Іноді одне фото скаже більше, ніж безліч соціологічних викладок чи аналітичних статей. А якщо це фотоальбом? Новий фотоальбом Олександра Чекменьова «Donbass» – це душевне потрясіння, діагноз і вирок. Діагноз для нашої країни і вирок для її влади. Не потрібно слів, досить подивитися, що зробила нинішня влада зі своєю «малою батьківщиною» – Донбасом, щоб зрозуміти, що з усією країною вона має намір зробити теж саме.
Чорно-білі знімки Чекменьова чимось нагадують знімки з журналу «Советское фото» 60-х років. Я колись знайшов підшивку таких журналів на горищі дідівської хати. Ейфорія, Гагарін, усміхнені робітники і селяни, а також трудова інтелігенція, підкорювачі Півночі, підкорювачі космосу та інша передноворічна радість. До комунізму залишалось якихось 40 років. Але він не прийшов. Замість Діда Мороза з подарунками – прийшов пиздець. Багато хто з нас цьому зрадів, бо розумів, що Діда Мороза не існує, але існує Політбюро і «мистецтвознавці в цивільному». Що новорічних подарунків не буває, а є твоє, вкрадене державою життя, з якого воно іноді робить тобі «подарунки». Що краще працювати на себе, а не на державу, з милості дозволяє тобі раз в житті купити «Жигуль» і з'їздити в Болгарію. Той, хто це зрозумів – або, скориставшись нагодою, змився з дивної країни, або зайнявся збагаченням. Ті, хто не зрозумів – назавжди залишилися в царстві північного хутрового звіра. А царство ставало все похмурішим і похмурішим. Убитий трудовими подвигами степ Донбасу перетворився на пориту норами, непридатну для життя територію. «Стахановці» позбулися щорічного відпочинку в кримських будинках відпочинку, та й взагалі всього. Залишилася лише понівечена земля, з якої подекуди ще можна вирити пару мішків вугілля, щоб купити хліба, ковбаси і горілки і прожити ще пару днів. Щоб потім знову спуститися в покинуту шахту і добути ще пару мішків вугілля або знайти смерть.
«Подорож на край ночі» Селіна – це книга про війну. У якій є початок і є кінець. Книга Чекменьова – про пекло. В силу своєї звичності, що став для людей нескінченним. Вони вже й не усвідомлюють, що живуть у пеклі. Вони веселяться, але не можуть і не хочуть нічого змінювати. Це не подорож на край ночі. Це життя в нескінченній ночі. Чекменьов пише: «Була неділя. У будинку, зовні схожому на старий сарай, вирували веселощі – відзначали день народження господині цієї хати. Шахтарці Любані виповнилося сорок дев'ять років. Пізньо вночі веселощі були в самому розпалі, народ пив, танцював, гуляв, як умів. У якийсь момент серед цього свята хлопець, що спав на ліжку осторонь від усіх, мовчки піднявся, одягнувся в робочий одяг і попрямував до виходу. Взувши чоботи на порозі, він накинув на плечі фуфайку, взяв каску, коногонку і вийшов з дому. Мене вразила ця сцена, і я запитав Любаню, куди він попрямував? «Та в свою шахту за вуглиною, куди ж ще? » – Відповіла вона. «Але ж ніч на дворі! » – Дивувався я. Неабияк п'яна, втомлена іменинниця подивилася на мене з посмішкою і тихо промовила: «Під землею завжди ніч. У всякий час доби».
Нескінченну ніч видно навіть на денних знімках цього альбому. Ніч порожньої безнадії, коли навіть відчай здається занадто слабким почуттям. Чорно-білі знімки альбому – це акт милосердя до відображеної дійсності. У фарбах вона була б просто огидною. Ч/б надає їй сухість середньовічної гравюри. «Суха голка» світла не відрізняється від чорної борозни зморшки. Борозни на землі, борозни на обличчі людини, чиє життя складається лише з двох кольорів – підземної ночі і ночі на землі. Немов хробак, він гризе цю землю, це вугілля, щоб тут же виплюнути його в жадібні топки ТЕЦ великих міст, повних світла і веселощів, тепла і, можливо, щастя. Чекменьов пише: «Я оселився у місті Торез. У старій квартирі панельної п'ятиповерхівки не було навіть центрального опалення. У багатьох в кімнатах стояли звичайні печі з листового заліза, які топилися дровами або здобутим в шахтах вугіллям. Бляшані труби цих печей стирчали з більшості почорнілих від сажі вікон багатоповерхівок. Холодну воду давали наче за розкладом – приблизно 2 години вранці і 2 години ввечері, гарячої ж не було зовсім. Я пам'ятаю, що спати мені доводилося одягненим поруч з піччю – настільки було холодно в тій квартирі. Мої гроші закінчилися швидко, тому щоранку, прокинувшись, я брів кілька кілометрів по засніженій степу до нелегальної шахти, на якій мене знали і визнавали своїм. Там можна було поснідати та пообідати, була вечеря і гарячий чай в надлишку. Я вже не дивувався своєму становищу, умовам, в яких мені довелося прожити тривалий час у шахтарському регіоні. Мене все влаштовувало – я до всього звик. Тільки одне не переставало дивувати: я не міг зрозуміти, усвідомити, чому ті люди, які обігрівають цілу державу, не можуть обігріти своє житло.
Розглядаючи знімки з альбому «Donbass» я теж не можу зрозуміти багато. Наприклад, чому саме тут, у цьому холодному і злиденному пеклі з'явилася найбагатша людина України – Рінат Ахметов, президент Янукович що обожнює золоті унітази і двійко десятків нардепів, що живуть то в Монако, то в Єнакієвому? Або, мабуть, вони з'явилися тут саме за рахунок рабської праці героїв Чекменьова? І, пограбувавши свою «малу батьківщину» ця мила компанія вирушила грабувати всю Україну загалом? І чомусь згадуються одкровення нардепа Ландика. Не мажора, а його дядька, нардепа Валентина Ландика: «« Подивіться, як на Сході працює сталевар, машиніст. Це жахливі умови. Він заробляє 200-300 доларів. А вуйко каже: "Щоб я за такі гроші так працював?! Я піду до поляка, нарубаю йому дров, він мені дасть 100 долярів, я ще до нього буду ходити". Це такий менталітет. Ми хотіли запустити в Івано-Франківську завод "Норд". Але ледве ноги звідти забрали. Возили туди поїздами своїх людей, бо тамтешні не хотіли працювати. Хоча зарплату давали, як у Донецьку. Працювати повинні всі. Потрібно закривати кордони і виробляти власний продукт, будувати ферми. Ми спробуємо це зробити за 10 років. Може, й більше часу знадобиться».
Є люди, яким потрібно, щоб над Донбасом була вічна ніч. У цій безвихідній ночі так приємно дешева робоча сила. І вони хочуть занурити в цю вічну ніч всю країну. І всі розмови про реформи насправді зводяться лише до цього. У країні повинні залишитися раби, наглядачі й господарі. Піраміда влади проста, як терикони Донбасу. Рабів багато, наглядачів трохи менше і зовсім мало господарів. На чолі з найголовнішим – сидить в Межигір'ї на золотому унітазі. В оточенні лакеїв з погонами генералів армії. Абсурдна картинка? Не менш абсурдна, ніж життя шахтарів з альбому Чекменьова. «Все буде Донбас? » Сподіваюся, що ні. Чекменьова запитували, навіщо він фотографує це життя? Він відповідав, що це має скоро закінчитися і стати історією. Тому що так жити не можна. Просто не можна.
Станіслав Речинський, «ОРД», Фото Олександра Чекменьова 27. 08. 2011 3:27
http://www.ord-ua.com/2011/08/27/-puteshestvie-na-kraj-nochi-aleksandra-chekmeneva/
Немає коментарів:
Дописати коментар