КТО ЗАКРОЕТ БАРАХОЛКУ ПОД СТЕКЛЯННЫМ КУПОЛОМ?

Вначале – вопрос элементарный, к тем кто для удовольствия посматривает и почитывает «дютики» (именно к ним, даже не к специалистам по раскрытию и поимке преступников). Как вы думаете, Шарапов, внедрившийся в неуловимую и принесшую много зла банду, чтобы выявить ее руководство и методы (нет, не Жеглов, пусть с высокой целью, но подбросивший воришке в карман кошелек, я лично против таких передергиваний), а именно Шарапов, сделавший то, что сделал, сделал правильно? Или если в темном парке хоть заштатного городка, хоть столицы заводится маньяк, которого никак не удается поймать, а счет изнасилованных и убитых девчонок растет, то допустимо ли переодеть оперативницу, владеющую всеми боевыми приемами в прогуливающуюся по глухим аллейкам «девочку-ромашечку», и, так сказать, на живца изловить мерзавца? Ответ, скорей всего, однозначен: можно и нужно.

Что-то подобное сделал народный депутат от фракции БЮТ-«Батьківщина» Роман Забзалюк, в декабре, с неразглашаемого ведома руководства фракции «продавшийся» так называемой группе «Реформы ради будущего», то есть в состав прорегиональского большинства. Парламентские каникулы закончились, во вторник стартовала 10 сессия. В среду же с утреца, по словам пана Забзалюка, он получил последний пакет обещанных за «тушкование» дензнаков народа США, где неплохи отпечатки пальцев дающего. Собрал пресс-конференцию, рассказал о том, что в целом переход стоил покупателям 500 тысяч долларов, плюс обещание 20-25 тысяч ежемесячно (к нехилой депутатской зарплате, и надо понимать, безо всяких налогов, черным налом), а за «обливание грязью» оппозиции – прибавка отдельная, видимо, в зависимости от густоты и заказа на грязь в тот или иной момент. Сказал, что собирается в Генпрокуратуру с полученными деньгами, но…жалко, поскольку «хотелось бы быть уверенным, что там они не растворятся бесследно, а выступив в качестве вещдока пойдут потом в бюджет». Есть и другое доказательство, сделанная Забзалюком аудиозапись, где, как принято говорить, голос, «похожий на его» и голос, «похожий на Игоря Рыбакова» (руководителя этой группы перебежчиков) беседуют о подробностях сделки. Можно предположить, как позволившего себе так проколоться Рыбакова сегодня вечером бьют «старшие товарищи». Дай, Бог, хоть бы не физически, нам, нормальным людям ведь не чужд даже безличный гуманизм…

Вся эта свежайшая скандальозная ситуация вызвала определенный шок у структур режима и достаточный, перемежаемый сдерживаемым смехом, отголосок в той же объединенной Европе. Но я в сегодняшних заметках буду вынуждено-реалистичной, а не залихватски-оптимистичной, ладно, уважаемые читатели-собеседники? Впрочем, чуть-чуть радости себе позволим, не все же бессильно сжимать зубы, ведя счет нахальному, с ток-шоу-улыбочкой, надругательству янучарами и над Конституцией, и над здравым смыслом, и над каждым гражданином в отдельности. Как примитивно, бездоказательно и перепугано оппонировали пресс-конференции Забзалюка регионалы и иже с ними! Александр Ефремов, руководитель фракции ПР, только и смог сказать, что мол, поступок Забзалюка ужасен, поскольку а) «подобное внедрение в парламентскую группу напоминает гэбистские методы»; б) если есть состав преступления, то следовало бегом-бегом идти в Генпрокуратуру, и только потом к журналистам. Что касается второго, то никого не имеем права огульно обвинять, но можно высказать исключительно предположение, что при таком раскладе события, человек, без предшествующей «прессухи», из нынешнего отечественного ГПУ мог попросту не выйти? И появилась бы скупая информация, что нардеп, недавно покинувший фракцию БЮТБ, по какому-то делу зашел в Генпрокуратуру, но коварный сердечный приступ оборвал его цветущую жизнь прямо в коридоре. А по первому пункту пассажа, и когда ж это Вы, господин-товарищ Ефремов, прямо из оплачиваемых комсомольских должностей выросший в непотопляемую советскую номенклатуру, успели столь невзлюбить «гэбистские методы внедрения»? Этим же способом в том числе Ваших врагов и врагов Вашего строя, обеспечивающего «спецраспределители» хавчика и тряпок, ловили? Ай-ай… Ну, а этот вышеупомянутый Рыбаков, который руководит группой перебежчиков (об антиконституционности подобного явления вообще — чуть позже, ладно?), буквально заикаясь, рассказывает вот какую историю. Да, деньги были, но поменее, тысяч сто, и давал он Забзалюку, давал, но перед этим Забзалюк, безо всякой существующей аудиозаписи как коллега слезно попросил средств на срочное лечение от тяжелой болезни, и они в группе, отрывая от себя, собирали чуть ли не по центу, поскольку «все мы живем в православном государстве». Бедный-бедный Рыбаков, начнем с последнего, хотя государство как раз у нас светское, не объявившее ни одну из конфессий «государственной». Вы уверены, что в странах, где превалирует католичество или протестанство коллегам по работе или просто нуждающимся не скидываются Христа ради в безвыходных ситуациях? И, (по секрету), там, где религия большинства – «этот жуткий» ислам, в селениях нет, к примеру, сирот, отдаваемых на воспитание государству, ушли из жизни родители, но традиционно у малышат находится семья в виде родной общины. Но что-то мы заболтались, к делу. Первое. Нардепов, даже оппозиционных, неплохо лечит страна, а если что, даже неворующие получают прекрасную зарплату. Второе. Забзалюк, до этого внятно, конкретно, и без PR-a работающий в пользу оппозиции, в случае некой безвыходной ситуации прежде всего обратился бы к своим. Никаких доказательств подобных проблем и подобного разговора нет. И –ах, да и только удовольствие. Как же трясутся, и говорят отловленным в кулуарах журналистам прочие «тушки», я, мол, перешел, и мне ни-ни, ничего не давали. Забзалюк – что, столп и главная «надежа» оппозиции, что ему, наоборот, дали?..

И вот на этом, пожалуй, заканчивается все положительное, приходится переходить к жанру под названием «критический реализм». Положительное, это: прилюдная поимка жуликов за руку; страх и смятение в рядах «тушек»; усложнение скупки «депуташек», поскольку после этого прокола с потенциальной «тушки» не то, что все анализы возьмут, но и в отличие от обнаглевшего в деле купли того же Рыбакова, прежде, чем дензнаки давать и рискованные вещи под потенциальную запись говорить, с «товара» хотя бы потребуют «расписаться кровью», еще совсем бесплатно, вылив на оппозицию грязную публичную заяву. Ну, а дальше-то – что? Сразу же отметаем моменты, что в пшонкинско-кузьминовской ГПУ дело застрянет и «размоется», так-то оно так, но что, первое в новейшей истории Украины? Отряхиваем помои, которые могут плеснуть (и уже оперативно плещут) в Забзалюка, мол, не хотел сдавать «черные» деньги, а дальше, можно допустить — скажут, что «получил и там, и здесь», вначале его купило большинство, и он «погрелся», а потом выкупила «Батьківщина», и тоже не без пользы на карман… И человек, работающий сегодня в оппозиции, и общество, старательно стряхивающее лапшу подконтрольных СМИ с ушей, должны быть готовы к подобным выпадам.

То есть, польза от поимки жуликов за руку, конечно, имеется. Отечественное общество воочию увидело, как формируется «парламентское большинство», ныне штампующее нам утесняющий закон за законом. Сопредельный мир полюбовался, как в Украине, претендующей на звание цивилизованной страны, совершают преступления, которые бы стали скандалом на десятилетия в любом другом государстве, И еще раз – ну и что, кроме мелких удовольствий? Поскольку данная каденция высшего законодательного органа избиралась по закону, предполагающему исключительно партийные списки, никаких «перебежек» из фракции во фракцию, формирования неких групп «внефракционных», входящих в большинство (а хоть бы и не входящих) не может быть, если это не нарушение законов и Конституции. А – есть. И посттоталитарное общество, росшее, но еще в силу объективных причин, не доросшее до сформировавшегося гражданского, пока до конца «не вкуривает», с каким вопиющим нарушением ему штампуют в том числе утесняющие законы, по которым жить. А европейская общественность, в лице ПАСЕ, в том числе сделавшей замечание по поводу несоответствия состава украинской делегации результатам выборов (этот «скучный» момент общественное сознание предпочитает пропускать, сделав чтивное ударение исключительно на то, «выпустят или убьют Юльку и Юрку» и правда ли, что «Яныку и компании перекроют кислород невыездами за рубеж и заграничные счета»), она, что ж, пожимает плечами перед еще одной, которую вдруг стало «умом не понять». Могут, конечно, изгнать из состава ПАСЕ. Да что там, и перекрыть счета-въезд особо «пахучим» типам могут. Ну, тут конечно взовьются отечественные олигархи, которые видят свою личную жизнь куда более респектабельной. И, возможно, отнюдь не прибегая к народному гневу, тихо (но вполне результативно) удавят Януковича, а если надо, еще пару-тройку особо зарвавшихся, с информацией на публику «после тяжелой и продолжительной болезни…» Ну и что? Клюев, Хорошковский, или опять пока никому неведомый «картонный завгар»? Дешевая небольшая гримировка бьющего по каждому из нас дешевого же, но вредного авторитаризма? Ведь объединенная Европа – никакой стране не жандарм, а если выражаться менее эмоционально, не верховная непредрекаемая власть унитарного общего огромного государства. Исключат из каких-то структур, куда Украина вошла добровольно. Прикроется конкретная материальная помощь стране, что и так уже произошло. Продолжится и ускорится отток инвесторов. И все. Не применят же точечную бомбардировку (и слава Богу, что не применят, там рядом люди живут и просто прогуливаются) по «барахолке со стеклянным куполом»? Свои дела внутри страны придется делать самим.

10 сессия парламента 6-го созыва, нелегитимного по большинству, созданному в нарушение Конституции, каденции, работающей, превышая срок, вопреки закону, по которому избиралась, начала и продолжает работать. Все скандалы и скандальчики, выходящие наружу, это, извините, «гарнир». «Котлетка» же – то, что они, нелегитимные, успеют наголосовать и вменить к исполнению (во-первых, по этим строчкам и абзацам жить сегодня, во-вторых, потом, после победы над режимом, придется разгребать слишком много законодательных завалов, а завалов для разгребания и так хватит). Оно, по уму, барахолку под стеклянным куполом следует разгонять незамедлительно. Понимаю, что Янукович, считающийся президентом, никогда, а особенно сейчас, в практически тупиковом положении, подобный парламент, имея на это права, уж никак не распустит. Любому думающему человеку понятно, что торжественный исход из ВР оппозиционных фракций ничего не даст. Не потому, что преследуемым оппозиционерам чем-то волшебно поможет пресловутая депутатская неприкосновенность, они очень даже прикосновенны физически, в чем мы убедились хоть у разнообразных зданий судов, хоть в парламентском зале, где в случае требования обсуждения острого вопроса то ли коллеги, то ли боевики проламывают головы. Не для пресловутого же наличия хоть какой публичной трибуны, поскольку буквально в первый день открытия сессии сладкий «спикерс-с» Литвин вынужден был отстаивать необходимость трансляции заседаний (как он отстаивает, мы знаем, он, помниться, отстаивал требование голосовать каждому лично, и «сдулся»), Значит, не сегодня-завтра «массовая трибуна» может быть прикрыта. А потому, что сдай оппозиционеры сегодня мандаты, может ничего не измениться. Конституционный суд, демонстрирующий, по мнению многих экспертов, свою подконтрольность режиму, выдаст толкование, по которому цифра в 226 противу 450 избранных вполне легитимна, и орган творит и процветает. Не говоря уже о таких мелочах, что следовало бы в случае сдачи мандатов «обнулить» списки (а что, там не найдется «тушек», разинувших рот на нежданно-негаданно свалившееся счастье получать депутатскую пенсию? Или подконтрольные же суды не примут к производству дела и делишки по поводу, нас в список, хоть депутатами и не стали, вносили съезды, так за что нас теперь «не пущают»…)

При том, что для страны немедленно разгонять барахолку под стеклянным куполом необходимо, что, дело – тупик? Не знаю. Не боюсь сказать, что не знаю, как немедленно действовать тактически (не стратег, не большой политик, один из журналистов). Но сколько нас, миллионов граждан, ждет, когда «это начнется», и при этом не на диване ждет с поп-корном, а готовы помочь необходимому процессу… Да, необходимому, поскольку барахолка со стеклянным куполом подлежит разгону, не дожидаясь никакого октября-2012, слишком вредоносно она «штампует» бумаги, и слишком вне законов существует.

Виктория АНДРЕЕВА, «ОРД»       09.02.2012 0:47

http://www.ord-ua.com/2012/02/09/kto-zakroet-baraholku-pod-steklyannyim-kupolom/

Знати їхні плани, значить бути озброєним

Я не знаю напевно, була це зарані спланована спецоперація БЮТ, чи вона заявлена такою post factum. Але – розшифровані журналістами аудіозаписи розмови з Рибаковим є показовими самі по собі.

Тон розмови, термінологія, цинізм, нахрап – притаманні цій владі, її діям і планам, в цьому немає сумнівів.

Знати ці плани значить бути озброєними, аби діяти адекватно, на випередження.

Почитайте, хто ще не встиг.

А. Гриценко

О чем говорят на пленках

Редакция ЛІГАБізнесІнформ отмечает, что аутентичность аудиозаписей еще не доказана. Все имеющиеся материалы Забзалюк обещает передать в Генеральную прокуратуру. Но если они окажутся верны, это может стать одним из самых громких скандалов за последние 20 лет украинской независимости. Мы приводим расшифровку частей аудиозаписи с сохранением выражений участников разговора и стилистики. Записи озвучил на пресс-конференции сам Забзалюк и утверждает, что на них – Рыбаков и он сам.

Первый фрагмент.

В этом фрагменте человек, которого Забзалюк называет Игорем Рыбаковым, раскрывает подробности взаимоотношений в провластной группе Реформы ради будущего, которая преимущественно состоит из бывших депутатов от БЮТ и НУНС:

Р. – Он два месяца ничего не получал.

З. – Кто, Задырко? Задырко получает или нет? (Задырко – бывший бютовец, член РРБ, – ред.)

Р. – Задырко получает 20-ку. Но он два месяца ничего не получал. Он не голосовал по команде. Послушай, на х..., я ему в руки ничего не даю, зае..., что ты, бл... .

З. – Что ты начинаешь?

Р. – Ему приносят пацаны, дают. Он пришел ко мне, я его спрашиваю: как ты голосовал на двух пленарных неделях, сколько ты раз голосовал по моей команде? Он говорит – два раза. Вот за два раза я ему две тысячи давал, а остальное – пошел на х... .

Р. – Январь. Как ты справился? Здесь сдельщина. Не сработал – вот почему остальное получите так: если уе... , выставляем претензии, если карточку забрал, не голосует или курвой стал. А если сразу деньги дашь ... потратишь только время зря.

Ты извини меня, к тебе тоже с такими самыми правами. Получаешь вот так (20-ку), и поехали. По февралю я свои обязательства выполню. Не переживай.

Второй фрагмент.

Это самая резонансная часть. В этом фрагменте человек, которого Забзалюк называет Игорем Рыбаковым, упоминает президента Виктора Януковича:

Р. – Финансовый вопрос мы решаем так. Есть два момента. Первое – получаешь только разово, небольшой аванс. Второе – получаешь разово, хорошо разово, потом каждый месяц. Уверен в том, что карточкой голосовать – это твоя работа, можно подстраховаться…

З. – Можно мне сказать? Начало разговора – это где-то 500 тысяч?

Р. – Да! Да! Начало разговора – 500 тысяч, а там все, чтобы четко все остальное… Это раз. И второе – если мы договоримся, то мне на Западной Украине как воздух нужны кандидаты. То есть мне сам президент Украины…

З. – В ОВК или депутаты?

Р. – Да кандидаты в депутаты. Там будут БЮТ и Яцика давить.

З. – Этот... Яценюк?

Р. – Да. Яценюк. Президент лично меня на встрече попросил: "Дай мне больше, максимально…". Я, допустим, дал Деньковича по Львову, не проверив… Ну ты понял – не пройдет.

З. – Не пройдет…

Р. – Он далекий. Нам любые кандидаты нужны. Любые. Главное, чтобы они были с нами. Те, которые имеют рейтинг на Западной Украине. Пох..., откуда они там – бютовские, не бютовские. Главное, чтобы у меня были эти рабы(?).

Мажоритарку отдадим под них. Всю власть, которая есть: область, губернатор, главы администраций, СБУ, прокуратура – все будет под него. Весь админресурс. Так жестко, что они ох... . Но нужно, чтобы процентов хотя бы на 50 он сам начинал. 50 мы дадим админресурсом, а 50 – должен быть он. Не какой-то Вася Иванов, бл..., который не проходной.

Фрагмент третий.

В этом фрагменте человек, которого Забзалюк называет Игорем Рыбаковым, упоминает Партию регионов.

Р. – Да! Но он не идет к нам, не просится. Ну пошел на х...! И он проиграет. Этот пацуха будет независимым. Так пусть этот лучше к Рыбакову и президент будет с Рыбаковым и мы будем чики-пики… Понимаешь смысл? Вот такой подход, бл... . Дашь пять – пять, десять – десять. Такая ситуация.

Третий вариант. 95% – проходные. Я делаю замеры, бл... . Ну рейтинг – пиз... . Ну там, занимается молоком, доярками – не знаю. Рейтинговый бизнес. Я готов что-то дать ему, лавэ, помочь на выборах. То есть, если я вижу, что это беспроигрышно. Потому что, когда второе место, ты рискуешь деньгами, а я рискую властью, потому что я перед ней держал слово. Потому что потом голову отрубят мне. Понимаешь смысл? А когда у него первое место, тогда все решаем. Все. Я готов зарабатывать лавэ, чтобы он на выборах там бигборды, выступил, подарки, гречка... Но у него же есть рейтинг, нажитый годами, бл... . То есть смысл понятен, да? Мне цель этого всего – команда, которую я создам. 15, 10, пять. Группа может быть официальной и неофициальной. Запомни. Вот задача моя. А я буду только за президента. Но в оппозиции я не буду точно.

З. – А зачем тогда члены ОВК? Члены ДВК – я понимаю. А зачем члены ОВК?

Р. – Все нужны. Члены ДВК – хорошо. Это просьба ихняя. От Партии регионов. Они платят деньги и ты, Рома, работаешь, а я отвечаю за вас. Все. Меня самое главное интересует вариант номер два – нардепы и вариант номер три – нардепы.

Фрагмент четвертый.

В этом фрагменте человек, которого Забзалюк называет Игорем Рыбаковым, говорит о планах власти использовать административный ресурс "по полной программе":

Р. – Первый вариант – это переход и все остальное, второй вариант есть, если он проходной.

З. – В первую очередь – это приоритет западным областям? Так я понял?

Р. – Да! И вот из этого списка я готов со всеми разговаривать. Нас ничего не волнует, кроме членов участковых и членов окружной комиссии. За три месяца, ну за четыре месяца, хоть за пять. Я тебе говорю: за каждого моего человека дают гривну, за каждого в окружную комиссию даем другую.

З. – Ну как гривну?

Р. – Я шучу. К примеру говорю. Разрабатываем ставки и они под свою квоту заводят своих людей, которых я дам.

З. – По всей Украине?

Р. – Где ты сделаешь! Чем больше, тем больше заработаете! Бл..., еб-те, деньги будут хорошие!

З. – Я думал, что только на западной…

Р. – Где сделаешь! То есть, мне надо от Блока Юлии Тимошенко получить максимально членов комиссий моих. Я дам тебе людей, которых надо заводить. На, вставь в эту область этих людей. Ты их вставил – получил бабло, а они... Головы областных организаций скажут Турчинову: это наши люди.

Фрагмент пятый.

В этом фрагменте человек, которого Забзалюк называет Игорем Рыбаковым, упоминает главу Администрации президента Украины Сергея Левочкина:

Р. – Так у вас уровень серьезный. Я вчера был… и Сергей подходит ко мне (говорит шепотом: Левочкин, – ред.): "Молодцы, молодцы, поздравляем". "Скоро – говорю – будет двадцать пять и коммунистов – на х...!

З. – Так ты действительно с ним общаешься или ты... ну, чтобы нас успокоить.

Р. – Вообще-то я никому об этом не говорю. То есть это не я. Я никому об этом не говорю. Это сами… Доходит информация: то Ефремов рассказал, что я был там. Этим я даже не… Это мое личное. Это не… Это не должно никого касаться. То есть я работаю для того, чтобы шла политика. И мы работаем на президента. Меня все остальное не волнует.

Корреспонденту ЛІГАБізнесІнформ в Генеральной прокуратуре Украины сообщили, что готовы рассмотреть заявление Забзалюка, если он подаст соответствующее обращение.

9 лютого 2012

http://grytsenko.com.ua/blog/view-znaty-jikhni-plany-znachyt-buty-ozbrojenym.html

Час правонападу

Стаття 3 Конституції України декларує, що «Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави». Звідси, зокрема, випливає, що держава, по-перше, має забезпечити умови для здійснення прав людини та основних свобод, по-друге, поважати їх, тобто не припускатися зайвого втручання в їхнє здійснення, і, по-третє, захищати права людини, коли вони порушені, а також відшкодувати завдані порушенням збитки. 

Місією правозахисту є, з одного боку, охорона прав людини і основних свобод від експансії держави, захист людини від організованого насильства, яке здійснює держава, а з іншого боку – допомога державі: сприяти їй у виконанні її позитивних обов’язків щодо здійснення, дотримання і поваги до прав людини і вказувати на її бездіяльність, коли відсутні дії щодо захисту порушених прав або створення умов для здійснення прав.

Проте що робити правозахисникам, коли стаття 3 виглядає просто знущанням, а влада вочевидь демонструє зневагу до прав людини та брутально тисне на суспільство: порушує Конституцію і закони, принципи верховенства права, громадянські права і політичні свободи, знищує залишки незалежності судів? Коли держава працює виключно на «покращення життя вже сьогодні» своєї верхівки, а до решти українців ставиться з принизливим презирством? Коли держава не звертає жодної уваги на критику і в кращому разі лише імітує співпрацю з громадськістю, а замість діалогу з суспільством як з рівноправним партнером, навпаки, вдається до переслідувань своїх політичних опонентів і протестних громадянських рухів, намагаючись залякати їх, використовуючи для цього правоохоронні органи?

Тоді правозахист має переглянути свою місію і перетворитися на правонапад.

Це означає, що правозахисні організації мають не тільки захищати людські права за заявами жертв порушень, як зараз, реагуючи на дії держави постфактум, а самі ініціювати публічні кампанії на попередження порушень. Вони мусять проводити за власною ініціативою аналіз рішень та дій державних органів, які загрожують правам людини у майбутньому, та заздалегідь припиняти такі дії, використовуючи весь спектр стратегій – від інформування суспільства й міжнародних інституцій до публічного осуду дій держави та масових мирних зібрань, весь спектр засобів – від традиційних петицій, моніторингу, змін до законодавства, судових позовів тощо до публічних театралізованих та мистецьких акцій, пісень, карикатур, плакатів.

Держава повинна бути для людини, а не навпаки

Правозахист як передовий загін громадянського суспільства мусить нагадати, що хазяїном в домі є людина, а не держава, яка є не більше ніж слугою суспільства. Правозахист повинен поставити питання про моральний статус і легітимність нинішньої влади.

На мою думку, вона є аморальною і нелегітимною. А першочергові зусилля слід спрямувати на ту саму цеглину в стіні, вибивши яку, правозахист зруйнує всю стіну.

Певен, що цією цеглиною є справжня судова реформа, відновлення незалежності суду. Сильна незалежна та справедлива судова влада – головна передумова захисту прав людини. Ще Блаженний Августин казав, що держава без незалежного суду – це не держава, а зграя розбійників.

Правонапад – це правозахист у нападі, випереджальні ненасильницькі дії на захист і утвердження свободи й гідності людини. В новітній історії вже було декілька таких подій.

Левова частка учасників найбільших повстань сталінського ГУЛАГу – Кенгірського, Воркутинського та Норильського – були українцями. «Вірус непокори», жага свободи, бажання вільно розпоряджатися власною долею виявилися такими сильними в українців, що вони підняли людей на повстання, незважаючи на майже неминучу смерть.

Яскравими прикладами правонападу були створення і діяльність Гельсінкських груп в СРСР у 1976–1986 роках, наслідком чого стало створення світового Гельсінкського руху і ОБСЄ, та Помаранчева революція. Саме свобода була рушійною силою, яка штовхнула людей на Майдан 21–22 листопада 2004 року. Коли вони вийшли, вони не знали, що на них чекає, а в церквах молилися за їхні життя. Правонапад тоді виявився навіть на семантичному рівні – у гаслі молодіжних рухів 2004 року «Свободу не спинити!».

Помаранчева революція ще раз підтвердила, що свобода є надцінністю для частини українців, яка для них важить більше, ніж життя, і що українська національна ідея є ідеєю свободи.

Пам’ятаймо, що держава робить з людьми те, що вони дозволяють із собою робити. Тому вже вкотре перед українцями стоїть завдання захистити свою свободу. А для цього необхідно подолати наслідки посткомунізму в собі і змінитися самим – ставати освіченими, модерними, розкутими, творчими. Час правонападу!

Євген Захаров – голова харківської правозахисної групи     08 лютого 2012, Київ 16:41

http://www.radiosvoboda.org/content/article/24475750.html

Підвищення цін на газ, якого так бояться в керівництві ПР, уникнути дуже легко – потрібно просто припинити розбазарювання грошей "Нафтогазом".

Непоступливість Росії в питаннях зниження цін на газ може послужити Україні дуже добру службу.

Неминуче зростання цін на газ для населення, напевно, таки змусить людей звернути увагу на те, які гроші щорік розкрадаються/розтрачуються в системі державного "Нафтогазу".

Компанії, за якою, – прямо або побічно – стоять найближчі соратники президента Януковича.

Дамо спокій горезвісній буровій вежі Бойка, за яку бюджет переплатив невідомій фірмі-метелику більше 1,5 млрд.  гривень (за ці гроші рік можна утримувати 1 мільйон медпрацівників, середня зарплата яких – 1700 гр.), і поглянемо на внутрішні витрати нафтогазового монополіста.

Тяжке положення "Нафтогазу" цього року коштувало бюджету 1,5% ВВП – близько 15 млрд. гр. Що майже в півтора рази більше суми, яку збирається заощадити соціальний віце-прем'єр Сергій Тигипко на урізуванні виплат чорнобильцям і афганцям.

Куди ж йдуть ці величезні гроші (окрім закупівлі такої необхідної для міністра ПЕК Бойка і його оточення бурової вежі)? Значна частина – на забезпечення основної діяльності НАКа у вигляді витрат на буріння.

Лише виділяються ці гроші через незрозумілі фірми-прокладки, такі як ТОВ "Володар", яке неділю тому отримала від "Нафтогазу" майже 1 млрд.  гр. на геологорозвідку. Її, виходячи з розміру статутного фонду компанії в 18,5 тисяч гривень, мабуть проводитимуть ломами та лопатами.

А в цей час керівництво держкомпанії, що бідує буде їсти червону ікру зі стерляддю, і запивати невдачі у переговорах з Газпромом французьким коньяком.

Як з'ясував тендерний портал "Наші Гроші", годування 10-ти (!) топ-менеджерів "Нафтогазу" в 2012 році обійдеться бюджету в 1,5 млн. гривень або 12 тисяч гривень на одну персону в місяць.

Витрачаючи стільки на обіди, чиновники держкомпанії просто не можуть собі дозволити їздити на аби чому – і тому витрачають на обслуговування свого автопарку з 27 автомобілів Mercedes-benz майже 5 мільйонів щорік, або майже 20-25 тисяч доларів на одну машину в рік.

Лише ось невдача, – виходячи з років випуску "Нафтогазівських" мерседесів виходить, що техобслуговування цих машин, серед яких екземпляри 1999-2004 років випуску, за рік коштує стільки ж, скільки самі машини – що просто нереально дорого, навіть якщо уявити собі, що НАК щорік проводить повний капремонт свого автопарку з перефарбовуванням авто в інші кольори.

І це – лише поверхневі приклади ефективного управління державними компаніями за Віктора Януковича, головною передвиборною тезою якого була боротьба з корупцією.

Темпи зростання горезвісного хабарництва чиновників за два роки присутності у влади ПР, насправді, оцінити не так вже і складно.

Якщо припустити, що велика частина хабарів в нашій країні, по-старому, заноситься в готівковій формі і в доларах, то основним їх джерелом є готівковий валютний ринок.

За відправну точку давайте візьмемо 2009 рік – період, в який купівля валюти перетворилася на національний вид спорту через острах перед обвалом курсу гривни, а так само у зв’язку з величезними об’ємами «обналічки» грошей, які йшли на оплату роботи передвиборних штабів.

Не вдаючись до абсолютних цифр, зверну вашу увагу на наступний факт: після обрання Віктора Федоровича президентом в 2010 році населення купило валюти майже на 40% більше, ніж у 2009-му році.

У 2011 році – об’єми покупки готівкової валюти збільшилися ще на 40%, при тому, що середні темпи зростання економіки (а значить і реальних доходів населення) склали близько 5%.

Отже приблизна оцінка щорічного приросту хабарів – близько 30% на рік. Що в абсолютних цифрах дає нам близько 10 млрд.  доларів на рік!

Це і вдячність за перерозподіл сфер впливу в бізнесі і контроль над бюджетними ресурсами, і відкати за вигідні підряди під Євро-2012, і дрібниці у вигляді вдячності за підряди по ремонту машин, що знаходяться на балансі держпідприємств.

10 мільярдів доларів або 80 мільярдів гривень на рік в кишені чиновників – це удвічі більше, ніж сума витрат держбюджету на всі категорії пільговиків в країні.

Такий основний результат реформ, проведених Віктором Януковичем, і головна відповідь на питання "де шукати гроші для нормального життя людей в цій країні?".

Олександр Дубінський 3 лютого, 00:44

http://ru.tsn.ua/analitika/vzyatka-v-10-milliardov.html

Февраль: достать

Росія

Я уже много раз говорил и повторю: акции должны быть: 1) несанкционированными, 2) массовыми, 3) ненасильственными. Несоблюдение любого из этих условий мгновенно дает властям решающее преимущество. Пункты 2) и 3) в последнее время выполнялись, несколько слов о пункте номер один и еще кое о чем.

Сейчас я часто вижу в пределах одного абзаца или слышу в течение одной минуты текста две совершенно несовместные вещи, а именно: рассуждения о нелегитимности (как минимум) Путина и его – буквально – банды соседствуют с рассуждениями о "правильной тактике" на выборах, каких-то "переговорах", вероятности второго тура и т.п. То есть у вас в доме грабитель, он прирезал пару членов семьи, шарит в комоде, беспечно стоя к вам спиной, у вас в руках дубина, а вы обсуждаете, каким образом будет устроена ваша с ним общая лужайка перед домом и какие аргументы вы приведете, когда будете с ним договариваться о строительстве его гаража у вас во дворе. Это как? Вероятность того, что причина в идиотизме, я исключу, ну просто чтобы не было совсем тоскливо. Моя нынешняя гипотеза, объясняющая эти несуразицы, – вытесняющие действия, в лоренцевском смысле.

То есть когда кот, например, боится эскалации конфликта и его перерастания в драку, он в присутствии противника начинает умываться (что-то же надо делать). Природа и общество суть, взаимно, модели друг друга, и общее, например, в том, что победа всегда дискретна. Ничьей не бывает, кто-то должен оставить территорию за собой. Совершенно не обязательно, кстати, по-настоящему именно драться – но мяв должен быть убедителен, а убедителен он только у того кота, который не боится вступить в реальный конфликт. Так вот, все рассуждения о том, что "никто не хочет революции", "нужно вести переговоры", "нельзя подставлять народ под дубинки" и т.п., суть просто мяв приссавшего кота, экскьюз май френч. Эти звуки неубедительны и говорят о поражении, заранее запрограммированном и тем более обидном, что победа очень возможна.

Проговорим очевидное всем участникам, например, шествия на Якиманке: Путин и его "команда" – узурпаторы (это преступление, в буквальном смысле), воры, его участие в "выборах" не "нелегитимно", а по нескольким вопиющим обстоятельствам незаконно.

У него и его банды нет вообще никакого "курса" – их бандитская, кущевская деятельность может принять любую (вплоть до либеральной) личину; вообще любые дискуссии с ними на политическую тему, любые действия, прямо или косвенно позволяющие им вести себя как "политикам", работают на укрепление их власти. Невозможно понять, почему в этой ситуации выдвигается лозунг "За честные выборы". Какие (...!) честные выборы?! Не только выборы УЖЕ непоправимо нечестные, а вообще вся "политическая ситуация" не является политической ситуацией. "Оппозиция" вчистую проигрывает прямо в тот момент, когда она называет себя оппозицией власти и ведет себя как таковая. Нет сейчас никакой политики. Любая "политика" сейчас выгодна только этим бандитам, потому что работает на их легенду, укрепляет их роль.

Требовать надо – немедленного, без всяких переговоров, ухода Путина. Для тех из нас, кто нервничает без "легалистских" аргументов, так вот же они: он беззаботно дал нам несколько поводов снять его с выборов прямо сейчас. Не надо говорить о наблюдателях на выборах, в которых Путин примет участие. Не надо говорить о прозрачных урнах и т.п. Не надо ходить в суд – нет никакого суда. Есть площадь – надо массово выйти на нее там и тогда, когда мы сами хотим, и не уходить с нее, пока не уйдут они. Нас должно быть много, нам не нужны "организаторы" кроме технических координаторов, мы должны выгнать бандитов из дома. И тогда-то начнется политика, которой наконец-то я не буду интересоваться.

И еще, как говорится, чтобы два раза не вставать. Мне не нравится ситуация "интеллигенция-и-властители-дум-во-главе-протеста". Лично я выхожу на улицу не как музыкант, а как, например, отец семейства. Упоение, в которое впадают "организаторы" митингов (при том ведя ситуацию не туда, см. выше), не случайно вызывает раздражение у все большего количества людей. В искусстве надо искать путей длинных и сложных, это профессиональный навык для художника; может быть, этот инстинкт здесь служит плохую службу. Потому что, когда протекает труба, надо просто перекрыть самый близкий к началу вентиль, вытереть пол и заменить трубу. У нас сейчас общее простое дело, такое, хозяйственное, давайте будем просты и решительны. Нет, я не против забавных обаятельных лозунгов и т.п., только надо понимать, что они не ведут к результату. Мы не успеем опомниться, как они приспособятся к новым правилам игры – у них тоже есть фейсбук и демонстрации, так и будем мериться, кто кого перекреативит, пока нефть и деньги будут продолжать течь туда, куда им надо, а страна будет гибнуть.

Если воспринимать ситуацию как игру, наша позиция выигрышна – у нас есть оружие, которому они не могут ничего противопоставить, у них нет такой опции, как "расстрел массовой мирной демонстрации, требующей ухода диктатора", по той же причине, по какой у них нет никакого "курса" – их вообще не интересует наша страна иначе как дойная корова, они не связывают с ней своего будущего, всё у них на Западе, а Запад им массового насилия не простит.

Смешно, кстати: они твердят про оранжевые технологии "госдепа", мол, мы наймиты, а они-то государственники и патриоты, а все диаметрально наоборот – это их яйца в западных руках. А шкирки – в наших.

Александр Маноцков        February 06, 2012 19:51

http://www.grani.ru/blogs/free/entries/195459.html

Проти лому злом не котить

ОБКОМ-WEEKLY

На цьому тижні українська влада робила все від неї залежне, щоб врятувати людей від холоду і голоду, якось підбадьорити їх, змусити знов відчути смак до життя. Люди, у свою чергу, намагалися напаскудити владі всіма доступними способами. А байбак Тимко взагалі пішов проти всіх.

Втім, Тимка зрозуміти можна. Коли якась гигикаюча пика хапає тебе за зашийок і витягує з теплої будки на лютий мороз, щоб довідатися, яка цього року буде весна, мимоволі і капості їй наговориш, і тінь свою побачиш, щоб цієї проклятої весни взагалі ніколи не було. Проте пронозливий доцент нахабно перебрехав результат волевиявлення Тимка, і проникливі люди відразу зрозуміли: весна буде, коли буде, а ось парламентські вибори цього року сфальсифікують безсумнівно.

Без Тимка ми б про це ніколи не здогадалися.

Звичайно ж, займатися підтасовуванням буде винятково опозиція, тому що владі, яка з головою поринула в процес безперервного «покращення», думати про вибори об’єктивно ніколи. Та і сенсу немає, бо нині навіть найтупіший член Партії регіонів добре розуміє, чим для неї ці самі вибори закінчаться. Отже пріоритет у влади на сьогоднішній день лише один – рятувати людей, не зважаючи на втрати. Безмежні передвиборні морози в Україні зараз стали для правлячої партії чимось схожим на маленьку звитяжну інфекцію, за допомогою якої обиралися в президенти Юлія Тимошенко і Віктор Янукович (як відомо, в ті благословенні часи, що не знали ще вдячності жителям Донбасу, Юлія Володимирівна розвозила по лікарнях «Таміфлю», а Віктор Федорович варив під Полтавою оксолинову мазь і шукав марлю в найнесподіваніших місцях). Отже тепер, коли Тимошенко полохливо сховалася від відповідальності в теплій комфортабельній в'язниці і лежить розвальцем, приймаючи тілесний масаж і перебираючи вміст сорока валіз із золотом і хутром, мужній Янукович мобілізував на боротьбу із стихійним лихом, що настільки вдало підвернулося, всіх членів Партії регіонів від малого до старого.

Очолив штаб передвиборного обігріву сам голова ПР Микола Янович Азаров – маркшейдер-ілюзіоніст, неперевершений оратор, чиї аргументи доходять навіть до найвідсталіших верств населення Донецької області (хто не пам'ятає озвучену колись у Савіка економічну теорію Азарова: «Припустимо, у вас удома продірявився басейн», – і хто не відповідав йому в думках: «Ну та, блять, припустимо, що він у мене є!») і просто феноменально вдалий прем'єр-міністр. Іншого б на його місці вигнали ще за підсумками першого кварталу, а наш Янич вже два роки «покращиваєт», і як з гусака вода (Клюєв вже і так і сяк, а воно ось ну ніяк). Звідки можемо зробити висновок, що лавка підсудних у Віктора Федоровича, звичайно, довга, а ось лавка запасних більше схожа на стілець, на якому Микола Янич і сидить, потроху, все ж, соваючись.

Важко переоцінити користь, яку приносить людям в холоди Микола Янич. Люди кажуть, що суворими морозними вечорами, коли міцний господарник і земляного зайця на вулицю не вижене, Азаров особисто їздить зі своїм кортежем по вулицях мікрорайону Теремки, збирає з тротуарів заледенілих бомжів і відвозить їх у свою теплицю. Там вони відтають і починають вирощувати виведений Миколою Яновичем особливий сорт зимової капусти, багатий фосфором, який не лише дає можливість економити на освітленні і енергоносіях, але і, спожитий всередину, підвищує загальний інтелектуальний рівень голови уряду. Кажуть навіть, що Микола Янич від цього все частіше і частіше виходить у Фейсбук однією лише силоміць думкою.

Що з цього правда, а що пустопорожня вигадка, сказати складно. Зрозуміло лише одне: вся вертикаль влади в Україні побудована саме на прем’єрській сторіночці в соціальній мережі. Ось на цьому тижні був випадок: якісь хуліганячи киберасти чи то затролили, чи то заспамили прем’єрський фейсбук, і в Балаклейському районі Харківської області відразу відключився газ, а в Одесі на вул. Спірідонівськой – електрика. Іншим разом Микола Янич сходив би і всім усе увімкнув, окрім нього ж нікому, але ж він не знав! У фейсбуці ж у нього тролі блазнювали. Можна було, звичайно, через Твітер спробувати до людей пробитися або цей, як його, Brazzers, але він же платний! Ось і маємо у результаті ситуацію: працює в Азарова фейсбук – в країні покращення, не працює – теж нічого доброго…

Днями в житті Миколи Яновича сталася ще одна знаменна подія: він, мабуть, десь перемерз і раптово відчув себе українцем. Так і мовив: «Громадян, підприємства, організації переконливо прошу не бути байдужими, підтримати і захистити людей, які не можуть самі собі допомогти в такий складний час. Ми один народ».

Пролунало, звичайно, зловісно, але якщо вдуматися, нічого поганого в тому, що Микола Янич вирішив вступити в український народ, немає: гірше вже не буде, зате є невеликий шанс, що люди перестануть називати уряд Азарова «окупаційним». Тим більше що є, наприклад, в уряді ще один наїжджий діяч – соціальний міністр Сергій Тигипко з села Драгонешти Молдавської РСР. Так от він загрузнув в турботах про українців навіть більше, ніж самі українці. На цьому тижні Сергій Леонідович дійшов в своїх добрих справах до найнездатніших допомогти собі людей, хоча потім, як говорять лихі язики, спалив одяг і надовго закрився у ванній…

А діло було так. Проходив якось Сергій Тигипко по Броварах, побачив намет для відігрівання бомжів і вирішив зайти подивитись, чи не треба там кого додатково обігріти з політичної точки зору, тим більше що якраз повз випадково йшли журналісти з фотоапаратами і камерами, а Сергій Леонідович цього дня за дивним збігом обставин сам був одягнений як бомж:

Не дивно, що віце-прем’єр був прийнятий мешканцями намету як свій, хтось навіть, кажуть, запропонував покритому памороззю чиновникові власну шапку, майже нову, але Сергій Леонідович ввічливо відмовився, тому що за рогом його чекав теплий «Мерседес», про який бомжі, звичайно, не могли знати. Слово за слово, і Тигипко, що розімлів з морозу, необачно сказав: «Я бачу, що дворазове харчування є. Сало на столі, каша, чай на столі – найголовніше». Мабуть, Сергій Леонідович хотів трохи похвалитися своєю спостережливістю: мовляв, лише побачив кашу на столі, відразу зрозумів, що її їдять вже другий раз. Але у результаті сповна передбачено нарвався на пропозицію пообідати, від якої, як досвідчений політико, відмовитися вже не зміг.

Відомо, що Тигипко завжди любив поїсти в несподіваних місцях – куди не приїде, так відразу давай в їдальню їсти з звичайним забиченим народом і гламурно фотографуватися. На виборців залізний шлунок Сергія Леонідовича ось вже який рік діє безвідмовно. Та все ж обід в оточенні бомжів заслужено увійде до анналів як вищий зльот політичної кар'єри всеїдного міністра.

Зверніть увагу, як важко дається Сергію Леонідовичеві кожна ложка, як сумно кривляться його плотські губи, намагаючись утримати дворазову кашу усередині організму, а очі кричать: «Мама, забери мене звідси». А йому в цей час вже, як бачимо, накидали ще одну тарілку, і він її, звичайно ж, теж з’їсть, і взагалі, якщо треба, з’їсть всі запаси, тому що апетит у Сергія Леонідовича на заздрість, ніби він не в Драгонештах народився, а в самому Єнакиєво.

…І ніхто не розгледів на розміщеному вище фото, як з огрівального намету, похнюплено опустивши голову, виходить нещасний бомж, якому через ненажерливого міністра, мабуть, не вистачило їжи.

Ну і хай собі йде, бо не маленький вже.

Взагалі, всім цим нещасним скигліям, яким, бачте, голодно і холодно, слід прислухатися до коштовних порад міністра з надзвичайних ситуацій Віктора Балоги – людини безжурної харизми і справжньої закарпатської хитромудрості. Простій, як реформа нової влади, Азаров на його б місці сказав: «Замерз?.. Бери лопату – йди грійся!». Але Балога, як завжди, виразився тонше: «Потрібно вранці вставати, ходити, активно займатися фізкультурою, працювати. Від цього ніхто не помре, а людина стане лише здоровішою».

І нічого йому не заперечиш, бо у Віктора Івановича «є рецепт і всім бажаю – кожен ранок 8-10 кілометрів бігаємо і кожен ранок купаємося в холодній воді. Цілий рік». Ось і маємо ситуацію: на дворі мінус 30, труби полопалися, електрику від перевантаження вибило, котельна здохла, а ці скиглії сидять, трясуться від холоду і владу лають. Немає того щоб вийти на вулицю, вдихнути свіже повітря, обтертися льодком, пробігти десять кілометрів по ожеледі і упірнути в ополонку, та там і зігрітися назавжди.

Все ж, що не кажи, вистачає ще у нас, всупереч всім зусиллям партії та уряду, людей, які, як то кажуть, не приятелюють з головою. У цьому дорогий Віктор Федорович Янукович абсолютно прав. Більш того, навіть у самого Віктора Федоровича інколи виникають з нею запеклі сварки, хоча по його інтелігентному обличчю цього начебто і не скажеш. Можливо, Президентові слід хоч би інколи одягати на вулиці теплу шапку або хоч би гопнівський кепарик, як в Азарова, – зараз на дворі такий холод, що з непокритою головою дуже легко посваритися назавжди.

Так або інакше, тривожні симптоми у голови держави вже виявилися. Ось, наприклад, що за дивацтво сказав він днями в Кіровограді: «Що стосується Митного союзу, я також відповідав на це питання неодноразово. Мене примушують про це говорити щодня, цілодобово, не менше, ніж один раз на тиждень.».

Хотілося б визначитися: цілодобово або все ж не менше ніж один раз на тиждень? Ну, зрозуміло, що менше одного разу взагалі нічого сказати не можна, це просто неможливо фізично. Один раз в тиждень сказати: «Митний союз!» можна. Але зробити це раз на тиждень і в той же час цілодобово – завдання, непідвладне навіть такому інтелекту, який відростив собі Віктор Федорович. Тим паче, що в тижні цих самих діб цілих сім, навіть якщо голова держави про це і не знає.

Що ж то за «внутрішній голос» стався з президентом? Невже він так засмутився через хакерські атаки на державні сайти?.. Та жодним чином. Він по них ніколи і не ходить. Та і взагалі, чим менш людей зможуть розглядати кумедні фотографії Януковича в рубриці «Фотогалерея», тим йому ж краще. Народ вже навіть мимо бігбордів із зображенням голови держави давно, як в частівці співають, без жартів не ходить. Та і взагалі, хто ще не надивився на Віктора Федоровича, підніміть руку. Лише два пальці в рот не суньте.

Безхмарно мислячі люди вже встигли охрестити два дні, які потрусили сайт Януковича, якщо не віртуальною громадянською війною, то хоч би новим мережевим Майданом. Забуваючи при цьому, що запорукою успіху справжнього Майдану було те, що тодішній президент Леонід Кучма з головою сварився нечасто, та і то виключно по пиятиці. А ось у Віктора Федоровича, схоже, ця коротко стрижена штука підключена до тіла за допомогою однієї-єдиної звивини, до того ж прямої, як лом. А проти лому, як відомо, злом не котить. Там, вочевидь, інший лом потрібний, і бажано важчий.

Тільки де ж його взяти?

Василь РИБНИКОВ           03 Лютого 2012 16:25

http://obkom.net.ua/articles/2012-02/03.1625.shtml

Юрій Афанасьєв: Рівень масової свідомості в Росії й досі міфологічний

Ідеолог антикомуністичного руху в СРСР Юрій Афанасьєв про драматичну міфологізацію російської імперії та її володарів

На запрошення Тижня та книгарні «Є» в Києві відбулася зустріч із Юрієм Афанасьєвим, російським істориком, ідеологом антикомуністичного руху в СРСР, одним із засновників та співголовою руху «Демократическая Россия». У минулих числах нашого видання він аналізував процеси, що відбуваються в нинішній Росії, зокрема розкриваючи природу й суть тамтешнього неототалітаризму. Публікуємо нові думки російського інтелектуала на цю тему, які прозвучали під час останньої зустрічі.

Росії як неімперії ніколи не існувало, не було в неї такого історичного досвіду. Вона формувалась як держава – і це моя думка – в часи орди, на основі орди й утворювалася саме як імперія, що протистояла орді. Орда теж була імперією, але вже занепадала, конала. Саме на засадах напрацьованої ордою державності, досвіду взаємозв’язку влади та населення й формувалася Росія. Наголошую ще раз: саме як імперія. Та почалося це значно раніше. У ХІІ столітті. Підвалини її заклав Андрій Боголюбський.

Імперська Росія завжди мала панівний ідеал: Москва – Третій Рим. На цьому вона вибудувала цілу християнську віру. Прийшли більшовики – ідеал ніби змінився: ми за пролетарську революцію, за інтернаціоналізм, ми атеїсти. Здавалося б, що там може бути спільного? Та погляньте, щó сталось у 1920-х і пізніше. Частина білої еміграції раптом заявила: росіян слід підтримати, бо вони відновили імперію, а що вони червоні – ба́йдуже. Тобто емігранти відчули: імперію відновлено. За часів Лєніна це ще не було так помітно, а за Сталіна аж надто яскраво виражено. Лєнін – усе-таки інтернаціоналізм, Сталін – соціалізм в одній країні, але сутність, основа держави виявилася незмінною. Імперська суть.

Росія мала «червоний проект» – глобальний світовий – як альтернативу капіталізму. Про це думали дуже багато людей в СРСР. Звичайні громадяни приховано були занурені в імперський ідеал, хоч і співали пісень, що «нам бы очень хотелось в эту телегу посадить всех людей». Зі Сталіним на вустах вони йшли на смерть, і «проект» втілювався трупами та кров’ю. Звідси й голодомор 1920-х і 1930-х. До речі, ще один голодомор, жахливий і лютий, який здебільшого замовчують, – це 1947–1948 роки.

Головний підсумок ідеалу «червоного проекту» – перемелювання людського тіста, буквально всього живого за більшовиків. Усі мали перестати бути ремісниками, купцями, доморобами-одинаками, навіть сільськогосподарськими робітниками, інтелігенцією. Мусили зробитися лише службовцями держави. Причому на короткому повідку такої зарплати, на яку й прожити годі.

Підсумок утілення «червоного проекту» на імперській основі – цілковите позбавлення соціуму всього людського, викорінення людяності, розкультурення культури. Діялося це на рівні не лише соціальному, а й моральному. Суспільство було понівечено й фізично, а рештки спільноти, що витримали, жили зі скаліченими душами. Ось у чому трагедія цього ідеалу.

У 1990-х, коли розпався радянський лад, знову-таки здавалося, що імперська суть зникла назавжди й зосталася тільки Росія. Звучали гасла: «ринкова економіка», «відкрите суспільство» тощо, а замість імперії національна держава. Та якщо ретельніше придивитися, все збереглося так само, як і було. Тобто чергове перемішування людського тіста під час ваучерної приватизації, заставних аукціонів, дефолту, тощо. Про яку Росію мова? Імперський синдром залишається: він не раз проявився щодо України, Прибалтики, Казахстану, Азербайджану. Був утілений навіть у вигляді воєнних злочинів. Згадаймо Грузію. Що ж до громадян РФ, то над ними розцвіли кримінальні за своєю сутністю діяння влади й злочинність.

Вихід росіян у грудні 2011-го на площу в Москві – ознака того, що синдром імперії зазнає краху. Зрештою, російське суспільство переживає на очах лишень кількох поколінь крах спочатку імперського ідеалу, відтак радянського, нині чергового (обидва на імперській сутності). Куди ж рухатися? Бо саме в цей час громадяни Росії масово усвідомлюють, що й Захід аж ніяк не ідеал. У капіталізму – пікова ситуація: чи то у глухому куті він опинився, чи в кризовій безвиході застряг. Багато хто й у світі стверджує, що поїзд капіталізму дістався своєї кінцевої зупинки…

Як поєднати поняття суверенітету, незалежності й цілісності Росії? Вони несумісні. Або те, або те. Власне, це продемонструвала Чечня. За нею – і весь Північний Кавказ. Дивіться, в Чечні – там шаріат, убивства, викрадення людей, цілковите свавілля. Силами Кадирова досягнуто повного підкорення чеченців. Хто був у тамтешніх лісах, порозходилися лісами Північного Кавказу, у своїй країні їм і дихати нічим. А володарює в Чечні такий самий бандит – Кадиров, він цілком контролює ситуацію.

А що було доти? По всій Росії утворюються степові республіки, як-то в Калмикії, наприклад. Чи як у Свердловську – Уральська Республіка. Це відображає настрій масової свідомості. І Калмикія, і УР ніяк не обмежують своїх прав, вони створили багато посольств за кордоном, розпочали укладати торговельні угоди, оминаючи будь-яку федерацію.

Яскраво такі настрої виявились і на Далекому Сході. Власне кажучи, це не зовсім чітко артикульований, а все-таки консенсус щодо центральної влади й регіонів. Москва дає бюджетні кошти, а за це вимагає беззастережно дотримуватися лояльності. Що саме на Далекому Сході коїться, Москва не звертає уваги: робіть що завгодно. У Примор’ї те саме. Почали ловити рибу на російських суднах і продавати її там-таки в морі японцям за валюту. Налагодили потік золота, дорогоцінних металів контрабандою. Інколи Путін змінює керманичів у деяких регіонах, але консенсус із центром залишається назавжди: ми вам бюджет, а ви за це лояльність.

До речі, днями на горіхи перепало кіровському губернатору Нікіті Бєлих за те, що там зросли комунальні тарифи. Путін його «відшмагав». Але розкрив ці підвищення тарифів сам Бєлих, причому ще в листопаді, а в грудні ситуацію вже було виправлено. Путін каже про це в січні, начебто він сам виявив, що там коять на місцях. І цю брехню, це вихиляння, цей піар транслюють на всю Росію. Багато хто сприймає це за щиру правду. Втім, рано чи пізно, але брехню Путіна зрозуміють.

Рівень масової свідомості в Росії й досі здебільшого міфологічний. Це той рівень, на якому тримався і тримається в одному випадку імперський ідеал, а в другому – його синдром. Цього не подолати вмить якимось декретом чи рішенням. Європа позбувалася міфології приблизно 400 років. Сказати, що там узагалі немає такого типу свідомості, не можна, це перебільшення. Однак панівною таки є раціональна свідомість. Зміна йшла дуже важким шляхом, можливо, навіть 500 років, та ще й у кілька етапів. Був етап відродження, етап реформ та етап просвітництва. Кожен із них тривав майже 100 років, навіть більше. Так Європа викорінювала міфологічну свідомість і релігійні уявлення про існування якогось абсолюту, котрий є десь зовні, де завгодно. Так різні країни проходили вдало точку біфуркації. У Росії, як на мене, вона не відбулася, її навіть не намацано, бо стан масової свідомості росіян міфологічний, традиціоналістський.

Нині відносини між нашими державами біля тієї межі, від подолання якої залежить багато що. Росія каже: ми з ціною $500 за бочку продаватимемо вам її за $200 з гаком, а ви нам віддайте свою систему, інфраструктуру як територію, як простір, що, власне кажучи, є безцінним багатством України. Частково проблема ще й у тім, що ось-ось розпочнеться період, коли нафтогазові ресурси не відіграватимуть важливої стратегічної ролі. Потреба в російському газі відпаде сама собою. Про який мир у такому разі може йтися?

Дехто вважає, що Україні з економічного боку можуть бути навіть вигідні здирницькі пропозиції Росії. Тобто якщо ви матимете газ за $200 з гаком, чого вам іще треба? Однак із цього неодмінно випливає технологічне панування Росії на території України. І загалом над усім у вашій країні. Ви будете змушені стежити за російськими технологіями. А це поза-позавчорашній день. Бути незалежними й водночас цілком залежними від них не можна. Бо на цьому Росія не зупиниться. Будуть торги з вашими олігархами, почнуть із металургії.

Російська інтелігенція залишається саме російською інтелігенцією. Її соціально-моральний та інтелектуальний феномен чудово розписано у збірці «ВЕХИ», видрукуваній 1909 року. Кращого не написано. Специфіка російської інтелігенції в тому, що вона керувалась ідеєю, відомою давно, але не пов’язаною з реаліями Росії; така вона й досі. Тут наявний відрив якогось ідеалу, мрії, певного устремління від того, що є насправді. Тобто ідеал передує аналізові й синтезові. Тому інтелігенція Росії занурена в якісь мрії, філософські роздуми та пошуки. Звісно, є люди, котрі не підпадають під таку характеристику. Але здебільшого вона продовжує бути політично утисненою…

Наше сучасне телебачення та кінематограф – страхітливе явище в житті Росії. Не все, звісно. Є фільми великого Андрія Тарковського й Олексія Германа. Але, і це правда, їхні стрічки, шедеври найвищого світового рівня ніхто, майже ніхто не бачить. А якщо хтось випадково і заходить до кінотеатру на їхні геніальні фільми, то не висиджує до кінця, бо не може зрозуміти, про що там йдеться. Більшість глядачів не може навіть зануритися у суть того, що відбувається на екрані – настільки їм відбили здатність бачити прекрасне й інтелектуально глибоке. Ось до чого довели наш соціум радянською пропагандою. Вона, ця пропаганда, звісно, зараз розквітає в кіно Міхалкова…

В Москві вирішили поставити пам’ятник Столипіну. Говорять, давайте таким чином віддячимо йому за реформи, за формування прогресивного суспільства тощо. Не в цьому суть Столипіна. Його суттю була спроба врятувати царський режим, що на той час падав, вмирав, бо насправді згнив. Ось чим Столипін займався. Багато хто вважає, що його реформи були успішними. А в чому насправді успішність? Після того, як виділили селянам землю й надали можливість розселитися на хуторах, після того, як селяни навіть до Сибіру їздили-смикалися, пройшов невеликий час. Потім майже всі родини повернулись назад. Повернулися й відновили общину, яка на той час чи не вщент була зруйнована. Ось така трагедія сталася. В Росії процвітає незнання цього та нерозуміння, ким був Столипін. А він насправді – справжній сатрап самодержавства, проте розумний.

Моя думка: середнього класу як соціальної та соціально-економічної категорії (може, навіть на політичному рівні) в Росіє немає. У цій країні є середні високооплачувані працівники. Таких людей багато, і вони серед цілком різних категорій людей. Це і державні посадовці, і військовослужбовці, і правоохоронці. Вся система, котра, власне кажучи, правоохоронна. За категорією оплати вони перебувають начебто на якомусь середньому рівні між тими, хто живе на межі виживання, на межі втрати здатності керуватися чимось іншим, а не тваринними інстинктами, і тими, хто становить дуже високооплачувану категорію. Ось вони і є середні.

Однак, ґрунтуючись лише на цьому, їх не можна називати середнім класом, мені здається, в жодному разі не можна. Тому що середній клас передбачає все-таки діяльність на основі приватної власності, передбачає виробничу діяльність, навіть якщо вона інтелектуальна. І, звісно, передбачає саморозвиток, само спрямованість на досягнення якоїсь поставленої мети. Немає такого середнього класу в Росії.

Втім, його зараз навіть у світі немає. Відбувається вимивання цієї категорії у цілому світі. Монопольний панівний бізнес, власне кажучи, і привів Захід до такого становища, що може нині вже остання станція капіталізму, навіть кінцева зупинка. І тут важливо, що існує протистояння всередині західних країн: протистояння між устремліннями до наживи та прибутків з одного боку, до устремління та до свободи і незалежності, зокрема на основі приватної власності з іншого. Перемогу здобули на сьогодні прибуток і вигода. Так було покладено край історичним протиріччям західного капіталізму.

Саме це і дає підстави стверджувати: а раптом не це остання зупинка поїзду капіталізму на Заході? Чи знайде вихід Захід із такого становища, адже він не вперше опиняється начебто на останній зупинці, невідомо. Книжка Шпенлера «Закат Європи» саме про це.

Найстрашніше в Росії нині те, що саме холопи мають владу над держпідприємствами й доступом до ресурсів. А холоп – це страшна тварина. Вони остаточно сформувалися за орди, коли ладні були на колінах повзти до хана по ярлик на князювання. Коли дорогою до його палацу бачили свого співвітчизника чи навіть рідного брата, який стікав кров’ю, – вдавали, що не помічають цього. Такі випадки відомі, вони повністю знищували в людині людське. Ось такі холопи посідають нині в Росії центральні місця в економіці й управлінні державою.

Путін – це ставленик цієї олігархії. Саме вона привели його до влади. Та саме він нічого не вдіяв би, тож і сформував найближче оточення. Це оточення називається кооператив «Озеро». Всього кілька мільярдерів, котрі й становлять його вузьке коло, а він, у свою чергу, на них цілком спирається. Хто ким там керує, я й гадки не маю. Я туди доступу не маю. І ніхто взагалі сторонній доступу туди не має. Я б навіть і припущень жодних не насмілився б зробити. Я бачу, що сьогодні в Росії відбувається розкол еліт. Чи підніжків, якщо ваша ласка. Розкол очевидний: є люди, котрі незадоволені цим кооперативом «Озеро» разом із Путіним. І, власне кажучи, поява на площі в грудні того року Прохорова та Ксєнії Собчак, вона, звісно, не Прохоров, утім, це також незвичне явище. Такі олігархи, як Мамут, Лєбєдєв, наприклад, теж висловлювалися – ми хочемо, щоб ви, Путін, до нас дослухалися. Невдоволення цим пануванням кооперативу вже панує навіть серед олігархів, воно вже навіть на шпальтах преси є, поступово воно перетворюється на всенародне надбання.

Україну ніколи в Росії не сприймали як щось неросійське. Ще на початку ХІХ сторіччя заводили зрідка мову про шляхту, котру якось треба приборкати. Запитання про те, з кого вона складається, навіть не поставало. Така розумна людина, з європейською освітою, як Карамзін, навіть не замилювалася над тим, а хто ж власне там живе, на цьому просторі? Ні, його більше хвилювало те, як приборкати шляхту, котру він там бачив. Тому й государеві він давав поради, як це зробити. Щодо міфологеми, я маю на увазі міфологему про те, що Україна – це частина Росії, то якби вона була притаманна виключно правлячому класу, це було би ще півбіди. А вона стала предметом масової російської свідомості. Адже річ ось у чому. Я міг би дуже багато доказів навести: Севастополь!!! І Україна!!! Я маю на увазі не свою свідомість, а масову, що підкорена цій міфології.

Записала: Олена Чекан          27 січня, 2012

http://tyzhden.ua/World/40555

Громадянський опір спільно з незалежними політичними експертами проаналізував списки провладної парламентської коаліції і політичних партій, обраних до Верховної Ради.

У результаті, визначено і чітко класифіковано конкретні постаті усіх депутатів-тушок, які зрадили своїх виборців.

Запам’ятайте ці обличчя. Кожен з них несе персональну відповідальність за те, що наше життя стало нестерпним. Адже це не просто абстрактна зрада. Кожен з них зрадив особисто кожного з нас і відібрав те, що належить кожному з нас – шанс на краще майбутнє і право жити у достойній країні.

Не подаруймо їм знову свого «покращення життя» вже вчора. Будьмо пильними і обережними, завтра кожен з них знову постукає у наші двері з черговою порцією обіцянок.

Викиньмо зрадників на смітник історії назавжди!!!

Роздрукуй цю листівку і передай її іншому. Що більше людей запам’ятає їхні обличчя – то більше у нас шансів жити у країні, де закон, честь і мораль – важать більше, ніж влада і гроші.

Іменем народу України викарбовуємо наш всенародний вирок:

 «Політичним покидькам – політичне кладовище.

Більше ніколи не буде при владі той, хто зрадив довіру свого народу!»

Завантажити листівку (JPG)

Завантажити листівку (PDF)

http://opirnarodu.com/

http://www.ord-ua.com/2012/01/25/politichnim-pokidkam-politichne-kladovishe/

Цена «круглого стола»

Польща

Идея «круглого стола», за который можно будет усадить вместе представителей власти и протестующего общества, популярна у части российской оппозиции. Сторонники этой идеи апеллируют к польскому опыту, когда в результате «круглого стола» между коммунистической властью и «Солидарностью» были достигнуты договоренности, устраивающие и власть, и оппозицию.

Однако польский опыт в России изучен поверхностно. Мнение о том, что «круглый стол» был безусловным успехом польской антикоммунистической оппозиции, по меньшей мере, ошибочно. Это мнение основано не столько на фактах, сколько на их передергивании или просто на ложной информации. Применимость польского опыта к сегодняшним российским событиям исследует в своей статье в «ЕЖе» «Круглый стол: польский опыт» Алексей Макаркин.

Автор утверждает, что в Польше «договориться все же удалось», несмотря на тяжелый «груз» истории – жесткое противостояние между властью и оппозицией, военное положение, массовые аресты. Да, груз, действительно, был не из легких. С властью, которая была привезена на советских танках и навязана Польше, народ не смирился никогда. До конца 50-х годов продолжалась партизанская борьба. В 1956 году в Познани коммунистической властью было потоплено в крови протестное выступление рабочих. Когда Ярузельский был министром национальной обороны, армия участвовала в расстрелах рабочих в районе Выбжэже в декабре 1970г.

Позднее оппозиция усиленно работала над воспитанием молодого поколения. Десятимиллионная «Солидарность» показала, что коммунизм чужд польскому народу. Было даже так, что сотни тысяч членов ПОРП поддержали выступления поляков за независимость в 1980-81 годах. Многие из них после введения 13 декабря 1981г. военного положения выбросили свои партбилеты.

Однако вся правда состоит в том, что правительство Ярузельского пошло на силовое решение конфликта не только с целью остаться при власти, но и для того, чтобы заменить элиту «Солидарности» и обеспечить себе возможность договариться с ней в будущем. Они сменили патриотов на послушных оппортунистов. Таким образом была проведена селекция предателей и будущих «переговорщиков».

Когда в Советском Союзе началась «перестройка», польские наместники московской власти получили из Кремля приказ проводить «перестройку» и в Польше. Однако они не спешили делать это, так как боялись потерять власть. В 1987-1988 годах, когда в СССР освобождали политзаключенных, аресты в Польше продолжались. В тюрьму был брошен Ян Гурны, член Временной координационной комиссии «Солидарности», и Корнель Моравецкий, председатель всепольской подпольной организации «Борющаяся Солидарность». В январе 1988г. Был арестован Анджэй Колодзей, председатель Исполкома «Борющейся Солидарности», который работал на этом посту после ареста Моравецкого. Чтобы продемонстрировать, что власть знает всё и держит всё под контролем, режим пытался, правда, безуспешно, схватить и автора этих строк. Я была председателем «Борющейся Солидарности» – работала на этом посту после ареста предшественников и находилась в подполье с 13 декабря 1981г.

Не эти ли репрессии Алексей Макаркин имеет ввиду, когда пишет, что «противники диалога оказались политическими аутсайдерами» и были изолированы от переговоров? Да, они сначала оказались политическими заключенными, а потом их отправили за границу с билетом в одну сторону! Настоящая оппозиция продолжала борьбу, набирала силы и предостерегала от компромиссов с коммунистами, пока продажная верхушка «Солидарности» договаривалась с властями.

Коммунистическое руководство отобрали для переговоров в городке Магдаленка около Варшавы (где еще до «круглого стола» 1989 года проходили тайные переговоры оппозиции с властью) тех оппозиционеров, которые уже были подготовлены к роли предателей. Это были люди, которые стремились попасть во власть любой ценой и готовы были ради этого поделиться властью с коммунистами. В свою очередь, хунте Ярузельского очень важно было заменить свои партбилеты на документы о приватизации государственной собственности, провести «элитарную приватизацию» в собственных интересах. К тому же они не хотели нести ответственность за свои преступления. Именно Адам Михник в процессе переговоров «круглого стола» поднимал тосты вместе с генералом Чеславом Кищаком – министром внутренних дел, ответственным за расстрел горняков шахты «Вуек» 16 декабря 1981г. и другие подлые убийства из-за угла. Для Михника этот генерал был и до сих пор остается «человеком чести»!

Надо помнить, что именно Москва оказывала давление на хунту, чтобы та начинала в Польше «перестройку». А средства массовой дезинформации убедили поляков, что достигнут исторический компромисс.

Особенностью успеха «круглого стола» в Польше Алексей Макаркин считает структурированность оппозиции, создание Гражданского комитета и тот факт, что «именно «Солидарность» – во время «круглого стола» еще официально нелегальная – дала полномочия Леху Валенсе для ведения необходимых для организации круглого стола переговоров в 1988 году».

И это неправда! «Солидарность», которая ушла в подполье во время военного положения, не давала никаких полномочий Леху Валенсе. Дать какие-либо полномочия ему могли только Съезд делегатов или Общепольский комитет организации. Анджэй Гвязда (заместитель Валенсы), несколько членов Общепольского комитета и несколько делегатов Съезда, выбранных в 1981г., предприняли попытки собрать заседание Общепольского руководства «Солидарности». Однако Валенса не допустил этого. Ещё ранее в подпольной «Солидарности» были отстранены от руководства демократически выбранные руководители. После этого в Гражданский комитет при Лехе Валенсе вошло много людей, которые не могли себе даже представить, что станут участниками фарса, которым дирижировал Ярузельский. Пропаганда пугала всех кровопролитием в случае, если не начнутся переговоры с коммунистами. О том, что это была ложь, свидетельствует факт проведения всего через три месяца действительно свободных выборов в Чехословакии и Венгрии.

Польский народ на ближайших выборах также ясно заявил, что не хочет в дальнейшем жить под властью коммунистов и его не интересуют соглашения, достигнутые в результате «обильного возлияния в Магдаленке». Однако слишком поздно польский народ понял, что его обманули. Многие, осознав, что от них уже ничего не зависит, ушли во «внутреннюю эмиграцию». Многие до сих пор недоумевают: как можно было сидеть за одним столом с убийцами? Ведь даже во время переговоров «круглого стола» службы госбезопасности убили ещё трёх священников.

Впрочем, Алексей Макаркин полагает, что в переговорах не имеет значения, какой имидж у партнера. Убийца – так убийца, почему нет? Однако он серьезно заблуждается, утверждая, что доверие большинства оппозиционеров к Валенсе оставалось на высоком уровне, несмотря на то, что «значительная часть консультаций между Валенсой и Кищаком носила закрытый характер». Это неправда. Валенса не пользовался доверием большей части оппозиции. Далеко не все сели и за «круглый стол». «Борющаяся Солидарность», Польская партия независимости, Либерально-демократическая партия «Независимость», Федерация борющейся молодёжи не сели за один стол с шулерами. Валенсу забастовщики выгнали прочь на шахте в Ястжэнбе (1988г.). На улицах проходили многотысячные демонстрации.

Однако народ действительно хотел верить, что скоро станет легче. Что кто-то за людей всё наладит. Про это твердили по телевидению, об этом говорило радио «Свободная Европа». Поляки позволили обмануть себя! В тот период ещё отрицался факт тайных переговоров в Магдаленке. Здесь автор прав: Валенса скрытно договаривался с врагом. Народ не знал об этом.

В принципе, понятие «круглого стола» исключает «участие сторон». За круглым столом сидят друзья, а не «стороны»! За польским «круглым столом» была такая же ситуация. Теперь даже звучат голоса, что в переговоры вступили тогда офицеры, ведущие свою агентуру, и сама эта агентура. Понятно, что за «круглым столом» было в избытке «полезных идиотов». Всё было отрежиссировано, обо всём было договорено. С самыми радикальными предложениями выступал, например, молодой представитель правительства Александр Квасневский. Было достигнуто единодушие почти во всём, был подписан документ, хотя понятно было, что договоренности никогда не будут выполняться. Более того, было понятно, что и читать этот документ никто не будет – больше десяти тысяч страниц текста.

Переговоры «круглого стола» были спектаклем для общества, поставленным с целью его обмана, создания иллюзии того, что вот, на глазах народа, возникает новая, независимая Польша. Не нужно и даже нельзя что-либо делать, так как всё можно только испортить. Тех, кто открыто предупреждал о мистификации, называли «придурками». Сегодня все признают, что «придурки» как раз и были правы. Ну и что – польская политика до сих пор руководствуется «постмагдаленковским» соглашением. Обещание, которое партнеры дали с наполненными бокалами в руках, обязательны к выполнению до сегодняшнего дня!

К счастью, оценки политикам выставляет история. По прошествии лет становится понятно, кто был прав, а кто нет. Кто нагло врал, а кто говорил правду; кто был агентом, а кто патриотом. Только спустя годы выяснилось, что и Лех Валенса, и часть упомянутых Макаркиным «моральных авторитетов» от интеллигенции и католической церкви были просто агентами госбезопасности (СБ). К сожалению, в католической Церкви некоторые епископы сотрудничали не только с партией, многие из них были к тому же агентами СБ. Таким образом, история подтвердила правоту тех, кого Макаркин называет фундаменталистами и крайними радикалами. «Круглый стол» был причиной того, что к власти прорвались холуи и неудачники, посредственные, но верные и послушные исполнители.

В Польше порядочные люди оказались на обочине. Торжествует власть договорённостей и знакомств. Продолжается разворовывание государства. Когда Лех Качиньский хотел порвать с договорённостями «круглого стола», случилась катастрофа под Смоленском. Сейчас и каждый россиянин видит, как повсюду бывшие сотрудники КПСС и КГБ захватили народную собственность. Оппозиционеры, боровшиеся с коммунизмом в СССР и сидевшие годами в лагерях, едва ли не бедствуют сегодня. Не они теперь премьеры, депутаты и губернаторы в России.

Что теперь можно посоветовать россиянам? Только создать общенародное освободительное движение. Например, под лозунгом «Наша страна принадлежит нам» или «Никаких дел без нас». В Польше «Солидарность» создавалась в 1980 году на протяжении неполных двух недель.

И, наконец, я хочу предостеречь российское общество от «круглых столов». Такой предмет мебели может стоять только в доме, где собираются друзья. То есть разные течения в оппозиции, близкие друг другу, могут сесть за этот стол, чтобы обсудить то, что их разделяет и объединяет.

С врагом нужно садиться за стол обычной формы, чтобы было ясно, кто на какой стороне занял своё место. Иначе результаты этих переговоров будут иметь печальные последствия на протяжении еще многих лет, а цена, которую придется заплатить народу за свою опрометчивость, будет слишком высокой.

24 ЯНВАРЯ 2012 г. ЯДВИГА ХМЕЛЕВСКАЯ

http://www.ej.ru/?a=note&id=11712

У Сумах під будівлею міліції мітингували з-за смерті в райвідділі

Сьогодні, 22 січня, на вул. Першотравневій, 21 під будівлею Ковпаківського відділу міліції зібралося близько ста сумчан з вимогою відставки керівництва відділу.

Нагадаємо, 17 січня в Ковпаківському відділі міліції під час "бесіди" з оперативними працівниками помер 32-річний сумчанин Олексій Ходаков.

Сьогодні сумчани зажадали від міліції відставки керівництва Ковпаківського відділу і Сумського міського управління міліції і віддачі під суд винних в смерті Ходакова. Окрім родичів і друзів Олексія Ходакова на мітингу зібралися представники  козацтва, Молодіжного національного конгресу, обласного суспільно-політичного центру «Відкріте суспільство», а також рідні сумчан, потерпілих від дій міліції.

Присутні висловили співчуття близьким Олексія і зажадали зустрічі з начальником Ковпаківського відділу або міського управління міліції. Але від керівництва сумської міліції виступити перед народом вийшла замначальника міськуправління міліції по питаннях кадрового забезпечення Вікторія Коваленко.

– Ганьба! Міліція сховалася за спиною жінки,  – у відповідь на це сказала вдова, Валентина Ходакова.

 «Ганьба! Ганьба!»  підтримали її мітингуючі. Пори обіцянки Вікторії Коваленко, що начальник міліції буде хвилини через 10-15, протягом півторагодинної акції до людей так ніхто і не вийшов.

Пані Коваленко ж сказала, що нічого коментувати не може, оскільки по даному факту проводить розслідування прокуратура, а службова перевірка міністерства внутрішніх справ ще не закінчена.

Не задоволені такою відповіддю міліції мітингуючі домовилися продовжити мітинг завтра, 23 січня, о 13.00.

Олена Адаменко, неділя, 22 січня 2012 р. 14:56

http://www.dancor.sumy.ua/news/newsline/74617