Росія
Типологічно путінський режим є дуже близьким до
авторитарно-олігархічних режимів, які існували в деяких країнах третього світу
у другій половині XX століття. Таких, наприклад, як диктатура Маркоса на
Філіппінах чи диктатура Сухарто в Індонезії на пізньому етапі їх розвитку. Той
же периферійний, компрадорський, сировинний капіталізм, та ж корупція як
системоутворюючий елемент, та ж імітація деяких окремих демократичних процедур,
але у дуже скороченому обсязі.
Кінець путінського режиму також буде схожим. Він не
зміниться в результаті виборів. Будь-які вибори, проведені цим режимом, будуть
фальсифіковані. Він впаде лише в результаті масових вуличних протестів, і нові
вибори буде організовувати тимчасовий перехідний уряд, що отримає вотум довіри
на вулиці. Якій-небудь компроміс між кремлівською клікою і суспільством, що
передбачає продовження її правління, виключений. Їй нічого запропонувати навіть
самій поміркованій частині опозиції. Будь-які кроки у бік лібералізації
приведуть до швидкої втрати як влади, так і власності правлячої силової
олігархії, абсолютно неконкурентоспроможної ні на вільному ринку, ні в умовах
чесного політичного суперництва.
Тому скільки б значні представники кремлівської
"бригади" не заявляли про бажаність діалогу з опозицією, насправді
режим буде нарощувати репресії і посилювати репресивне законодавство, постійно
даючи нові приводи для протестів. І лише переконавшись, що збити хвилю масових
вуличних протестів репресіями не вдається, "бригада" піде на справжні
переговори з опозицією.
Але присутність сотень тисяч людей на вулицях не тільки
змусить "кремлівських" піти на переговори з опозицією, але й не
дозволить будь-якому можливому штабу протестних дій, навіть самому помірному,
ухилитися від вимоги негайної відставки Путіна. Перший етап руху протесту, що завершився
12 червня, показав: люди не мають наміру забувати, що їх тупо обдурили на
виборах, не мають наміру відмовлятися від вимоги повернення вкрадених голосів.
Їх будуть мало цікавити міркування політологів на предмет того, чи можливий початок
масштабної політичної реформи за оновленого та просвітленого Путіна. Вони
будуть керуватися переконанням, що казна-звідки взялося в нашому прагматичному
до цинізму суспільстві, що людина, яка у шахрайський спосіб привласнила собі
чужі голоси, не повинна сидіти в Кремлі.
Так що переговори з Кремлем можуть бути тільки переговорами
про його капітуляцію. Про її умови: скільки "кремлівським" дадуть на
те, щоб "добігти до канадського кордону" – два місяці або 48 годин?
Залежати це буде в першу чергу від ступеня жорстокості репресій, якими режим
буде намагатися придушити рух до того. Якщо Кремль не встигне зробити
"фатальної помилки", Путін цілком зможе виторгувати собі два місяці
на призначення нового прем'єра, якому перейдуть функції "тимчасово виконуючого
обов'язки". Якщо встигне, у нього залишиться лише варіант "чемодан–аеропорт–джунглі
Південної Америки".
При найбільш "спокійному" (і поступовому) розвитку
подій "бригаду" може дотиснути півроку щомісячних 200–300-тисячних
"узгоджених" маніфестацій у Москві, підтриманих десятками тисяч
маніфестантів в регіонах. Однак занадто покладатися на настільки
"оксамитовий" варіант не слід. У проміжках між "великими"
маніфестаціями будуть постійно відбуватися "малі" акції протесту, які
влада буде систематично "пресувати": забороняти, припиняти,
наприклад, "за невідповідність гасел заявленої теми", хапати
учасників, засуджувати їх за "оновленим" законодавством. Це даватиме
нові приводи для відповідних акцій, і немає жодних гарантій, що якась така
"мала" акція не переросте спонтанно у "велику". З масовим
побиттям людей і сотнями затриманих. Нарешті, немає жодних гарантій, що при
підготовці чергової "великої" маніфестації влада в черговий раз не
упреться через маршрут, не обдурить щодо умов проведення, не нападуть на старанно
узгоджений хід через "неправильні" гасла. Тоді криза буде розвиватися
швидкоплинно. Для того щоб режим "зламався", достатньо буде
100-двохсоттисячних спонтанних маніфестацій з двома-трьома тисячами затриманих
кілька днів поспіль. На четвертий-п'ятий день поліція відмовиться їх розганяти
просто тому, що їй стане нікуди дівати затриманих.
Для того щоб така кількість людей забула мантру "все
одно мітингами нічого не домогтися" і сповнилася рішучості відкласти на
час особисті справи і виходити на вулицю знову і знову, незважаючи на всі
ризики, протестний рух має вийти на новий рівень як масовості, так і " розгніваності".
Для цього в рух повинна бути залучена та частина невдоволених режимом, яка до цього
часу практично не була задіяна у вуличних протестах. Я говорю в першу чергу про
мільйони традиційних виборців КПРФ і "Справедливої Росії".
Саме їх на останніх виборах обікрали в найбільшій мірі.
Причому на думських виборах у них відібрали безсумнівну законну перемогу. Проте
саме цей контингент найбільш важкий на підйом щодо вуличних протестів. Значною
мірою тому, що він не довіряє буржуазному "середньому класу" та його
лідерам. Дійсно, вимоги "білострічкового" руху лише в мінімальній
мірі зачіпали соціальні проблеми, найбільш значущі для цих шарів.
"Середній клас" поки вміє говорити лише "про своє".
Проте, практично всі аналітики прогнозують на осінь зміну
порядку денного протестного руху з чисто політичного на соціальний та залучення
до нього тих верств, які в першу чергу відчують на собі результати чергової
серії "непопулярних реформ", що з поспіхом запускаються правлячою
клептократією. Природний процес розширення соціальної бази протестного руху
могли б істотно полегшити та прискорити лідери ліберальної опозиції, якби час
літньої перерви в масштабних акціях вони використовували для підготовки широкої
політичної угоди з керівництвом думських опозиційних партій.
В цій угоді в першу чергу повинна бути чітко визначена
альтернатива кремлівським "реформам" в сфері ЖКГ, освіти, охорони
здоров'я. Альтернатива, яка влаштує комуністів, "справедливівців" та
їхніх виборців. І ліберальна опозиція повинна взяти на себе публічне
зобов'язання підтримати таку альтернативу.
Далі. Лідери лібералів повинні недвозначно заявити, що, так
само, як після Лютневої революції, влада після відходу Путіна повинна перейти
до партій думської опозиції. По праву їх фактичної перемоги на останніх
виборах. І заради збереження конституційного правонаступництва, що особливо
хвилює помірних лібералів. Входження в уряд представників лібералів може бути
предметом переговорів, але в будь-якому випадку в першому післяпутінському
кабінеті провідну роль мають відігравати КПРФ і "Справедлива Росія".
А там – подивимося на їх поведінку.
Наявність такої політичної угоди білострічковиків та
думської опозиції, що включає і спільну програму на перехідний період, і в
цілому узгоджений партійний і персональний склад перехідного уряду, сама по
собі буде потужним стимулом зростання протестного руху. Його учасники
позбудуться багатьох фобій і знайдуть чіткі орієнтири. І ось тоді суспільству
треба буде дуже уважно стежити за руками кремлівських наперсточників. Коли
питання про відставку Путіна постане практично, придворні угруповання
"силовиків-опричників" і "лібералів-ринковиків", що змагаються
за вплив на правителя, напевно спробують перехопити ініціативу, скинувши
суперників на кілки народного гніву. І ті, і інші будуть виступати під
абсолютно однаковими гаслами боротьби з олігархами, корупцією, беззаконням.
Б'ючи себе в груди, вони будуть заявляти, що завжди були за найширшу
демократію, просто говорити про це відкрито не могли. В першу чергу вони будуть
намагатися провести свою людину на пост перехідного прем'єра, який повинен буде
стати тимчасово виконуючим обов'язки президента. Але перемога одного
угруповання призведе лише до посилення державного рекету, перемога іншого –
лише до чергової порції "непопулярних реформ". І будь-яка тактична
підтримка якоюсь частиною опозиції одного кремлівського угруповання проти
іншого буде прямою зрадою справи визволення Росії.
Тому, люди, будьте пильні!
Олександр Скобов 28.06.2012 13:03
Немає коментарів:
Дописати коментар