Час правонападу

Стаття 3 Конституції України декларує, що «Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави». Звідси, зокрема, випливає, що держава, по-перше, має забезпечити умови для здійснення прав людини та основних свобод, по-друге, поважати їх, тобто не припускатися зайвого втручання в їхнє здійснення, і, по-третє, захищати права людини, коли вони порушені, а також відшкодувати завдані порушенням збитки. 

Місією правозахисту є, з одного боку, охорона прав людини і основних свобод від експансії держави, захист людини від організованого насильства, яке здійснює держава, а з іншого боку – допомога державі: сприяти їй у виконанні її позитивних обов’язків щодо здійснення, дотримання і поваги до прав людини і вказувати на її бездіяльність, коли відсутні дії щодо захисту порушених прав або створення умов для здійснення прав.

Проте що робити правозахисникам, коли стаття 3 виглядає просто знущанням, а влада вочевидь демонструє зневагу до прав людини та брутально тисне на суспільство: порушує Конституцію і закони, принципи верховенства права, громадянські права і політичні свободи, знищує залишки незалежності судів? Коли держава працює виключно на «покращення життя вже сьогодні» своєї верхівки, а до решти українців ставиться з принизливим презирством? Коли держава не звертає жодної уваги на критику і в кращому разі лише імітує співпрацю з громадськістю, а замість діалогу з суспільством як з рівноправним партнером, навпаки, вдається до переслідувань своїх політичних опонентів і протестних громадянських рухів, намагаючись залякати їх, використовуючи для цього правоохоронні органи?

Тоді правозахист має переглянути свою місію і перетворитися на правонапад.

Це означає, що правозахисні організації мають не тільки захищати людські права за заявами жертв порушень, як зараз, реагуючи на дії держави постфактум, а самі ініціювати публічні кампанії на попередження порушень. Вони мусять проводити за власною ініціативою аналіз рішень та дій державних органів, які загрожують правам людини у майбутньому, та заздалегідь припиняти такі дії, використовуючи весь спектр стратегій – від інформування суспільства й міжнародних інституцій до публічного осуду дій держави та масових мирних зібрань, весь спектр засобів – від традиційних петицій, моніторингу, змін до законодавства, судових позовів тощо до публічних театралізованих та мистецьких акцій, пісень, карикатур, плакатів.

Держава повинна бути для людини, а не навпаки

Правозахист як передовий загін громадянського суспільства мусить нагадати, що хазяїном в домі є людина, а не держава, яка є не більше ніж слугою суспільства. Правозахист повинен поставити питання про моральний статус і легітимність нинішньої влади.

На мою думку, вона є аморальною і нелегітимною. А першочергові зусилля слід спрямувати на ту саму цеглину в стіні, вибивши яку, правозахист зруйнує всю стіну.

Певен, що цією цеглиною є справжня судова реформа, відновлення незалежності суду. Сильна незалежна та справедлива судова влада – головна передумова захисту прав людини. Ще Блаженний Августин казав, що держава без незалежного суду – це не держава, а зграя розбійників.

Правонапад – це правозахист у нападі, випереджальні ненасильницькі дії на захист і утвердження свободи й гідності людини. В новітній історії вже було декілька таких подій.

Левова частка учасників найбільших повстань сталінського ГУЛАГу – Кенгірського, Воркутинського та Норильського – були українцями. «Вірус непокори», жага свободи, бажання вільно розпоряджатися власною долею виявилися такими сильними в українців, що вони підняли людей на повстання, незважаючи на майже неминучу смерть.

Яскравими прикладами правонападу були створення і діяльність Гельсінкських груп в СРСР у 1976–1986 роках, наслідком чого стало створення світового Гельсінкського руху і ОБСЄ, та Помаранчева революція. Саме свобода була рушійною силою, яка штовхнула людей на Майдан 21–22 листопада 2004 року. Коли вони вийшли, вони не знали, що на них чекає, а в церквах молилися за їхні життя. Правонапад тоді виявився навіть на семантичному рівні – у гаслі молодіжних рухів 2004 року «Свободу не спинити!».

Помаранчева революція ще раз підтвердила, що свобода є надцінністю для частини українців, яка для них важить більше, ніж життя, і що українська національна ідея є ідеєю свободи.

Пам’ятаймо, що держава робить з людьми те, що вони дозволяють із собою робити. Тому вже вкотре перед українцями стоїть завдання захистити свою свободу. А для цього необхідно подолати наслідки посткомунізму в собі і змінитися самим – ставати освіченими, модерними, розкутими, творчими. Час правонападу!

Євген Захаров – голова харківської правозахисної групи     08 лютого 2012, Київ 16:41

http://www.radiosvoboda.org/content/article/24475750.html