Анекдот старий, ще радянських часів.
Мовляв, оптимісти вивчають англійську мову; песимісти – китайську. А реалісти –
вивчають автомат Калашникова. Анекдот – дуже відповідний сьогоднішньому
передвиборному становищу країни. Якщо під оптимістами розуміти партію влади та
її нечисленних прибічників, які висловлюють впевненість, що після 28 жовтня
режим не тільки збереже статус-кво, але розширить свої можливості творити, що
завгодно, «завоює нові висоти». Песимісти в нашому випадку, це ті, хто вже
майже спокійно констатує – ми «завойовані» заздалегідь, які там вибори, ми
поневолені надовго, залишається «вивчати китайську» (тобто в нашому випадку – «феню»,
якою користується банда при владі) , ну, в крайньому випадку, з цим знанням
якось, з головою під подушкою, якщо з-під неї не витягнуть, чекати гіпотетичних
президентських виборів, на яких, може бути, щось ... А я – на боці реалістів.
Якщо повернутися до анекдоту, реалісти, це ті, хто
вважає, що захищати свою країну (тобто себе, своїх дітей) потрібно сьогодні. До
цього треба бути готовим. І, до речі, в нашому випадку, «автомат Калашникова»,
це не заклик всупереч закону обзаводитися реальною вогнепальною зброєю. Це – розуміння:
якщо на парламентських виборах, що неухильно наближаються і одразу ж після них країна
не знайде в собі сил зробити реальний поворот, країна загине. «Вивчення
китайської» не допоможе громадянам. А ось зброю – на даному етапі, сміливість і
розум об'єктивно оцінити ситуацію; взяти участь у цих заходах, не здаючись
режиму, що б не співав він зараз, і що б не озвучив за результатами виборів, може
і повинно допомогти. Поки – зброя, не пахне мастилом. А там, у гіпотетичному
екстремальному випадку, як Бог дасть. Так, навіть так.
До речі, в останні передвиборні тижні, стало зрозумілим:
«наші оптимісти» насправді бояться програти вибори 28-го. Незважаючи на те, що
Тігіпко від імені партії влади не втомлюється надувати щоки на публіку: ми-де
можемо самі, навіть без комуністів, сформувати більшість у майбутній Раді.
Насправді вони віддають собі звіт в максимальних, рівномірно розподілених
географічно, настроях громадян проти режиму.
Фальсифікації для того, щоб при таких умовах
намалювати собі переконливу перемогу, повинні бути воістину грандіозними. А та
ж міжнародна місія спостерігачів на цей раз, на відміну від попередніх, обіцяє
бути куди більш масовою і працювати куди уважніше. Власне, немаленька група так
званих довгострокових спостерігачів, трудиться вже зараз, скрупульозно «складує»
факти тих порушень, які спостерігаються в ході кампанії, до дня голосування і
підрахунку. Отже, щоб вибори були визнані хоча б «частково демократичними» (хоч
убийте, не зрозумію, звідки взявся цей вираз, і як поєднати в ньому слово
«частково» з фактом відповідності або невідповідності процесу та результату
принципам демократії), в урнах все ж повинна бути виявлена більш-менш прийнятна
кількість «за» режим.
Що ж, влада саме зараз міцно стискає кулаки, в яких і
так зосереджений адмінресурс. Місцеві бонзи відверто доводять до керівників
окружних і дільничних комісій план: мовляв, робіть, що хочете, але щоб у
наданих вами бюлетенях за Партію регіонів було 70 (50, 60, 80) відсотків. О, ця
влада вміє лякати. І – розправлятися з тими, хто не слухається. І залякані,
природно, внесуть свій внесок. Тільки ж і тут – варіант досить двоїстий. У
багатьох, кого лякають, виникає кардинально протилежна думка: якщо ми не
виконаємо вашого розпорядження, і «допоможемо» вам покинути владні крісла, якраз
ви нам ВЖЕ нічого і не зможете зробити, і за те, що ми рахували чесно, нам, мабуть,
не буде нічого поганого, окрім хорошого ... Цей аспект мислення теж присутній,
і він не на користь режиму.
Тігіпки-Чечетови жонглюють словами про «гарантовану
більшість». А політологи, в тому числі, скажімо так, лояльні до режиму, в останні
дні все частіше говорять про те, що навіть якщо Партія регіонів візьме
невеликий відсоток, то більшість вона так-сяк зліпить, за рахунок
мажоритарників. Так, для того мажоритарку і завели. І подібна небезпека, коли
якийсь кандидат, що порівняно недорого, і часто в буквальному сенсі слова, купив
округ, отримає «вільний квиток» у парламент, щоб там приєднатися до провладної
більшості – є, вона реальна. Те, що здорові сили суспільства, думаючі
громадяни, намагаються протиставити такій небезпеці сьогодні – це той самий
простий, але єдино можливий підхід: на мажоритарці голосуємо виключно за
узгоджених опозиційними силами кандидатів. І готуємося супроводжувати весь
процес підрахунку і транспортування бюлетенів.
Більш того, громадська організація «Спільна справа»
організувала центр паралельного підрахунку голосів. Мета – реєструвати
результати не в цілому, не на рівні окружних комісій (де як раз і можливі
фальсифікації, які важко відстежити). Реєструвати результати на рівні кожної
окремо взятої ділянки. Якщо хто не знає, то протокол підрахунку голосів на
дільниці – за законом, перш ніж бути направленим в окружком, має бути вивішений
в дільничному приміщенні для загального ознайомлення. Так от, кожен член
комісії не від влади (їх мало, але вони ж є), будь-який незалежний спостерігач
або зареєстрований на ділянці журналіст, має право вимагати на руки його копію
з так званою «мокрою печаткою». І передати її в громадський центр паралельного
підрахунку. Якщо, всупереч закону, домогтися копії не вдасться, то хоча б
сфотографувати протокол. Підсумовування результатів по ділянках, де легше
відстежити фальсифікації – це і є резонансний результат, який можна
протиставити центрвиборчкомівському, якщо ЦВК дозволить собі фальсифікацію.
І трохи про те, що політологи передрікають: партія
влади, взявши навіть невеликий відсоток, приросте до більшості за рахунок
мажоритарників. Ті ж політологи не забувають сказати, що подібна більшість буде
«хиткою, ситуативною». Режиму від цього, звичайно, радості мало: кожен раз
буквально торгуватися з «крутими пацанами» з того чи іншого питання. Але й
країні, яка намагається віднайти цивілізований парламент, від подібного
розброду та хитання тих, хто переслідує особисту тактичну вигоду – радості
ніякої. Більш міцну більшість Верховна Рада може знайти саме, за наявності тої
або іншої облікової більшості. Мажоритарники – володарі «вільного квитка» з
цілком прагматичних міркувань зв'яжуть свою парламентську долю з коаліцією, яка
переможе, на більш міцній основі. А судячи з реальних настроїв у країні, таку
більшість, так-так, може отримати нинішня опозиція.
Природно, до подібного гіпотетичного результату, як кажуть,
«сім верст лісом». Та по байраках, бурелому. Тому що суспільні настрої, які
кожен тримає поки що «в кишені», це одне. А домогтися, щоб людина прийшла на
вибори, з наміром змінити своє життя на краще; проголосувала без страху і
розумно; а потім ще й відстояти реальні результати виборів, якщо вони будуть
такими – при нинішньому режимі процес вкрай складний. І всьому, що намагаються
зробити зараз громадські організації – і протистоянню видаленню спостерігачів з
дільниць; і «видобутку» тих же копій бюлетенів для паралельного підрахунку; і супроводу
бюлетенів; і оголошенню результатів паралельного підрахунку і вимозі того, щоб результат
визнали реальним – необхідна всенародна підтримка.
А нас намагаються переконати, що в країні відсутні
протестні настрої. Перш за все, це звичайно, каже режим (як же, нас пакращілі
до цілковитого задоволення, так що, протестувати проти благодійників?). У другу
чергу – пораженські настрої, як міазми, поширює частина горезвісної «інтеліХенціі».
Якій, з одного боку, дістався не гідний її народ, якому просто ще необхідно
«походити в упряжі», а з іншого – які там парламентські вибори, давайте-но вся
увага – на віддалений 2015-й, вибори президентські.
Немає настроїв протесту? Ну-ну. Ми з вами, шановні
читачі-співрозмовники, зарікалися посилатися на результати соціології. Але то
мова йшла про передвиборчі рейтинги. А є опитування, в рамках яких людина не
відчуває небезпеки, висловлюючи свою думку, тому що їй пропонують не
«відректися від всесильної страшної влади», а просто відповісти, як живеться.
Результати дослідження Київського міжнародного інституту соціології. 76%
громадян, опитаних у всіх областях країни, висловлюють невдоволення економічною
ситуацією; 63% – ситуацією політичною; 51% – культурною; 43% незадоволені
нинішньою зовнішньою політикою. А пам'ятаєте, як вчора на Запорізькому
автозаводі робочі осміяли і освистали Азарова? Він порадував їх, що їхня
середня зарплата – 3,5 тисячі гривень. А коли йому крикнули, що отримують в
кращому випадку півтори, промимрив «значить, працюєте не повний робочий день»,
чим викликав відкрите обурення.
Як ви думаєте, робочий, який «забрав» це обурення
додому, в день виборів вже зовсім не зрозуміє, що Азаров, якому він свистів за
брехню – номер один у списку регіоналів? І якщо він, цей робітник, не
проголосує за Азарова, а потім дізнається, що він за нього із захопленням
«проголосував» – він, скажімо так, не образиться? Не конвертує свою образу в
протестні дії? Помножте на відсоток, який заявляє про своє невдоволення тим, що
відбувається в країні.
І, нарешті, остаточно припинимо слухати тих, хто
продовжує чірікать, що на Майдан-2004 «завезли-купили». Я (і багато хто з вас),
були там з першої ночі. І хай ображаються, якщо хочуть, опозиційні політики,
але за великим рахунком це вони пішли за громадянами, а не навпаки. А адже тоді
й економічне становище було краще, і країна, не по розділенню географічних прихильностей,
а цілком – не розсмакувала Януковича і Ko на смак, як зараз. І не захотіла
виплюнути «оце».
Так, режим боїться. Боїться отримати парламент з
ненадійною більшістю. І ще більше – боїться реалізації шансу програти в
результаті народних протестів і невизнання виборів легітимними. Доказом того,
що влада шукає виходи в разі таких ситуацій, несподівано послужило інтерв'ю з
Юрієм Єхануровим, опубліковане на ресурсі «Українська правда. Економічна правда
». Інтерв'юери кілька разів підкреслили, що співрозмовник – екс-політик в усіх
відношеннях, тихо працює викладачем, і зустрілися вони з ним в кафе. Єхануров і
справді, на відміну від деяких інших «ексів», нічого «смаженого» не розкривав,
і взагалі, можна сказати, говорив ні про що. Тоді чому ж цей нуднуватий текст
був оперативно відтворений купою прорежимних видань? Можна припустити – через
одне твердження. А в критичних ситуаціях – диктатури вкладають подібні ідеї на
межі фолу якраз в уста людей незначних, так, для проби. Ось воно, твердження:
«Я допускаю, що якщо ці вибори будуть визнані не зовсім демократичними, то
президент може на це подивитися, і розпустити цей парламент. Знайти легітимні
методи розпуску. І ми можемо через рік мати ще одні вибори. І це буде
відповідати вимогам світової громадськості. Ви знаєте, як це добре, коли не
заважають?».
«Перевести» цю
сентенцію, судячи з усього, слід приблизно так. Якщо режим зрозуміє, що він
програв, і при цьому зіткнувся з неприйняттям фальсифікацій, вихлюпується
протестами – він не танки з водометами використовує, а сам скасує невигідний для
себе результат. У надії, таким чином, «помазати по губах» і світовій
громадськості. Ах, як чарівна фраза «добре, коли не заважають» розкриває карти...
Для режиму зараз – головне за всяку ціну утриматися при владі. Хоча б – з
колишнім парламентом, який давно не парламент. У цьому положенні можна дограбувати
країну, а з громадянськими свободами зробити так, щоб ми з вами вже дійсно «не
заважали». До речі, можна і збільшити зручність цього парламенту. У свій час
мало хто звернув увагу на одну з пропозицій Януковича, що міститься в так
званому щорічному посланні Верховній Раді (послання він не оповістив, а якось
гранично тихо роздав нардепам, ось до тексту і не чіплялися). А пропозиція – пахуча:
доцільно ввести до Конституції норму про прийняття ВР законів більшістю від
представлених на засіданні народних депутатів, за умови, що присутня половина
складу. Тобто для того, щоб прийняти, що завгодно, можна буде навіть не
домагатися від «піаністів-багатокнопочників» нинішніх 226 «за». І ще багато
якихось необхідних для режиму важелів можна наклепати, якщо залишити теперішній
парламент, і ніхто не буде «заважати».
Так, але про який рік до наступних виборів говорить
Єхануров, якщо припустити, що Янукович ось так, з нуля, розпустить парламент,
обраний 28-го? Гортаємо закони, Конституцію. Парламентські вибори можуть бути
як черговими, так і позачерговими. Позачергові призначаються якраз у разі
припинення повноважень вищого законодавчого органу президентом. Стаття 16 п.3
чинного закону про вибори народних депутатів відводить термін для позачергових
виборів рівно в 60 днів з моменту указу глави держави про розпуск ВР. Хоча – чому
дивуватися? Кишеньковий Конституційний суд освятить будь-яке потрібне рішення,
хоч рік. Необхідний чи для то повної здачі країни, чи то для того, щоб
перетворити цей рік в безстроковість убивчої влади паханату, де якась її
частина буде навіщось називатися парламентом.
«Їм» вистачить
і року, і днів, якщо ми, громадяни, не будемо «заважати». А щоб розважитися – повіримо,
що вся справа зараз у тому, щоб зосередити думки на 2015-му. «Єдиною опозиція
не стане ніколи. Адже десь інтереси не збігатимуться, тому що і Кличко, і
Яценюк будуть готуватися до президентських виборів». А чому, скажімо, до них не
будуть готуватися незнані поки що Іванченко і Петренко? І головне – до яких
президентських виборів, де гарантія, що вони будуть, що країна доживе? Що
скажете, пан Карасьов, що так переживає нині про долі Яценюка і Кличка? Втім,
будемо справедливі. В інтерв'ю «Газеті по-українськи» Вадим Карасьов переживає
«взагалі». Гірко. «У тупику все – і держава, і влада, і опозиція». Бажаючі
сплакнули? А я, яка вважає себе часткою «ні на що не здатного» народу, запитую
в великорозумного політолога: так що робити сьогодні, як почати виходити з
тупика?! Відповідь, напевно, в останній фразі згаданого інтерв'ю. «В
українській політиці має відбутися перегрупування і перепозиціювання». Як
дожити до «перегрупування» – не вказано. Ну, а що таке «перепозиціювання»,
вибачте за народну ж простоту, хрін зрозумієш. Існуючий режим з якогось дива
змінить свою позицію на проукраїнську і демократичну? Або ті, хто не приймає
режим, без жодних підстав «пере ...», ну, під нього?
Напевно – так. Нехай наші умовні «оптимісти» і
«песимісти» базікають, про що захочуть. А ми з вами, реалісти, будемо вивчати
«автомат Калашникова». Тому що для того, щоб заглядати в яке-небудь майбутнє,
потрібно витримати бій тут і зараз. В кінці жовтня 2012-го.
Немає коментарів:
Дописати коментар