенцеві замкнулись і усі грошові потоки чорного налу в області.

Взагалі-то ні для кого не секрет, що допоки Кушнарьов був живий, навіть вже знятий із посади губернатора, тим не менше він контролював усі питання пов’язані із землею, власністю, місцевим газовидобутком та грошовими потоками як бюджетними, так і чорного налу на Слобожанщині.

Відомо також і інше, Євген Петрович «грошей руками не торкався», тобто особисто ніколи питаннями різноманітних оборудок не переймався. Так от, десь до 2005 року Дімон став не лише довіреною особою Кушнаря у вирішені делікатних питань, але й фактичним управляючим його чималенької імперії, справжні розміри котрої були відомі лише йому та босу.

А після загибелі Кушнарьова про це відає лише один Шенцев.

Втім про загибель Кушнарьова трохи згодом…

В часи помаранчевої революції і опісля неї Дімон тривалий час забезпечував Кушнарьову так звану посилену охорону, котра, можливо і спричинила невдалий замах чи імітацію вибуху в офісі Кушнаря в 2006 р. Справа в тому, що Ігор Бударний, головний підозрюваний в скоєнні замаху/псевдо замаху, був особистим охоронцем Кушнарьова. А на цю посаду він потрапив за наполегливої рекомендації Дімона.

Як би там не було, але Кушнарьов за вірну службу в боргу перед Шенцевим не залишився. Спочатку у 2006 р. завдяки протекції патрона Дімон став нардепом від ПР.

Окрім того, не без сприяння Кушнарьова Шенцев став одним із найпотужніших харківських латифундистів. Лише за офіційними даними, станом на початок 2007 р. Шенцеву, тобто фірмам, господарем котрих він є фактично, належить: ТМР «Лісівник» в Балаклійському районі площею 23613 га, ТОВ «Гай» в Ізюмському районі = 17457 га, ДП «Бірюк» в Дворічанському районі – 18121 га. Згідно рішення Харківської облради від 3 березня 2007 р. ТОВ «Природоохоронне підприємство «Ізбицьке» отримало в оренду до 2052 р. 8554 га. ТОВ «Фортуна-сервіс» 23 грудня 2003 отримало в оренду на 49 років 197 га, котрі Харківська облрада фактично відібрала у ДЮСШ «Бригантина».

А сумарна площа лише одних земельних ділянок Дімона в Харківській обл. складає понад 50 000 гектарів! За самими скромними оцінками ця земелька коштує декілька сотень мільйонів доларів. Але – це лише те, що відомо із офіційних джерел.

Але сцуко Дімон не був би Дімоном аби не відплатив своєму благодійнику зрадою.

Я не буду розлого розповсюджуватися про усі перипетії вбивства Кушнарьова, розглядати версії, мотиви, тощо. Тим паче, що до 5-ї річниці цієї трагедії готую окремий матеріал.

Зупинюсь лише на парі-трійці нюансів, котрі мають прямий чи опосередкований стосунок до нашого хероя.

Але спочатку дещо поясню.

Я особисто знав Євгена Петровича десь року так із 89-го. Спочатку ми частенько із ним пересікалися як учасники харківської тогочасної політичної тусовки, потому я як керівник або ж член керівних органів обласного і республіканського рівня низки громадських і партійних структур ( УГС, профспілка «Єдність», НРУ, УРП, РУХ той що Чорновола) він як мер Харкова (принаймні на той час дуже відкритий до спілкування із будь-ким), а ще пізніше я як журналіст він в якості чиновника і політика.

Я з повагою ставився до нього і як до політика, і як до чиновника (принаймні за всі часи Незалежності Харків кращого мера за нього не знав та й керівником АП він, як на мене був теж найкращим), він, як з’ясувалось, схвально відгукувався з приводу моїх публікації. Навіть критичного щодо влади толку.

Саме із останньої причини, принаймні так мені пояснив давнішній соратник Кушнарьова, що десь через рік після його смерті вийшов на мене, і котрий пройшов в найближчому оточенні Євгена Петровича увесь його шлях – від початку 90-х і до самої смерті шефа.

От саме ця людина і повідала мені свою версію вбивства Кушнарьова.

Мотивів було два.

Перший. Увійшовши до складу ПР, Кушнарьов відразу ж зайняв там лідерські позиції і не лише як головний ідеолог партії чи керівник фракції ПР у ВР. Все йшло до того, що він мусив замінити на лідерському посту Януковича. Буквально за рік Кушнарьов зміг заручитися підтримкою у своїх амбітних намірах у переважної більшості осіб, котрі в ПР вирішують якщо не все, то дуже багато-чого. І тільки смерть могла зупинити його на цьому шляху.

Як стверджувало це джерело, замовлення на Кушнарьова Дімон отримав особисто від Лідєра, за що йому були обіцяні не лише преференції у бізнесі, але й висока посада в самій ПР та губернаторська посада в перспективі.

Другий. Особистий. Дімон, як вже згадувалось єдиний окрім Кушнаря знав усі секрети і потужність імперії останнього. Навіть рідні чіткого уявлення про справжні статки голови родини не відали. А тому лише Дімон у випадку чого міг ту махіну опанувати. Не скористатися принагідно цим Дімону було просто в падлу. Та й додатковим потужним стимулом для нього цей мотив був беззаперечно.

Окрім того, той один виклав і свою версію самого вбивства. Роковий постріл здійснив швидше за все Дімон. Компанія трохи на підпитку вже поверталась з полювання, коли хтось запропонував освіжитися. І хоча подзюрити цілком можна було прямо біля машини, компанія чомусь розбіглася по кущам.

В машині дрімаючи залишився лише Кушнарьов. Коли пролунав постріл, то першим біля машини чомусь опинився саме Дімон, котрий, можливо, нікуди і не відходив. А взявши із машини «Сайгу» Дмитра Завального (помічник Шенцева, давній друг самого Кушнарьова, господар мисливського господарства де усе трапилось, мисливець зі стажем, котрий взяв на себе провину за роковий, буцімто, випадковий постріл), зробив смертельного пострілу, а потім повернув карабін на місце, видаючи все за самостріл.

Самострілу трапитись не могло аж ніяк, бо Завальний досвідчений мисливець залишити карабін не на запобіжнику не міг за означенням. Характер же поранень свідчить про те, що це не могло трапитись під час самого процесу полювання.

І останнє. Відразу ж після трагедії ЗМІ дуже ретельно описали характер поранень Кушнарьова. Зараз ви цієї інформації в Інеті не відшукаєте. Так от, коли я принагідно поспитався у знайомого криміналіста його думку з цього приводу , то він стверджував, що з описаного можна зробити висновок: жертва в момент вбивства сиділа, а сам постріл був здійснений зверху вниз з правого боку майже впритул.

Тобто приблизно з того місця де і застали Дімона інші мисливці.

Обдурений нащадок Кушнарьова?

Казочки про те, що спадок Кушнарьова роздерибанили поміж собою Допа, Гепа і не менш сумновідомий Васька Салигін швидше за все розпускає сам Шенцев, аби хоча би через сарафанне радіо переконати харківський загал, що імперії Кушнарьова більше не існує. Хоча насправді нею володіє він один, одноосібно.

Мало того лише він відає як управляти цим складним механізмом, і чого, скільки і де. Бо навіть, якщо на папері, наприклад, писано, що якесь підприємство належить, знову ж наприклад, зятю Кушнарьова Кагановському – то це зовсім не означає, що так воно є насправді.

Тим часом, Дімон почав збирати політичні дивіденди зі своїх сумнівних подвигів. Першим бонусом став ще один депутатський мандат, котрий він отримав від ПР, вже опісля смерті свого протеже на дострокових виборах 2007 р.

Потому Дімон отримав посаду голови обласної ПР, виперши звідтам у своїх кращих традиціях дружбана Салигіна. Мало того, схоже, цього недотумка, котрий так і не піднявся вище рівня особистого водія Масельського, взагалі віддали Шенцеву на поталу.

Ну, а старий друг Дімона – Сергій Кушнарьов очолив міську організацію ПР.

Трохи згодом він випер Ваську із крісла Голови облради, посадовивши туди свою людину – Сергія Чернова. Після чого почав методично роздерибанювати на свою користь все те, що Салигін до того надерибанив собі.

Певний час у нього навіть налагодились стосунки із Добкіним, з яким вони стали кумами. Залишалося лише чекати обіцяної губернаторської посади.

Але на цьому щастя Шенцева в сенсі політичної кар’єри закінчилось.

Вже через рік Допа з Гепою виперли його із крісла лідера обласної ПР, а його друга Сергія Кушнарьова – із крісла голови міської ПР.

Згодом Дімон так і не отримав посаду голови виборчого штабу в Харківській області в ході президентської виборчої кампанії. І тут його обійшов новоспечений кум Допа. Сигнал був неприємний –, бо ця посада практично гарантувала її очільнику губернаторське крісло.

Але Дімон все продовжував плекати надію, розпатякуючи по усіх усюдах кому яке щастя, а кому кузькіна мама буде, коли він стане губернатором.

Але дива не трапилось – губернатором став Допа…

Правда Дімону цю гірку пігулку трохи підсолодили, обравши заступником голови усія ПР, але як в насмішку із оргроботи…

І тут нарешті до Шенцева дійшло, що його кинули, а економічно-фінансовий спадок Кушнарьова, котрий він наполював в Ізюмських лісах сам по собі в політичному сенсі майже нічого не вартий.

Тим не менш Дімон ще пручається, розраховуючи якщо не самотужки, то принаймні в купі із союзниками поквитатися із підлим Допою…

 (Далі буде.)

Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківщина, село Губарівка, Товариство «Малого Кола»       07.12.2011 16:14

http://www.ord-ua.com/2011/12/07/mizhklanova-vijna-za-harkiv--2-abo-hto-vbiv-kushnarova/?lpage=1

Щур Дімон

(Додаток до «Міжкланових воєн за Харків – 2)

Вже давненько і небезпідставно вважається, що головні харківські антигерої сучасності таке собі уособлення бісовства в реальності – це Гепа і його дружбан Допа. Але це не зовсім так. В цьому сенсі скласти конкуренцію цій парочці владних блазнів цілком здатен Дмитро Шенцев.

В цьому можна переконатися хоча би ознайомившись із попереднім авторським матеріалом. Але портрет Дімона та й картіна маслом навколишнього сумного пейзажу будуть неповними, не такими фактурними і колоритними без ще декількох додаткових мазків.

По-перше, викладаючи версію убивства Кушнарьова, котру мені повідав давній його друг, я забув зауважити, що у замовному характері цього злочину переконані і рідні Євгена Петровича. На підтвердження чого пропоную ознайомитись із останнім інтерв’ю з цього приводу сина Кушнарьова Андрія.

По-друге, минулого разу вже згадувалось, що Шенцев лише офіційно є власником земельних угідь загальною площею понад 50 000 гектарів, що за самими скромними оцінками коштує декілька сотень мільйонів доларів.

Окрім того, ще до загибелі Кушнарьова він володів цілою купою прибуткових підприємств, комерційних закладів чи фондів, власником котрих він став чи котрі розкрутив переважно завдяки своєму шефу. Це не кажучи про спадок Кушнарьова, який цей ненаситний гризун підгріб під себе своїми щурячими лапками і про масштаби якого можна тільки здогадуватися.

Бо ні син Кушнарьова Андрій, ні законна дружина Валентина, ні громадянська дружина Людмила Давидова – до цих пір не мають жодного уявлення про реальні масштаби економічної імперії Є. Кушнарьова. Тим паче не знають скільки реально відхопив від неї Дімон.

Між іншим після загибелі Кушнарьова і донині в середовищі прудонів постійно крокодилячим моветоном лунають або ж згадки про тяжку втрату для партії такої непересічної персони чи посилання з будь-якого приводу на його авторитет.

А тим часом, наприклад, Валентина Кушнарьова неодноразово скаржилась, що не відчуває допомоги так званих друзів чоловіка, неодноразово згадуючи, що відразу ж після вбивства із його київської дачі зникли всі цінні речі.

«Буквально сразу после гибели соего мужа мы обнаружили, что все его личные вещи исчезли с киевской дачи, — вплоть до одежды и обуви, галстуков и часов, посуды и ковров. Остались только мебель и стены. Это все случилось уже 18 января. Просто кощунство!» -, скаржилась вона в інтерв’ю «Фактам і коментарям»

А в тому, що Євген Кушнарьов був одним із найзаможніших політиків в Україні, не мають сумніві ні його соратник, ні його опоненти.

Втім, залишимо питання про справедливість такого ставлення до родини Кушнарьова на сумлінні керівництва ПР і усіх тих, хто сьогодні називає себе «другом і соратником» цього дійсно непересічного, хоча і неоднозначного політика.

Що стосується Дімона, то варто навести ще один факт, котрий свідчить про його щурячі моральні якості.

Незадовго перед загибеллю Кушнарьова таке собі ТОВ «Трипілля» виділило якійсь конторі із чудернацькою назвою «Пролетарська правда» два гектара землі у суперпрестижному та дорогому для проживання селищі Козин, що під Києвом. Із цих двох гектарів ділянку площею 1 га мусив отримати Шенцев, а інший (такої ж площі) – Людмила Давидова, котра представляла інтереси Кушнарьова. Традиційно, як і в усіх інших такого роду випадках, оформленням документів переймався Дімон

Після смерті Кушнарьова його син Андрій поцікавився у «соратника» батька долею надзвичайно дорогої землі, але виявилось, що… ніякої землі не існує. І не існувало! Мовою, котра більше звична нашому херою, це зветься «прокинути» чи «скрисити».

В розумінні нормальної людини це виглядає як чорна невдячність людині, котрій зобов’язаний в житті усім (можливо, навіть свободою), не кажучи вже про банальну крадіжку майна родиниКушнарьова…

Ну і на останок два списки. Перший – це список комерційних підприємств, власником чи співвласником яких був Шенцев на момент убивства Кушнарьов. Другий – це так званий «спадок Кушнарьова», котрий зафіксований в офіційних документах, частка котрого, що відійшла Дімону невідома і понині. Як невідома частка спадку тіньового…

Список № 1:

1.        Харківське обласне мисливське господарство «Лісомир».

2.        ТОВ «Фортуна ЛТД» (азартні ігри та ігри на гроші; частка у статутному фонді 1 млн. 170 тис. грн..)

3.        Борівське мисливсько-рибне господарство «Хантер»

4.        ТОВ «Виробничо-будівельне підприємство «Галі» (здача в оренду чи найм власної і державної нерухомості; частка в статутному фонді 750 тис. грн.)

5.        ТОВ «Ново» (азартні ігри та ігри на гроші; частка в статутному фонді 1 млн. 571тис. 127 грн.)

6.        ТОВ «Бірюк» (полювання, ловля та розведення дичини; частка в статутному фонді 99 тис. грн..).

7.        Харківська обласна громадська організація «Харківський фонд диких тварин»

8.        ТОВ «Харківський кінний завод» (розведення кіз, овець, коней; частка в статутному фонді 1 млн. 121 тис. 383 грн.) та інші

9.        Має маєток в Старому Салтові із виходом до відкритої водойми, де утримує елітних коней.

10.     Значна частина майна Шенцева оформлена на його дружину Нонну Анатоліївну. Вона, зокрема, є власником чи співвласником таких підприємств:

11.     АТ «Міжнародний центр таеквон-до «Укрсибпроф» (частка в статутному фонді 20 тис. грн.)

12.     ТОВ «Пассаж-ексклюзив»

13.     ТОВ виробничо-будівельне підприємство «Галі» (частка в статутному фонді 750 тис. грн..)

14.     ТОВ «Фортуна-сервіс» (частка в статутному фонді 144 тис. грн.)

15.     ТОВ «Ново» (частка в статутному фонді 316 тис. 623 грн.)

16.     ТОВ «Фортуна ЛТД»

17.     ТОВ «Міжнародна страхова компанія» та ін.

Список № 2:

1.        Харьковский региональный фонд «Харьковпрогресс» (ОКПО 14073020; дата регистрации: 12.12.1997г. (Харьков). Е.Кушнарев – учредитель.

2.        Ассоциация Советов народных депутатов городов Украины (ОКПО 22719814; Харьков). Е.Кушнарев – учредитель.

3.        Харьковская областная ассоциация работников рыбного хозяйства (ОКПО 26488335 (Харьков). Сергей Кушнарев – учредитель.

4.        «Универсал-сервис» (ОКПО 22702257; дата регистрации: 20.08.1996г. (Харьков). Сфера деятельности – торговля, внешнеэкономическая деятельность, строительство, реставрация, деревообработка, транспорт и т.д. Кушнарев Сергей Петрович (брат Е.Кушнарева) – директор.

5.        ООО «Пивзавод «Новая Бавария» (ОКПО 30657832; дата регистрации: 04.01.2000г. (Харьков). Пивоварение, производство безалкогольной напитков, оптовая и розничная торговля, эксплуатационноебурение. Сергей Кушнарев – учредитель.

6.        ООО «Финансовая компания «Сторверк» (ОКПО 24141308; дата регистрации: 18.03.1996г. (Харьков). Торговля, риэлторская деятельность. Сергей Кушнарев – учредитель.

7.        ООО НПК «Регион-Инвест» (ОКПО 31799812; дата регистрации: 04.03.2002г. (Харьков). Торговля, юридические консультации, риэлторская деятельность, сдача в аренду жилых помещений. Сергей Кушнарев – учредитель.

8.        ООО ИМФ «Эскулап» (ОКПО 22615601 (Харьков). Сергей Кушнарев – учредитель.

9.        ООО Компания «Александр Яхтс» (ОКПО 32566077 (Харьков). Сергей Кушнарев – учредитель.

10.     ООО «Бэстнэт» (ОКПО 31149797: дата регистрации: 12.10.2000г. (Харьков). Торговля, разработка и поставка программного обеспечения. Андрей Евгеньевич Кушнарев – директор.

11.     Частное предприятие «Укрстрой-21» (ОКПО 31559158; дата регистрации: 19.06.2001г. (Харьков). Андрей Евгеньевич Кушнарев – учредитель. Ликвидировано 08.05.2002г. по желанию собственника.

12.     ООО «Долина» (ОКПО 30828805; дата регистрации: 14.04.2000г. (Харьков). Маркетинговые исследования, юридические и финансовые консультации, продажа и сдача в аренду недвижимости производственно-технического назначения, нотариальная деятельность. Татьяна Евгеньевна Кушнарева – учредитель.

13.     ООО «Украина» (юридическая фирма; ОКПО 24275115; дата регистрации: 04.07.1997г. (Харьков). Торговля, маркетинговые исследования, консультации по вопросам коммерческой деятельности, финансам и управлению, юридические консультации. Татьяна Евгеньевна Кушнарева – учредитель.

14.     ЧП «Украина» (ОКПО 24341415; дата регистрации: 15.07.1996г. (Харьков). Производство вычислительной техники, торговля, разработка и поставка программного обеспечения, сдача в аренду недвижимости. Татьяна Евгеньевна Кушнарева – учредитель.

15.     ООО «Баутехник Восточная Украина» (ОКПО 30137183; дата регистрации: 27.04.1999г. (Харьков). Торговля, автомобильное хозяйство. Кагановский Александр Семенович (зять Евгения Кунарева) – директор и учредитель.

16.     ОАО «Хзиам» (ОКПО 293083; дата регистрации: 24.10.1996г. (Харьков). Торговля, производство азбоцементных изделий. Кагановский Александр Семенович – учредитель.

17.     ООО «Медфармпрепараты» (ОКПО 22681064; дата регистрации: 13.03.1997г. (Харьков). Торговля. Кагановский Александр Семенович – учредитель.

18.     ООО «Билдинг-сервис» (ОКПО 24276072; дата регистрации: 20.08.1997г. (Харьков). Производство стройматериалов на полимерной основе, торговля, торговля ценными бумагами, сдача в аренду, коксохимическое производство. Кагановский Александр Семенович – учредитель.

19.     ООО «Сталкер» (ОКПО 24284775; дата регистрации: 13.05.1999г. (Харьков). Торговля. Кагановский Александр Семенович – учредитель.

20.     ЗАО НТП «Котлоэнергопром» (ОКПО 30755030; дата регистрации: 16.03.2000г. (Харьков). Производство, монтаж и наладка котельного оборудования. Кагановский Александр Семенович – учредитель.

21.     ООО «Артем» (ОКПО 24662881; дата регистрации: 11.03.1997г. (Харьков). Торговля, общественное питание, маркетинговые исследования, консультации по вопросам коммерческой деятельности, финансов и управления. Кагановский Александр Семенович – учредитель.

22.     ООО «Метрополь» (ОКПО 30140992; дата регистрации: 15.12.1998г. (Харьков). Торговля, общественное питание. Кагановский Александр Семенович – учредитель.

23.     ООО «Эдельвейс» (ОКПО 30360148; дата регистрации: 29.04.1999г. (Харьков). Торговля, сдача в аренду недвижимости. Кагановский Александр Семенович – учредитель.

24.     ООО «Слон» (ОКПО 30510059; дата регистрации: 29.07.1999г. (Харьков). Торговля, сдача в аренду недвижимости. Кагановский Александр Семенович – учредитель.

25.     ЗАО «Харьковский завод изоляционных и строительных материалов» (ОКПО 30754372; дата регистрации: 17.03.2000г. (Харьков). Производство цемента, стеновых блоков. Кагановский Александр Семенович – учредитель.

26.     ООО «Альянс» (ОКПО 31150095; дата регистрации: 13.10.2000г. (Харьков). Торговля. Кагановский Александр Семенович – учредитель.

27.     ООО «Билдинг-сервис 1» (ОКПО 31502976; дата регистрации: 19.11.2001г. (Змиевский район Харьковской области). Разведение рыбы. Кагановский Александр Семенович – учредитель.

28.     ООО «Тандем 1» (ОКПО 31642591; дата регистрации: 19.12.2001г. (Харьков). Производство строительных стройдеталей из древесины, мебели. Кагановский Александр Семенович – учредитель.

29.     ООО «Слобожанский кварц» (ОКПО 31643820; дата регистрации: 12.12.2001г. (Харьков). Добыча кварцевого песка для стекольной промышленности, производство строительного и технического стекла. Кагановский Александр Семенович – учредитель.

30.     ООО «Промстройснаб» (ОКПО 32031815; дата регистрации: 02.08.2002г. (Харьков). Торговля. Кагановский Александр Семенович – учредитель.

Примітка: родиною Кагановських зареєстровано ще понад 40 комерційних підприємств

Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківщина, село Губарівка, Товариство «Малого Кола»            08.12.2011 16:20

http://www.ord-ua.com/2011/12/08/schur-dimon-dodatok-do-mizhklanovih-voyen-za-harkiv---2/?lpage=1

“Кузя” донецкий заказал Женю Кемеровского

Украинские прокуроры отметили свой профессиональный праздник в одном из самых дорогих клубов столицы. Как сообщает ТСН, празднование проходило в клубе Byblos на улице Артема. Парковка заведения была забита “Мерседесами”, “Лексусами” и “БМВ”, которые охраняла милицейская машина.

“Около 30 прокуроров со всей Украины устроили себе частную вечеринку. Стол им накрыли в “кинозале” клуба. Стоит отметить, что средний чек в этом заведении с выпивкой составляет около 5 тысяч гривен, без нее – 2 тысячи”, – говорится в сообщении.

В прокурорском меню этого дня, по словам одного из официантов, было: фуа-гра (для примера, фуа-гра с ананасом в ягодном соусе, как указано в меню заведения, стоит 229 гривен), ножка кролика (“ножка кролика с овощами по-провански”– 197 гривен), котлеты по-киевски (“котлета по-киевски с картофельным пюре”- 95 гривен), морепродукты (“микс морепродуктов с лимонно-икорным соусом”– 367 грн) и элитная выпивка.

По данным ТСН, праздник организовывал для “своих” первый заместитель генпрокурора Ренат Кузьмин.

“Он же и заказывал музыку. Еще с творческого вечера Яна Табачника известно, что Кузьмин является настоящим поклонником шансона – тогда он неожиданно сел за рояль и “сбацал” известный блатной хит “Мурка”. Известный аккордеонист, очевидно, сделал алаверды: и спел на прокурорской вечеринке”, – сообщают журналисты.

По данным телеканала, хедлайнером празднования стал известный московский певец шансона Евгений Кемеровский, который исполнил для борцов с преступностью хиты “Амнистия”, “Братва, не стреляте”, “Малява”, “Матросская тишина”, “Лиха беда начало” и “Поезд на Магадан”.

Пригласить Кемеровского на частную вечеринку, как выяснил ТСН.ua у менеджеров певца, стоит в среднем 12 тысяч евро – 130 тысяч гривен (отдельно оплачивается проживание и проезд его “группы сопровождения” – звукорежиссер, администратор, минимум два музыканта).

Так, по минимальным подсчетам, прокурорский праздник может стоить около 300 тысяч гривен – 5 тысяч за один счет умножить на тридцать прокуроров, плюс выступление Кемеровского за 130 тысяч.

И это если Ян Табачник согласился петь для “друзей” бесплатно.

Журналистка канала представилась фанаткой Кемеровского и попросила у него автограф.

Пока тот расписывался, девушка спросила, присутствует ли на вечеринке Ренат Кузьмин, на что тот ответил:

“Да я же только для него здесь и пел”.

“Украинская правда”                      02.12.2011 19:02

http://www.ord-ua.com/2011/12/02/kuzya-doneckij-zakazal-zhenyu-kemerovskogo/?lpage=1

Вся правда о начале войны в версии МИД РФ

ВНЕШНЕПОЛИТИЧЕСКАЯ ДЕЯТЕЛЬНОСТЬ СССР  НАКАНУНЕ ВЕЛИКОЙ ОТЕЧЕСТВЕННОЙ ВОЙНЫ

(справка)

ИСТОРИКО-ДОКУМЕНТАЛЬНЫЙ ДЕПАРТАМЕНТ МИД РФ,

17-11-2011

После оккупации германскими войсками Франции в июне 1940 г., международная обстановка существенно осложнилась, усилилась угроза гитлеровского нападения на другие страны. В советско-германских отношениях стала заметно возрастать напряженность. В августе 1940 г. на седьмой сессии Верховного совета СССР в докладе о внешней политике советского правительства отмечалось, что мир находится накануне «нового этапа усиления войны». Наряду с укреплением промышленно-экономической базы Советского Союза, подготовкой страны к обороне, необходимо было создать, насколько это было возможно, максимально благоприятные позиции на международной арене.

Особое значение советское руководство придавало укреплению северо-западных рубежей. Важно было не допустить превращения Прибалтики в плацдарм агрессии против СССР. Несмотря на заключенные осенью 1939 г. договоры о взаимопомощи с Литвой, Латвией и Эстонией, правительства этих стран продолжали проводить антисоветскую политику. Они создавали трудности прежде всего при решении конкретных вопросов, связанных с размещением советских гарнизонов в этих странах и одновременно расширяли сотрудничество с нацистской Германией. Правительствам прибалтийских стран неоднократно указывалось, что такие действия нарушают их обязательства по двусторонним договорам.

Однако политика правящих кругов прибалтийских стран не поддерживалась большинством населения, и после состоявшихся в июле 1940 г. выборов в Народные сеймы Латвии и Литвы и Государственную думу Эстонии к власти в этих государствах пришли лояльные к Советскому Союзу силы. Все вышеупомянутые законодательные органы обратились к Верховному Совету СССР с просьбой принять их страны в состав советского государства, и в начале августа 1940 г. эта просьба была удовлетворена. В результате - безопасность северо-западных рубежей СССР упрочилась, что серьезно улучшило условия для отпора германской агрессии на этом направлении.

В конце июня 1940 г. советское правительство добилось мирного разрешения вопроса о возвращении Бессарабии Советскому Союзу. Советско - румынский конфликт по этому поводу возник еще в 1918 г., когда бессарабские земли были захвачены румынами. СССР никогда не мирился с насильственным отторжением этого региона, о чем он неоднократно заявлял перед всем миром. 26 июня 1940 г. румынскому посланнику в Москве было вручено заявление советского правительства, в котором Румынии предлагалось возвратить исконно русские земли - Бессарабию, а также северную часть Буковины - Советскому Союзу.

Румынское правительство обратилось к Германии, Италии, Югославии, Греции и Турции с запросом: как они расценивают советские предложения. Правительства названных стран посоветовали Бухаресту урегулировать конфликт с СССР мирным путем, дав понять румынскому королю, что «уступка» будет временной. В результате румыны полностью согласились с предложениями советской стороны. 28 июня 1940 г. части Красной армии вступили в Бессарабию и Северную Буковину. Бессарабия воссоединилась с Советской Молдавией, а Северная Буковина – с Украинской ССР.  Возвращение древнерусских земель в состав СССР имело и важное военно-стратегическое значение: были сорваны планы румынского руководства и их покровителей превратить этот регион в плацдарм готовящейся против СССР войны.

Таким образом, советское правительство получило возможность завершить политическую подготовку против надвигавшейся германской агрессии на всем протяжении западных границ СССР.

Через призму укрепления безопасности Советского Союза и сдерживания агрессивных устремлений нацистского германского руководства советское правительство рассматривало и отношения с Берлином. Важно было не допустить вовлечения СССР в войну с Германией преждевременно, до того как государство подготовится к отражению военной агрессии, в неизбежности которой уже ни у кого не было сомнений. Этим целям были подчинены советско-германские отношения как в политической, так и в экономической областях.

Одним из шагов, направленных на оттягивание начала войны с Германией стал советско-германский договор о ненападении больше известный как «пакт Молотова – Риббентропа». Этот документ и прилагавшийся к нему секретный дополнительный протокол о разграничении сфер интересов был подписан 23 августа 1939 г. Моральный и политический ущерб для СССР, заключившего договор с нацистским режимом, представляется очевидным. Однако факт остается фактом: договор позволил СССР выиграть около двух лет для укрепления обороноспособности и подготовки к неизбежному вооруженному столкновению с Германией (другой вопрос, вызывающий споры – насколько эффективно это время было использовано), западная граница СССР была отодвинута в среднем на 300 км., западные районы Украины и Белоруссии были объединены с остальной частью этих республик.

Кроме того, договор вызвал определенные трения между Германией и Японией как раз в тот период, когда советские войска вели бои против японцев на реке Халхин-Гол. Все это уже в годы Великой Отечественной войны способствовало тому, что СССР избежал гибельной войны на два фронта. Прагматизм в данном случае одержал верх над колебаниями идеологического и нравственно-политического характера. К тому же, аналогичного рода пакты с Германией уже имелись у Великобритании и Франции.

Советское руководство стремилось устранять трения, возникавшие в отношениях с Германией. 10 июня 1940 г. была заключена конвенция о порядке урегулирования пограничных конфликтов и инцидентов, а 31 августа 1940 г. – договор о пограничных правовых отношениях. 10 января 1941 г. между двумя странами были подписаны соглашения об урегулировании взаимных имущественных претензий, связанных с воссоединением прибалтийских государств с СССР.

Во время визита председателя Совета народных комиссаров В.М.Молотова в Берлин в ноябре 1940 г., состоявшегося по приглашению германской стороны, немцы оправдывали свою агрессивную политику, в частности на Балканах, необходимостью ведения войны против Англии. В ходе переговоров Берлин хотел добиться согласия советского правительства с планами раздела мира на сферы влияния, что было решительно отвергнуто советской делегацией. Она потребовала вывода немецких войск из Финляндии, прекращения германской экспансии в районах, прямо затрагивавших безопасность СССР, прежде всего на Балканах, а также на Ближнем Востоке.

Берлинские переговоры дали советскому правительству возможность прозондировать намерения Гитлера, и в этом смысле принесли определенную пользу. Прежде всего, стало ясно, что Германия не связана с Англией. Это обстоятельство дало возможность рассчитывать на Лондон как на потенциального союзника в борьбе против фашистской Германии. Стало также окончательно ясно, что Румыния, Венгрия и Болгария фактически стали сателлитами нацистов, Греция была близка к этому, а Турция либо была уже связана тесными узами с Германией, либо была на пути к этому. На Балканах единственной страной, на которую в какой-то степени можно было рассчитывать как на возможную в будущем союзницу антигитлеровского лагеря, оставалась лишь Югославия.

В политике по отношению к странам Балканского полуострова СССР преследовал главную цель – не допустить распространения войны на Юго-Восточную Европу. Так советское правительство дважды – в 1939 и 1940 годах предпринимало попытку заключить с Болгарией пакт о взаимопомощи. Болгары отклонили эти предложения, а в середине ноября 1940 г. болгарский царь Борис III при встрече с Гитлером тайно договорился о присоединении к Тройственному пакту.

Советское правительство предпринимало также определенные дипломатические шаги, направленные на улучшение отношений с хортистской Венгрией. В сентябре 1940 г. были подписаны советско-венгерский договор о мореплавании и соглашение о товарообороте и платежах, предусматривавшие развитие торговых связей между двумя странами. Вместе с тем Советский Союз не оставлял без внимания агрессивных актов фашистского режима в Венгрии. Так, советское правительство строго осудило участие Венгрии в нападении гитлеровцев на Югославию.

СССР приложил немало усилий для предотвращения распространения военных действий на территорию Югославии. После произошедшего там в марте 1941г. антигерманского государственного переворота и в связи с создавшейся угрозой агрессии Германии против этой страны советская дипломатия предприняла важный шаг по предотвращению этой угрозы – в апреле 1941 г. в Москве между СССР и Югославией был заключен договор о дружбе и ненападении. Он содержал пять статей. Статья 1 предусматривала взаимное обязательство о ненападении и уважении независимости и территориальной целостности. Статья 2 гласила, что в случае, если одна из договаривающихся сторон подвергнется нападению со стороны третьего государства, то другая договаривающаяся сторона «обязуется соблюдать политику дружественных отношений к ней». Эта формулировка принципиальным образом отличалась от обязательств, содержащихся обычно в договорах о ненападении. В день вторжения фашистских войск в Югославию, 6 апреля 1941 г., советское правительство через наркома иностранных дел сделало новое предупреждение Германии.

Оккупация немцами Балкан создала угрозу безопасности не только Советскому Союзу, но и Турции. Эта угроза особенно усилилась после вступления Вермахта в Болгарию. В марте 1941 г. турецкому послу в Москве было заявлено, что, если его государство действительно подвергнется нападению, то оно может рассчитывать на полное понимание и нейтралитет Советского Союза. Однако Анкара пошла по другому пути – 18 июня 1941 г. она заключила договор о дружбе и ненападении с Германией.

Важным звеном в структуре международных связей СССР накануне Великой Отечественной войны был Иран. Среди факторов, определявших отношения Советского Союза с Ираном в последней трети 30-х годов было расширение всесторонних связей Тегерана с нацистской Германией и фашистской Италией, которых иранцы рассматривали в качестве «третьей силы», в противовес традиционному влиянию Великобритании и России. Такая политика иранского руководства сказалась отрицательно на советско-иранских отношениях и сделала для СССР иранское направление весьма уязвимым, что создавало на его южных границах достаточно напряженную обстановку.

После начала Второй мировой войны правительство Ирана заявило 4 сентября 1939 г. о своем нейтралитете, но подписание в Москве 28 сентября 1939 г. советско-германского договора о дружбе и границе вызвало в Иране большую озабоченность. Глава Ирана Реза-шах стал опасаться открыто поддерживать ту или иную сторону, так как полагал возможным вторжение в Иран Англии, в случае его присоединения к державам «оси», или Советского Союза при поддержке Германии, если Иран примет сторону англичан.

Советский Союз предпринимал серьезные дипломатические шаги и с целью предотвращения нападения Германии после захвата ею Дании и Норвегии на Швецию. 13 апреля 1940 г. германскому послу в Москве В. фон дер Шуленбургу было заявлено: «Советское правительство весьма заинтересовано в том, чтобы нейтралитет Швеции был сохранен, что нарушение его было бы нежелательным для советского правительства и что последнее надеется на то, что включение Швеции в германскую акцию не будет иметь места».

Такая решительная позиция оказала на Берлин свое воздействие. 16 апреля Шуленбург сделал заявление об отношении Германии к нейтралитету Швеции. В нем говорилось, что Германия «не намеревается распространять свою северную военную операцию на шведскую территорию» и «решила безусловно уважать нейтралитет Швеции, пока Швеция, со своей стороны, будет сохранять полный нейтралитет и не оказывать помощи западным державам». Активную помощь Швеции в сохранении ее нейтралитета СССР оказывал и позднее.

Отношения с Великобританией накануне Великой Отечественной войны складывались непросто, что объяснялось прежде всего традиционной антисоветской направленностью политики Лондона. Британское правительство пыталось не столько улучшить двусторонние отношения с СССР, сколько обострить отношения между Москвой и Берлином, а при случае и спровоцировать конфликт между ними. С этой целью оно предприняло в предвоенные годы ряд дипломатических маневров, которые были успешно «отбиты» советской стороной. Британскому правительству было очень не просто прийти к мысли о том, что в случае нападения Германии на СССР Лондон должен быть на его стороне, так как, помогая Советскому Союзу, Великобритания спасает себя.

Политика США в отношении СССР также не носила дружественного характера, что было особенно заметно в период советско-финского конфликта (30.11.1939 – 12. 03.1940). В декабре 1939 г. США наложили «моральное эмбарго» на торговлю с СССР. Это отрицательно сказалось прежде всего на двусторонних торгово-экономических отношениях, повлекло отзыв из Советского Союза американских специалистов, запрет советским инженерам посещать предприятия в США и т.д. «Моральное эмбарго» было отменено лишь в январе 1941 г., когда после поражения Франции произошло значительное усиление держав «оси» и американцы всерьез обеспокоились экспансионистскими планами Гитлера в отношении Южной Америки и самих Соединенных Штатов.

Однако по ряду принципиальных вопросов политических отношений между Москвой и Вашингтоном правительство США все еще не проявляло готовности к достижению должного взаимопонимания с СССР. Соединенные Штаты продолжали занимать антисоветскую позицию, когда речь заходила о признании западной границы СССР, а также о сохранявшихся в США прибалтийских миссиях несуществующих государств, удерживаемом американцами конфискованном золоте, принадлежавшем Госбанку СССР и в некоторых других вопросах. И хотя во второй половине 1940 г. – начале 1941 г. советско-американские отношения получили некоторое развитие, антисоветские тенденции в политике США продолжали превалировать. Напряженность в двусторонних отношениях сохранялась вплоть до начала Великой Отечественной войны.

Важное место во внешнеполитической деятельности СССР занимало обеспечение безопасности на Дальнем Востоке. Отношения с Японией развивались непросто, учитывая антисоветскую направленность политики японского правительства и ряд спорных вопросов экономического характера. В результате длительных переговоров 13 апреля 1941 г. был подписан пакт о нейтралитете. В соответствии с этим документом стороны обязывались «поддерживать мирные и дружественные отношения между собой и взаимно уважать территориальную целостность и неприкосновенность» другой договаривающейся стороны. В случае, «если одна из договаривающихся сторон окажется объектом военных действий со стороны одной или нескольких третьих держав, то другая договаривающаяся сторона будет соблюдать нейтралитет в продолжении всего конфликта». Победой на Халхин-Голе, этим пактом (а в дальнейшем - военными успехами СССР на западном фронте) был в сущности обеспечен сначала перенос сроков, а затем и вовсе отказ японцев от нападения на советское государство.

В последние предвоенные дни Советский Союз пытался дипломатическими средствами затруднить и агрессию со стороны гитлеровской Германии. Так, 13 июня 1941 г. Молотов передал Шуленбургу текст сообщения ТАСС, предназначенного для опубликования в советской прессе и по радио. В нем говорилось, что Москва и Берлин неуклонно соблюдали и соблюдают условия советско-германского договора 1939 г. и что слухи о том, будто СССР готовится к войне с Германией, являются лживыми и провокационными. Это сообщение было напечатано в советских газетах 14 июня 1941 г. Публичного ответа на него со стороны германского правительства не последовало. С целью завязать переговоры с руководством Германии 20 июня в германский МИД был передан текст ноты о нарушении советской границы немецкими самолетами. Однако немцы всячески уклонялись от обсуждения поставленных вопросов.

Вечером 21 июня была предпринята еще одна попытка начать переговоры с германским правительством. С этой целью Молотов пригласил к себе Шуленбурга и ознакомил его с содержанием переданной накануне в МИД Германии ноты. Кроме того советский нарком спрашивал германского посла: в чем заключается недовольство Германии в отношении СССР, если таковое имеется? Чем объясняется усиленное распространение слухов о близкой войне между Германией и Советским Союзом? Был также задан вопрос о причинах массового отъезда из Москвы в последние дни сотрудников германского посольства и их жен. В заключение Шуленбургу был задан вопрос – чем объясняется отсутствие какого-либо реагирования германского правительства на успокоительное и миролюбивое сообщение ТАСС от 14 июня? Усилия наркома вызвать посла Германии на обсуждение этих вопросов оказались безрезультатными.

После этой встречи советскому послу в Берлине по телефону была передана шифртелеграмма, в которой сообщалось содержание состоявшейся 21 июня беседы Молотова с Шуленбургом. В телеграмме содержалось также указание послу незамедлительно встретиться с министром иностранных дел Германии или с его заместителем и поставить перед ним те же вопросы. Но все попытки советского посла встретиться с кем-либо из руководства МИД Германии были безуспешными. Через несколько часов Германия напала на Советский Союз.

************************************************************************

Текст великолепен.  Стилистика эпохи Съездов и Пленумов, решительное бесстыдство, нерушимая уверенность в личной безнаказанности пронизывают каждую фразу. А какие фразы! "После состоявшихся в июле 1940 г. выборов в Народные сеймы Латвии и Литвы и Государственную думу Эстонии к власти в этих государствах пришли лояльные к Советскому Союзу силы..." Сами пришли. Невиноватая я.  Бессарабия названа "древнерусской землей".  Война, в которой Красная Армия потеряла 136 тыс. убитыми (больше, чем вермахт в кампаниях 39-40 г.г.), названа "конфликтом". Пакт М-Р как всегда "позволил СССР выиграть около двух лет для укрепления обороноспособности и подготовки к неизбежному вооруженному столкновению с Германией". Как всегда за скобками остался вопрос о том, что же при этом делала Германия? Она эти два года ни на что не использовала?

Комментировать ЭТО в кругу приличных образованных людей как-то даже странно, но один факт прямого и явного ВРАНЬЯ считаю необходимым отметить. Нет, ребята, неизменно миролюбивый Советский Союз в лице главы правительства СССР и наркома иностранных дел товарища Молотова вовсе не "отверг" с выражением оскорбленной невинности предложения Гитлера о совместном разделе мира. Я понимаю, что вы огорчены произошедшей в 90-е годы "утечкой информации", но, увы - шило вылезло из мешка. И это уже навсегда.

№ 193. БЕСЕДА НАРКОМА ИНОСТРАННЫХ ДЕЛ СССР В.М.МОЛОТОВА С ПОСЛОМ ГЕРМАНИИ В СССР Ф.ШУЛЕНБУРГОМ

25 ноября 1940 г.

Особая папка

После ухода Шнурре т.Молотов перешел к вопросам, связанным с последней беседой с Риббентропом, происходившей в бомбоубежище. Тов.Молотов передал текст соглашения 4-х держав, продиктованный Риббентропом.

Хильгер, прочтя этот текст, сказал, что по смыслу он полностью соответствует тому, что говорил министр, но по формулировке несколько отличается.

Молотов отметил, что он передаст этот текст, поскольку в дальнейшем ходе беседы он будет на него ссылаться. Далее т.Молотов сказал, что то, что он сейчас будет говорить, еще не окончательно сформулировано и он передаст это своими словами, которые он просит Хильгера записать и передать в Берлин.

Тов.Молотов сообщает условия, на которых Советский Союз согласен принять в основном проект пакта 4-х держав (т.е. создать ось Берлин-Рим-Москва-Токио, М.С.), а также говорит о тех выводах, которые исходят из этого сообщения.

В заключение т.Молотов говорит, что германской стороной был предложен один открытый текст и 2 секретных протокола. Советская сторона готова принять за основу предложенный текст и предлагает составить 5 секретных протоколов.

Шуленбург говорит, что он немедленно передаст в Берлин предложения советской стороны. Он полагает, что в вопросе о Турции могут встретиться некоторые трудности.

Молотов указывает, что советская сторона сформулировала свои предложения: т.Деканозов, который завтра направляется в Берлин, будет иметь с собой все необходимые указания, а также содержание предложений советской стороны. В случае необходимости он сможет дать нужные объяснения. Т.Молотов спрашивает, все ли ясно г.Шуленбургу и не нужно ли каких разъяснений.

Шуленбург отвечает, что все ясно.

На этом беседа закончилась.

Беседу записал Богданов

В общей сложности беседа продолжалась 3 часа.

АП РФ. Ф.З. Оп.64. Д.675. Л.108. Машинопись, заверенная копия

ПРИЛОЖЕНИЕ

Особая папка

СССР согласен принять в основном проект пакта четырех держав об их политическом сотрудничестве и экономической взаимопомощи, изложенный Г.Риббентропом в его беседе с В.М.Молотовым в Берлине 13 ноября 1940 года и состоящий из 4 пунктов, при следующих условиях:

1. Если германские войска будут теперь же выведены из Финляндии, представляющей сферу влияния СССР, согласно советско-германского соглашения 1939 года, причем СССР обязывается обеспечить мирные отношения с Финляндией, а также экономические интересы Германии в Финляндии (вывоз леса, никеля);

2. Если в ближайшие месяцы будет обеспечена безопасность СССР в Проливах путем заключения пакта взаимопомощи между СССР и Болгарией, находящейся по своему географическому положению в сфере безопасности черноморских границ СССР, и организации военной и военно-морской базы СССР в районе Босфора и Дарданелл на началах долгосрочной аренды;

3. Если центром тяжести аспирации СССР будет признан район к югу от Батума и Баку в общем направлении к Персидскому заливу;

4. Если Япония откажется от своих концессионных прав по углю и нефти на Северном Сахалине на условиях справедливой компенсации.

Сообразно с изложенным должен быть изменен проект протокола к Договору 4-х держав, представленный Г.Риббентропом о разграничении сфер влияния, в духе определения центра тяжести аспирации СССР на юге от Батума и Баку в общем направлении к Персидскому заливу.

Точно так же должен быть изменен изложенный Г.Риббентропом проект протокола – Соглашения между Германией, Италией и СССР и Турцией в духе обеспечения военной и военно-морской базы СССР у Босфора и Дарданелл на началах долгосрочной аренды с гарантией 3-х держав независимости и территории Турции в случае, если Турция согласится присоединиться к четырем державам. В этом протоколе должно быть предусмотрено, что в случае отказа Турции присоединиться к четырем державам Германия, Италия и СССР договариваются выработать и провести в жизнь необходимые военные и дипломатические меры, о чем должно быть заключено специальное соглашение.

Равным образом должны быть приняты: третий секретный протокол между СССР и Германией о Финляндии; четвертый секретный протокол между СССР и Японией об отказе Японии от угольной и нефтяной концессий на Северном Сахалине; пятый секретный протокол между СССР, Германией и Италией с признанием того, что Болгария, ввиду ее географического положения, находится в сфере безопасности черноморских границ СССР, в связи с чем считается политически необходимым заключение пакта о взаимопомощи между СССР и Болгарией, что ни в какой мере не должно затрагивать ни внутреннего режима Болгарии, ни ее суверенитета и независимости

АП РФ. Ф.З. Оп.64. Д.675. Лл. 108-116. Машинопись, подлинник. Имеется помета: "Передано г. Шуленбургу мною 25 ноября 1940 г. В.Молотов".

Источник: : http://www.mid.ru/bdomp/ns-arch.nsf/88ff23e5441b5caa43256b05004bce11/edd9c32e32f7d3eac3257929001f58e5!OpenDocument

Марк Солонин                              02.12.11

http://www.solonin.org/doc_vsya-pravda-o-nachale-voynyi-v