Велике українське цабе

Варто в будь-якому українському середовищі затіяти розмову про необхідність перемін, а точніше нагальних системних суспільно-політичних і економічних революційних перетворень рано чи пізно мова обов’язково торкнеться проблеми спроможності вітчизняної політеліти та наявності/відсутності гідного лідера.

Але, якщо панівну, глибоко совкову по своїй суті, українську політверству 70-80% нашого народонаселення діагностує не інакше, як занедбаний геморой, лікування котрого терапевтичними методами вже неможливе, то от із лідерами справа складніша.

Задамося питанням: якого лідера ми хочемо?

Їй-богу, смішне питання. Бо, якщо звернутися з ним до пересічного люду, то концентровану народну відповідь ми отримаємо приблизно наступну:

„Звичайно, він мусить бути великий і могутній, щоби коли йшов, то здригалася земля та спрацьовувала автомобільна сигналізація. Ну, майже як Янукович – тільки без сонму охорони.

Він мусить бути привабливим, щоби від нього не можна було відвести очей. І аби виникало бажання вішати його портрети геть в усіх помешканнях, навіть у туалетах. Ну такий, наприклад, як Ющенко.

Він має бути суворим, бо треба ж, щоби у світі побоювалися хоча б когось із українців. Навіть багаторазові чемпіони у боксі брати Клички виглядають аж надто мирно.

Доходить до смішного. Якось Віталій не зміг нажахати якогось шмендрика, що працював на побігеньках у київського космічного мера. Цей комікс крутили по телебаченню, і уся Вкраїна заходилася від гомеричного сміху.

Що тоді казати про лютих ворогів , які зазіхають на нашу лагідну державу? Хто захищатиме наші чорноземи, газову трубу і вигідне географічне розташування? Хто буде лякати супостатів?

Лідер нації має бути розумний. Але не обов’язково генієм. Йому ж не доведеться “в чєрєпє сотнєй губєрній ворочать”, бо в нас, власне, стільки губерній немає.

З іншого боку, він не має бути дебільною горою м’язів, бо “сон розуму народжує страхіть”.

Нехай буде або простий академік, щонайбільше — декількох академій наук, або молодий, освічений, розумний і совком не пришиблений. (В цьому питанні концентрована народна думка розділилась рівно навпіл – В.С.). Тоді лідерові до снаги розібратися зі складними державними проблемами, які не вирішуються 20 років поспіль.

Немає такої галузі у промисловості чи у сільському господарстві, яка не потребувала би кардинальних швидких перетворень.

Немає такої сфери у державному управлінні, бізнесі чи економіці, бухгалтерському, податковому, статистичному обліку, медицині, освіті і т.д., і т.п., яка б не волала про негайні радикальні зміни.

Поспитайте у перехожих – хто повинен усім цим займатися? І почуєте очікувану відповідь – лідер нації.

А якщо лідер не може впоратися з проблемами власноручно, то хай призначає відповідальних осіб, і через короткий термін питає в них – чи вдалося їм виконати його мудрі настанови.

За невиконання – негайна кара, що супроводжується безперервним пошуком нових кадрів, здатних не лише чуйно ставиться до власної кишені, але й робити державні справи. Причому, робити якісно.

Лідер мусить увесь час міняти помічників, проводити ротації. Не давати їм засиджуватися та жиріти. Хай постійно руйнує канали їхнього особистого збагачення. Хай саджає найбільш злодійкуватих …

А ще лідер нації мусить бути гіпнотизером. Та й взагалі він має володіти силою-силенною чеснот. Навіть його вади повинні грати на руку йому, а, відповідно, й усім нам.”

Відразу ж хочу дати відповідь критикам, котрі прочитавши вищевикладений залапкований курсив тут таки уп’ються в автора із приблизно такими саркастичними закидами: і ти з отаким народом, що прагне бачити в очільникам нації чи то — освіченого гетьмана-батька, чи то мудрого генсека або ж жорсткого, але справедливого диктатора хочеш розпочинати радикальні революційні системні зміни та вести його до громадянського суспільства?

Відповідаю.

По-перше, це лише недиференційована за соціальними прошарками нашого суспільства компіляція низки соціологічних досліджень бачення лідера нації всім українським загалом – від домогосподарок і слюсарів-водопровідників і до офісних менеджерів чи підприємців.

По-друге, від лідера не слід вимагати бути гідним свого народу. Бо наш народ, якщо його брати в цілому, зараз гідний такого лідера, котрого він має. І якого краще не показувати стороннім, аби зайвий раз не соромитися.

Нація-лялечка ще тільки намагається перетворитися на метелика.

Тому в даний момент вона має непрезентабельний вигляд, і потребує лідера, який на три голови вищий за неї та перебуває на тисячу кроків попереду. Тоді в нас усіх, разом узятих, з’являться деякі шанси.

Якщо хтось запідозрить автора, що останній абзац автором писаний співвідносно до когось із лідєрів із числа нинішньої панівної верстви, то він глибоко помиляється. Бо як я вже казав тутечки:

 «Ми, люди, можемо втрапити у халепу. Нам важко на когось покластися в такому випадку. Не маємо надії на суди, важко сподіватись на гілки влади, дружбу за гроші запропонують медики та освітяни. Але неможливо уявити собі ситуацію, де нам допоможе наша панівна верства. У той же час можна привести безліч прикладів, коли наша так звана політеліта являє собою найбільше у країні г…»

Тільки минулого разу під г… малось на увазі гальмо, а сьогодні саме те, що ви і подумали.

Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківщина, село Губарівка, Товариство «Малого Кола»       06.01.2012 1:50

http://www.ord-ua.com/2012/01/06/velike-ukrayinske-tsabe/

Велике вітчизняне цабе, або моральний лідер для України

Частина перша: Система координат, або де ми нині знаходимось?

Потрапляючи в коло дискусій в пошуках відповіді на запитання: “Який лідер нам потрібен?”, імена яких тільки-но історичних персонажів не лунають: від Хмельницького, Мазепи чи Вашингтона і до Махна, Франко (той, що Франсіско), де Голля та Піночета.

Але всі ці і багато які інші, кожен по своєму, видатні історичні персонажі були затребувані як національні лідери в абсолютно інших, ніж сьогодні перебуває Україна, історичних, економічних, культурницьких, гео- та суспільно-політичних, одним словом цивілізаційних системах координат.

А, як відомо, кожна країна в певну епоху на тому чи іншому етапі свого розвитку потребує відповідного типу лідера.

Тому, давайте спочатку визначимося, що ж то за

Система координат в якій сьогодні перебуває Україна?

Так от наша держава та її суспільство на сьогоднішній день перебувають в процесі недовершеної національно-визвольної демократичної революції. Причому незавершений характер національно-визвольної складової цього процесу, в першу чергу, обумовлений заледве започаткованими демократичними системно-змінними перетвореннями.

Адже демократизація із самого початку 90-х набула в Україні характеру реформування посткомуністичної системи влади, котре власне і продовжується до цього дня.

Тобто, якщо вдатися до аналогій, то наші нинішні внутрішні соціально-політичні та економічні розклади, до того ж загострені ще й так званою світовою кризою, надзвичайно нагадують процеси, котрі відбувались в більшості країн Східної Європи та Балтії напередодні оксамитових революцій. За одним виключенням – незалежність та державність нам виборювати вже не потрібно.

А ще згідно ендогенної концепції (О’Доннелл і Шміттер, 1988) теорії демократичного транзиту, процеси реформ соціалізму в східноєвропейських країнах від початку 80-тих і до самих оксамитових революцій або ж подібні процеси реформування совка в Україні, відповідають першій фазі цього транзиту – лібералізації та реформації старої системи влади.

А завершується ця фаза в теорії домовленостями поміж старою владною політелітою та новою опозицією, в результаті котрих, остання повністю чи частково перезавантажує першу у всіх інститутах влади.

На практиці ж це набуло більш поширеної назви – оксамитова революція, а методологічно, саме перезавантаження відбувалось, як виборчим шляхом, так і через люстрацію із подальшою інституалізацією в другій транзитній фазі демократичних здобутків революції в законодавчому полі.

В Україні ж перша фаза демократичного транзиту так і не була доведена до свого логічного завершення, а набула інерційно-циклічного характеру  реформації совка.

Чому циклічного?

Бо ми мали щастя пережити горбачовську, кравчуківську, кучмівську, ющенківську реформації, а зараз переживаємо  рехвормацію усього раніше нарехвормованного.

І ці процеси свідчать лише про одне – повну неспроможність та деградацію нашої постсовкової панівної верстви, що було також характерним і для комуністичних режимів у країнах Східної Європи та Балтії напередодні оксамитових пертурбацій.

І я не даремно акцентую увагу на концепції О’Доннелла і Шміттера, бо згідно їх теорії (підтвердженій на практиці у згаданих країнах), як тільки-но процеси першої фази реформації старої системи влади починають поширюватися із економічної в суспільно-політичну сферу, то лібералізація та демократизація набувають невідворотнього характеру.

Вони також передбачили, що в разі коли таких домовленостей не відбувається, процеси реформ можуть набути інерційного характеру. Як, наприклад, свого часу в Болгарії, Румунії чи Словаччині, або ж нині в Україні чи Білорусі.

Інша справа, що ці американські суспільствознавці, описуючи завершення першої транзитної фази, здебільше говорять про домовленості поміж готовим до перемін суспільством, в особі опозиції, та старою владною політелітою про правила передачі влади та подальшого їх співіснування, а от про системні зміни, як революцію, майже ні слова.

Ну, теорія вона на те й теорія, щоб її творчо розвивати. Як це зробили в революційний спосіб східноєвропейці та прибалти через декілька років після появи самої ендогенної концепції.

Окрім того, сучасна Україна, розділена здебільше ментальним фронтом протистояння совка і антисовка, одночасно є ще й полем з’ясування геополітичних стосунків Заходу та Росії. І протистояння те є нічим іншим, як продовженням сумновідомої холодної війни.

Можна було б ще згадати і про Тофлерівську “третю хвилю” цивілізаційних революцій, котра чим далі тим потужніше накриває постіндустріальний світ, а з ним заодно і Україну.

Але ця згадка може бути корисною лише в тому сенсі, що потенційний лідер нації мусить усвідомлювати – “третю хвилю” цивілізаційних пертурбацій найкраще переживуть лише ті країни, суспільства котрих виявляться найбільш підготовленими до технологічних, інформаційних, інноваційних та пов’язаних із ними економічних, гео- і суспільно-політичних, культурницьких та інших перемін.

Його ж завдання (чи якщо бажаєте – місія) трохи інша – стати дієвим виразником прагнення української нації щодо зламу постсовкової системи влади в Україні , закладення системних підвалин переходу від совка до демократії і конституційній та іншій законодавчій інституалізації революційних здобутків аби процеси демократизації та консолідації демократії (друга та третя фази демократичного транзиту згідно концепції О’Доннелла і Шміттера) набули невідворотного характеру.

Отже для України національні лідери “третьої хвилі” (або ж лідер, котрий «приймає виклики світу і відповідає на них по-новому») ще не на часі, тим паче що й в світі із відомих таких, з певними застереженнями, лише двійко – Барак Обама та Девід Кемерон.

Тобто лідер мусить відповідати рівню та характеру проблем, нагальне розв’язання котрих викликано передреволюційною ситуацією та можливе лише в системно-змінний спосіб. Означення ж такому провіднику нації, з легкої руки Вацлава Гавела, теж мається: це моральний лідер.

Але більш детально про цей типаж лідера ми поговоримо наступного разу…

Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківська обл., село Губарівка, Товариство «Малого Кола»      11.01.2012 11:37

http://www.ord-ua.com/2012/01/11/velike-vitchiznyane-tsabe-abo-moralnij-lider-dlya-ukrayini/?lpage=1